Мої спомини/XII

by Софія Русова

◀ XI

Мої спомини Софія Русова XII. У Києві за німців (1918). Гетьманський переворот. Відкриття українського університету в Камянці. Протигетьманське повстання. Новий большевицький наступ на Україну. Евакуація до Винниці. В Камянці, Рівнім, в Галичині (весна 1919). Поворот до Камянця. Опіка над всяками УНР

XIII ▶

Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937

XII.

З приходом німців на Україну трохи полекшало: большевики притихли, сякий-такий порядок встановився, а головне — Україна зліквідувала війну проти західніх держав миром у Берестю й увійшла в коло самостійних державних народів. Ніколи не забуду свята в помешканні Центр. Ради, коли всі горішні кімнати в ньому були вистелені килимами, прикрашені квітами, а наші молоді дами, чепурно вбрані, кокетували з членами посольств ріжних держав, що вже визнали Україну, як окрему республіку. На сходах вартовими стояли гарні матроси чорноморської фльоти.

Але відносини між німцями й правительством Центр. Ради скоро попсувалися і Центральну Раду заступив Гетьман Скоропадський. Дехто з українців дуже радів з цієї зміни, як от Микола Міхновський, Людмила Черняхівська, брати Шемети. Це були люди щирого українського патріотизму і гетьманат вважали за щось стале, що могло забезпечити Україні державну певність. Але ми, члени Центр. Ради, бачили всю штучність і непевність цієї державности, що ґрунтувалася на чужій допомозі.

На міністра освіти призначений був Микола Василенко, відомий русофіл. В його руках українізація освіти, що її так енерґійно розпочав Стешенко, посувалася дуже мляво, та й екзекуції, що їх переводили по селах чи то німецькі вояки, чи таки гетьманські козаки, дуже перешкоджали нашій праці. Села стогнали, стояли в пожежаж і ніхто не знав, защо й нащо робилися ці знущання. Незадоволення зростало. Його використовували большевики, що не переставали вести в підземеллі ворожу для України роботу. Місцевим большевикам помагала російська Мирова Делєґація в Києві, на чолі з Раковським. Якраз тоді Київ пережив одну з чергових траґедій — вибух складів військового матеріялу на Звіринці, що напевно був ділом большевиків. Було багато жертв в людях і зруйновано цілу дільницю.

Українські національні кола також насторожилися й почали мобілізувати свої сили. Навіть гетьманці розчарувалися гетьманом і разом з іншими українськими партіями творили одноцілий національний протигетьманський фронт. Орґанізувався Національний Союз, під проводом Винниченка. Гетьман все більше оточував себе москалями й почали ширитися чутки, що він провадить переговори про федерацію з Росією — страшне слово для того часу. В українських колах часто обмірковувалось питання, чи підтримувати гетьмана, чи брати участь в уряді, коли гетьман закликав поступових українців на урядові посади і майже завжди одноголосно приходили до неґативної відповіди на ці питання. Коротка участь ес-ефів в кабінеті Лизогуба й їх невдала спроба спровадити політику гетьманського правительства на українські тори тільки потвердила слушність позиції Національного Союзу.

Вже визрівала думка ізолювати цілком гетьмана, перевести відповідний Coup d'Etat і гетьманство замінити знов на республіку. — Але кого поставити на чолі? А тут що-день зростала небезпека й з боку большевиків: вони знову насувалися на Україну. У Києві большевики вже походжали одверто, вербували собі прихильників на мітінґах.

На той час випущено з тюрми Петлюру. Я зустрілася з ним на засіданні Національного Союзу. Не забути мені цього історичного засідання в маленькій кімнатці нового клюбу на розі Прорізної вул. Нас було небагато, із жінок була я одна. Проти мене сидів Петлюра у військовій уніформі, трохи змарнілий від тюремного життя, але з такими самими промінястими очима. Винниченко, яко голова, відкрив засідання болючим запитом: „Ми мусимо сьогодня вирішити, — сказав він, — чи маємо силу скинути гетьманат з його москвофільством і з чужоземними господарями, чи ми мусимо скоритись і підпорядкуватися їм“. По цих словах настала тиша. Питання було поставлене руба і всі боялися сказати остаточне слово. Але я не могла мовчати: діяльність Кістяковського, приятелювання Скоропадського з москалями, їх наплив до Києва з усіх усюдів Росії, німці із своїми драґонами по селах — все це так тривожило всіх, так нівечило само уявління про незалежну Україну, що неможливим було це далі мовчки терпіти. Тим більше, що з виходом Петлюри з тюрми ми мали кого поставити на чолі повстання. Моє становище підтримували інші й вирішено було, що Петлюра зараз же візьметься до справи. Ще підчас своєї праці в „Союзі Городів“ і в Центральній Раді Петлюра придбав велику популярність і серед військових частин, і серед селянства, і ми вірили, що на заклик Петлюри народ повстане. Розійшлися дуже пізно в піднесеному настрої.

Була місячна ніч, на вулицях вже нікого не було, мої кроки дзвінко лунали. Ми мешкали на Володимирській, зараз за університетом. Ідучи, я пригадувала собі події з часів гетьманату. Між ними була лишень одна світла, про яку треба тут згадати, — це відкриття університету в Камянці.

Приїхали туди окремим поїздом — ціле Міністерство Освіти, представники інших міністерств, просвітніх орґанізацій та ін. Це було восени. Камянець справляв вражіння південного міста, в садах сила овочів, дерева в золотих кольорах. Зустрічали нас: Приходько, Солуха, о. Січинський й інш., як представники інтелігенції Камянця й орґанізатори університету. Тут справді було місце для університету: сила архівів, два місцеві музеї, великий будинок семинарії і так близько до Галичини, до Европи. Всі казали, що це прорубується вікно в Европу, до її науки. Ніхто тоді не гадав, що в цих мурах, які ми так радісно присвячували науці, буде потоптана наука і гідність її діячів, що це вікно буде старанно замуроване руками большевиків від „буржуазної“ Европи. Після офіційного свята усіх нас запросили на вечерю. Чимало було сказано промов, і на культурні й на політичні теми, але мене найбльше вразила промова Микити Шаповала, занадто вже соціялістична і революційна, від чого ми вже почали були тоді відвикати. І багатьом ця промова здалась занадто лівою, крайною. Шаповала я тоді персонально не знала, а лише як поета й критика з „Української Хати" (під псевдон. Сріблянський), з постійним антаґонізмом супроти Єфремова в літературних оцінках. Але його промова була виголошена з таким запалом, що можна було відразу сказати, що ця людина цілком щира в своїх переконаннях, а тоді тим більше, бо Шаповал був одним з ініціяторів повстання й інтензивно переживав болючі проблеми української дійсности. На ректора університету призначений був Огієнко, відомий тоді тільки, як автор української граматики й завзятий фільольоґ. Вибір був правильний, бо Огієнко відразу ввесь віддався орґанізації нового університету, професорської колєґії, бібліотеки та влаштуванню лябораторій. Це була людина дуже амбітна, яка для піднесення свого авторитету не жаліла ані своїх власних сил, ані сил усіх своїх співробітників. Пізніше, за часів Директорії, він довший час зєднував дві посади — міністра освіти й ректора. Хоч уся праця в міністерстві лежала на плечах П. І. Холодного, але жадної справи не можна було перевести без згоди чи за відомістю Огієнка. І це дуже гальмувало справи, часто спричиняло ріжні конфлікти. Дрібязкове честолюбство Огієнка доходило до того, що до нього навіть у звичайних справах не можна було звертатись інакше, як „Пане Міністре“ або „Пане Ректоре“. Але цю дрібязковість треба Огієнкові простити й цінити його за надзвичайну працездатність та повну відданість українським справам, які він підтримував часто не без ризика для себе, зостаючись на сторожі їх до останньої хвилини.

А тимчасом становище у Києві все гіршало. На міністра освіти в останні часи гетьманату призначений був В. П. Науменко. Хай пером лежить над ним земля! Замучили його большевики, і він з шляхетною мужністю прийняв за Україну мученицьку смерть. Багато він зробив для української культури, бо це була людина надзвичайного розуму і широкої освіти, хоч, може, більшу частину своїх успіхів він досяг умінням сидіти на двох стільцях. І тут, коли його призначили міністром освіти в таку тяжку хвилину, коли все українське громадянство було обурене проти гетьмана, коли влада хиталася під натиском москалів, коли вже почались повстання по селах, — Науменко видав заклик до молоді боронити державу, записуватись в ряди гетьманського війська! Цей заклик звертався не тільки до студентів, але й до ґімназистів. Відповідальні урядовці міністерства страшенно були обурені цим виступом свого шефа. Ми вже були обурені тим, що Науменко правив у міністерстві цілком абсолютно, не скликував Ради, видавав свої постанови самостійно, а моральну відповідальність перед громадянством несли ми всі. Сходились ми на збори ґрупами й ставили питання, чи не податись нам до димісії. У мене з Науменком були близькі особисті відносини, він був мій кум і друг цілої нашої родини. Я пішла побалакати з ним не тільки офіційно, а й по товариськи. Принесла йому своє подання про димісію й сказала, що такий заклик до наших учнів, щоб вони йшли на смерть, не може виходити з міністерства освіти, це може робити в хвилину розпачу військове міністерство або голова державного уряду, але не ми, педаґоґи, які мають один обовязок — берегти від усякого лиха нашу молодь, а не можуть робити з неї chair à canon. Науменко розумів, що ми, опозиція проти гетьманату, найбільше обурюємось тим, що нашу молодь офірують не стільки для оборони рідного краю, як для оборони гетьмана, що своїм невдалим правлінням довів Україну до такого жахливого стану. На кінець нашої розмови я сказала: — „Володимире Павловичу, як ви не відкличете цього заклику, дозвольте мені податись до димісії, бо я бачу, що діяльність міністерства освіти бере напрямок, якого я не можу погодити з моїми переконаннями“. І вручила йому своє прохання про димісію. В. П. холодно прочитав його і спокійно сказав мені: „Я не приймаю вашої димісії, бо не бачу для неї важливих підстав. А якби ваші приятелі стояли в уряді, хіба вони не зробили б того самого, що роблю я, і чи не співчували б тоді всі ви цьому?“

Тимчасом цей заклик зібрав тільки зобовязаних військових і цілком несвідому молодь. В Педаґоґічному Музею, де засідала колись Центральна Рада, зібрались ці добровольці-гетьманці. Свідомі українці втікали до повстанців, або до німецького табору в Святошині і тут перечікували, аби тільки не підтримувати гетьманського уряду. На самого гетьмана вже ніхто не звертав уваги, в усіх на устах було імя Петлюри, до нього хилилась уся пошана й довіря українського громадянства. В міністерствах на той час майже не працювали, бо Київ був відрізаний від решти України повстанцями.

Всі ми тоді пильно стежили, що робить Петлюра, з якого боку підійдуть повстанці. Прихильники Скоропадського вже покидали його, тікали з Київа або старалися переховатися. Потроху підступали до Києва окремі частини війська Петлюри, і ось настав той день, коли воно з самим Петлюрою зявилося в Києві. По Бібіковському бульварі замаячили наші прапори, і весело та бадьоро йшли козаки-повстанці, вкриті порохом.

Симон Петлюра.

Ввесь Київ вийшов їм назустріч і засипав квітками і самого Петлюру і все військо. А з другого кінця Києва, з Липок, бувший гетьман, переодягнений, тікав з Києва, з України. Коли козаки прибули до гетьманського палацу, він уже був порожній, утікла і почесна варта і служба. На радощах ніхто й не кинувся шукати Скоропадського. Особливою рисою Петлюри було шляхетне поводження з своїми супротивниками, — він ні на кому не мстився. На радощах громадянство й міська влада влаштували на честь Петлюри й усіх його отаманів парадний обід в салях Українського Клюбу. Як було тоді весело! Як щиро ми вітали наших переможців. І я вітала від усього серця. А Петлюра, як завжди, зрікався усяких похвал, перекидав увесь успіх на мужність своїх співробітників, особливо вихваляв таких героїв, як Болбочан, Сокирка. Хто міг тоді гадати, яка траґічна доля їм судилася.

В бувшій палаті гетьмана розташувався новий республіканський уряд — Директорія: Винниченко, Андрієвський, Петлюра, Швець і Макаренко. Почалось нове українське республіканське життя. Але ще в будинку Центр. Ради сиділи арештовані, так звані „добровольці“, що з наказу гетьмана мусіли боронити Київ від „бандитів“. Вони не мали ні сантименту до гетьмана, ні особливої прихильности до Петлюри, а просто, як призивні, мусіли стати в ряди війська. Тепер вони зі страхом чекали, яка то доля їх спіткає. Там сидів і мій небіж, Олександер Русов. Коли я прийшла до цього „добровольця“ довідатися, що з ним діється, то застала коло будинку багато матерів, які хапали мене за руки, із слізьми в очах благаючи врятувати їхніх дітей. Були там і високопоставлені пані, що силкувались говорити до мене по українськи, були й справжні українки. Я запевняла їх, що новий український уряд ніколи не покарає несвідомих юнаків. Мій син Юрко й я поручилися за всіх, хоч трохи нам відомих хлопців. Скоро всіх їх випустили на волю.

Запрацювало жваво й наше міністерство освіти, і наша Учительська Спілка. Учителів, що їх позаарешту- вав Кистяковський, випустили. Для забезпеки вчительства уряд асигнував чимало грошей. Гарно працювалось, але не довго. Почали ширитися чутки, що між Петлюрою й Винниченком повстають конфлікти на ґрунті ріжниці поглядів. Петлюра зоставався соціял-демократом меншевиком, а Винниченка тягло до комунізму, як він сам признається у своїй книжці „Відродження Нації“. Були це ріжниці й принціпіяльної й тактичної натури, які довели нарешті до поріжнення двох визначних провідників повстання й дезорґанізації Директорії. Центральну Раду замінив Трудовий Конґрес, що скликаний був в січні 1919 р. Конґрес мав залагодити багато пекучих справ, а між інш. справу форми правління, чи скорше орґанів державної влади. Конґрес мав обрати нову Директорію або затвердити вже зорґанізовану, або, може, замісць Директорії прийняти іншу форму правління. Ця справа лишилася також непорішеною. Конґрес зібрався вже тоді, коли большевики знову оточили Київ з усіх боків. І знов, як і за Центральної Ради, бракувало тепер війська. Я ніколи не могла цього факту зрозуміти: та ж ми два місяці тому вітали силу вояків, які бадьоро входили з Петлюрою до Києва, де ж було те військо тепер? Правда, частина його билась на Слобожанщині з большевиками, і там були найкращі формації під проводом Болбочана. А Київ, наш благословенний Київ, столиця молодої держави — він залишився без порятунку! Знова почулись розмови про евакуацію.

Різдво пройшло сумно. Моя дочка з Олею й своїми дітьми поїхала на Різдво на село, на Чернигівщину. Я відмовляла їх, бо вже в Конотопі та інших містах Чернигівщини панували большевики. Але вона хотіла дати дітям найліпший спочинок та обіцяла вернутися на Новий Рік. Проте ми побачилися лише за два роки. Син мій Юрко був призначений асистентом до Камянецького університету і виїхав туди разом з Генеральним штабом, де служив один наш кревняк. У січні 1919 р. уряд спішно евакуувався до Винниці. Всі казали, що великої небезпеки нема й що уряд повернеться не пізніше, як за 2–3 тижні. Я вірила в те, хоч тепер цілком не розумію, на чому могли тоді ґрунтуватись такі рожеві надії, коли всі знали, що у большевиків сила війська, а в нас — велике безсилля! Я довго не хотіла виїздити, завжди евакуація здавалась мені слабодухістю, якоюсь невитривалістю. Вже й міністерство поїхало, всі приятелі вимагали, щоб і я виїздила, вже якісь шпиги кружляли коло мого мешкання. Але що моя куховарка й її чоловік були справжніми большевицькими шпигами — я тоді того не знала. Жалко було покидати Учительську Спілку, в якій я головувала, але треба було щось рішати, бо вже останні евакуаційні поїзди відїздили. Тішила себе також думкою, що відїжджаю на два тижні, нічого з свого майна не заховала, ані свого, ані доччиного. В помешканні примістила панну Донець, мою помішницю з Фреблівського Інституту, і пані Зерову, яка чекала на дитину і не мала жадного помешкання. Поїзд відїздив о 10-й годині,

О 8-й зійшлася наша Учительська Рада — Дорошкевич, Бакулинський та ще два-три чоловіки. Усі були сумні, наче ґрунт під ними захитався, майбутнє ставало перед мами хмарне й грізне. Але не було часу вдаватися в лірику. Підвели грошеві рахунки, вирішили чергові справи, головування передала я Дорошкевичеві і попрощалась із дорогими товаришами. Не знали ми тоді, що то вже було майже назавжди. Побігла я додому з маленьким клуночком — бо ж на два тижні тільки! — а звідти вирушила на двірець. Там лише завдяки випадковій зустрічі з кимось, хто знав мене, пощастило мені дістати місце в ваґоні з якоюсь румунсько-сербською місією, що виїздила до Одеси. В якомусь параліжованому стані просиділа я цілу ніч, думки про дочку і дітей, що не могли вже повернутися до Києва, думки про стан держави цілком пригноблювали мене.

Ранком вийшла я з поїзду в Винниці, тій самій Винниці, де ми колись так щасливо жили з моїм старим. Залишила клунок в тому готелі, де розташувався Уряд, й пішла подивитись на свій хуторець. І тут — таке щастя! — зустрічаю мого Юрка й чоловіка моєї небоги. Вони затрималися в Винниці, чекаючи на поїзд до Камянця, а це не так було легко на ті часи, бо вже була порушена всяка регулярна комунікація. Вони були обоє такі веселі: Юрко радів, що розпочиналася його вчена діяльність, другий — що вирвався щасливо з Києва та ще й архів вивіз, про який він дбав, як про власну дитину. Вони переконали мене, що зимою мені неможливо жити на хуторі і щодня ходити на службу до міністерства. Ця зустріч мене наче повернула до життя. Улаштувалася я у Лозінських, які дали мені чудову кімнату й приняли мене на повний пансіон. Я почала знову свою працю.

Але українська справа не налагоджувалася. Провадились якісь переговори з Францією через її представника в Одесі, але цей представник так зневажав наш Уряд, так образливо говорив з нашими делегатами, що скоро можна було впевнитися, що з цього нічого не вийде, а навіть вийшло щось цілком несподіване. Винниченко цілком поріжнився з Петлюрою й вийшов із Директорії та подався за кордон. А в Директорії справи теж не йшли як слід. Один із членів піячив на всі заставки, другий прогульки робив автом, третій суєтився на всі боки. Взагалі підбір членів Директорії був невдалий. І як Винниченко уступив, то цілий тягар праці й уся відповідальність спали на плечі Петлюри. Я найбільше мала до діла з Швецем. Він провадив у Директорії освітні справи і, спасибі йому, ніколи не відмовляв мені в грошах на ріжні дитячі притулки, які були під моїм доглядом. Бувало просиш у Холодного допомогу на орґанізацію якого-небудь притулку для дітей й чуєш від нього: — „Нема, Софіє Федорівно, грошей, учителям нічим платити“. — Знав, чим мене дойняти. А підеш до Швеця, розкажеш справу — і зараз 5–6 тисяч дасть. Вірив мені, знав, що на бідолашних дітей витрачу.

Минуло два-три тижні, а за поворот до Києва не могло бути й мови. Там уже засіли большевики куди певніш, ніш першого разу. Замісць повороту до Києва, зарядили нову евакуацію до Камянця. На цей раз я вже не опіралася, а разом з міністерством на початку березня 1919 р. поїхала до Камянця. Там нас усіх жінок, що служили в міністерстві, примістили в школі мистецтва, біля університету. Мені припала величезна кімната з одним ліжком, одним столом і одним стільцем. Як почнеш було ходити по ній, то лякаєшся луни своїх власних кроків. Ранком і вечером якийсь сторож приносив нам гарячої води на чай. З вікна видно було, як Юрко в зоольоґічному кабінеті провадив вправи з студентами. Скінчивши їх, прибігає, бувало, до мене пити чай. Зраня до обіду складали пляни позашкільної освіти, підтримували місцеві „Просвіти“, були в найближчих відносинах із земським відділом позашкільної освіти, де працювали молоді земці — Куриленко, Савицький та ще якийсь скрипак з довгим волоссям, який на всіх концертах грав завжди ту саму річ, якийсь журливий ноктюрн. Голова Земельної Управи, Віктор Приходько, ставився до мене дуже добре, показав усю земську працю, бібліотеку для вчителів, познайомив з дошкільним відділом, що його провадив Животко, який почав орґанізувати дитячі садки по селах. Добре працювала Земельна Управа.

Міністерство освіти розташувалось в університеті, де вже відбувалися реґулярні виклади.

Починалася весна, але справи на фронтах не кращали. А наприкінці березня заряджено нову евакуацію, найтяжчу, бо їхали вже, самі не знаючи, куди, навіть не всі міністерства в те саме місце. Нам призначили Рівне. Що це за страшне місто! Повне жидів, без жадних культурних умов життя. Тут уже ми засумували. Надійшли Великодні Свята, а грошей ні в кого немає. Настрій препаскудний. Чорним хлібом (та ще яким чорним!) з чаєм розговілись замісць паски. Великодньої ночі, як задзвонили на заутреню, вийшла я з своєї хати на подвіря — ніч тепла, тополі пахнуть, дзвони гудуть. Стояла й скрізь думкою облетіла. Що тепер у Києві, а що з дочкою на далекій Чернигівщині, як там Юрко, чи вибрався з Камянця до приходу большевиків, — він мав виїхати з Дм. Дорошенком за кордон. Аж до світу стояла, журилася за всіх і знала, що всі, що були тут зі мною, в Рівному, так само сумують. На перший день Великодня п. Холодний, щоб нас трохи підбадьорити, запропонував усім спільну прогульку. Зібралось нас яких десять люда й пішли в прекрасний ліс за містом, збирали весняні квітки. Холодний оповідав нам про їх українські назви та вживання їх серед народу. Дозволили собі навіть маленьку розкіш — у лісника випили молока, замісць обіду. Спробували заспівати хором, але нічого не виходило, якийсь невимовний сум панував у всіх на душі. Пішли додому, а тут як настигне нас злива — змокли всі до нитки.

Політичне становище не кращало. Почали до нас ходити залізничники, обмірковували становище, до якої партії звернутися, у кого шукати помочі. Спочатку ми схилялись до єднання з ними, але коли одного ранку довідались, що один із залізничників, Оскілко, зрадив Петлюру й виступив проти нього, то ми всі одсахнулись від таких діячів. Скоро після цього виявилася конечність покинути нам Рівне: большевики були вже зовсім близько, а на жидівське населення не можна було покладатися. Призначили нам вагони III. кляси, і ми всі посунули на двірець. Там простояли кілька тижнів! У ваґонах було тісно, розкластися не було де, на дворі сльота. В тому самому ваґоні, де й я, мешкала була родина Іваненків. Вони, на щастя, мали свій власний прімус, — і ми хоч гарячою їжою були забезпечені. Цілий день було шумить той прімус, то для них, то для сусідів. З харчами взагалі було тяжко. Чого в жидівок не дістанеш, того вже ніде нема. І з туалетою погано було: вискочиш, було, ранком з ваґону, щоб умитись коло помпи — уже натовп людей стоїть. Поки дочекаєшся, то вмиватись відхочеться. Обіч наших ваґонів стояли ваґони Уряду, ясно освітлені електрикою, з власною кухнею. Там увесь час відбувалися засідання, вирішувалися питання, що робити далі. Залишався один вихід — дальша евакуація, бо большевики вже зайняли Поділля й кільцем оточували Уряд, що сидів у ваґонах. Втратили не тільки столицю, але й цілу територію УНР і не було вже певного місця, де б Уряд міг виконувати свою владу, крім кількох ваґонів українських залізниць в непевному місті.

Куди ж їх послати? Звичайно, до братньої Галичини. І ми попрямували на Станиславів.

Тут на той час мав осідок галицький Уряд. Трохи підбадьорились ми всі, а галичани, яких чимало було в нашому міністерстві, зовсім зраділи. Одного ранку прибули ми до Станиславова, і тут — о, радість! — зустрілась я з сином Юрком. Він уже відбув свою подорож із Дорошенком і тепер їхав шукати мене. У Станиславові для мене реквірували дуже гарну кімнату у якогось культурного поляка і після тяжкого ваґонового життя було нам тут з Юрком досить приємно.

В місті стояли ще страшні руїни з війни, але було повно життя. Був тут наш уряд, галицький уряд, багато людей, ще більше метушні, одні працювали, другі відпочивали. Дехто від безділля поводився так, що викликував нарікання. Про декого з наших старшин і політиків ширилися чутки, що вони піячать по реставраціях, розкидають гроші і т. і. Після камянецьких злиднів вражала тут змога дістати все: крамниці, реставрації, все було відчинене і всього можна було дістати по приступних цінах. Я досі маю два прості горнятка, що їх на радощах купила в Станиславові. Але ніщо добре не триває довго. Поляки розпочали свою офензиву, міністерство освіти виїздило до Коломиї. Я сказала Холодному, що побуду ще трохи в Станиславові та приїду до них за два-три дні. Але в ті часи не можна було нічого обіцяти. Міністерство виїхало, а Юрко каже мені: „Не вирушай нікуди, я сам тебе відвезу до Коломиї, якщо буде треба, а тепер я спробую проїхати на фронт дізнатись, чи не можна дістатися до Камянця, — за два дні я вернуся“. Послухала. Він поїхав до Борщева, а на другий день поляки були вже під Станиславовом. До мене прийшли товариші ес-ефи (соц. федералісти) й пропонують їхати з ними якнайскорше: сьогодня вони ще мають до своєї диспозиції ваґон і можуть вивезти й мене. Почала я вагатися: що буде з Юрком, як він вернеться й мене не застане? Знов розгубимося? Проте товариші вмовили таки мене. Притягла я свої речі на двірець, а там справді стоїть поїзд, готовий до відїзду. Шукаю своїх. Вхожу до одного ваґону III. кляси і, на щастя, бачу там Черкасенка, — теж тікає, мріє повернутись до Камянця. Присідаю до нього. Ждемо годину, другу, але поїзд ані руш! Перед вечером приходять до мене ес-ефи, переводять до свого ваґону, а там столи, мягкі дивани. Ідемо. Товариство дуже приємне — пані Мартос і ще якась пані, пани Чепурківський, Мацієвич, Ігнатович з сином, знаний бандуриста Ємець і я. Чвалав наш поїзд наче черепаха. До Борщева їхали більше тижня! На моє щастя, на якійсь стації зустріла Юрка — він, звісно, зараз же перебрався до нас, та й не сам, а з Левком Маркевичем. На де-яких стаціях стояли ми по півдня, ходили по селах, заходили в хати, знайомилися з Галичиною. Іноді лякали нас поляками, але це були тільки якісь глухі чутки, і ми спокійно посувалися до Борщева. Там ми розлучилися з ес-ефами й висіли своїм гуртком: Юрко, Левко, Юхим Гавриленко і Ємець. З великим труднощами дістали дві кімнатки у якогось поляка. Не було в них нічого, крім соломи, наші валізи поставили ми замісць столів і стільців. Але як було весело, скільки пісень переграв і переспівав нам бандуриста — і журливих, і веселих, а скільки анекдотів розповів нам жартівливий Левко! Доходило навіть до гопака. Але господар наш збунтувався, прибіг до нас і погрожував, що покличе стражника, бо ми не даємо спати мирним мешканцям! Але Юрко і Юхим так елєґантно почастували його якимсь напоєм, що гнів його відразу розсіявся.

Всі думки наші були повні поворотом до Камянця. Вже тоді вирішено було робити наступ, провадити його мали ґенерал Удовиченко і полковник Олександер Шаповал. Юрко записався до санітетів і з вечора санітарним автом виїхав разом з козаками на фронт. Вночі з мого балькону чутно було гуркіт гармат, видно було, як підлітали в повітря стрільна, серце билось від тривоги й щастя. Потім Юрко мені розказував, як козаки просто рвалися в бій, — звечора, лагодились, проспівали молитву і національний гимн, а вдосвіта пішли в наступ. Не хотілося їм руйнувати своє місто гарматним огнем, але ґранати таки прилітали на місто. І дивно, мешканці дому, куди одна з них впала, потім мені показували те місце, як щось святе: сюди козаки стріляли! Большевики тікали, бо бачили в наших козаків таке піднесення, що не мали надії встояти перед ними. І того таки дня наші вступили до Камянця. Людність їх засипала квітками, всі раді були пристати до давно жданих рідних переможців. На другий день Огієнко й я автом виїхали з Борщева. Боже, я цілувала землю, коли переїхали в Скалі Збруч і рідні степи прийняли нас свої обійми! Наше авто раз-у-раз псувалось й останню частину дороги довелося йти пішки. Огієнко сердився, — ректорові університету не личило пішки входити в своє місто, але я раділа. Юрко їхав з санітарним обозом, перегнав нас і зустрів за фортецею. Що то була за щаслива ніч! Всі вдома. Правда, всі: і Юхим, і Левко, і Юрко спали бо-знає як, але зате у своїх. Женя Ватич аж світила з радощів своїми чудовими очима. Слідом за нами вїхав до Камянця й Петлюра. Ентузіязм був величезний. Маленькі діти з дитячого садка йшли спереду перед Петлюрою й тонесенькими голосками співали „Ще не вмерла Україна“, а він підняв і поцілував ту дитину, що подала йому квіти. За кілька днів місто й земство влаштували на честь Петлюри урочистий обід в салі колишнього дворянського зібрання. З жінок були лише я та панна Залевська, як представниця студенток. Я вітала Петлюру від жіноцтва й казала, що хоч жінки не можуть брати участи в обороні рідного краю в шерегах вояків, але вони всім серцем раді працювати для зменшення фізичних страждань героїв. Петлюра мені на це відповів: — „Ні, пані, жінки можуть щось більше зробити. Я Вам нагадаю, як Ви самі своєю щирою промовою причинилися до політичного перевороту“. І він випив за моє здоровя. Це він пригадав мою промову на засіданні Національного Союзу в Києві, на якому було порішене протигетьманське повстання.

З боку козаків чулися скарги, що громадянство не виявляє необхідної уваги до війська, що вояки голодні, занедбані. В цій справі були збори громадянства, на яких головував Ілїнський, а реферував справу мій Юрко. Багато правди було в тих скаргах. І ось земство, з ініціятиви пані Приходькової, зорґанізувало жіночий комітет допомоги козакам. Спершу зорґанізували вуличну збірку, змобілізували всю молодь. Був чудовий соняшний день, гарно вбрані дівчата жваво провадили продаж відзнак і, хоч серед дня й прибризкало всіх дощем, але збірка вдалася. А вечером був концерт. Все це разом дало нам понад 40.000 чистих. Одночасно піднесено гадку про влаштування громадського шпиталю для козаків. Юркові доручили знайти помешкання. Навколо Камянця було чимало покинутих польських економій. Одна особливо нам сподобалась, в с. Панівцях, 6–7 верстом від Камянця. Дня 27. липня Юрко повіз мене на земських конях в Панівці. Навкруги жита золоті, серед них червоні маки, аж горять, як краплі крови, по ровах високі сріблясті будяки, на обрії зелені гаї. Дорога йде з гори на гору, люди сапають кукурудзу, юрбами вертаються з базару, ведуть то свиню, привязану за задню ногу, то теличку. В Панівцях стояла колись пишна, зруйнована палата п. Старжинського. Колись у XVI. ст. була тут літоґрафія й школа. Костел при домі був замкнений. Веранди пообвалювались, чудовий сад запущений. А кімнати високі, великі, з фресками.

Але раніше, ніж починати орґанізацію шпиталю, треба було самим зорґанізуватись, бо наш комітет висів у повітрі. Земство не мало грошей, щоб нас підтримати. Від громадянства ми не мали жадних уповноважнень, жадної влади. Нам порадили увійти у склад Червоного Хреста, як окремий „Комітет допомоги козакам“. На чолі Червоного Хреста стояв тоді Огієнко, і він дуже підозріло дивився, що провадиться якась діяльність поза Червоним Хрестом. Де-хто був проти такого обєднання, бо Черв. Хрест був інституцією цілком урядовою, а ми хотіли працювати незалежно, на цілком громадському ґрунті. Проте, матеріяльні вимоги змусили нас таки увійти в склад Черв. Хреста, з деякою автономією. На чолі комітету поставили мене. Комітет поділявся на три секції: одна орґанізувала шпиталь, і ця справа була цілком доручена мені й Юркові, друга секція орґанізувала лікарську допомогу, третя — заводила їдальні по місцях скупчення війська — в Проскурові, Камянці, Жмеринці. Після того, як зупинились на Панівцях для влаштування там шпиталю, прийшлося витратити чимало грошей на ремонт цього панського будинку. Але сама місцевість, чудовий сад, велика кількість кімнат і господарські забудовання — усе складалось на добре приміщення для хорих.

З п. Животком оглядала в Камянці притулки: хлопячий був у дуже поганому стані, дівочий, навпаки, в дуже дбайливих руках. Животко почав орґанізовувати товариство дошкільного виховання імени Пестальоцці й хотів улаштувати дитячий клюб. Це була така щира людина, просто аж горів, щоб щось гарне влаштувати. Мене примусив прочитати цілий курс викладів про дошкільне виховання.

Тимчасом повернулось наше міністерство, воно десь забарилося в Коломиї, де його настигли поляки. Вернулись усі засмалені, добре виглядали. Холодний — наче батько численної родини. Втікали майже пішки. В Коломиї залишилось морське міністерство й не знало що робити, як сховати свої міліони. Всі вихваляли Коломию. Шугаєвський, мій помічник з департаменту, розказував, як населення добре ставилось до них.

Поки йшли підготовчі роботи в Панівцях, ми з панею Приходьковою рішили відвезти козакам подарунки з тих частинах, які були найближче, за Новою Ушицею. Я цілком захопилася цією працею й взяла в Холодного відпустку на місяць. Здавалось мені, що це є на той час найпотрібніша праця. В Ушиці переночували і поїхали на головну кватирю ґенерала Удовиченка. Велике село, в усіх хатах розташовані старшини й козаки. В якійсь величезній клуні ми вечеряли з старшинами, слухали, в якому жахливому стані перебувають оборонці рідного краю, роздали їм булки, сало, мило, борошно, тютюн, часописи, книжки. Боже, якою мізерією здались нам усі наші подарунки перед тією правдивою бідою, серед якої перебували наші козаки! А скільки зпоміж них було хорих, виснажених! Вертаючись до Камянця, ми оглянули кілька шпиталів по селах в околиці Нової Ушиці. Скрізь лежали тифозні, лікарі скаржилися на брак ліків. Мабуть тоді в шпиталях і я захопила заразу: прийнявши в Панівцях перший транспорт хорих, сама занедужала на поворотний тиф. Там і пролежала три тижні. Ходив у нас коло хорих дуже милий молодий військовий лікар Дорошкевич. Сестри жалібниці були дуже віддані своїм обовязкам, але мало тямилися на медичній допомозі. А найгірше йшла справа господарська. Тяжко признатися, але не можна було знайти елементарно чесної людини, яка б не обкрадала хорих на харчах, і треба сконстатувати, що цей шпиталь дуже дорого обійшовся Червоному Хресту. Я, яко головна управителька, не могла завести в ньому того необхідного ладу, без якого хорі ніколи не можуть бути задоволені. А тут іще моя хороба. Двічі повертався тиф, видужувала я дуже мляво, взагалі коли б не пильний догляд Юрка, то я певне не вижила б. Але вже кінчався місяць моєї відпустки, і, як тільки лікарі дозволили мені, я повернулася до праці в міністерстві. З Камянця керувати шпиталем було тяжко, і я передала його цілком під управу Червоного Хреста.

Скоро тяжка вістка вразила нас усіх. Помер військовий міністр і голова Лікарської Управи Вязлов. Він заразився плямистим тифом і згорів за один тиждень. Ховали його дуже пишно. Але бідна вдова лишилася без жадних матеріяльних засобів і скоро поїхала до матері в Житомир.