Моєму краю/Памяти Тараса Шевченка
| ◀ На смерть Миколи Лисенка | Моєму краю Памяти Тараса Шевченка |
Івану Франкові ▶ |
|
Співець Великий, син народа,
Він і в неволї не мовчав,
А вколо лютилась негода,
І ворон сторожем лїтав…
„Умреш“ — він кракав, — і з тобою
Умре Україна Твоя!
І нишком, пізньою добою,
Сховає вас чужа земля.“
— „Нї, не умре!“ — сказала Слава,
Я розкажу його братам,
Що ніч сувора і лукава
Його убить хотїла там.
Він буде жить і вічно, жити,
І в світлї сонця, і у тьмі,
І будуть славить і хвалити
Його раби, колись нїмі!“
Тарас Шевченко, що силою свого слова зробився местником за свій край, що тим словом своїм і піснею карав ворогів нашого краю, з'убоженого й нїмого, був з роду кріпаків-селян. Він писав вірші про те, як поневолено нас і окривджено, й за те пішов у москалї в засланє. Ото ті люди лукаві (вороги наші), гнївні та сумовиті, як лихий ворон або темна ніч, і намагались його залякати та знищити. В Россії й доси не вільно читати та держати в себе більшої частини його віршів. Такі як „Сон“, повний „Заповіт“ і инші на российській Українї заборонено мати в себе… Шевченка так перемучено спочатку кріпацтвом, далї салдатчиною та засланнями, що він не прожив і 50 лїт. Як він умер, йому було тільки 47 лїт (1814 – 1861). Про таких людий, як Шевченко, Грабовський, Настя Грінченко й подібні до них (духово) можна сказати, що це були — мученики за рідний край. Про такі страждання славетна небіжка Леся Українка (про котру ми згадували вже в цїй книжцї), мовила в глубокій задумі
Завжди терновий вінець
Буде кращий, нїж пишна корона,
Завжди величнїйша путь
На Голгофу, нїж хід тріумфальний[1].
Так одвіку було
Й так воно буде до віку,
Поки жити муть люди,
І поки рости муть терни.
…Путь на Голгофу велична тодї,
Коли тямить людина,
На що і куди вона йде…
Цї слова — чи не найкраща річ у Лесї Українки, слова про честь і шану людську…
- ↑ Тріумфальним ходом зветься похід радісний, переможницький.