Моя популярність та иньші оповіданя/Отсей шматок дороги…
| ◀ Марійка | Моя популярність та иньші оповіданя Отсей шматок дороги… |
На рибі ▶ |
|
— На кого так чекаєш?
— Нї на кого, так собі стою.
— То позволиш, що й я стану собі коло тебе. Може у двійку не так скучно буде нам стрічати прохожих.
— Про мене, стій, як хочеш.
Надійшла…
— То може ради сеї богинї чекаємо?
— Може…
— Гм… — І товариш змірив її оком знавця.
— Ну, як тобі подобаєть ся?
— Шкода заходу!
— А мене, бачиш, починає інтересувати сей „бакфіш“.
— Добрий минї бакфіш… Вона сама була би нерада з твого перестарілого комплїменту. Анахронїзм!
— Тихо будь, може дочути…
— Тим лїпше для нас. Ти мабуть не знаєш ся на панночках. Приглянь ся лїпше! Завчасно зівяла квітка…
— Може грудна недуга, коли така… блїда.
— Нї, скорше звісна дївоча слабість.
— Все одно. Прощай! не маю часу.Покинув „старого практика“, а сам поспішив слїдом за нею. Не легка студія… Може правда, що не дуже гарна, не елєґантна, не кокета… Та чогось бажаєть ся бігти за нею. Її простота, скромність цїкавить його. Жалібний одяг… чорна сукня, парасолька, капелюх овитий шовковою крепою — стільки й цїлої драперії. Сумний воаль спинаєть ся довкола голови і пнеть ся по пружинах, як дроти від елєктричного трамваю. Вимушена прикраса дамської моди виглядає якось убого і надзвичайно сумно. До цїлости костюму ладнаєть ся і по става дївчини: струнка і якби зломана стать, снїде і може схороване, привяле завчасно лице з великими, пригаслими очима. В руках несла завиті у трубку ноти. Якби умучена ступала поволи, без неприродної, нераз сьмішної ґрації. Крок за кроком іде й він за нею, тихо, неначе на пальцях, щоб не наполохати її або не прогнївати.
Дійшла до каменицї. Заки увійшла у браму, оглянула ся машинально і їх погляди стрінули ся з-далека. Як-би несьмілий і наполоханий студент відчув повагу дївочих очий і зняв капелюх. Відкивнула легко головою і таким самим повагом увійшла в двері партерової кімнати.
Стало ся! треба було далї вести розпочате дивним способом знайомство, щоб не осьмішити себе, не представити ся недорослим новиком в оклепаній штуцї флїртованя і широко розповсюдненій манїї — переслїдувати дївчата методою невинного — поки-що — маневру.
|
|
— Даруйте, прошу, моїй сьмілости і позвольте провожати вас отсей шматок дороги…
— Спасибі, коли ласкаві. Я запримітила вже не від нинї, що ждете на когось на нашій улицї що-дня о першій годинї. Вертаю о тій порі з лєкції, тож мусїла бачити вас.— Чи може не по душі вам моя нечемність? може гордите моєю навязливістю?
— Зовсїм нї. Не бою ся тих небезпечних мужчин.
— Спасибі за довірє!
— Лишень сьмію звернути вашу увагу, що той ваш товариш часом не дуже чемно поводить ся на улицї. Належить мабуть до тих модних дон-жуанів, у яких погляд очий знаменує лишень силу, певність себе, а навіть — зачіпку. Ну, та ви знаєте його лїпше від мене, отже можете сказати йому, що я не чутка на вплив маґнетизуючих очий. Коли йому не по нутру чи моя жалоба, чи що иньшого, то порадьте йому, най перестане інтересувати ся мною, а свої саркастичні уваги най відложить на пізнїйше і не виповідає їх за голосно.
Дуже засоромив ся за свого товариша. Його питоменна стратеґічна система у здобуваню жіночих сердець видалась тепер йому просто неприличною. Колись одобряв він її, але сам не наслїдував. „Заки кинеш ся здобувати, зроби ся сам у перед небезпечним для своєї жертви, а там… уже лекше поконаєш, хоч-би лиш тероризуючим поглядом“ — нї! се навіть брутально! І від сорому не сьмів підвести очий на свою товаришку.
— Не паленїйте, добродїю. Мій докір вас зовсїм не дотикає. Я умію читати з очий людинї, а крім того дочула вчера деякі злобні недомовки на мою адресу. У музикальних людий часом бистрий слух.
— Справдї, я вже досить відпокутував за своє перше зближенє до вас.
— Ще раз повторюю, що не вас дотикають мої слова. Я мушу виговорити ся, бо… бачите, обиджати дївчину прилюдно — се на мою думку що-найменше нечемно, а може й нечесно з боку… джентельмена, за якого певно хотїв би уходити ваш товариш. Най люди не пробують користати з того, що ходжу сама улицею. Я помітую товариством того, кого я про се не просила…
— Значить ся і моїм? — спитав незручно.
— Нї, але… хоч ви не обовязані слухати моїх жалїв, скажу вам, що у мене нема матери, котра провадила би мене з лєкції і на лєкцію.
У її голосї не чути було попереднього гнїву, а остатні слова вимовила з видимим жалем.
— Коли ласкаві зробити минї честь, то позвольте, що сьмію предложити вам своє товариство, хоч би й кождого дня…
— Спасибі', прощайте! Тут я мешкаю.
Склонив ся і відійшов, як змитий. Почув себе якось дивно засоромленим, навіть обидженим. Тілько наслухав ся ганьби на свого товариша, а властиво на всїх мужчин. Бо й чому-ж він мав би бути лїпший від них в очах сеї гордої панночки?
Та небавом порозумів інакше гострі слова обидженої душі. Він жалував її і признавав, що вона має повне право лаяти тих влїзливцїв, що безборонним дївчатам не дають спокійно дороги перейти. Готов був сам вступити ся за честь дївчини, нараженої на поругу і всякі пригоди, та послужити обидженій сиротї щиро, як… товариш, опікун, добродїй, як добрий брат. Поважав її за сьмілу оборону, висказану, що правда, лиш по-за очи обидника. Бо зачіпати по дорозї сироту, се… чей-же погано. Дуже погано і… зовсїм не по джентельменськи.
І те сирітство гордої дївчини зробило ся в його очах великим богацтвом та імпонуючою повагою.
|
|
З тої пори вида́ли ся обоє що дня по першій годинї з полудня. Вона у чорнім одязї з нотами в руках вертала з лєкції. Вїн скромно, але зі смаком одягнений, з елєґантною палицею в руцї, з маленькою вязаночкою сезонових цьвітів у бутонєрцї від сурдута, вижидав її на розї улицї, щоби відпровадити до дому… отсей короткий шматок дороги.
Вели з собою живу, невимушену і досить довірочну розмову, поважно і без конвенціональних прикрас пустої шармантерії, і привикли одно до одного, як добрі знайомі, зжили ся, як брат із сестрою. Зи милою розмовою розвівав ся її недавний смуток і вона, здавало ся, веселїйшала і відживала, як відживає зморожений цьвіток після лютої студїни. А він залюбки виповнював свій обовязок опікуна й товариша, розважав її сирітські сльози, розганяв її тугу і здавало ся, що бачить і чує, як від веселїйших слів і нїжних його пестощів тане печаль дївочого серця. І жило ся їм так добре, що може й жаль було би розставати ся. Він готов був вистоювати нераз годинами перед домом, звідки виходила вона по лєкції. Вона не опізнювала ся нї на хвилину. Приходила на умовлене місце саме о першій годинї з полудня. І знов витали себе по давньому і разом ішли обоє… отсей недалекий шматок дороги.
Так минав день по дневи. Уже й весна настала: все, що́ живе, обновляло ся. І він чекав, коли вже раз скінчить ся її „дївоча недуга“, а її блїде, зівяле личко набере живої краски.
Уже й жалоба її минула, а вона й досї не скидала чорної сукнї. І вона і люди навикли до її сумного одягу.
Небавом мав відбути ся концерт заходом кружка молодої громади, до якої він належав. Комітет поручив своїм членам, аби „постарали ся“ о яку панночку до гри на фортепянї.
Він хотїв порозуміти ся в перед із нею що до того.
Сказала коротко „нї“.— Я не віртуозка. Учу ся для себе, щоб уміти виграти ті елєґії, які родять ся часом у душі. Мою музику — казала — розумію лиш я одна і чотири стїни мого сальону.
А коли він наставав і просив доконче, вимовляла ся, що чей-же не годить ся на ювілейне, радісне сьвято виступати панночцї в чорній сукнї. Виглядало то справдї тільки на вимівку, але погляд її сумних очий вказував, що говорить правду і що тяжко було-б їй перед ним лукавити.
Пояснював їй, що могла би убрати скромну білу сукню без нїяких прикрас, бо ясний одяг для молодих людий може, в потребі, заступити місце жалібного. — Похитала мудрою головкою і повторила своє „нї“. І з таким жалем глянула йому в очи, як-би хотїла сказати: Не мучте мене своєю просьбою…
Її таєна сумовитість і загадочна впертість зацїкавили його.
— Таж час жалоби у вас минув уже! — сказав він.
— По мойому, рік пустого часу чей-же за мало на жалобу по матері.
— Отже доки ще гадаєте носити її?
— Не думаю вже нїколи „строїти ся“.
Глянув здивовано в її очи.
— Чи думаєте може вступити до монастиря? — запитав усьміхаючи ся.
— Нї, такого наміру я нїколи не мала, але коли ви хотїли сим питанєм зажартувати, то позвольте сказати собі, що жарт вам не удав ся.
Пожалував нерозважного слова і перепросив її.
— Я тільки раз іще вберу ся в ясну, дорогу сукню…
Хотїла ще щось додати, але голос її задрожав, а в очах заблисли дві великі сльози. Лице її змінило ся якби від болю і вона сильно закашляла ся. Пристанула хвилину і протягнула до нього свою руку. Подав їй рамя і запровадив до брами.
— Спасибі', я вже здорова. Я часто дістаю такі напади кашлю, але ви… не дивуйте ся…
І на його прощанє усьміхнула ся сумовито.
— — — — Небавом довело ся йому виїздити з міста на кілька недїль на село.
— Їдете? — запитала — на довго?
— Буду старати ся полагодити свої орудки за дві недїлї або навіть скорше.
— Чого-ж ви хочете так борзо втїкати з дому? А є у вас мати?
— Лишіть ся довше дома! Се дуже гарна річ мати маму! — сказала з дивним якимсь жалем.
І попрощали ся.
|
|
Ще перед двома недїлями повернув назад у го́род. На дворі вже таки добре пахло весною. По садах цвили вчасні рожі. Добув букет білих рож і пішов просто під вікно її сальону.
Крізь відчинене вікно долїтали звуки фортепяна. Грала якусь сумну пісню і слабоньким голосом співала. Тужливі акорди якось дивно зливали ся з веселою атмосферою ярої весни.
Слухав довго, поки не урвали ся останнї акорди мельодії. Тодї вкинув рожі через вікно.
Панночка схопила ся від фортепяна і підбігла до вікна. Подала йому руку і зрадїла очивидно своїм гостем.
— Спасибі', що навідали ся! Дуже довго вас не було. Я й перестала була ходити на лєкції. Не було кому провожати мене… отсей короткий шматок дороги.Виповіла се щиро і, як звичайно, з жалем у голосї. Замісць подяки вдивив ся допитливо в її очи.
За дві недїлї наглядно змінила ся. Хора краска не уступала з її лиця, а сумні очи глядїли в перед виразнїйше, нїж перед тим, мов-би хотїли нїмим поглядом випросити для себе пощади за незвісну провину.
І довго так дивили ся собі в очи. Дивно се виглядало, що не бачили ся і памятали про себе, а стрінувшись, не мали про що говорити.
— Як то дивно якось на сьвітї, — сказала вона по хвилї, — люди знають ся, не бачать одно одного, відтак знов сходять ся…
Якось сердечно усьміхнули ся до себе. Йому подобало ся таке просте фільософованє на тему зовсїм буденного ладу на сьвітї.
— Що се було, що ви тепер грали, заки я прийшов?
— Недоладно імпровізоване попурі з „пісень розлуки“. Признаю ся вам, я у своїй порожній хатї часом компоную… так для себе.
— Дуже гарно удаєть ся вам…
— Залишіть похвалу! Знаєте,… як ми ще з мамою жили на хуторі, я чула, як співають, бувало, лїрники на ярмарцї і дївчата в селї. Тепер минї чомусь ті жалібні піснї пригадали ся. Колись я знала їх, а нинї призабула. Шкода… Я мусїла доробити дещо з фантазії і полюбила ті оріґінальні мельодії, бо при них… дуже легко плакати. Я дібрала кілька акордів і вийшла проста, але сумна проба з репертуару наших лїрницьких творів народньої музики. І від нинї я буду їх вигравати що дня… так для себе.
— І як ви охрестили свою низку пісень?
— Піснї розлуки.Знов тема розмови вичерпала ся. Вона підняла з фортепяна букет цьвітів і почала приглядати ся їм.
— Чи се може для мене?
— Так, скромна заплата за ваші розлучні піснї.
— Спасибі'! Я любила би рожі, коби між ними були й такі, що цвитуть чорним цьвітом…
— Та погляньте лиш на ту одну, може найдеть ся у вас дрібка симпатії для неї…
— Чи ви сего бажаєте?
— Так, на те я й принїс їх… для вас — simile simili…
Взяла з букета одну білу рожу, оскубала кілька листочків і вложила її до склянки.
— На що ви се робите?
— Я гадала, що ви самі догадаєте ся… Що лиш тепер ваші латинські слова перестають бути для мене комплїментом без значіня, а радше невдачним, чи незаслуженим.
Видивив ся на неї з трівогою.
— Не дивуйте ся, — сказала. — Знаю, що́ роблю. Рожа, яку ви минї присьвятили, на завтра привяне в порожній склянцї і зжовкне на кінчиках листків. Тодї я наллю до склянки води, вона відживе і з того пупляшка зробить ся — неприродно розвинута квітка, але за кілька днїв опаде листє і вона згине.
Він не розумів її слів. Настала хвиля мовчанки.
— Така вже доля… цьвітів, — сказала сумно і в її очах виступили сльози. І знов лице її страшно змінило ся і почав душити її сильний кашель.
— Ви хорі, панї…
— Не знаю, як вам відповісти: так, чи нї. Але… позвольте, що заграю вам щонебудь…Сїла при фортепянї і по хвилї роздали ся звуки одної Бетовенової сонати. Відтак не перериваючи відограла удачний перехід і почала знов свою низку „розлучних пісень“.
Гра зворушила його. Якось дивно вдивляв ся в камінну статую блїдої пянїстки. Виглядала в тій хвилї, як конаюча страдальниця, неповинно засуджена на смерть… цїла потонула у своїх неясних думках. Отворила уста і своїм ладом почала вторувати до фортепянових звуків улюбленої піснї… „Сирітко бідна, чо' ти плачеш?“…
Мабуть утомила ся співом, і знов закашляла…
— Може вам холодно? замкну вікно і не буду вас мучити своєю присутністю.
Попрощали ся і він відійшов.
Та йому в душі ще довго шуміли її загадочні слова, звенїли жалібні акорди розлучних пісень…
|
|
В дальших днях надармо вистоював на розї улицї в умовленій годинї. Її не було. Пішов під вікно її хати. Занавіса, опущена до половини, перетинала скісні промінї маєвого сонця. В хатї не чути нїчийого голосу. На вікнї стояли у вазонках два гіякинти і в порожній склянцї вянув оскубаний пупляшок білої рожі.
Забув про сьвіт, про людий, і як простий уличник, вдивив ся у чуже вікно.
З постелї піднесла голову… вона, убрана в білий неґлїж. З трудом зірвала ся з ліжка, накинула свій темний шляфрок, відчинила вікно і зі сльозами в очах повитала свого товариша.
— Спасибі', що прийшли… Я ждала вас і надїяла ся. Зайдїть, прошу, в хату.
В кімнатї стрінула його старша якась женщина дуже здивованим поглядом, якби хотїла сказати: „Чого ще вас тут нинї, в таку пору“? Але видячи, що дївчина не зважає на її протест, вийшла до другої кімнати.
Остали ся самі обоє.
— Витаю вас, друже мій, по раз перший у своїй хатї. Скорше запросити вас не могла, бо крім мене не було більше нїкого дома. Лихі люди могли були взяти мене на язики і догризти до решти вже й так нездорову мою душу… Маю вам подякувати, що були ласкаві провожати мене кождого дня… отсей шматок дороги. Сї хвилї належали до кращих, а таких хвиль не багато я мала в житю… Даруйте, коли ви може останними днями ждали мене на розї нашої улицї. Я вже від кількох днїв не ходжу на лєкції. Наука мучить мене, бубнити завдані вправи я вже закинула і навіть, як граю сама для себе свої улюблені „розлучні піснї“, то чую, що я не пальцями, а кістками вдаряю по клявішах… Не чекайте на мене, бо я вже на улицю більше не вийду… не можу… трохи ослабла… Я писала до тїтки і вона приїхала… забрати мене на нову кватиру. Де буде та кватира, не знаю… може там… біля домівки моєї матери… Крім матери і вас, я не мала в житю прихильних минї людий. Тож спасибі' вам за вашу доброту. Може довело ся минї колинебудь сказати вам гострійше слово, не памятайте. Я від довшого часу зробила ся дуже тетрична і прикра для людий… забудьте!… Коли забирали з нашої хати мою матїр, я кинулась, як дика і хотїла їм усїм видрапати очи. Спинили мене за руки ті люди у чорних мундурах. Колись прийдуть вони… по мене, та може тим разом я не буду вперта і нечемна — перепиняти добрих людий у їх грабарській роботї… Спасибі' вам іще раз за прислугу, а на отсей шматок дороги навідайте ся ще… раз лишень… небавом…Закрила очи в долонї і вибухнула голосним плачем.
А він, як закаменїлий слухав, її слів. Надійшла заплакана тета і нїмим рухом руки вказала йому, щоби не мучив довше хорої своєю гостиною. Аж тодї прокинув ся з несьвідомої задуми і, мов накручена машина, вийшов дверми до сїний. По хвилї зачув із кімнати божевільний крик: „На що ви вигнали його?“ Відтак роздав ся дикий голос не то сьміху, не то хлипаня, і чийсь протяглий кашель нагло… урвав ся… Знов настала тишина у комнатї, де лежала… недужа.
А він іще довго стояв і байдужно дивив ся на двері, звідки його прогнали. Трохи згодом озвав ся десь із-далека невиразний шум звісної йому музики, як би сумні акорди сирітських пісень. А він і слухав їх і не тямлючи про цїлий сьвіт божий бігав кудись, утїкав і приставав і знов озирав ся на ту високу каменицю і на те заслонене вікно з двома гіякинтами і зівялою рожею в порожній склянцї…
І в далї прочулись йому акорди…
Повій, буйнесенький,
з поля на долину,
возьми мене, моя нене,
з собов в домовину —
щоб я не ридала,
щоб я не тужила,
щоб я свої матїноньки
з гробу не збудила…
Та хто се співає?… Нема нїкого! Якась дївчина блїда, але гарна, у чорній сукнї клячить над тїлом сонної матери і цїлує студені уста. — Возьміть її звідтам! — Геть від мене! — І її очи жевріють іще дужше завзятєм, палають огнем безпотїшної розпуки. І знов темно скрізь.
„Сьвітла! най побачу свою богиню з блїдим лицем… із душливим кашлем… із червивими грудьми… Ось вона, моя віртуозка, у білій сукнї — з зеленим вінцем у розпущених косах… умучена грою… лягла спочити“.
І вітер шепче глухі акорди безсловної піснї. Се нїмими устами голосить вона… свою молитву. Ії згаслі очи ще сумнїйше глядять туди, звідки прикликує її мати… з далекого сьвіта. Дочка підводить сонні очи і по довгій розлуцї бачить свою матїр, усьміхаєть ся до неї, радїє…
„Мій Боже, трумно!“
І він до решти зломаний на душі, йде за домовиною… отсей далекий шматок дороги. Провадить під руку якусь старшу женщину, в жалобі. Струями ринуть пекучі сльози… і чути спів, сумні акорди набожних пісень.
Приклякає на землю і цїлує студену могилу… Помянух пророка вопіюща: аз єсьм земля і пепел…
„Де я?… Де ти?… Чи чуєш трогаючі акорди розлучних пісень? Сирітко, де твоя біла рожа? де ти йдеш, небого?
— До матери…
„Возьми мене з собою там… де нема слїз, нема горя. Подай минї руку, заграй минї… ще раз почую твоїх пісень акорди…“.
— Нї! я йду у сьвіт тїний, в країну блудних огників… Ти сам покидаєш мене… Минї не вік із тобою… ти любиш сьвіт живих. Люби! але… на онтой шматок дороги вже не навідуй ся нїколи!
Чий се голос?… Вічної піснї незмінні акорди…
„О Боже! не чує мене… Вона заснула“…
|
|
Отямив ся у себе дома. Чи може спав? На що будили?… Глянув на сьвіт…
Немає сьвіта… Лишень при гробі її матери виросла сьвіжа могила… ще не присипана сирою землею.Плачуть над гробом цвинтарної пустки білі тїни…
До тихого сну лїтньої ночи колише вітер дрібне листє, несе з росою тужливої мельодії жалібні звуки… останнї акорди… похоронної піснї…
Г. 20 марта, 1899.
