Монографіи до исторіи Галицкои Руси/Доля Галицкои Руси до злученя єи съ Польщею

Монографіи до исторіи Галицкои Руси
під ред. Олександр Барвінський
Доля Галицкои Руси до злученя єи съ Польщею (Михайло Смирнов)
пер.: Олександр Кониський

Галицкій князь Данило ▶

• Цей текст написаний максимовичівкою‎.

Тернопіль: 1886

ДОЛЯ ГАЛИЦКОИ РУСИ

до злученя єи съ Польщею

написавъ М. Смирновъ.

I.
ГАЛИЧЬ ПО̂ДЪ РУКОЮ РУСКИХЪ КНЯЗѢВЪ.

Тыхъ сло̂въ Несторовои лѣтописи, що оповѣдають про розселенє Славяньскихъ племенъ по територіи сучаснои Росіи, не можна вважати за певне жерело для вызначеня, яке племя сидѣло споконвѣку на Земляхъ сучаснои Галичины и зъ якого выробилася теперѣшня Галицко-руска національно̂сть. Зъ лѣтописи можна довѣдатися хиба то̂лько про те, яки племена були сумѣжными Галичинѣ: зъ одного боку — Поляки, зъ другого — Волыняне, або Бужане, съ третёго — Улучѣ и Тиверцѣ. У Нестора сказано: „Другіе Славяне нареклись Чехами; Хровате Беліи, Серебь и Хорутане, суть также Словѣни“, а де сидѣли отси̂ Славяне, про те не сказано. Черезъ се й треба обернутися до другихъ жерелъ. Исторіографъ Сумъ, а за нимъ и Шафарикъ звернули увагу на те мѣсце въ творахъ Птольомея, де мовиться про Бесо̂въ и Карпіянъ. Бесы сидѣли бо̂ля Карпатскихъ го̂ръ и певно лишили свою го̂рску краину; бо назву ихъ зустрѣчаємо въ назвѣ сусѣднои Бесарабіи а може и Босніи. Имовѣрно, що се переселенє сталося въ V., або въ VI. вѣцѣ, по̂сля зруйнованя великои державы Гуно̂въ. Назву Карпіянъ або Карпо̂въ помѣчаємо въ назвѣ Карпатскихъ го̂ръ; сю назву переняло собѣ и те племя, що звалося Карпами. Шафарикъ вважає, що слова Карпы и Карпаты попсовани̂, выводити, каже во̂нъ, треба зъ славяньскихъ: хрибъ, хърбъ, се бъ то верхъ, гора; зъ во̂дси и руске слово хребетъ. До сеи думки можна пристати, бо Русины и нынѣ звуть Карпаты — Горбами, се бъ то Хърбами. Зъ сего слова легко вывести Хърваты, то бъ то Хорваты. Тодѣ можна гадати, що Хорваты були нащадками Карпо̂въ и заселювали Галичину за часу вельми давного. Отсихъ Хорвато̂въ въ VII. вѣцѣ (близько 630 р.) выкликавъ изъ за Карпатъ до Дальмаціи императоръ Ираклій, що бъ поставити ихъ супроти Аваро̂въ; зъ сего выникла спершу на довги̂ лѣта боротьба, а пото̂мъ склалася Хорватска держава въ Дальмаціи, Паноніи и Иліріи. Гадаючи, що рухъ Хорвато̂въ за Карпаты бувъ въ VII. вѣцѣ, мы по̂знѣйше здыба́ємо Хорвато̂въ, котрыхъ не маємъ права зачислити нѣ до Дальматыньскихъ, нѣ до Паноньскихъ, нѣ до Илірійскихъ. Несторова лѣтопись, именуючи, яки̂ народы мешкали на Руси до Варяго̂въ, каже: „И живяху въ мирѣ Поляне и Деревляне, Сѣверъ и Радимичи и Вятичи и Хрвате. Дулѣби живяху по Бугу, гдѣ нынѣ Велыняне; а Улучи, Тиверьци сѣдяху по Днѣстру“. Дальше повѣдаючи про Олего̂въ похо̂дъ на Греко̂въ въ р. 907, лѣтопись зновъ споминає, що въ Олеговому во̂йску були Хорваты и згадує про нихъ рядомъ зъ Дулѣбами и Тиверцями. Що жь отсе за Хорваты були? Олегова власть не простягалася на Дальмацію; то чи Галицки̂ Хорваты були зъ нимъ и чи не були вони частиною тыхъ Хорвато̂въ, що перейшла въ VII. вѣцѣ за Карпаты? Отсю гадку по̂дпираємо и словами Константина Порфірогеніты. Въ єго творахъ, де описани̂ межѣ Угорщины, сказано, що Хорваты сидѣли бо̂ля го̂ръ на схо̂дъ во̂дъ Угорщины. Коли мы трохи поправимо сю звѣстку и по̂демо зъ Угорщины по по̂вно̂чно-схо̂дно̂й сторонѣ, то й прійдемо до Карпатъ а черезъ нихъ въ Галичину. Помѣтивши, що Константинъ писавъ въ першо̂й половинѣ X. вѣку, выведемо, — що того часу Галичину посѣдали ти̂ Хорваты, що були останками переселенихъ до Дальмаціи. Отъ про якихъ Хорвато̂въ повѣдає Несторова лѣтопись и тодѣ видко стане, чому лѣтопись мѣстить ихъ поручь Дулѣбо̂въ, що сидѣли бо̂ля Богу и Тиверцѣвъ, що мешкали бо̂ля Днѣстра.

Зь житя въ VII. и VIII. вѣкахъ Галицки̂ Хорваты не полишили слѣду, не завели вони власнои державы; имовѣрно, що вони були народомъ не сильнымъ и мусили по̂ти на здобычь сильныхъ сусѣдо̂въ. Въ IX. вѣцѣ по сусѣдству зъ ними выникли два державни̂ звязки: польскій и рускій, зъ во̂дси починається чужій вплывъ на Хорвато̂въ — зъ одного боку вплывъ Славянъ схо̂дныхъ, Рускихъ, зъ другого захо̂дныхъ, — Поляко̂въ. Сучасный складъ галицкои людности свѣдчить, що въ захо̂дно̂й Галичинѣ переваживъ вплывъ польскій, а въ схо̂дно̂й — рускій и обыдва вони стерли національни̂ ознаки Хорвато̂въ. Въ XIII. вѣцѣ очивидячки вызначилася тожсамо̂сть людности Волыни и Галичины.

Теперь спогляньмо, хто володѣвъ Галичиною, доки не склалося тамъ во̂друбне князѣвство Руске? Що бъ во̂дповѣсти съ певностею на се пытанє, не маємо досить жерелъ. И въ рускихъ и въ польскихъ лѣтописяхъ не сказано, хто на самъ передъ завоювавъ Галичину; споминають лишень про завоёванє, якъ про фактъ, котрый вже во̂дбувся. Руска лѣтопись повѣдає, що въ Олеговому во̂йску були Хорваты. По̂дгорнени̂ народы повинни̂ були давати князеви во̂йско: съ першого разу отсе наводить на думку, що Хорваты були по̂дгорнеными ще ранѣйше 907 року; але коли пильнѣйше придивимося до сеи лѣтописнои звѣстки, то побачимо, що Хорваты могли и самосто̂йно брати участь въ Олеговому походѣ. Олегъ, идучи на Греко̂въ, мо̂гъ кликнути охочихъ завзятцѣвъ и такихъ зо̂брався натовпъ по̂дъ хоругву Олегову, що бъ розжитися на здобичь. По̂дъ рокомъ 981 стоить друга звѣстка, що варта уваги: „Иде Володимиръ въ Ляхи и взя грады ихъ Перемышль, Червень и инны грады, иже суть и до сего дне подъ Русью“. Зъ во̂дсѣль видко, що въ X. вѣцѣ Галичина належала до Поляко̂въ и зъ сего можна выводити гадку, що Галичину по̂дгорнули на самъ передъ Поляки; хоча трохи й дивно, що польски̂ лѣтописи нѣчого не згадують про таку значну подѣю. Про завоёванє 981 р., варто бо̂льше сказати и попробувати провести межу, положену Володимиромъ — Руси во̂дъ Польщи. Несторъ повѣдає, що Володимиръ забравъ у Поляко̂въ Перемышль, Червень и „инны“. Певно, що по̂дъ симъ „инны“ Несторъ розумѣвъ всѣ мѣста во̂дъ Перемышля по Червень. Кожде мѣсто тодѣ було укрѣплене и було захистомъ мешканцямъ своєи околицѣ. Коли непріятель бере укрѣплене мѣсто, то вже жь и околиця мусить по̂ддатися. Коли мы вызначимо околицѣ по̂дгорненыхъ Володимиромъ мѣстъ, то тымъ самымъ вызначимо и межу Руси во̂дъ Польщи. Очивидячки, що ти̂ мѣста призначени̂ були обороняти не широку смугу землѣ мѣжь Бугомъ и Сяномъ: всю єѣ и по̂дгорнувъ Володимиръ и черезъ те межою замѣсть Буга стала рѣка Сянъ. Отся смуга землѣ була зерномъ довголѣтныхъ споро̂въ Руси съ Польщею.

Здається Хорваты пильнували досягнути до самосто̂йности; до сеи думки приводить похо̂дъ Володимира въ роцѣ 992. Про него лѣтопись нѣмо повѣдає: „Иде на Хорваты“. А що до Польщи, то Болеславъ Хоробрый за все житє Володимира по̂сля походу 981, воювавъ съ Чехами, зъ Нѣмцями, съ Прусами и черезъ те не мавъ спроможности заходитися во̂дбирати во̂дъ Володимира Перемышль, Червень и инши̂ мѣста. Во̂нъ навѣть ставъ кревнякомъ Володимировымъ, одруживши свою доньку зъ Святополкомъ. Володимирова смерть (року 1015) а дальше усобицѣ Святополка зъ Ярославомъ примусили Болеслава зломити миръ, вступитися за зятя и рушити на Кієвъ. Отсей єго похо̂дь, незгода зъ Святополкомъ, мордованє Поляко̂въ, розведеныхъ на харчованє по селахъ коло Кієва — все отсе однаково повѣдають и руски̂ и польски̂ лѣтописи; але въ оповѣданю про добутки Болеславового походу здыбуємо суперечно̂сть. Н. пр. Мартинъ Галъ повѣдає: „ex eo tempore Russia Poloniae diu vectigalis fuit“. Проти сихъ сло̂въ нема що мовити; бо вѣдомо, що Болеславъ мусивъ выступити съ Кієва черезъ те, що не бачивъ подяки во̂дъ зятя и боявся, що бъ Русины не перебили всего єго во̂йска. Яснѣйша и бо̂льше певна Несторова звѣстка, що Болеславъ повертаючи до дому, побравъ мѣста Червеньски̂, се бъ то ти̂, що були по̂дгорнени̂ Володимиромъ въ роцѣ 981, значить, зновъ поширивъ межу Польщи до Буга. Та не довго Поляки вдержали сю межу. По̂дъ рокомъ 1030 читаємо у Нестора: „Въ лѣто 6538 умеръ Болеславъ великій въ Лясѣхъ и бысть мятежь въ землѣ Лядьстей; вставше людіе избыша епископы и попы, и бояры своя и бысть въ нихъ мятежь“. „Въ лѣто 6539 собраста Ярославъ и Мстиславъ вой многъ, идоста на Ляхи и заяста грады Червеньскыя опять и повоеваста Лядьскую землю и многи Ляхи приведоста и раздѣлиста я, и посадивъ Ярославъ своя по Рси“.

Зь Несторового оповѣданя видко, що Червеньски̂ мѣста були по̂дъ рукою у Поляко̂въ до самои смерти Болеслава. Исторія Ярослава, єго во̂йны за Кієвъ, дальше боротьба зъ Мстиславомъ, досить свѣдчать, чому Ярославъ не заходжувався вернути Забужаньску краину. Болеславъ умеръ, въ Польщѣ розпочалася колотнеча; низши̂ верствы повстали проти духовеньства и бояръ. Прійшла зручна пора Ярославови и во̂нъ року 1031, злучившись зъ Мстиславомъ, иде на Польщу, пустошить єѣ и во̂дбирає Червеньски̂ мѣста. Въ оповѣданю про сей похо̂дъ, є деяки̂ непевни̂ хронольогічни̂ звѣстки. Всѣ польски̂ хроніки свѣдчать, що Болеславъ умеръ року 1025, а не 1030 и що по смерти єго не було въ Польщѣ великои колотнечи. Хочь Мечиславъ II. и выгнавъ Отона и силомо̂ць добувъ собѣ корону, але се була звичайна рѣчь въ исторіи першихъ Пясто̂въ. Велика колотнеча и народный рухъ проти духовеньства и бояръ сталися вже по̂сля смерти Мечислава II. въ роцѣ 1033 або 1034. Отся помылка въ Несторово̂й лѣтописи довела до мыльного вызначеня часу колотнечи въ Польщѣ и Ярославового походу. Значить, треба згодитися, що Червеньскъ привернено зно̂въ до Руси въ роцѣ 1033 або 1034.

Польске безкоролевє по̂сля Мечислава II. запомогло Ярославови мо̂цнѣйше затвердити за собою Червеньски̂ мѣста; навѣть выбо̂ръ Казимира не мавъ вплыву на панованє Ярослава надъ тыми мѣстами. Казимиръ черезъ все своє житє пильнувавъ повертати ти̂ Польски̂ Землѣ, що порозбирали сусѣды въ годину безкоролевя, особливо тодѣ, якъ во̂нъ воювавъ съ Чехами. Выступити проти Руси у него не було нѣ часу, нѣ спроможности. Въ мѣсто ворогованя Польскій король здружився зъ Рускимъ княземъ и побрався зъ Ярославовою донькою. Ярославъ запомо̂гъ Казимирови до останку по̂дгорнути Мазуро̂въ, котри̂ до сего часу прямували задержати свою самосто̂йно̂сть. Казимиръ не вспѣвъ нѣчимъ во̂ддячити Ярославови, але Длугошь съ проста повѣдає, що Казимиръ вернувъ Ярославови всѣ ти̂ Землѣ, котри̂ позабиравъ бувъ Болеславъ, вертаючись съ Кієва.

Мусимо ще разъ вернутися до питаня про людно̂сть Галичины. Въ историчному польскому письменьствѣ не разъ подавано гадку, що племя, котре сидѣло по берегахъ Сяну и во̂дси въ глибину краю, було польске, але по̂дъ вплывомъ володѣня тутъ Рускихъ князѣвъ воно перевернулося на Русино̂въ. Звернувши добру увагу на всѣ жерела, мы ясно бачимо, що Полякамъ нѣколи було затвердитися въ ото̂й краинѣ. Не змагаємося, що польске володѣнє було тутъ по переду Руского, одначе жь помѣчаємо, що національно̂сть Хорвато̂въ, якъ во̂друбного племени, не зникала тутъ до ко̂нця X. вѣку. Несторъ по̂дъ рокомъ 992 повѣдає: „Иде Володимиръ на Хорваты“. Съ часу Володимира побереже Сяну було по̂дъ рукою Рускихъ князѣвъ разъ-у-разъ, окро̂мъ короткого часу за Болеслава I. Си̂ землѣ були прилучени̂ до Володимирского-Волыньского князѣвства, котре почалося заразъ якъ збудовано Володимиръ, се бъ то незабаромъ по̂сля 981 року. Съ того часу ширшає вплывъ схо̂дныхъ Славянъ на Хорвато̂въ и стираються ознаки — во̂дмѣны ихъ во̂дъ Славянъ Рускихъ. Не можна не пригадати тутъ думки лучшого знатока славяньскои давнины, Шафарика: во̂нъ думає, що въ Хорвато̂въ було багато похожости и вельми мало ро̂жницѣ зъ Рускими Славянами, черезъ що приподобленє Хорвато̂въ до Волынянъ повинно було зробитися за недавный часъ и Ростиславовичѣ князювали вже надъ Русинами.

За Ярославового сина Всеволода въ рускихъ володѣняхъ за Бугомъ показуються вже самосто̂йни̂ князѣ Василько и Володарь Ростиславовичѣ. Василько князювавъ въ Теребовлѣ, а Володаръ въ Перемышлѣ, хоча въ Перемышлѣ до Володаря князювавъ єго братъ Рурикъ (1092 р.).

Дѣяльно̂сть сихъ князѣвъ залежала разъ во̂дъ ихъ минувшины, а въ друге во̂дъ географічного положеня ихъ князѣвствъ. Обыдва вони не здобулися удѣло̂въ; на спадщину имъ не надѣлено жаднои околицѣ або волости: старѣйши̂ князѣ вельми байдужно и егоистично дивилися на ихъ долю; черезъ се все Василько и Володарь мусили сподѣватися лишень на власни̂ силы. Вони вдалися до Тмуторокани и зъ запомогою тыхъ племенъ добилися своєи меты, отримали во̂друбне Руске князѣвство. Василько и Володарь цѣлый сво̂й вѣкъ звѣкували на во̂йнѣ. Добри̂ лицарѣ у воєвничихъ справахъ и хоробри̂, вони наче родилися князювати въ такихъ князѣвствахъ, де не переводиться ворогованє зъ сусѣдами, тымъ то дѣяльно̂сть ихъ мала характеръ переважно завоєвуючій. Нагадаймо промову вже ослѣпленого Василька до Давидового посла Василя и помѣтимо тутъ єго широки̂ замѣри. „Я бажавъ, мовивъ во̂нъ, ити на Ляхо̂въ и пригорнути ихъ Землю; бажавъ пригорнути Дунайскихъ Болгаръ, перетягти ихъ въ своє князѣвство, а пото̂мъ поблагословившись у брато̂въ-князѣвъ, гадавъ ити на Половчанъ и або полягти головою за ро̂дный край, або выперти бисурмано̂въ зъ Рускои Землѣ“. Ослѣпленє зупинило єго замѣры. И хоробрый єго братъ Володарь бувъ то жь страшнымъ за для сусѣдъ. Поляки пустилися навѣть на хитрощѣ, що бъ захопити єго до своихъ рукъ: вони по̂дмовили свого боярина Петра, чи Петрона; сей по̂длестився до Володаря, впросився до него на службу и запомо̂гъ Полякамъ захопити Володаря. Братъ Володарѣвъ и сыны єго выкупили єго за 2000 гривенъ, але незабаромъ во̂нъ вмеръ року 1124. Разомъ съ вплывомъ Поляко̂въ затвердився и вплывъ Угро̂въ на Теребовельско-Перемыски̂ справы. Вперше Угры прибули до Галичины року 1098, ихъ закликавъ Святополкъ Изъяславовичь запомагати єму проти Ростиславовичѣвъ и Давида. На сей разъ Уграмъ не пощастило. Давидо̂въ помо̂чникъ, Половчаньскій ханъ Бонякъ, побивъ ихъ до останку. Але вплыву Угро̂въ запомагали, якъ и вплыву Поляко̂въ, кревни̂ звязки черезъ шлюбы. Трохи по троху во̂дносины Ростиславовичѣвъ до своихъ захо̂дныхъ сусѣдо̂въ набираються тои жь вдачи, якою вызначалися во̂дносины Рускихъ князѣвъ въ загалѣ, се бъ то стале ворогованє и разомъ свѣдомо̂сть кревного звязку. Отакъ по̂дъ часъ во̂йны Изьяслава Мстиславовича зъ Юріємъ Довгорукимъ послы Изъяслава и єго помо̂чнико̂въ Угро̂въ и Поляко̂въ промавляли до Кієвского князя: „Вы намъ есте въ отца мѣсто; мы всѣ христіяне одна братя собѣ“.

За сыно̂въ Володаря и Василька розпочинаються усобицѣ въ Галичинѣ. (Въ рускихъ лѣтописяхъ Галичь споминається вперше за князюваня Святополка-Михайла 1093–1113). Усобицѣ завѣвъ Володимирко, Володарѣвъ сынъ. Своими поглядами на во̂дносины до молодшихъ своихъ родичѣвъ Володимирко похожій на Андрѣя Боголюбского; сей повыганявъ брато̂въ и небожѣвъ, що бъ не дѣлити земель; таке саме замѣрявся вчинити и Володимирко. Во̂нъ завѣвъ колотнечу зъ братомъ Ростиславомъ, але за сего вступилися Васильковичѣ и Великій князь Мстиславъ и не попустили Володимиркови взяти верхъ. На останку всѣ браты єго повымирали, лишився оденъ небо̂жь, Иванъ Ростиславовичь. Володимирко злучивъ по̂дъ своєю рукою всѣ Галицки̂ краины, а Иванъ мусивъ утечи зъ ро̂дного краю и цѣлый вѣкъ сво̂й тынятися, даремно силкуючись вернути собѣ батько̂вщину. Володимирко зробивъ столичнымъ мѣстомъ Галичь. Було вже мовлено, що Володимирко своєю вдачею вельми походивъ на князѣвъ по̂вно̂чно-схо̂днои Руси XIII. вѣку. Прямованє сихъ князѣвъ було таке саме, якъ и у Володимирка — зажирливе. Якъ вони, такъ и Володимирко метою свого житя ставивъ змо̂цнити и поширити своє князѣвство. Всѣ засобы, що вели до сеи меты, во̂нъ вважавъ за добри̂; на клятьбу и присягу не звертавъ жаднои уваги. Н. пр. беручи участи въ усобицѣ Юрія Довгорукого зъ Изъяславомъ Мстиславовичемъ, Володимирко захопивъ ко̂лька Изъяславовыхъ мѣстъ; згодя Изъяславъ побивъ єго; во̂нъ заприсягъ, що верне єму захоплени̂ мѣста, але за першои можливости зрѣкся своєи присяги, та ще й шуткувавъ, коли Изъяславо̂въ посолъ нагадавъ єму про присягу. „Сей ли крестець малый“ цѣлуватиму? шуткувавъ во̂нъ, доводячи, що хрестъ не має силы пошкодити єму. Коли жь остило єму слухати усовѣщуваня посла, во̂нъ промовивъ: „Довольно есте объ томъ говорили, а теперь поди вонъ“. Лѣтопись повѣдає, що того жь дня Володимирка постигла кара: идучи до вечернѣ, во̂нъ наразъ почувъ ударъ въ плечу и скоро вмеръ (1153). Володимирко̂въ синъ Ярославъ Осмомыслъ хотѣвъ було вернути Изъяславови спорни̂ мѣста, такъ Галицки̂ бояре не дали єму сего вчинити. Ярославъ по̂сля того увесь сво̂й вѣкъ пильнувавъ про суцѣльно̂сть свого князѣвства и нѣчимъ не надѣливъ безталанного Ивана Берладника. Иванъ за по̂дмогою Изъяслава заходився силою вернути батько̂вщину, але замѣръ сей ско̂нчився тымъ, що Изъяславъ Давидовичь и самъ позбувся свого трону.

За часы Ярослава въ перше трапляється въ лѣтописи звѣстка про внутрѣшню дѣяльно̂сть. Лѣтопись повѣдає, що Ярославъ бувъ споко̂йнои вдачи и тымъ самъ не ходивъ на во̂йну, а выряжавъ воєводъ, що бъ лѣпше уладнати въ своѣмъ князѣвствѣ внутрѣшни̂ справы. Одначе звѣстка Ипатієвскои лѣтописи така коротка, що не можна сказати, чимъ вызначилося те внутрѣшнє упорядкованє краю. Зведени̂ до одного Татищевымъ звѣстки съ ко̂лькохъ лѣтописей, дають намъ бо̂льшу вѣдомо̂сть. По симъ звѣсткамъ Ярослава боялися сусѣды черезъ те, що воєводы єго разъ-у-разъ помагаючи Грекамъ, Чехамъ и Уграмъ, переняли во̂дъ нихъ воёвничу штуку, до того и сами̂ були хоробрыми. Тымъ то Ярославъ бувъ безпечный, не боявся нападу сусѣдъ и звернувъ всю свою увагу на упорядкованє въ краю: во̂нъ заклика́въ чужинныхъ ремѣснико̂въ, розвѣвъ крамарство особливо зъ Византією, будувавъ нови̂ мѣста и особливо пильнувавъ надъ ширенємъ просвѣты. Во̂нъ самъ бувъ доволѣ просвѣченымъ; любивъ читати, вмѣвъ ко̂лька чужихъ мовъ и заводивъ школы, де учителювали черцѣ зъ монастырѣвъ; школы вдовольнилися коштомъ монастырѣвъ. Сынъ єго Володимиръ бувъ самый нѣкчемный чоловѣкъ зо всёго роду Ростиславовичѣвъ: легкодушный, недбалый, розпустный, во̂нъ швидко выкликавъ до себе загальну неприхильно̂сть. Єго выгнали за те, що живъ зъ жѣнкою якогось попа. По̂сля Володимира въ Галичѣ стыкаються змаганя двохъ державъ Угорщины и князѣвства Володимирско-Волыньского и исторія Галича набирається иншого вже характеру.

Того часу на далеко̂й по̂вночи выникає нове князѣвство и незвычайно скоро розвиває свою силу. Се князѣвство склалося за Володимира Мономаха, а вже за сына єго Юрія показало себе значно. Мономахо̂въ внукъ Андрѣй не схотѣвъ вже перебувати въ Кієвѣ, а перебрався до ново-збудованого Володимира Клязменьского и во̂дси орудує Кієвомъ. Такимъ побытомъ стародавна столиця Руси, замѣсть прежнёго верховодства, стає по̂дручнымъ мѣстомъ и Володимирскій князь надає ѣй князѣвъ. Черезъ се теперъ стало небезпечнымъ прямованє по̂дгорнути Кієвъ; бо за Кієвъ вступався Володимирскій князь; володѣти Кієвомъ зъ волѣ сего князя здавалося приниженємъ тымъ князямъ, що мали въ своихъ рукахъ добри̂ засоби. Отъ Галичь и зъявлявся такимъ мѣстомъ, що спромоглося бъ выступити замѣсть Кієва. Тымъ то князѣ ро̂жныхъ родо̂въ залишивши Кієвъ, звертають увагу на Галичь: на самъ передъ бачимо въ Галичѣ Мономаховичѣвъ, въ слѣдъ нихъ Ольговичѣвъ а пото̂мъ зновъ Мономаховичѣвъ. Захо̂дни̂ сусѣды Галича и собѣ поглядають на него. Поляки заходжуються зновъ привернути до Польщи побереже Сяну; Угорски̂ королѣ, кревняки Галицкихъ князѣвъ, втручаються въ ихъ справы, запомагаючи, то сему, то тому и голублять власни̂ користни̂ гадки на Галичину. Такимъ чиномъ за Галичь, ажь до самого 1249 р., змагалися Руски̂ князѣ то мѣжь собою, то съ Поляками або Уграми. Останнимъ на руку було прямованє Галицкихъ бояръ, котри̂ пильнували завести таки̂ во̂дносины съ княземъ, що бъ обмежовувати єго власть. Черезъ се доволѣ часто перемѣнялися князѣ. Мѣжь боярами завелися партіи; одна тягла за того князя, друга за другого; яка пересилювала, та и ставила свого князя. Сей смутный часъ стоявъ такъ довго въ Галичинѣ черезъ те, що бояре тодѣ ще не зложили во̂друбного замкненого стану; духъ верствы ще не перенявъ ихъ; не було въ нихъ мо̂цнои одностайности и кермували ними особисти̂ симпатіи, або антипатіи. Тымъ-то вони нѣчого не здобули, а князѣ свѣдоми̂ своѣй метѣ, прямували до неи твердо, не во̂дхиляючись въ бо̂къ и на останку спинили бояръ и затвердили свою власть на мо̂цныхъ по̂двалинахъ.

Теперь розгляньмо коротко подѣѣ во̂дъ часу выгнаня Володимира Ярославовича, се бъ то во̂дъ року 1188 до року 1249, доки осѣвся твердо въ Галичинѣ князь Данило Романовичь.

Того часу, якъ Володимиръ князювавъ въ Галичѣ и Володимирѣ Волыньскому, сидѣвъ княземъ Романъ, правнукъ славного Мстислава, старшого Мономахового сына. Во̂нъ звернувъ пильно увагу на Галичину и по єго думцѣ бояре выгнали Володимира; се мы доводимо тымъ, що заразъ якъ Володимиръ втѣкъ до Угорщины, Романъ сѣвъ княземъ въ Галичѣ. Але на Галичину замѣрявся и Угорскій король, котрый, нѣ бы то запомагаючи Володимирови, — выгнавъ Романа зъ Галича и посадивъ тамъ свого сына Андрѣя; а безталанного Володимира зъ жѣнкою и сынами замкнувъ въ баштѣ.

Романъ опинився тодѣ въ вельми прикрому становищи; переходячи на князя въ Галичину, во̂нъ во̂ддавъ Володимиръ свому братови Всеволодови, князеви Белзкому и поклався, що до вѣку вже не вымагатиме собѣ назадъ Володимира. Видима рѣчь, що Всеволодъ не пустивъ теперь втѣкача Романа до Володимира. Такимъ робомъ Романъ позбувся и родового и придбаного князѣвства. На силу вже по̂сля довгихъ змагань пощастило єму вернути до себе князѣвство Володимирске. Осѣвшись, во̂нъ пильно ставъ бачити за Галичемъ. Коли въ роцѣ 1199 Володимиръ умеръ, Романъ роздобувъ собѣ помочи у Поляко̂въ и вчинивъ велику подѣю, злучивъ Володимирско-Волыньске князѣвство зъ Галицкимъ.

Кадлубокъ оповѣдає, що Романъ осѣвшись твердо въ Галичѣ, почавъ люто уганятися за боярами, промовляючи свою любу приказку: „Не переморивши пчо̂лъ, — не ѣстимешь меду“. Во̂нъ невымовно мордувавъ бояръ: кого живымъ закопувавъ въ землю, съ кого здиравъ шко̂ру, въ кого вырѣзувавъ внутренности. Галицки̂ историки во̂дкидають се оповѣданє, але на нашъ поглядъ — воно здається имовѣрнымъ, хочь дещо въ нѣмъ є и збо̂льшене и фактъ, що Романъ мордувавъ бояръ — треба няти повнои вѣры, бо во̂нъ не суперечить обставинамъ, за якихъ Романъ почавъ князювати въ Галичѣ. Угорска партія складалася зъ Романовыхъ ворого̂въ и тягла руку за єго супротивника, короля Угорского; досягнувши своєи меты, ставши Галицкимъ княземъ, Романъ вважає за неминучу потребу знесилити, або й знищити сю партію. До того жь сувори̂ вчинки не могли не вплывати и на всѣхъ бояръ; повинни̂ були зробити ихъ бо̂льшь поко̂рливыми князю и выгнати зъ нихъ охоту заложити партіи на користь того, чи иншого князя. Скажемо ще, що подробицѣ оповѣдани̂ Кадлубкомъ приходяться до Романовои вдачи: лѣтопись ганьбить єго львомъ, крокодилемъ, туромъ и и. Останній вѣкъ Романо̂въ перейшовъ сварками зъ Рускими князями, особливо жь зъ тестемъ єго Рурикомъ, спершу Овруцкимъ а пото̂мъ Кієвскимъ княземъ. Не минавъ Романъ усобиць и Польскихъ князѣвъ и запомагавъ свому небожеви Лешкови и бравъ участь въ походахъ проти Литвы. Кадлубокъ и Стрыйковскій свѣдчать, що во̂нъ мучивъ Литовцѣвъ, запрягаючи ихъ въ ярма. Отъ и все, що можна зо̂брати по рускихъ, польскихъ и литовскихъ лѣтописяхъ про Романа: зверхня єго діяльно̂сть вызначена коротко, а внутрѣшня цѣлкомъ не вѣдома. Во̂дъ князя съ такою во̂двагою, яка була у Романа, съ такою твердою енергією и съ такими матеріяльными засобами, яки̂ були у него, можна бъ сподѣватися багато, але мы вѣдаємо то̂лько одну добру справу єго, злученє Волыни зъ Галичиною, знаємо про єго вплывъ на польски̂ справы и гадаємо зо̂ сло̂въ лѣтописи: „Романъ Угры и Ляхи побѣди“, що во̂нъ вплывавъ и на угорски̂ справы и що Галичина по̂сля тои лютости надъ боярами въ роцѣ 1199, користувалась внутрѣшнёю згодою, бо инакше не можна бъ було Романови такъ въ повнѣ вдатися до упорядкованя своихъ зносинъ съ чужими державами.

По̂сля смерти Романа, протягомъ 44 роко̂въ (до 1249) исторія Галичины показує щось хаотичне: претенденто̂въ зъявляється ще бо̂льше: Руски̂ князѣ, Поляки и Угры починають напосѣдати притьмомъ; колотнечѣ и ворохобня выникають все частѣйше, черезъ що князѣ безъ перервы перемѣняються оденъ за однимъ. Звязуючи отсю епоху зъ давнѣйшою исторією цѣлои Руси, помітимо тутъ похожо̂сть, що весь отсей безладъ въ Галичинѣ вкладується въ стари̂ рамы, се бъ то показує боротьбу Ольговичѣвъ зъ Мономаховичами. Боротьба ся починається ще въ першо̂й половинѣ XII. вѣку; спершу вона годувалася прямованємъ обохъ ворогуючихъ сторо̂нъ захопити Кієвъ. За часу, про якій ведемо рѣчь, Кієвъ стративъ чимало своєи ваги, а Галичь, злученый зъ Волынею, ставъ бо̂льшь притягати до себе. Найблизши̂ сусѣды Угры и Поляки впручаються въ отсю боротьбу, по̂дпомагаючи або тому, або сему князеви, а тымъ часомъ сами̂ зоряться на Галичь. Довго бъ було, та й нема на що повѣдати про всѣ подробицѣ того часу, досить мовити, що наступникъ Романо̂въ, синъ єго Данило, лишившись чотыролѣткомъ по̂сля батька, заразъ не минувъ нападу ворого̂въ и мусивъ поступитися имъ батько̂вщиною. Нестало̂сть бояръ, подѣлъ ихъ на партіи и прямованє ихъ, якъ про се вже було сказано, по̂дъ вплывомъ особистыхъ поглядо̂въ, було причиною невиннои перемѣны князѣвъ. Н. пр. Данило чотыри разы бувъ княземъ Галичины. Ще якъ во̂нъ бувъ дитиною, єму помагали Поляки и Угры; спершу помо̂чь ихъ була млявою, пасивною, а пото̂мъ трохи згодя вони съ помо̂чнико̂въ обернулися въ ворого̂въ и стали добиватися Галичины для себе. Якъ Угорскій король, такъ и Польскій князь добре тямили, що нѣ для одного зъ нихъ неможлива рѣчь во̂друбно володѣти Галичиною, але можна володѣти спо̂льно, коли вони стануть сватами черезъ шлюбъ своихъ дѣтей, або кревныхъ. Незабаромъ вони вчинили такій звязокъ: пятилѣтного Кольоманового сина Андрѣя и трехлѣтну Лешкову дочку Соломею посадили на Галицкому тронѣ князювати, выгнавши силою боярина Володислава, котрый по̂дъ смутну пору узурпувавъ собѣ князѣвскій тронъ. Незабаромъ Поляки розбраталися зъ Уграми и покинули ихъ, а Угро̂въ прогнавъ Мстиславъ Мстиславовичь. Трохи згодя княземъ Галичины бачимо другого Угорского королевича Андрѣя. Одначе Угры спостерегли, що прямованє ихъ, пригорнути Галичину, взяло багато кошту и людей, а добрихъ добутко̂въ не дало и въ половинѣ XIII. вѣку вони залишили свои замѣры на Галичину. Поляки Галичину мусили ще ранѣйше покинути черезъ безладъ въ своєму краѣ. Одначе жь Романовымъ наступникамъ не можна ще було вважати себе безпечными на Галицкому тронѣ; бо у нихъ були ще дужи̂ вороги — Ольговичѣ. Въ сѣй боротьбѣ спершу нещастило Ольговичамъ, дальше було пощастило боярамъ, на останку жь Данило въ бою бо̂ля мѣста Ярослава року 1249 побивъ Ростислава Михайловича. Зъ сего часу зникають и внутрѣшни̂ колотнечи и напады зверхнихъ ворого̂въ, котри̂ бо̂льшь 50 лѣтъ хвилювали Галичину.

Теперь Романовичѣ твердо осѣлись на по̂вденно-захо̂дно̂й Руси, Данило въ Галичѣ, а Василько у Володимирѣ. Весь часъ далѣ до XIV. вѣку бувъ по̂днесенємъ зверхнихъ, змо̂цненємъ внутрѣшнихъ во̂дносинъ. Сей розвитокъ ишо̂въ доволѣ швидко, не вважаючи на нападъ Татаръ.

Року 1250 Татарска Орда прислала до Данила, хочь ляконічне, але страшне вымаганє: „Дай Галичь“. Лѣтопись повѣдає, що князь во̂дъ сего вельми засумувавъ, бо не було въ него добрихъ засобо̂въ супротивлятися; мѣста не були добре укрѣплени̂, значить, нѣде було переховатися селянамъ во̂дъ Татаръ. Жалкуючи во̂ддавати Татарамъ Галичь, Данило поѣхавъ до Орды, що бъ зложити свою поко̂рливо̂сть и прихилити до свого краю ханову ласку. Съ тугою на серцю ѣхавъ во̂нъ до берего̂въ Волги, мимоволѣ пригадуючи собѣ долю Михайла Всеволодовича и боярина єго Федора. Туга єго стала ще бо̂льшою, коли во̂нъ довѣдався, що Великій князь Ярославъ, ѣздивши до хана, мусивъ тамъ выконати деяки̂ поганьски̂ звичаѣ и що певно и єму, Данилови, не минути сего. Одначе сталося лѣпше, нѣ жь во̂нъ гадавъ: въ Ордѣ ласкаво єго повитали, нѣ до чого не примушували, а то̂лько натякнули, що во̂нъ такъ довго гаявся ѣхати до хана. Навѣть єму догаджали якъ дорогому гостеви, н. пр. спостерѣгши, що кумысъ єму не подобається, заразъ замѣсть кумысу стали давати вино. Перебувши въ Ордѣ 25 днѣвъ, Данило вернувся до свого князѣвства. Лѣтописи нѣчого не повѣдають, чи дававъ Данило Батыєви яки обовязки, чи нѣ. Цѣкава рѣчь: чому Татаре такъ терпеливо ждали Данила и були таки ради̂, коли во̂нъ прибувъ до Орды? „Данило! говоривъ ханъ: чому еси давно не пришелъ, а нынѣ оже еси пришелъ, а то добро же“. Певно, що Татаре увесь часъ во̂дъ 1243 до 1250 р. пильнували змо̂цнити сво̂й вплывъ на по̂вно̂чну Русь и не звертали великои уваги на Галичину; до того вони постерегли, що Галичина має тѣсный звязокъ зъ сусѣдными державами захо̂днои Европы; бо бючись зъ Генрихомъ, княземъ долѣшнёи Шлєзіи, вони вже тямили, яку силу має Захо̂дъ. Захо̂дне лицарство, огорнуте въ зелѣзо, стояло дружно и Татарамъ було воно небезпечнымъ. Такъ коли другого дня по̂сля бою бо̂ля Лигницѣ показалося свѣже во̂йско Ческого короля Вячеслава, то Татаре не во̂дважилися битися зъ нимъ и рушили назадъ въ Угорщину; згодя якійсь часъ Татаре навѣть були побити̂ Ческимъ воєводою Ярославомъ бо̂ля Оломуцу. Отсе то примусило ихъ дивитися на Захо̂дъ зъ осторогою и не стинатися зъ нимъ хочь до якогось часу. Отъ черезъ що Батый такъ ласкаво повитавъ Данила и отъ черезъ що Татаре не переписували Галичины и не выряжали туда своихъ баскако̂въ. Одначе жь яка бъ не була по̂длегло̂сть до Азіято̂въ, вона не могла вважатися инакше, якъ за таке зло, съ по̂дъ котрого треба вызволитися. Вѣдомо, якихъ засобо̂въ вживавъ для сего Данило: звязокъ єго съ папою не мавъ користи и небавомъ єго знищено; Данило сподѣвався власными силами добитися до бажанои меты, во̂нъ укрѣпивъ мѣста и рушивши року 1254, привернувъ назадъ до Галицкого князѣвства мѣста позабирани̂ було Татарами; одначе прибувъ зъ великою силою Бурундай и всѣ заходы князѣвъ по̂шли въ нѣщо; та ще князѣ примушени̂ були Татарами воювати проти Литвы, хочь вона й не займала Галичины.

Во̂дносины Галичины до Угорщины и Польщи полагодилися добре за для Галичины. Угорщины поруйнованои Татарами нѣчого було боятися, навѣть Угорскій король пильнувавъ здружитися зъ Даниломъ и зъ єго приводу князь Левъ одружився съ Констанцією. Ставши добрыми сусѣдами и сватами, король и князь запомагали оденъ другого; н. пр. Данило запомагавъ Уграмъ воювати за спадщину Австрійского герцога Фридриха: спершу ся запомога була безкористною, а пото̂мъ до неи спонукали Данила и власни̂ интересы: сынъ єго Романъ одружився зъ небогою Фридриха; вѣномъ за нею повинни̂ були прійти Австрія и Стирія. Королю въ сѣй во̂йнѣ не пощастило, одначе дружба єго зъ Даниломъ не зо̂рвалася и коли въ роцѣ 1261 Данило мусивъ втѣкати во̂дъ Бурундая, во̂нъ подався въ Угорщину и тамъ здобувся щирого и привѣтливого захисту.

Въ Польщѣ по̂сля смерти Лешка стояли усобицѣ за наступованє трону. Отси̂ усобицѣ сприяли Данилови змо̂цнити сво̂й вплывъ на польски̂ справы. Згодя помѣжь Польщи и Руси выникло прямованє рѣшати загальни̂ справы не зброєю, а нарадою на конгресахъ.

Такимъ конгресомъ бувъ зъѣздъ въ Тарновѣ року 1262.

Особливу вагу мають за Данила во̂дносины до Литвы, бо за єго часу выробилася Литовска держава. Є стародавна приказка: „Зле Романе робиши, що Литвою ореши“. Ся приказка, якъ и звѣстки Кадлубка и Стрыйковского свѣдчать, що Романъ по̂дгорнувъ Литовцѣвъ. Ти̂ муки, що вынесли во̂дъ Романа Литовцѣ не могли зробити зъ нихъ приязныхъ сусѣдо̂въ Романовичамъ и Литовцѣ безъ перервы нападають на Галичину; си̂ напады и спустошеня вельми шкодили Данилови и Василькови. На щастє Романовымъ дѣтямъ Литовцѣ сами̂ себе знесилювали своими усобицями, — бажаючи знайти, коли выникне на те потреба, запомоги у сусѣдо̂въ. Литовцѣ въ року 1215 прибули до Данила и Василька „миръ дающе“. Зъ сего часу вони приятелюють зъ Галичанами и воюють проти ихъ ворога Лешка Бѣлого. Треба сказати, що по̂дъ словомъ Литовцѣ не слѣдъ розумѣти цѣлый Литовскій наро̂дъ, а лишень во̂друбни̂ роды або племена; зъ нихъ одни̂ могли приятелювати, а други̂ ворогувати сѣ тымъ самымъ княземъ. Тымъ-то нема нѣчого дивного въ звѣсткахъ про напады Литовцѣвъ по̂сля мировои зъ Даниломъ въ роцѣ 1215. Си̂ напады ставили своєю метою грабованя и спустошеня и не вельми були безпечными за для Рускихъ князѣвъ. Правдива небезпечно̂сть во̂дъ Литвы починається въ XIII. вѣцѣ. Того часу во̂друбни̂ Литовски̂ князѣ, не вдовольняючись руйнованями Галичины, пильнують по̂дгорнути єѣ и заложити тамъ свои князѣвства. Отакъ сынъ Жмудского князя Монтвила, Ердивилъ, незабаромъ по̂сля зруйнованя Татарами захо̂днои Руси, зайнявъ зруйновани̂ руски̂ мѣста и заложивъ мѣжь ними першій литовско-рускій удѣлъ Новый Городокъ. Зь другого боку Литовски̂ краины починають прямувати зъєднатися помѣжь себе и замѣсть дро̂бнихъ и несильнихъ краинъ, зложити одну мо̂цну державу самосто̂йну. Отся идея и выконанє єи выпало на долю Миндовга. Миндовгъ бувъ чоловѣкъ на скро̂зъ перенятый прямованємъ до самовласти и заснованя мо̂цнои держави. Прямуючи до такои меты, во̂нъ не вважавъ на засобы. Мѣркуючи, що инши̂ Литовски̂ князѣ шкодять єго замѣрамъ, Миндовгъ кого зъ нихъ повыганявъ, а кого звѣвъ зъ свѣта, а Землѣ ихъ пригортавъ по̂дъ свою власть. На сѣй стежцѣ во̂нъ здыбавъ одначе перепону, що наробила єму великого клопоту. Мѣжь иншими Миндовгъ бажавъ спекатися и кревняко̂въ своихъ князѣвъ Тевтивила, Ердивида и дядька ихъ Викинта: во̂нъ вырядивъ ихъ воювати Русь, сказавши имъ: „Хто що здобуде, те нехай и тримає при собѣ“. Князѣ забрали Смоленьскъ, Полоцкъ и Витебскъ. Не вѣдаємо, чи за се Миндовгъ хотѣвъ повбивати ихъ, якъ повѣдає Ипатієвска лѣтопись, чи може во̂нъ вымагавъ, що бъ вони покорилися и по̂длягли єму, але вони повтѣкали до Данила, жонатого зъ сестрою Тевтивила и Ердивида и просили у него запомоги проти Миндовга. Не вѣдаємо, яки̂ були перше во̂дносины Галицкого князя до Литовского: оповѣданє про бо̂й 1249 згадує про Литву, що прибула по̂дпомагати Данилови; може се було Миндовгове во̂йско, а може запомога иншихъ Литовскихъ князѣвъ, н. пр. Тевтивила, або Ердивида. Якъ бы тамъ воно не було, але Данило радо згодився запомогти своихъ шурино̂въ. Хоча въ основѣ сеи запомоги лежала Данилова воєвнича вдача, одначе єѣ выправдували и полѣтични̂ обставины. Було бъ нерозумно не покористуватися ворогованємъ и усобицями середъ народу хороброго, воєвничого, прямувавшого зложити зъ себе мо̂цну державу. Тымъ Данило загадався зробити на Литву великій нападъ; „Время христіяномъ на поганые, яко сами имѣють рать межь собою“, писавъ Данило до Польскихъ князѣвъ, сподѣваючись спонукати и ихъ до во̂йны проти Миндовга. Поляки нѣ бы й згодилися, але въ само̂й рѣчи жаднои участи не взяли въ во̂йнѣ. Тымъ часомъ Викинтъ по̂днявъ проти Литвы Жмудь, Ятвяго̂въ, а Тевтивилъ перейшовши на латиньску вѣру, прихиливъ до себе Рижскихъ Нѣмцѣвъ. Такимъ побытомъ Миндовгови загрожувала велика небезпечно̂сть; бажаючи спекатися во̂дъ неи, во̂нъ оповѣстивъ, що хоче охреститися и за те добувъ собѣ королѣвскій вѣнець и запомогу лицарства. Тодѣ повернувся во̂нъ проти Тевтивила. Сей зъ Жмудяками, Ятвягами и Даниловымъ во̂йскомъ выступивъ на бо̂й десь бо̂ля невѣдомого мѣста Воруты. А Данило тымъ часомъ пустошивъ Новгородську околицю. Миндовгъ постерѣгъ, що вороги єго и безъ Нѣмцѣвъ доволѣ сильни̂ и помирився зъ Даниломъ, та що бъ закрѣпити згоду зъ нимъ, одруживъ свою доню зъ Шварномъ. Съ того часу въ рускихъ справахъ помѣчаємо значну участь Миндовгового сина Войшелка, або Войсилька. Войсилько стоить уваги: во̂нъ вызначився незвычайною хижостею; во̂нъ радѣвъ, коли лилася людска кро̂вь и тяжко сумувавъ, коли не выпадало причині, що бъ кого вбити. Бувши довгій часъ завзятымъ поганиномъ, во̂нъ перейшовъ на христіяньску вѣру и навѣть по̂шовъ въ черцѣ, а князѣвство своє, се бъ то Новгородокъ, Слонимъ и Волковыйскъ, во̂ддавъ Романови. Згодя во̂нъ забажавъ переселитися на св. Гору, та того часу выникли колотнечи у Византійско̂й имперіи, черезъ що шляхъ на св. Гору ставъ небезпечнымъ и Войшелкъ мусивъ лишити своє бажанє и збудувавъ собѣ монастырь бо̂ля Новгородка на березѣ рѣки Нѣмана.

Натурально, що Миндовгови не по серцю були оти̂ уступки, що зробивъ во̂нъ Данилови, и во̂нъ чекавъ то̂лько доброго выпадку, що бъ розпочати нову боротьбу. Правда, що першій починъ дали Романовичѣ хоча й проти своєи волѣ. Року 1260 Бурундай покликавъ ихъ воювати Литву. Данило самъ не поѣхавъ до Бурундая, а вырядивъ Василька. Василько, бажаючи вгодити баскакови, напавъ на дорозѣ на невеличкій во̂ддѣлъ Литовского во̂йска, побивъ єго и набравши полоннико̂въ, привѣвъ ихъ до Бурундая. Отсе зрушенє Романовичами згоды выкликало страшенну по̂мсту Войшелка: во̂нъ захопивъ Данилового сына Романа, котрый съ того часу на вѣки зникъ, не вѣдомо якимъ побытомъ. Вѣдаємо лишень, що во̂нъ похороненый въ Холмѣ въ соборно̂й церквѣ Богородицѣ. Даремно пото̂мъ Данило и Василько довгій часъ руйнували Литву; вони тымъ выкликували то̂лько таке жь руйнованє Литовцями ихъ земель. Обопо̂льни̂ напады ско̂нчилися въ роцѣ 1262 боємъ бо̂ля Небля: тутъ Василько такъ побивъ Литовцѣвъ, що зъ нихъ жадный не лишився живымъ. Дальше вже лѣтопись не згадує про колотнечу Данила зъ Миндовгомъ: та й не до того вже имъ було: и той и другій мусили обертатися дома; въ Данила були на метѣ Татаре, у Миндовга єго во̂дносины до папы и нѣмецкого лицарства. Перейшовши на христіяньску вѣру, не зъ щирои охоты, а примушеный обставинами, Миндовгъ въ само̂й речи зо̂ставався поганиномъ: потайно ставивъ жертвы идоламъ и тримався поганьскихъ звичаѣвъ и забобоно̂въ. Съ такими поглядомъ не мо̂гъ во̂нъ на довго бути христіяниномъ; до того жь съ христіяньства не придбавъ во̂нъ жаднои користи: лицарство згодилося запомагати єму не инакше, якъ що бъ за по̂дмогу во̂нъ во̂дступивъ лицарству частину єго земелъ. Погодившись съ кревнякомъ своимъ Тройнатомъ, запеклымъ ворогомъ Нѣмецкого Ордену, Миндовгъ тихцемъ ладився до боротьбы зъ лицарствомъ и року 1259 розпочавъ сю боротьбу, вступивши до Курляндіи. Литовцѣ бо̂ля рѣчки Дурбы побили лицарство; Миндовгъ по̂днявъ тодѣ въ Прусахъ ворохобню и во̂дрѣкся во̂дъ христіяньскои вѣры и королѣвскои короны. Въ Орденѣ не було спроможности покарати єго. Уладивши отакимъ чиномъ свои зверхни̂ во̂дносины, Миндовгъ въ Литвѣ прямувавъ спекатися во̂дъ кревняко̂въ своихъ: мо̂цныхъ супротивнико̂въ не траплялося и во̂нъ, якъ мовить лѣтопись, набрався великои пыхи и гордованя, що й довели єго до погибели. Въ роцѣ 1262 вмерла єго жѣнка; Миндовгъ багато журився за нею и покликавъ до себе сестру поко̂йнои, жѣнку князя Давмонда, що бъ въ купѣ зъ нею оплакати свою обопо̂льну страту: коли приѣхала сестра — во̂нъ побрався зъ нею, здаючись на те, що такъ бы то бажала поко̂йна єго жѣнка. Розлютованый Давмондъ наважився вбити Миндовга и року 1263 выконавъ сво̂й замѣръ, коли Миндовгъ выступивъ въ похо̂дъ проти Романа Бряньского. Войшелкъ, довѣдавшись про пригоду зъ батькомъ, такъ перелякався, що втѣкъ до Пиньска. Жмудею и Литвою ставъ правити Давмондо̂въ прихильникъ Тройнате: незабаромъ три конюхи Миндовга вбили єго. Тодѣ Войшелкъ рушивъ до Новгородка, тутъ прійшло до него на по̂дмогу Шварнове и Василькове во̂йско и зъ нимъ во̂нъ вступивъ на Литву. Литва радо вызнала єго наступникомъ Миндовга. Власть не приманювала Войшелка, але батькова смерть вымагала по̂мсты. Христіяньска вѣра не выкоренила ще думокъ и почутя выплеканыхъ поганьствомъ за молодого ще вѣку Войшелка. Зъ озвѣренємъ поганина мордувавъ во̂нъ усѣхъ, кого по̂дзоривъ въ ненависти до батька єго Миндовга. Коли вже нѣ надъ кимъ було мститися, Войшелкъ вернувся въ сво̂й монастырь замолювати грѣхи свои. Запомога подана єму Рускими князями цѣлкомъ перемѣнила во̂дносины Литвы до Руси. Ся перемѣна выпала вже тодѣ, коли Данила не було на сему свѣтѣ: во̂нъ вмеръ року 1261, на 63 роцѣ свого вѣку. Лѣтопись про него повѣдає: „Се же король Даніилъ, князь добрый, хоробрый и мудрый, иже созда городы многи, и церкви постави, и украси ѣ разноличными красотами; бяшеть бо братолюбіемъ свѣтяся, со братомъ своимъ Василькомъ; сей же Данило бяшеть вторый по Соломонѣ“. Се характеристика незвычайно повна и певна, вона обо̂ймає усю дѣяльно̂сть и всѣ ознаки Даниловои вдачи. Єго воєвито̂сть й хоробро̂сть стоять зрозумѣлыми зъ обставины єго житя: зъ дитинного вѣку, ще чотыролѣткомъ єго вже оточували вороги и зрадливи̂ приятелѣ, котри̂ небавомъ стали замѣрятися придбати собѣ Галичину. Выро̂сши, Данило во̂дбився и во̂дъ Угро̂въ и во̂дъ Поляко̂въ и во̂дъ Ольговичѣвъ: въ сѣй справѣ во̂нъ особливо добре вызначається ще черезъ те, що Галицки̂ бояре вельми мало давали єму помочи и по̂дпоры, на впаки — бо̂льше шкодили и мусивъ во̂нъ оборонятися де зброєю, а де умовами; и тамъ, и тамъ во̂нъ мавъ успѣхъ. Ставши Галицкимъ княземъ во̂нъ встигъ цѣлкомъ перемѣнити зверхни̂ во̂дносины Галичины: вплывъ єго має вагу и силу и на Уграхъ и на Польщѣ й на Литвѣ. Татаре, хочь и спиняли єго самосто̂йно̂сть, але кормига ихъ на по̂вденно-захо̂дно̂й Руси не була такою тяжкою, якъ на Руси по̂вно̂чно-схо̂дно̂й. Любо̂вь до брата и сердечни̂ во̂дносины єго до Василька высоко по̂дносять Данило̂въ умъ и серце, особливо коли пригадаємо, що въ той чась за надто мало було любови мѣжь братами князями. Отъ чому Галичина и Волынь складали таку державу, котрои силы солідарно прямували до загальнои меты. На останку Данилова дѣяльно̂сть внутрѣшня: будо̂вля мѣстъ, церковь и доведенє краю по̂сля татарскои руины до вельми доброго становища, були такими значными, що навѣть Длугошь, котрый не любивъ похваляти Рускихъ князѣвъ, повѣдає про Данила: „Divitiis, terris, gentibus, factivitate et industria pollens“.

Бачили мы вже, що звязокъ Галичины зъ останнёю Русею на початку сороковыхъ роко̂въ XIII. вѣку зовсѣмъ порвався. Зъ сего часу по̂вденно-захо̂дна Русь бере особливу державну систему, котра звертає до Заходу, а не до Сходу и котра має безъ поро̂внаня далеко бо̂льшу вагу въ справахъ Угорщины, Польщи, Чехо̂въ, Литвы и и., нѣ жь въ князѣвствахъ Суздальскому, Володимирскому и загаломъ на по̂вно̂чно-схо̂дно̂й Руси. Але хиба жь можна докоряти Данилови за те, що во̂нъ не прихилявся до по̂вденно-схо̂днои Руси? Вже жь що нѣ; инакше й не можна було. Татаре знесиливши Украину-Русь, во̂ддѣлили єѣ во̂дъ по̂вденно-схо̂днои. Бо̂ля знесйленои Кієвскои Руси на заходѣ задержалася Галицка Русь, яко мо̂цна держава; силамъ єи треба було дѣяльности и вони не могли тягнути на по̂вно̂чь, во̂дъ котрои во̂дгороджували Галичину и Литва и Татаре. Зовсѣмъ натурально, що Галичина потягла на Захо̂дъ и порвала звязокъ съ по̂вно̂чнымъ сходомъ а єдналася зъ сусѣдными державами захо̂днои Европы.

Перемѣна въ во̂дносинахъ Галичины до Литвы сталася ось якимъ побытомъ: свою кро̂ваву по̂мсту Войшелкъ выконавъ за по̂дмогою Василька и Шварна и ско̂нчивши єѣ „нарекъ Василька аки отца себѣ и господина“, а йдучи въ монастырь, во̂ддавъ Шварнови своє князѣвство. Во̂нъ во̂дрѣкшись во̂дъ свѣта, осѣвся въ Данило̂вскому монастырѣ бо̂ля Угровска; сюда перебрався до него старый учитель єго чернечого житя, Григорій Полониньскій. Шварно и Василько мешкали поблизу.

Отакъ бо̂ля князя-черця зо̂бралися всѣ люби̂ єго приятелѣ „се мы здѣ, близъ мене сынъ мой Шварно, а другій господинъ мой отецъ князь Василько, а тѣма ся иму утѣшивати“, говоривъ Войшелкъ. Выданє Шварнови Литвы зробило недобрый вплывъ на Льва, чоловѣка за надто завидливого и зажирливого и выкликало мѣжь нимъ и Войшелкомъ ворогованє.

Левъ въ роцѣ 1268 просивъ Василька звести єго зъ Войшелкомъ, що бъ вони побачилися. Войшелкъ побоювався Льва и не хотѣвъ спершу ѣхати, а дальше згодився, положившись на Василька. Князѣ зъѣхалися у Нѣмця Маркольта и весело справляли свою стрѣчу. По̂сля обѣду Левъ поѣхавъ до монастыря св. Михайла, де опинився Войшелкъ и постукавшись въ дверѣ єго келіи, мовивъ: „Куме, напіемся“. Почалася нова гулянка; отутъ князѣ посварилися и по̂дпилый Левъ убивъ Войшелка. Небавомъ за тымъ вмеръ Шварно и Литва зно̂въ во̂длучилася во̂дъ Руси. Князювати на Литвѣ сѣвъ Тройденъ, поганинъ; про него наша лѣтопись промовляє не добре, именуючи єго окаяннымъ, клятымъ и т. и.

Дальше въ во̂дносинахъ Даниловыхъ сино̂въ до Литвы замѣтна подѣя, заведена въ лѣтописи по̂дъ рокомъ 1289. Лѣтопись повѣдає, що Литовски̂ князѣ Будикидъ и Будивидъ во̂ддали Мстиславови Володимирскому Волковыйскъ, „абы съ ними миръ держалъ“. Имовѣрно, выяснити сю звѣстку можна колотнечою на Литвѣ. Князѣ Литовски̂ бажали забезпечити собѣ споко̂й, хочь бы й поступившись чимъ зъ свого князѣвства. Ся колотнеча була останнимъ актомъ безладу, по̂сля котрого зложилася мо̂цна Литовска держава.

Во̂дносины до Польщи мають той же характеръ, що бувъ за Данила. Разъ-у-разни̂ усобицѣ въ Польщѣ натурально змо̂цняли вплывъ Рускихъ князѣвъ. Лѣтопись повѣдає, що Мазовецкій князь Ко̂ндратъ Семовитовичь ставъ по̂дручнымъ спершу у Володимира Васильковича, а пото̂мъ у Мстислава Даниловича. Але здається ся по̂дручно̂сть була то̂лько номінальною.

Що бы лѣпше зрозумѣти во̂дносины Татаръ, подамо лѣтописне оповѣданє про похо̂дъ Русино̂въ и Монголо̂въ на Польщу року 1283. Ханы Телебуга и Ногай, вороги мѣжь собою, погодившися, замѣрилися йти на Польщу. Телебуга наказавъ усѣмъ Рускимъ князямъ выходити зъ нимъ въ похо̂дь. Корячись Руски̂ князѣ приставали до хана оденъ у слѣдъ другого, коли ханъ переходивъ черезъ ихъ Землѣ и по̂дносили єму напоѣ и подарунки, н. пр. бо̂ля Горыни приставъ до хана Мстиславъ; бо̂ля Перемышля Володимиръ, а на Бужскому полѣ Левъ. На сему полѣ ханъ оглядавъ своє во̂йско: во̂йска була така сила, що князѣ перелякалися и сподѣвалися, що ханъ пово̂дбирає у нихъ князѣвства, а то ще й самыхъ ихъ повбиває. Зъ во̂дси Орда рушила на Володимиръ: мѣстъ вона не добувала, то̂лько грабувала скотину и конѣ. Залишивши частину Орды бо̂ля Володимира выпасати коней, Татаре рушили дальше на Польщу. Татарски̂ пастухи бо̂ля Володимира накоили за надто лиха: вони нѣкому не давали безпечно выходити зъ мѣста, кого грабували, кого мордували и довели мѣсто до великого безсиля. Тымъ часомъ Телебуга воювавъ Польщу: по̂дходивъ до Судомира, але даремно; не взявъ єго и замѣрився йти на Крако̂въ; але довѣдавшись, що Ногай попередивъ єго, звернувъ на Землѣ князя Льва. Два тыжнѣ таборувавъ во̂нъ бо̂ля Львова, выпасуючи конѣ и наробивъ шкоды рускому краєви мабуть бо̂льше, нѣ жь польскому. Хто то̂лько показувався зо̂ Львова, Татаре єго вбивали або обдирали до сорочки и мусивъ во̂нъ гинути зъ голоду и холоду. Тои зими холоды стояли незвычайно велики̂. У Львовѣ показалася заразлива пошесть на людей; по селахъ стояла голоднеча. Наро̂дъ умиравъ тисячами. Левъ начисливъ помершихъ 12500. Здається, Телебуга коивъ таке умысне за для того, що бъ нагадувати Рускимъ князямъ про свою силу и мо̂цнѣйше держати ихъ по̂дъ своєю кормигою. Кро̂мъ подарунко̂въ ханамъ, князѣ платили Татарамъ и вызначену данину: въ заповѣтѣ Володимира Васильковича є звѣстка про платню по̂дъ назвою „татарщина“; имовѣрно, що се була платня на татарски̂ походы. Того часу князѣ по̂вденно-захо̂днои Руси такъ само, якъ по̂вно̂чно-схо̂днои, призвычаилися просити хано̂въ затверджувати ихъ власни̂ розпорядки. Лѣтопись по̂дъ рокомъ 1287 повѣдає, що князь Володимиръ, почуваючи близько свою смерть и бажаючи своє князѣвство во̂дписати на князя Мстислава, вырѣкъ свою волю при ханѣ: „А се даю ти при Царѣхъ и при єго рядьцахъ“. Мстиславъ, пріймаючи сей дарунокъ, пытався у князя Льва, чи не вступатиметься во̂нъ за свою частину и чи не лѣпше бъ було теперъ же выречи свои замѣры: „А се царъ, а се азъ, молви со мною, что восхощешь“. Зъ сего видко, що коли бъ Левъ заспорився про Володимирову спадщину, то спо̂ръ мусивъ бы полагодити царь, се бъ то ханъ. Додамо ще за для характеристики во̂дносинъ, що въ лѣтописяхъ є звѣстка, що князѣ ѣздили того часу до Орды. Въ одно̂й рукописи Кормчои читаємо: „Въ лѣто 1286 списанъ бисть сей Номоканонъ боголюбивымъ княземъ Владимиромъ, сыномъ Васильковымъ, боголюбивою княгинею єго Ольгою Романовною. Пишущимъ же намъ сія книги, поѣхалъ господь нашъ къ Ногаеви и госпожа наша остала у Владимиру, за не бяше немощію угонила люта зѣло, того ради немощно ей бысть проводити его“. Теперъ бачимо, що за Даниловыхъ сыно̂въ Татарскій вплывъ на Галичину ставъ важшій; але жь коли поро̂вняємо сей вплывъ до того ярма, яке тягла по̂вно̂чно-схо̂дна Русь, то помѣтимо велику ро̂жницю: Галичина не вѣдала нѣ перепису, нѣ баскако̂въ, нѣ страшеннои болячки, во̂дкупщико̂въ данины; тыхъ пявокъ, що ссали зъ народу останни̂ живучи силы.

Зь Даниловыхъ потомко̂въ вѣдаємо Юрія Львовича и Данила Мстиславовича. Данило бувъ малолѣткомъ и не мавъ свого во̂друбного удѣлу, а Юрій по̂дъ своєю рукою злучивъ. Галицке и Володимирске князѣвство въ одно. Въ роцѣ 1316 кермують вже Юрієви̂ сыны Андрѣй и Левъ и вживають величаня „duces totius terrae Russiae, Galiciae et Lodomeriae“. Смерть постигла ихъ близько 1324 р. Про се довѣдуємося зъ листу Польского короля Владислава Локетка до папы Ивана XXII; король повѣдомляє, що по̂сля смерти сихъ князѣвъ „de gente schismatics“, Польща втратила несхитный щитъ проти Татаръ, черезъ що и благає во̂нъ у папы запомоги. Можна гадати, що за сихъ князѣвъ Данило Мстиславовичь до̂йшо̂въ повныхъ лѣтъ и добувъ собѣ на удѣлъ Белзъ, а сынъ єго Юрій прилучивъ до него Холмъ, за згодою короля Казимира въ роцѣ 1366.

По̂сля смерти Андрѣя и Льва (1324 р.) на Галицкому тронѣ сѣвъ Юрій II. Андрѣєвичь († 1335). На нѣмъ зако̂нчився ро̂дъ Рускихъ князѣвъ, що самосто̂йно кермували Галичиною.

Отъ и все, що вѣдаємо зъ исторіи Галичины по̂дъ рукою князѣвъ зъ Рурикового роду. Дякуючи Карамзину, маємо, хочь коротки̂ звѣстки по̂сля 1292 року съ ко̂лькохъ грамотъ: вони зробили можливымъ звести хочь певну генеальогію Романовыхъ потомко̂въ. Зъ во̂дто̂ля довѣдуємося, що князѣ Галича и Володимира въ XIV. вѣцѣ були такими сильными, що обѣцяли нѣмецкому лицарству оборону проти Татаръ и иншихъ ворого̂въ. Сю звѣстку по̂дпирає и вѣдомый вже намъ листъ Локетко̂въ до папы; Локетокъ, якъ було вже мовлено, именує князѣвъ Льва и Андрѣя несхитнымъ щитомъ Польщи проти Татаръ. По такимъ звѣсткамъ гадаємо, що тодѣ на по̂вденно-захо̂дно̂й Руси Татарске ярмо коли не зовсѣмъ було знесене, то певно знесилене. Дальше довѣдуємося, що князѣ пильнували змо̂цнити въ своѣй державѣ купецки̂ справы, не боронили и приѣздити и во̂льно крамарювати купцямъ-чужинцямъ. Грамоты за Юрія II. выходили именемъ не самого лишенъ князя, але разомъ и именемъ бояръ: значить, въ половинѣ XIV. вѣку князѣвска вага поменшала, а боярска побо̂льшала.

Якъ не урывочни̂ отси̂ звѣстки, та все жь таки вони не по̂дпирають тои думки, що по̂вденно-захо̂дна Русь того часу (перша половина XIV. вѣку) бо̂льшь и бо̂льшь знесилювала и на останку по̂шла на здобычь чужинцямъ. На чому основано отсю думку? Може на тому, що не достає жерелъ? Коли такъ, то се не певно! Лѣтописи наши̂ звертали увагу переважно на зверхни̂ во̂дносины: внутрѣшнє житє нашихъ предко̂въ було таке убоге на змѣстъ, таке разъ-у-разъ однакове, що не приманювало письменнико̂въ писати то̂лько про него. Такимъ робомъ бракъ жерелъ на якій-будь чась, може иншій разъ свѣдчити, що того часу зверхни̂ во̂дносины державы були безпечными, споко̂йными, а внутрѣшнє становище нѣ въ чо̂мъ не перемѣнилося. До того жь таки й до̂йшли до насъ деяки̂ звѣстки про Галичину за першу половину XVI. вѣку. На останку може й є де Галицки̂ лѣтописи за XIV. вѣкъ, та вони ще не вѣдоми̂. Тымъ-то лѣпше буде не вырѣкати ще присуду про по̂дупадъ по̂вденно-захо̂днои Руси за часу останнихъ потомко̂въ Романа Великого; вважаймо, що всѣ, яки̂ є звѣстки про той часъ, вони свѣдчать супротивне. На доказъ сего подамо ще звѣстку зъ житя митрополѣты Петра. Авторъ житя Кипріянъ, мовлячи про часъ Юрія Львовича повѣдає: „Тогда бо бяше въ своей чести и времени земля Волыньская, всякимъ обильствомъ и славою преимуща“.

II.
ГАЛИЧЬ ПО̂ДЪ РУКОЮ ЧУЖИНЦѢВЪ.

Протягомъ 350 лѣтъ Галичане звыкли перебувати по̂дъ рукою князя, мавши єго за верховну власть. Ото жь якъ вмеръ Юрій II., лишилися вони безъ князя и ватажка, а до самоуправы вони не доросли, ще и не спромоглися погодитися, якъ уладнати свою долю. Обернутися за княземъ собѣ на по̂вно̂чь, у Галичанъ не було й думати. Звязокъ Галичины зъ захо̂дными сусѣдами бувъ вже тодѣ такій мо̂цный, що Галичане обернулися до захо̂дныхъ сусѣдъ и зъ во̂дто̂ль покликали князя за для своєи Землѣ. Можливо̂сть добути Галичину роздражнила сусѣдъ и мѣжь ними выникла боротьба, котра велася 50 лѣтъ и ско̂нчилась прилученємъ Галичины до Польщи року 1387.

Ми за певне вѣдаємо, що по̂сля смерти Юрія II. були ще на по̂вденно-захо̂дно̂й Руси єго далеки̂ родичѣ зъ Рурикового роду: такими можна вважати Данила Мстиславовича, або сына єго Юрія, князѣвъ Холмскихъ. Въ родѣ князя Льва, записаному въ граматку одного льво̂вского монастыря, стоить 32 мужескихъ именъ. На останку Длугошь по̂дъ рокомъ 1340 повѣдає: „plures enim (duces Russiae) ea tempestate exstabant“. Не тямимо, въ якому становищи перебували отси̂ Руриковичѣ, що лѣтописи промовчують про нихъ, або згадують мимоходомъ, то се ще нѣчого не доводить про силу и вагу князѣвъ; вѣдомо, що ще въ XIII. вѣцѣ дро̂бни̂ удѣльни̂ князѣ стали перевертатися на бояръ н. пр. князь Слонимскій, воєвода Володимира Васильковича, князѣ Поросьски̂ и инши̂. Ти̂, що ще задержували свои удѣлы, були таки̂ знесилени̂, що жадного вплыву не мали. Були ще у Юрія II. родичѣ зъ жѣнчиного боку, державцѣ самосто̂йни̂, н. пр. Мазовецкій князь Болеславъ, сынъ Маріи, Юрієвои сестры и Тройдена. Вони черезъ сво̂й родово̂дъ, мали сяке-таке право на спадщину по̂сля Юрія. Галичане выбрали на князя собѣ Болеслава. Болеславъ зложивъ обѣцянку нѣчого не перемѣняти безъ народнои волѣ. Одначе небавомъ зломавъ свою обѣцянку, почавши ширити по Галичинѣ латиньску релігію и утискати православну. Наро̂дъ ремствувавъ; ще бо̂льше обурювало наро̂дъ роспуство дво̂рскихъ людей Болеслава, набраныхъ нимъ съ Поляко̂въ, Чехо̂въ и зъ Нѣмцѣвъ. До̂йшло до того, що року 1340 Болеслава отроєно.

Болеславъ вмеръ въ марци, а въ цвѣтню король Казимиръ, помщаючи Галичанамъ за смерть свого кревняка, забравъ вже Льво̂въ. Львовяне не сподѣвалися нападу, не приладилися оборонятися и мусили по̂ддатися королеви, умовившись зъ нимъ, що релігіи ихъ во̂нъ не чѣпатиме. Король позабиравъ собѣ во̂дъ Рускихъ князѣвъ багато дорогоцѣнныхъ рѣчей, яки̂ були у Львовѣ, взявъ два золоти̂ хрести съ частиною дерева съ Христового хреста, двѣ цѣнни̂ короны, князѣвскій тронъ и инши̂; тодѣ лишивъ у Львовѣ залогу зъ Нѣмцѣвъ, а самъ рушивъ назадъ.

Длугошь повѣдає, що сей похо̂дъ вѣвся 69 днѣвъ, съ 15. цвѣтня до 24. червня 1340. Трудно згодитися зъ Длугошемъ, що бъ за такій недовгій часъ, король по̂дгорнувъ нето̂лько Галичину, але й Володимирщину. Такого часу ледво стало на те, що бъ добути Льво̂въ зъ єго околицею и вернутися назадъ. Про другій похо̂дъ Казимира, що оповѣдає Длугошь, того жь разу, мы нѣчого не зустрѣчаємо у письменника того жь часу — бо̂льшь певного нѣ жь Длугошь — Аноніма, одначе треба повѣрити Длугошеви, бо инакше не можна вызначити, коли и якимъ побытомъ король по̂дгорнувъ останню Галичину. Що жь до Володимирщины, то згодя побачимо, що се цѣлкомъ неправда.

Польске панованє лягло тягаремъ надъ Русинами. Угнѣтъ релігійный, споминки про свою незалежно̂сть примусили Рускихъ бояръ мѣркувати, якимъ бы чиномъ вызволитися съ по̂дъ польскои власти. Польски̂ лѣтописи подають звѣстку про двохъ такихъ бояръ: Перемыского воєводу Дашка и Данила Острожского; вони були головными дѣячами выгнаня Поляко̂въ Русины, що бъ справитися съ Поляками порадили опертися на запомогу Татаръ; вони пригадали ханови, що Руска Земля — се єго власно̂сть. Рѣчь, конечно, непевна, але вона влещувала ханови. Дальше Русины нарѣкали, що король Казимиръ заказавъ Русинамъ выплачувати ро̂чну данину; тымъ-то вони и мусять просити хана, що бы помо̂гъ имъ вызволитися съ по̂дъ польскои власти.

Ханъ радо згодився выгнати Поляко̂въ зъ Рускои Землѣ и зновъ по̂дгорнути єѣ по̂дъ свою руку. Зо̂бравши численне во̂йско ханъ рушивъ на крако̂вску околицю и спустошивъ єѣ. Казимиръ вдався за по̂дмогою до Угро̂въ и до Тевтоньского лицарства. Не вѣдаємо, чи розжився во̂нъ у нихъ на запомогу. Ханъ прибувши до перевозу черезъ Вислу зустрѣвся съ польскимъ во̂йскомъ; воно не дало єму перевезтися черезъ рѣчку и мусивъ во̂нъ вернутися назадъ, задовольняючись руйнованємъ польскихъ околиць. Зъ сеи короткои звѣстки видко, що Татаре не лишили за Поляками Львова и Галичины: значить, коли вважати, що сей похо̂дъ бувъ року 1341, то панованє Поляко̂въ въ Галичинѣ стояло не бо̂льше и одного року. Татаре вернувшись до своєи краины и сподѣваючись на данину во̂дъ Русино̂въ, не втручалися, по своєму звичаю, до внутрѣшнихъ справъ Галичины. Що жь сталося тодѣ въ Галичинѣ? Є причина гадати, що Дашко, керманичь вызволеня ро̂дного краю съ по̂дъ польскои руки, ставъ въ головахъ кермованя Галичиною; та то̂лько на вельми не довгій чась, бо бувъ во̂нъ чоловѣкомъ старого вѣку — року 1341 во̂нъ померъ. Сучасный польскій лѣтописець Анонімъ Гнезненьскій зовсѣмъ не споминає про Дашка, а повѣдає, що по смерти Болеслава Галичину забравъ Гедымино̂въ сынъ Любартъ. Яке жь було за Любартомъ право на Галичину? Що бъ во̂дповѣсти на се пытанє и выяснити Любартове право, треба зазирнути въ исторію Литвы.

Въ XIV. вѣцѣ на Литвѣ по̂сля князѣвъ мало чимъ вѣдомыхъ и мало чимъ прикметныхъ, якъ Тройденъ и Вітенесъ, бачимо знаменитого Гедымина. Гедымино̂въ родово̂дъ гараздъ невѣдомый: польски̂ лѣтописи кажуть, що Гедыминъ бувъ за во̂зника у Вітенеса и умовившись зъ єго молодою жѣнкою, вбивъ єго. А литовски̂ лѣтописи повѣдають, що Гедыминъ бувъ сыномъ Вітенеса, значить и єго наступникомъ. Здається, литовски̂ звѣстки певнѣйши̂.

Литовска лѣтопись выдана Нарбутомъ 1846 р. про завоёванє Гедыминомъ Волыни повѣдає: Великій князь Гедыминъ, забезпечивши Жмудску краину во̂дъ нападу Нѣмцѣвъ, рушивъ на Рускій край и першъ усего по̂шовъ на Володимиръ. Бо̂ля Володимира князь Володимиръ зо̂ткнувся зъ нимъ: Володимира въ бою вбито, Гедыминъ побивъ єго во̂йско и забравъ мѣсто Володимиръ. Дальше Гедыминъ рушивъ на Луцкого князя Льва: сей довѣдавшись про долю Володимира, не во̂дважився битись зъ Литвою и втѣкъ у Бряньскъ, до свого зятя Романа. Волыньски̂ бояре упросили Гедымина не пустошити ихъ землѣ и бути у нихъ за князя. Гедыминъ, взявши во̂дъ нихъ присягу, по̂шовъ зимувати на Берестє, а во̂йско своє пустивъ по домо̂вкахъ. По̂сля Великодня во̂нъ зо̂бравъ во̂йско зъ Литовцѣвъ, Русино̂въ и Жмуди и рушивъ на Кієвъ проти князя Станислава. По дорозѣ во̂нъ забравъ Овручь и Житомиръ. Станиславъ зъєднавъ до себе Переяславского князя Олега, брата Романа Бряньского и Льва Волыньского, котрого Гедыминъ выгнавъ зъ Луцка и зо̂бравши такимъ чиномъ велику силу во̂йска, зустрѣвся зъ Литовцями на березѣ рѣчки Ирпени, бо̂ля Бѣлогороду, за 6 миль во̂дъ Кієва. Руске во̂йско було побите; князѣ Левъ и Олегъ полягли въ бою; а Станиславъ зъ Романомъ и невеликою дружиною втѣкли до Бряньска. Кієвъ оборонявся хочь не довго, але завзято; одначе не встоявъ и по̂ддався. Лѣтопись не вызначає, якого року се дѣялося; одначе по̂сля тыхъ обставинъ, про яки̂ вона згадує, можна хочь наблизитися до того часу, коли Волынь по̂дгорнули Литовцѣ. Лѣтопись повѣдає, що Гедымино̂въ похо̂дъ стався по̂сля того, якъ во̂нъ забезпечивъ Жмудь во̂дъ Нѣмцѣвъ: выходить, що се було за першихъ роко̂въ Гедыминового князюваня, коли во̂нъ выгнавъ Нѣмцѣвъ, пригорнувъ Жмудь до Литвы, ходивъ на Нѣмецку Землю и добувъ тамъ два замки. Во̂дповѣдно сему Стрыйковскій ставить 1320 ро̂къ, за ро̂къ завоёваня Волыни Литвою. Стрыйковскій повѣдає и приво̂дъ, за що Гедыминъ по̂шовъ воювати Руски̂ Землѣ: се була по̂мста за те, що князѣ Левъ и Володимиръ нападали на Литовски̂ Землѣ, тодѣ, коли Гедыминъ воювавъ зъ Нѣмцями. Така причина здається намъ имовѣрною: мы вѣдаємо зъ грамотъ останнихъ Галицкихъ и Волыньскихъ князѣвъ, що вони були въ звязку зъ нѣмецкимъ лицарствомъ и обѣцяли Орденови обороняти єго во̂дъ Татаръ й иншихъ неприятелѣвъ: року 1319 вони выконали свою обѣцянку. Натурально, що Руски̂ князѣ — яко спо̂льники Ордена були ворогами Литвы. Одначе въ оповѣданю Стрыйковского надыбуємо багато помылокъ и анахронізмо̂въ, черезъ що вельми трудно звѣстки єго приняти основою за для певного оповѣданя про долю Волыни. Князь Романъ Бряньскій, про котрого згадує лѣтопись, вмеръ ще въ XIII. вѣцѣ. Зъ нащадко̂въ єго мы не вѣдаємо жадного Романа. Князями на Волынѣ и Галичинѣ въ роцѣ 1320 були Андрѣй и Левъ; зъ листу Локетка до папы знаємо, що си̂ князѣ повмирали близько 1324 р. По̂дгорненє Волыни выходить просто байкою; бо за певне вѣдомо, що по по̂вденно-захо̂дно̂й Руси, бодай до року 1335 князювавъ Рускій князь Юрій II. Андрѣєвичь, котрый найбо̂льше перебувавъ у Володимирѣ. Такъ само непевна рѣчь и завоёванє въ роцѣ 1321 Кієва; бо добре вѣдомо, що въ тому роцѣ князювавъ у Кієвѣ Федоръ, котрый бувъ по̂длеглымъ Татарамъ. Не можна цѣлкомъ знехтувати звѣстку про Гедымино̂въ похо̂дъ 1320 р., бо во̂нъ такъ добре и докладно выяснюється во̂дносинами Галицкихъ князѣвъ до Нѣмецкого Ордену и до Литвы. Трудно сказати що певного про добутки сего походу: може чи не тодѣ були завоёваными Пиньскъ и Бересть. Пиньскъ Гедыминъ надѣливъ свому сынови Наримунтови, а Бересть згодя стоявъ по̂дъ рукою Кейстута. Другій Литовскій лѣтописець (выд. Даниловича 1824 р.) цѣлкомъ промовчує про похо̂дъ Гедымина и инакше оповѣдає про злученє Волыни зъ Литвою. Повѣдавши про подѣлъ Гедыминовои державы мѣжь сынами єго, лѣтопись додає: „А Любарта, (Гедыминового сына) принялъ Володимирскій князь къ дочцѣ, во Владимиръ и въ Луцкъ и во всю землю Волыньскую“. Сей князь бувъ Андрѣй Юрієвичь, котрого сынъ Юрій II. вмеръ року 1335. За житя єго Любарть, якъ можна гадати, володѣвъ то̂лько Луцкомъ, а по смерти Юрія взявъ Володимиръ й всю Землю Волыньску. Те жь саме повѣдає и Длугошь, во̂нъ каже: „Lubardus septimus et ultimus (i. e. filius) sortem inter fratres non accepit, matrimonuim filiae unicae ducis Vladimiriensis sortitus, cum qua illi ducatis Leopoliensis et Vladimiriensis obveniebant“. (sub. a. 1382). Тутъ то̂лько та помылка, що Любартъ не володѣвъ князѣвствомъ Льво̂вскимъ, де, якъ вѣдаємо, выбрано було Болеслава Мазовецкого. Що жь до Кієва и по̂вденнои Украины-Руси загаломъ, то про часъ завоёваня єи мы довѣдуємося съ Кієвско-печерскои рукописи XVI. в.; тамъ сказано: „Въ лѣто 6841 (1333) Гедыминъ князь Литовскій повсталъ на князя Кіевского Станислава и побѣдилъ его съ рускимъ и татарскимъ войскомъ надъ р. Ирпенью и прогнавши Татаръ, Кіевъ въ свою власть взялъ“. Выходить, що Кієвъ Гедыминъ взявъ року 1333, а не 1321. Черезъ се не можна вже сумнитися, що Кієвскій князь Федоръ, про котрого повѣдає лѣтопись, по̂дъ р. 1330 бувъ зъ руского роду^[1].

Що жь теперь можна вывести про долю по̂вденно-захо̂днои Украины-Руси по̂сля смерти Юрія II?

По смерти єго держава роздѣлилася на двоє. Галичина выбрала собѣ на князя Болеслава Мазовецкого, Юрієвого небожа; а Волынь тымъ часомъ мусила боротися зъ Гедыминомъ. Забравши Пиньскъ и Бересть Гедыминъ прійшовъ 1320 р. до Володимира, де и бився съ князями Андрѣємъ и Львомъ; бо̂й выпавъ нѣ сюда, нѣ туда и Гедыминъ вернувся на Литву; того жь часу Гедымино̂въ сынъ Любартъ одружився зъ Андрѣєвою донькою и вѣномъ за нею добувъ Луцкъ. Коли зо̂ смертю Юрія II. ско̂нчився ро̂дъ Рускихъ князѣвъ, а Любартъ забравъ Волынь, съ того жь права, зъ якого Болеславъ забравъ Галичину. Коли померъ Болеславъ и Поляко̂въ повыганяли зъ Галичины, Любартъ, якъ свѣдчить сучасна лѣтопись (р. 1341, або 1342) забравъ и Галичину. Съ того часу починається мѣжь Литвою и Польщею боротьба за по̂вденно-захо̂дну Русь: обыдвѣ вони бажають загорнути и Володимирщину и Галичину.

Казимиръ не встигъ досягнути своихъ замѣро̂въ на Руски̂ Землѣ и бачучи, що вони по̂дъ рукою Литовцѣвъ, повиненъ бувъ неприязно обертатися до Литвы. Не було въ него спроможности заразъ розпочати во̂йну зъ Любартомъ; бо Любартъ зъ своими братами, зо̂бравъ бы силы съ цѣлои Литвы, а си̂ силы були великими. Мусивъ Казимиръ чекати слушного часу, доки хочь на ненадовго ослабне Литва и тодѣ покористуватися, сподѣваючись, що боротьба выпаде на єго ручь. Такій выпадокъ стався року 1349. Ще съ половины XIII. в. повстала мѣжь Литовцями и хрестоносцями уперта и кро̂вава боротьба. Знаменитый магістеръ Вінрихъ де Кніпроде выкликавъ спочутє захо̂дного лицарства до своєи справы. Съ початкомъ 1349 р. зо̂бралося до него трохи не 40 тысячь Французо̂въ и Англічанъ. Зъ симъ численнымъ и добре вымуштрованымъ во̂йскомъ магістеръ въ сѣчни 1349 р. напавъ на Литовцѣвъ, 24. січня бувъ кро̂вавый бо̂й; у хрестоносцѣвъ полягло 50 лицарѣвъ и 4000 простыхъ вояко̂въ. Литовцѣвъ погибло 18.000. Така страта неминучо повинна була захитати Гедыминову мо̂ць и во̂двернути єго увагу во̂дъ Волыни, тымъ бо̂льше, що хрестоносцѣ похвалялися вчинити новый нападъ. Казимиръ пильно стерѣгъ, що дѣється у сусѣдо̂въ и помѣтивши, що вони знесилени̂, не мо̂гъ не покористуватися съ того за для своихъ замѣро̂въ на Волынь. Набравши силу во̂йска во̂нъ прожогомъ кинувся на Любартови̂ Руски̂ Землѣ и пригорнувъ ихъ року 1349. Любартови во̂нъ зъ своєи ласки лишивъ то̂лько Луцкъ, та й то зъ умовою, що бъ во̂нъ вызнававъ себе по̂дъ верховодствомъ Казимира. Зъ великимъ тріюмфомъ вернувъ Казимиръ до Кракова; але не вспѣвъ ще спочити, якъ прійшла звѣстка, що Литовцѣ напали и руйнують Волынь.

И справдѣ, Литовцѣ поправившись по̂сля нападу лицарѣвъ, зо̂брали во̂йско, що бъ во̂дбити у Поляко̂въ пригорнени̂ ними Руски̂ Землѣ. Року 1349 вони спустошили околицѣ Львова, Володимира, а дальше забрали замки въ Володимирѣ, Белзѣ, Берестѣ и напали на саму Польщу, опустошуючи року 1350 Люблиньщину, Судомирщину и Радомщину. Даремно король выряжавъ проти нихъ во̂йско. Литовцѣ, якъ свѣдчать польски̂ лѣтописи, скро̂зъ побили Поляко̂въ. Анонімъ и Длугошь звертають ти̂ невдачи на гнѣвъ Божій, за те, що втоплено крако̂вского вікарія Мартина Барижку; мы гадаємо на впаки: що свары короля зъ духовеньствомъ и шляхтою выкликали ти̂ невдачи. Натуральна рѣчь, що духовеньство и шляхта ремствуючи на короля за пригнобленє ихъ правъ и вольностей, на во̂йнѣ були абы-якими помо̂чниками королеви. Казимиръ бо̂льше и бо̂льше заклопотаный внутрѣшними справами державы, мусивъ погодитися. Написана на сю згоду умова збереглася и доси. На нѣй не вызначено року, черезъ що хто зъ ученыхъ становить єѣ въ ро̂къ 1341, а хто 1341–1345. Але жь разъ звязокъ подѣй, а въ друге свѣдоцтво такого певного лѣтописця якъ Анонімъ Гнезненьскій доводить, що умова зложена року 1350. По̂дъ рокомъ 1349 Анонімъ повѣдає про подо̂бный похо̂дъ короля и успѣхи Литовцѣвъ. Здається, що хочь Литовцѣ дуже швидко справляли свои походы, але вже за надто багато подѣй зачислено до одного року. Зъ однои грамоты мы вѣдаємо, що згоду зложено на останнихъ дняхъ вересня, значить бы то, все оте сталося за 8 мѣсяцѣвъ. Отакъ во̂йна стояла и 1349 и 1350 р. и ско̂нчилася угодою. Якъ повѣдає Анонімъ, такъ во̂дповѣдно угодѣ король взявъ собѣ Льво̂вску Землю, а Литва взяла Володимирску, Луцку, Холмску, Белзку и Берестейску. За Льво̂вску Землю треба вважати всю Галичину, столицею єи съ часу князя Льва стало мѣсто Льво̂въ и давъ назву всѣй Землѣ, такъ само якъ перше надававъ назву Галичь. Зъ мировои умовы можна гадати, що вороги нѣякъ не могли погодитися, кому во̂ддати Кременець и прирадили, що бъ се мѣсто належало два роки Юрію Наримунтовичу, залежачи и во̂дъ Польщи и во̂дъ Литвы, коли жь постоить на згодѣ и довше, то „Юрію князю го́рода лишитися“. Выходить, що була не настояща згода, а то̂лько розъємъ; про речинець розъєму сказано такъ: „а миръ отъ Покрова Богородицы до Ивана дне, до Купала, а отъ Ивана дне за два лѣтъ“, се бъ то по 24 червця 1353 р. За цѣлый сей часъ нѣ Польщѣ, нѣ Литвѣ не во̂льно будувати на Руси нови̂ мѣста або лагодити стари̂ понищени̂; коли жь, часомъ, нападуть Угры або Татаре, то „аже пойдеть оугорскій король на Литву, польскому королеви помагати, аже пойдеть на Русь, что Литвѣ слушаеть, королеви не помагати, а пойдеть ли царь на Ляхи, а любо князи темніи, княземъ литовскимъ помогати, аже пойдуть на Русь, что королю слушаеть, литовскимъ княземъ не помагати“. Оть-то якъ Поляки и Литовцѣ змовилися оберегати по̂вденно-захо̂дну Русь: король може поєднатися зъ Уграми, коли вони нападуть на Литву, але жаднымъ чиномъ не запомагати ихъ, коли вони нападуть на Володимирщину. Такъ само во̂льно и Литовцямъ помагати ханови, коли во̂нъ нападе на Польщу, але не во̂льно єднатися зъ нимъ, коли по̂де на Галичину. Темна и не досить зрозумѣла умова мировои що до Русино̂въ: „аже прійдуть Татарове на Львовскую землю, тогда Руси на Львовцѣ не помогати, аже поидуть Татарове на Ляхи, тогда Руси неволя поити и съ татары“. Зъ иншихъ умовинъ мировои цѣкава рѣчь про полонъ Любарта. Длугошь по̂дъ рокомъ 1350 оповѣдає полонъ Кейстута; вже жь нема въ сѣй звѣстцѣ нѣчого неимовѣрного та то̂лько, що грамота повѣдає про полонъ Любарта, черезъ що можна гадати, що у Длугоша тутъ помылка; бо й самъ во̂нъ по̂дъ рокомъ 1366 повѣдає, що Любарта перше „superiorus bellis“. полонили Поляки. Про сю рѣчь Литовцѣ й Поляки умовилися вдатися до Угорского короля и просити, що бъ во̂нъ, яко судія безсторонный выдавъ своє рѣшенє „будеть ли ялъ его король по кривдѣ, Любартъ будеть правъ, и я князь Кистютий буду правъ передъ оугорьскимъ королемъ; будеть ли король правъ, намъ своего брата Любарта дати оугорьскому королю оу ятьство“. Зъ сего выходить:

Що Любарта полонено не зъ бою, а по думцѣ Литвы, якимись хитрощами, „кривдою“, а вже жь се саме выправдувало бъ Любарта, коли бъ во̂нъ утѣкъ и не выконавъ обѣцянки и
Що Угорскій король бравъ участь въ походѣ 1350 р., и бувъ якъ складали умову, тымъ-то й выбо̂ръ єго на безпосереднёго судѣю рѣчь природна.

Видима рѣчь, що зложеный розъємъ не мо̂гъ довго триматися, бо у кождого зъ ворого̂въ бувъ великій замѣръ добути собѣ цѣлу по̂вденно-захо̂дну Русь; речинець розъєму ще не выйшо̂въ, якъ Любартъ напавъ на Галичь, спаливъ єго и набравши здобычи, вернувся до Володимира, дальше напавъ на Польщу и поруйнувавъ околицю Завихоста. Здається, у короля не було спроможности по̂мститися надъ Любартомъ. Остерегаючись, що бъ во̂нъ не напавъ и въ друге, король велѣвъ укрѣпити Плоцкъ. Се мѣсто було майже по само̂й серединѣ Польскои державы. Съ того видко, якого переполоху Литовцѣ нагнали на Польщу. Вдержати зо̂роєю Галичь за собою Казимиръ не сподѣвався и повернувся до иншихъ моральныхъ засобо̂въ. Релігійна ро̂жниця стояла великимъ муромъ мѣжь Польщею и Русею; Литовцѣ-князѣ вызнавали православный обрядъ, тымъ-то у Русино̂въ бо̂льшь було спочутя до Литвы, нѣ жь до Польщи. Що бъ знѣвечити отсе спочутє король Казимиръ, загадався усунути спровола православіє. Пропаганда латиньского обряду давно вже ходила по Галичинѣ, теперь для неи знаходилася и добра по̂дпора и безъ поро̂внаня бо̂льши̂ засобы: Казимиръ думавъ заложити у Львовѣ латиньске архієпископство, и вже запрошувавъ до сего папу; та обставины зупинили єго замѣръ. Призбиравши новыхъ силъ Казимиръ року 1366 напавъ зъ великимъ во̂йскомъ на Литовску державу, на самъ передъ на Белзъ. Белзкій князь Юрій Даниловичь, спостерегаючи свою несилу перемогти Поляко̂въ, пустився на хитрощѣ: вызнавъ себе за Казимирового вазаля. За се єму вернули Белзъ, та ще дали єму яко лену Холмъ. Король Казимиръ, запевнившись на Юрієву поко̂рливо̂сть, рушивъ дальше на Литву и велѣвъ руйнувати Любартови̂ володіня за те, що во̂нъ ще недавно нападавъ на Польщу. Луцкій и Володимирскій замокъ, забрани̂ королемъ, во̂нъ во̂ддавъ по̂дъ урядъ Поляко̂въ, а всю останню Волынь давъ Олександрови, сынови Коріята. Олександеръ бувъ молодшимъ въ роду. За житя Ольгерда, Патрикія и Любарта, єго не надѣлили удѣломъ и во̂нъ перейшо̂въ на сторону Казимира. На Волынѣ Олександеръ кермувавъ ажь до смерти Казимира, се бъ то до 1370 року.

Отако̂й вдачѣ Казимира чимало запомогла во̂йна Литвы зъ орденомъ. За 1366 р. Вінріхъ де Кніпроде тричи нападавъ на Литовско-руски̂ околицѣ и хижо руйнувавъ ихъ. Того часу, коли Литовски̂ князѣ мусили усѣма силами во̂дборонятися во̂дъ Нѣмцѣвъ, король Казимиръ прибувъ на Волынь и по̂дгорнувъ єѣ по̂дъ свою руку. Литовски̂ князѣ, пильнуючи по̂дгорнути по̂вденно-захо̂дну Русь, не впали духомъ. Коли князь Олександеръ поѣхавъ до Кракова на похоронъ короля Казимира, Любартъ и Кейстутъ напали на Володимиръ. У Володимирѣ правивъ польскій староста Петрашь Турскій, чоловѣкъ легкодухій; тымъ-то Литовцѣ швидко добули собѣ Володимиръ, лишили тутъ добру залогу и рушили на саму Польщу: зруйнували вони Люблиньщину и Судомирщину, переправились за Вислу и понесли руину ажь по самый монастырь на Лысо̂й горѣ, бо̂ля мѣста Божентина. Мати нового Польского короля Людовика (во̂нъ же бувъ королемъ и въ Угорщинѣ), Елисавета, вырядила до Литовскихъ князѣвъ посло̂въ, просячи зупинити руйнованє. Се надало Литовцямъ ще бо̂льшои во̂дваги и року 1379 вони, нѣ бы на во̂дповѣдь королево̂й, въ друге напали и поруйнували Судомирщину.

Тутъ мусимо зупинитися и сказати ко̂лька сло̂въ про те, якимъ чиномъ Людовикъ сѣвъ на Польскому тронѣ. Ще 1339 року Людовико̂въ батько Карло зложивъ умову, що бъ Крако̂вскій тронъ бувъ за Людовикомъ. Въ друге така умова зложена вже зъ самымъ Людовикомъ року 1355 въ Будѣ. Длугошь повѣдає, що умова була зложена на „omnium terrarum regni conventu generali“. Значить, въ тыхъ умовахъ, разомъ съ королемъ Казимиромъ, бравъ участь и увесь наро̂дъ. Вважаючи Людовика за свого наступника, Казимиръ звертався до него за по̂дмогою. Такъ Людовикъ запомагавъ свому дядькови Казимирови проти Литвы, якъ вона прямувала по̂дгорнути Русь. Во̂нъ по̂дпомагавъ Казимирови забрати Галичину; хоча самъ величався „Rex Haliciae et Lodomeriae“. Отъ-се величанє тримало въ собѣ замѣръ Угорскихъ королѣвъ на Галичину, де ще въ XII. вѣцѣ сидѣли на тронѣ предки Угорскихъ королѣвъ. Про сю рѣчь треба було добре умовитися обомъ королямъ. Здається, року 1352, коли ще не ранѣйше, вони и зложили умову и вызначили во̂дносины до Руси Казимира и Людовика. Людовикъ поступився Казимирови своимъ правомъ на Русь, але Руски̂ Землѣ лишилися по̂дъ рукою Польщи тодѣ то̂лько, коли по̂сля Казимира не буде сыно̂въ и корона по̂льска достанеться Людовикови; инакже жь Угорскій король має право во̂дкупити Руски̂ Землѣ за 100.000 фльорено̂въ. Значить, у Людовика не було ще певнои надѣѣ добути польску корону и треба було єму пильнувати, що бъ Руски̂ Землѣ лишилися за Угорскимъ королемъ. Умовою 1352 року во̂нъ добився до сеи меты и мо̂гъ, значить, споко̂йно голубити свою надѣю на Польскій тронъ. Казимиръ померъ 1370 р. не лишивши сыно̂въ, черезъ що Угорщина, Польща и Русь злучилися въ одно по̂дъ рукою Людовика.

Русь Людовикъ во̂ддавъ року 1372 по̂дъ урядъ Володиславови Опольскому, Пясту, сынови доньки Казимировои сестри. Трудна рѣчь добре вызначити, що спонукало до сего Людовика? Во̂нъ бувъ у Польщѣ чужинцемъ, тямивъ, що за Володиславомъ бо̂льше права на польску корону, и може остерѣгався єго: то що бъ по̂ддобритись до Володислава во̂нъ и давъ єму Русь. Така думка имовѣрна, одначе вона страчує свою вагу, коли нагадаємо, що Володислава и Людовика єднала тѣсна дружба, вона примушувала Володислава дбати про интересы свого друга-короля. Можна гадати, що поступитися Рускою Землею спонукали Людовика и релігійни̂ замѣры: во̂нъ горячо бувъ прихильный Казимирово̂й думцѣ розповсюдити по Галичинѣ латиньску вѣру. Володиславъ бувъ ревнымъ латинникомъ; ото жь може Людовикъ и сподѣвався за єго по̂дмогою златинщити Русино̂въ. Володиславъ не бувъ самосто̂йнымъ во̂друбнымъ Рускимъ княземъ, а то̂лько наче намѣстникомъ, або леннымъ володаремъ, бо въ Людовиково̂й грамотѣ сказано, що дає єму Руске князѣвство на кермованє и збереженє. Одначе Володиславъ, яко зъ роду Пясто̂въ и яко кревнякъ Казимиро̂въ, вважавъ за собою право величатися „terrae Russiae dominus haeres“.

Ото жь року 1366 и 1377 Людовикъ съ численнымъ во̂йскомъ напавъ на Волынь и забравъ всю Володимирщину. Белзъ и Холмъ во̂нъ вернувъ Юрію, додавши єму ще Любачѣвъ и 100 гривенъ ро̂чно зъ соляныхъ копалень въ Бохнѣ, а Любартови Людовикъ лишивъ Волынь зъ умовою, що бы во̂нъ узнавъ верховну власть короля Польского и Угорского.

Володиславъ бувъ чоловѣкъ сумирнои вдачи, не любивъ воювати, тымъ-то во̂нъ не схотѣвъ кермувати Галичиною, на котру безъ перервы нападали вороги; во̂нъ вернувъ єѣ Людовикови, а собѣ добувъ во̂дъ него землѣ въ Польщѣ: князѣвства Добриньске, Гнѣнковске и Быдгощу. Грамотою 1379 р. Володиславъ оголосивъ, що всѣ мешканцѣ Галичины во̂льни̂ во̂дъ поко̂рливости єму и зно̂въ переходять по̂дъ Людовика. Длугошь въ сѣй речи суперечить Анонімови. По єго думцѣ Володиславъ зрѣкся кермувати Галичиною зъ иншои причины: король побачивши, що Галицка Русь — край богатый, родючій, захотѣвъ прилучити єѣ до Угорщины и забажавъ, що бъ Володиславъ перейшо̂въ въ Польски̂ князѣвства. Думку свою Длугошь по̂дпирає доводомъ того, що заразъ по̂сля Володислава Галичина по̂шла по̂дъ урядъ Угро̂въ, ихъ розведено скро̂зъ по мѣстахъ залогами, а декому зъ нихъ надѣлено на власно̂сть Рускихъ Земель.

У Людовика було три доньки Катерина, Марія и Ядвига; перша мусила стати королевою Угорщины. Але жадна зъ нихъ, во̂дповѣдно умовѣ 1355 року не могла сѣсти на Польскому тронѣ. Можна гадати, що король по̂дписуючи отсю умову, рахувавъ на свого небожа Ивана; але небавомъ Иванъ вмеръ бездѣтно, черезъ що Людовикови̂ потомки повинни̂ були позбутися права на польску корону. А Людовикови сего не хотѣлося. Тымъ-то во̂нъ занявши спершу всю Галичину своими залогами, повернувъ усѣ свои засобы, що бъ знищити ти̂ статіи умовы 1355 року, що забороняли донькамъ єго сѣсти на Польскому тронѣ.

Дарами и обѣцянками король прихиливъ до себе духовныхъ и мирскихъ дуко̂въ и найшо̂въ мѣжь ними такого собѣ прихильника, що жваво запомагавъ єго замѣрамъ. То бувъ по̂дканцлєръ Завѣша. Король за по̂дмогу обѣцявъ зробити єго єпископомъ крако̂вскимъ. Тымъ самымъ шляхомъ король вплывавъ и на шляхту. Во̂дъ давна заведено въ Польщѣ податокъ, що звався „крулєвщизною“. До Локетка „крулєвщизны“ платили два грошѣ зъ лану. За Владислава Локетка и Казимира „крулєвщизну“ по троха побо̂льшували и довели єѣ спровола до шести грошѣвъ. Се выкликало скро̂зъ ремствованя. Во̂дпоручники шляхти ѣздили року 1355 въ Угорщину и просили короля Людовика знести незвычайно тяжки̂ податки. Людовикъ згодився. Якъ вмеръ Казимиръ и почався безладъ, то шляхта по троха зовсѣмъ забула, що треба платити крулєвщизну. Въ роцѣ 1374 урядники короля Людовика приперли шляхту, вымагаючи, що бъ оплатила крулєвщизну по 6 грошѣвъ. Така несподѣванка вельми вразила шляхту; та й не було съ чого сплатити податокъ; доводилось, або пожичати або нищити своє господарство. Король оповѣстивъ, що во̂нъ готовъ замѣсть 6 грошѣвъ брати на крулєвщизну то̂лько по 2 зъ лану, що бы за те Поляки згодилися вызнати за єго доньками право на польску корону. Шляхта радо пристала на се; заразъ вырядила до короля посло̂въ, и року 1355 въ Кошицяхъ зложила съ королемъ во̂дповѣдну умову. Депутаты такъ догоджали королеви, що згодилися узнати за Польску королеву ту доньку, котру схоче самъ король, або єго жѣнка. Король выбравъ Катерину и депутаты заприсягли ѣй въ Кошицяхъ. Одначе не довелося надѣти корону на Катерину, бо небавомъ вона вмерла. Король скликавъ депутато̂въ въ друге, що бъ заприсягли друго̂й єго доньцѣ Маріи. Депутаты на сей разъ подѣлилися на партіи: одни̂ по̂дъ проводомъ Яна, архієпископа Гнезненьского спротивлялися бажаню короля; други̂ по̂дъ проводомъ Завѣши стояли за короля. Останнихъ було бо̂льше, тымъ-то король и во̂дважився обернутися до крутого ко̂нця: во̂нъ наказавъ замкнути въ Кошицяхъ мѣсцеву браму и не выпускати зъ мѣста нѣ одного депутата. Депутаты не довго змагалися, погодилися и заприсягли Маріи року 1380. Якъ минуло Маріи 10 лѣтъ, єѣ заручили съ 13-лѣтнымъ маркграфомъ Бранденбурскпмъ Жигмонтомъ, сыномъ императора Карла IV. Людовикъ зно̂въ скликавъ депутато̂въ до Зволина, що бъ заприсягли Жигмонтови, яко будущому королю Угорщины и Польщи. Другого року (1382) Людовикъ вмеръ и по̂сля єго смерти обставины цѣлкомъ перемѣняються.

Зъ оповѣданя про дѣяльно̂сть Людовика мы бачимо, що во̂нъ волѣвъ прилучити Галичину до Угорщины, повернути єѣ на Угорску провінцію и разомъ мѣркувавъ, що бъ и Польщу зъєднати зъ своєю спадковою державою. Въ сему запевняє насъ Кошицка умова, що надавала королеви право выбрати самому наступника собѣ на Польскій тронъ. Або депутаты були недогадливыми и не тямили, що король выбере королевою въ Польщу ту свою доньку, яка буде королевою Угорщины, або жь коли вони тямили се, то й сами̂ не змагалися проти злученя обохъ державъ.

По смерти Людовика выникла несподѣвана гадка, що можлива рѣчь пригорнути до Угорщины Польщу, яко провінцію. Поляки обурилися. По̂шовъ безладъ. Жигмонтъ прибувъ въ Польщу и принявъ титулъ „Domini Russiae“. Поляки зустрѣли єго неприязно; не по̂шли до присяги єму, а во̂дъ Маріи вымагали, що бъ вона разъ-у-разъ перебувала въ Польщѣ. Марія вельми любила Угорщину, яко сво̂й ро̂дный край и черезъ те змагалася. Почалася колотнеча, а тамъ и усобицѣ. На щастє усобицѣ небавомъ ско̂нчилися: усѣ партіи пристали на те, що бъ зсадити Марію съ Польского трону, (вона ще на нѣмъ и не сидѣла). Въ марци 1383 зо̂бралася рада и оголосила, що Марія зсаджена съ трону. Жигмонтъ заходився полагодити справу, але даремно; Поляки нѣ за що не згодилися взяти єго собѣ за короля и похвалялися силою выгнати єго съ Польщи.

Такимъ побытомъ всѣ хитри̂ засады Людовика розбилися. Марія, не здобувши Польскои короны, замѣрилася добути за те Руски̂ Землѣ, се бъ то Галичину. Галичина того часу була меншою тои, що по̂дгорнувъ Казимиръ, бо по̂сля смерти Людовика Любартъ ставъ самосто̂йнымъ Володимирскимъ княземъ и купивъ въ Угро̂въ за гроши не то̂лько Кременець, Лопатинъ и Олесько, що належали до Волыньщины, але жь й Снятинъ и Перемышль, куда доси ще не простягалася рука Литвы. Власностю Польскои короны тодѣ були Землѣ Сяно̂цка, Самбо̂рска, частина Перемыскои, Галицка и Льво̂вска зъ головными твердинями у Львовѣ и Галичѣ. Отси̂-то краины Марія и загадалася прилучити до Угорщины. Ся справа не здавалась трудною; бо, якъ вѣдаємо, Людовикъ во̂ддавъ Галичину орудувати Уграмъ, въ бо̂льшихъ мѣстахъ стояли угорски̂ залоги и власть Польщи була то̂лько номінальною. Марія забравши Галичину въ роцѣ 1383, яко королева Угорщины, Галичины и Льодомеріи, выдала грамоту на володѣнє однымъ селомъ въ Сяно̂цко̂й краинѣ своєму воякови; а року 1384, вже, окро̂мъ подо̂бныхъ грамотъ, зустрѣчаємо актъ далеко бо̂льшои ваги: вона надає Перемыскому латиньскому єпископови велику силу земель по Сяно̂цко̂й и Перемыско̂й краинѣ. Одначе не довго простояло таке злученє Галичины зъ Угорщиною. Угры не хотѣли перебувати по̂дъ жѣночою рукою и не злюбили Марію, а особливе єи неньку Елисавету, а тымъ часомъ обявився претендентомъ на Угорскій тронъ кревнякъ Людовика, Неаполитаньскій король Карло. Противники Елисаветы запросили єго королемъ на Угорщину; во̂нъ охочо згодився на те, прибувъ въ Угорщину, коронувався угорскою короною и осѣвся въ королѣвскому замку въ Будѣ. Тутъ жили и обыдвѣ королевы зъ усѣма своими двораками и користувались усѣма королѣвскими шанобами. Карло вважавъ себе цѣлкомъ безпечнымъ и безъ жаднои охороны заходивъ до нихъ. Разъ якось, коли во̂нъ зайшовъ, на него напали и ранили. На силу добився во̂нъ до дому. Сподѣвався во̂нъ, що єго сторожа кинеться мститись за него, але помылився. Сторожа була зъ Италіяно̂въ; побачивши раненого короля, вона повтѣкала. Наро̂дъ не вступився за Карла: се певный доказъ, що королемъ єго настановила партія: корона зно̂въ перейшла въ руки Маріи и Елисаветы. Року 1386 обыдвѣ королевы вырядилися подорожувати по Кроаціи и Дальмаціи; въ червцю бо̂ля мѣста Дяковара на нихъ зроблено нападъ, арештовано и завезено до Дальмаціи въ замокъ Новиградъ. Тутъ, по̂сля по̂вро̂чного замкненя Елисавету задушено. Все отсе выкликало въ Угорщинѣ анархію и помогло Польщѣ привернути зновъ до себе Галичину.

Тымъ часомъ Литовскій князь Ягайло, одружившись зъ Ядвигою, зложивъ обѣцянку злучити до однои державы усѣ Руски̂, Литовски̂ и Польски̂ краины и привернути Литовцѣвъ до латиньскои вѣры.

Ядвига оповѣщаючи Львовянамъ въ марци 1386 про сво̂й шлюбъ, запевняла, що всѣ ихъ права, привилєѣ и во̂льности лишаються незрушеными. Але тодѣ ще велика частина Галичины була по̂дъ Угорщиною; Ядвига не хотѣла розводити колотнечу зъ матѣрю и сестрою. Поляки жь бажали, що бъ Ядвига вернула Польщѣ Галичину власными польскими силами и що бъ чоловѣкъ єи не бравъ въ сѣй справѣ жаднои участи. Таке бажанє легко зрозумѣти: окро̂мъ краинъ Сяно̂цкои, Самбо̂рскои, Льво̂вскои, Галицкои и частины Перемыскои, инши̂ Руски̂ Землѣ, якъ: Украина, Волынь, Подо̂лє, По̂длясє и частина Червонои Руси, належалы до Литвы и Ягайло писався „dominus et haeres Russiae“. Поляки не були певными, що Ягайло выконає свою обѣцянку про злученє Польщи, Литвы и Руси и вымагали, що бъ во̂нъ давъ поруку. Поруку взяли на себе ро̂дный братъ Ягайла Свидригайло и браты въ другихъ Витовть, сынъ Кейстута, Михайло Явнута и Федоръ Любарта. Дальше Поляки розумѣли, що отси̂ Землѣ (Украина, Волынь и инши̂) хочь и будуть зъєднани̂ съ Польщею, але остануть яко власно̂сть Литвы. Тымъ-то вони бажали добути хочь Галицко-Льво̂вску краину яко власно̂сть Польщи.

Съ початку 1387 року прійшла въ Польщу звѣстка про смерть Елисаветы. Про Марію нѣчого не чутно було певного; гадали, що и єѣ постигла доля Елисаветы. Тодѣ жь Поляки довѣдалися, що анархія въ Угорщинѣ небавомъ мусить ско̂нчитися и що Угры вызнають королемъ Жигмонта и небавомъ во̂нъ коронуватиметься. Поляки зо̂брали во̂йско, посадили на коня молоду королеву Ядвигу яко ватажка во̂йска и въ люто̂мъ того жь року рушили на Галичину. Дня 2. марця Ядвига задержалася бо̂ля Львова въ мѣсточку Городку и вырядила до Львовянъ гоньцѣвъ, що бъ небавомъ по̂ддалися зъ доброи волѣ. Львовяне перебувши вже 50 лѣтъ по̂дъ рукою чужинцѣвъ, байдужи̂ були до того, хто кермуватиме надъ ними, чи Угорщина, чи Польща; бо̂льшь ихъ тягло до Польщи; злученє зъ нею подавало надѣю, що крамарство Львовянъ пошириться. Льво̂въ стоявъ на великому шляху зъ заходу на схо̂дъ — черезъ Литву и Польщу и черезъ те Львовянамъ не можна було не гадати, що пристаючи до Польщи вони сприяють власнымъ крамарскимъ интересамъ. Угорска залога у Львовѣ була невелика: не вѣдаючи, кого ѣй вызнавати за свого державця и не сподѣваючись на скору запомогу зъ Угорщины, вона не змагалася проти Поляко̂въ. Такимъ побытомъ Поляки добули Льво̂въ, не проливши крови. Дня 9. марця Ядвига оголосила грамоту, затверджаючи Львовянамъ усѣ ихъ права, привилєѣ и во̂льности. За приводомъ Львова по̂шли Перемышль, Теребовля, Сянокъ, Ярославъ. То̂лько Галичь но по̂ддавався. Поляки не здолѣли добути єго власною силою и запросили по̂дмогу у Витовта. Витовтъ на той часъ бувъ у Луцку: во̂нъ злучивъ во̂йско своє и иншихъ князѣвъ, своихъ кревняко̂въ (Юрія Белзкого, Василя Пиньского, Федора Любартовича Володимирского, Федора Рогатиньского, Юрія Слуцкого и Семена Степаньского), по̂дступивъ до Галича и примусивъ Угорского воєводу Бенедикта по̂ддатися. Хоробрый Угоръ по̂ддався зъ умовою, що бы король не прослѣдувавъ єго, а пошанувавъ и давъ єму прожитокъ. Сю умову принято и року 1388 Бенедикта надѣлено маєтностями. Кермувати Галичиною постановлено Поляка Яна (Ивана) изъ Тарнова, воєводу Судомирского.

Отакъ року 1387 збулося злученє Галичины съ Польщею. Съ того часу до XVIII. вѣку Галичина була власностю польскои короны, була провѣнцією Польскои державы. Останни̂ Руски̂ Землѣ, и мѣжь ними Волынь прилучено до Польщи яко власно̂сть Литвы. Кермували надъ ними Литовски̂ князѣ, по̂дручники Ягайла, Великого князя Литовского и короля Польского.

III.
ВНУТРѢШНЯ ИСТОРІЯ ГАЛИЦКОИ РУСИ.

Зверхню исторію Галичины мы написали, якъ було спромо̂жно по̂сля тыхъ жерелъ, що до̂йшли до насъ. Чимало періодо̂въ зъ неи неясныхъ, темныхъ, бо далека минувшина не лишила намъ добрыхъ певныхъ звѣстокъ. Коли жь вже для фактичнои исторіи не достає матеріялу, то що жь мовити про исторію внутрѣшню, побытову? А треба знати, що побытова исторія має далеко, далеко бо̂льше интересу: знанє сеи исторіи выяснює поглядъ и думки на подѣѣ зверхни̂. Лѣтописи добре пильнували и докладно записували усобицѣ князѣвъ, во̂йны зъ сусѣдами, напады сусѣдо̂въ на Украину-Русь; але вельми мало звертали вони уваги на народный побытъ, на народни̂ розумѣня, на єго думки, єго розвитокъ духовый и моральный, на єго свѣтоглядъ. Воно й не диво: лѣтописцѣ мусили по̂длягати интересамъ свого часу; ихъ интересували во̂дносины до сусѣдныхъ державъ, успѣхъ того або иншого князя въ боротьбѣ. Житє сучаснико̂въ, ихъ думки, прямованя не звертали на себе уваги лѣтописцѣвъ. Отже, коли Галицки̂ лѣтописи не досить докладно повѣдають про усобицѣ, походы, боѣ и т. и., то ще менше можна сподѣватися во̂дъ нихъ звѣстокъ, що бъ выяснити собѣ внутрѣшнє житє Галичанъ. Мы зо̂брали — де можна було, и яки̂ можна було звѣстки про сю рѣчь, звели ихъ до купы и подаючи застерѣгаємо, що нашь оглядъ внутрѣшнёго житя Галичины вважаємо за неповный и недокладный.

Споглянувши на внутрѣшній побытъ Галичины, на самъ передъ дивуємся во̂дносинамъ князя до высшого стану, до бояръ. Ось деяки̂ мѣсця зъ лѣтописей про сю рѣчь: року 1188 Волыньскій князь Романъ Мстиславовичь довѣдався, що проти Галицкого князя, Володимира, Галичане загаломъ ремствують. Романъ мѣркує, якъ бы то выгнати Володимира, а самому сѣсти въ Галичѣ; во̂нъ баламутить проти Володимира, пише на него до бояръ и по̂дмовляє выбрати єго. „Мужи же Галичкыи, пріимше совѣтъ Романовъ, совокупивше полкы своя и возсташа на князь свой и не смѣша его изимати, ни убити, зане не вси бяхуть въ думѣ той“. Вѣдаємо, що Володимиръ зъ доброи волѣ залишивъ Галичь. По̂дъ рокомъ 1200 въ лѣтописи читаємо: „и приведоша Галичане Мстислава (Пересопницкого) на Бенедикта и пріиде къ Галичю и не успѣвшю ему ничтоже, Щепановичь Илія возведе и на Галичину могилу, осклабився, рече ему: „Княже, уже еси на Галичинѣ могилѣ посѣдѣлъ, такъ и въ Галичи княжилъ еси, смѣяху бо ся ему“. По̂дъ р. 1208: „Ятымъ же бывшимъ княземъ Роману, Святославу, Ростиславу, Угромъ же хотящимъ ѣ вести королеви, Галичаномъ же молящимся имъ, да быша и повѣсили мьсти ради, убѣжени же бывше Угре, великими дарми, предани быша на повѣшеніе мѣсяца Септемврія. Данилу же княжащю въ Галичи, тако младу сущу, яко и матери своей не позна; минувшю же времени Галичане же изгнаша Данилову матерь изъ Галича“. По̂дъ р. 1210: „Володиславъ же воѣха въ Галичь, вокняжися и сѣде на столѣ“. По̂дъ рокомъ 1230: „Крамолѣ же бывши отъ безбожныхъ боярѣхъ Галичскыхъ, сьвѣтъ створше со братучадьемъ его (Даніила) Олександромъ на убіеніе его и преданье землѣ его“. Про сю змову довѣдався Данило, вырядивъ свого „сѣдельничого“ Ивана, котрый захопивъ 28 ворохобнико̂въ „и ти смерти не пріяша, но милость получиша. И нѣкогда ему въ пиру веселящуся, одинъ отъ тѣхъ безбожнихъ бояръ лице ему зали чашею и то ему стерпѣвшу; иногда же да Богъ имъ возомьздить“. Року 1240 до безладу выкликаного нападомъ Татаръ, прилучилася непоко̂рливо̂сть и ворохобный духъ бояръ: „Бояре же Галичстіи Данила княземъ себѣ называху, а сами всю землю держаху. Доброславъ же вокняжился бѣ и Судьичь, поповъ внукъ, и грабяша всю землю и въшедъ во Бакоту, все Понизье прія, безъ княжа повелѣнія. Григорьи же Васильевичь себѣ Горную страну Перемышельску мышляше одержати и бысть мятежь великъ въ землѣ и грабежь оть нихъ. Данило же увѣдавъ, посла Якова, стольника своего съ великою жалостью къ Доброславу, глаголя къ нимъ: „Князь вашъ азъ есмъ, повеленія моего не творите, землю грабите, Черниговскихъ бояръ не велѣхъ ти, Доброславе, пріимати, нъ дати волости Галичскимъ и Коломыйскую соль отлучити на мя; оному же рекшу: „да будеть тако“. Въ тъ же часъ, Якову сѣдящу у него, пріидоста Лазоръ Домажирѣчь и Иворъ Молибожичь, два беззаконьника отъ племени смердья и поклонистася ему до земли, Якову же удивившуся прощавшу вины, про что поклонистася; Доброславу же рекшу: „вдахъ има Коломыю“. Якову же рекшу ему: „Како можеши безъ повелѣнія княжа отдати ю сима, яко велиціи князи держать сію Коломыю на роздаваніе оружьникомъ; си бо еста недостойна ни Вотънина держати“; онъ же усмѣявся, рече: „То, что могу же глаголати“. Яко̂въ же, пріѣхавъ, вся си сказа князю Данилови. Данило же скорбяше и моляшеся Богу о отчинѣ своей, яко нечестивымъ симъ держати ю и обладати ею. И малу же времени минувшю, присла Доброславъ на Григорія, река: яко невѣренъ ти есть, противляшеся ему, а самъ хотяше всю землю одержати, свадившеся сами и пріѣхаша съ великою гордынею, ѣдучю Доброславу во одиной сорочьцѣ, гордящу, ни на землю смотрящу. Галичаномъ же текущимъ у стремени его, Данилови же видящу и Василькови гордость его, большую вражду нань воздвигнуста. Доброславу же и Григорью, обоимъ ловящимъ на ся, слышавъ же Данило рѣчи ихъ, яко полны суть льсти, и не хотять по волѣ его ходити и власть его иному предати, сомысливъ же со братомъ, по нужи, не видя беззаконія ихъ и повелѣ его изоимати“.

Здається сего досить, що бъ выяснити во̂дносины бояръ до князѣвъ; самовольство бояръ и стиснуте становище князѣвъ выразно видко зъ наведеныхъ лѣтописныхъ сло̂въ. Особливо выразне оповѣданє про замѣри звести зъ свѣта Данила. Князь переловивъ баламуто̂въ и простивъ ихъ; небавомъ по̂сля сего оденъ съ тыхъ баламуто̂въ зно̂въ ображає князя, брызнувши виномъ мѣжь очи князеви; князь и сей разъ не покаравъ єго. Одначе бувало, що й князѣ тратили терпеливо̂сть и тодѣ вже пріймалися за кро̂вави̂ кары. Кадлубокъ свѣдчить, що Романъ замѣрився було звести всѣхъ бояръ зъ нащадкомъ и нѣвечивъ ихъ, якъ то̂лько мо̂гъ. Такъ само чинили и Игоревичѣ, про нихъ лѣтопись повѣдає: „Въ лѣто 6716 (1208) „совѣтъ же сътвориша Игоревичи на бояре Галичьскыи да избьють и по прилучаю избіени быша; и убіенъ же бысть Юрій Витановичь, Илья Щепановичь, иніи великіи бояре; убьено же бысть ихъ числомъ 500, а иніи разбѣгошася“. Вѣдаємо, чимъ во̂домстили бояре за отсе душегубство. Князѣ Руриковичѣ погибли на шибеницѣ, а на Галицкому тронѣ сѣвъ бояринъ. Коли жь нагадаємо собѣ про ти̂ несчисленни̂ баламутства, що коили бояре и проти Романовичѣвъ и проти Угорскихъ королѣвъ, и проти Игоревичѣвъ и иншихъ, то помѣтимо, що такого не бувало въ жадному Рускому князѣвствѣ. Вѣдаємо, що похожи̂ во̂дносины були и въ Угорщинѣ и въ Польщѣ, вѣдаємо, що Галичина разъ-у-разъ перебувала въ звязку або зъ Угорщиною, або съ Польщею — черезъ се мимоволѣ приходить на думку, що Галицки бояре пильнували своєю дѣяльностю походити на бояръ Угорскихъ и Польскихъ. Одначе самымъ то̂лько отсимъ вплывомъ ще не можна выяснити исторію Галичины; треба ще вызначити, черезъ що отсей вплывъ мавъ таку вагу и чому нимъ такъ перейнялися Галичане? чому сей вплывъ не зустрѣвъ въ Галичинѣ жаднои суперечки, жаднои во̂дсѣчи? Треба, значить, зазирнути въ саму Галичину, въ єи устро̂й и тамъ пошукати во̂дповѣди на отси̂ пытаня.

Въ Галичинѣ обставины и енергічна Володимиркова дѣяльно̂сть пощастила тому, що ажь доки не вмеръ Данило, Галицко-Руска Земля не дробилася на удѣлы. Въ Галичинѣ не водилося, що швидко оденъ за однымъ перемѣняли князѣвъ; князѣ не переходили зъ одного князѣвства на друге, якъ се водилося на Кієвско̂й Руси. Нероздѣльно̂сть Галицкого князѣвства змо̂цняла єго, надавала силы и єму и тому станови людей, що бувъ головнымъ помо̂чникомъ князеви, се бъ то боярамъ. Боярамъ не було на що покидати ро̂дный край: вони або купували, або подарунками во̂дъ князѣвъ набували собѣ велики̂ маєтности и черезъ те, яко богатирѣ на землю мали великій вплывъ. Та до того и на всѣхъ значныхъ урядовыхъ посадахъ сидѣли бояре. Треба ще нагадати, що князѣвскій ро̂дъ въ Галичинѣ не бувъ численный. Тымъ-то въ Галичинѣ не водилося того, що помѣчаємо на Кієвско̂й Руси, що бъ у кожного невеличкого мѣста бувъ сво̂й князь и що бъ правивъ нимъ князь. Въ Галичинѣ мѣстами правили бояре, н. пр. року 1219 Звенигородъ во̂дданый бувъ Судиславови; въ усѣхъ останнихъ мѣстахъ були тысяцки̂, а се здається, чи не те жь саме що й державцѣ мѣстъ; н. пр. въ Перемышлѣ року 1213 державъ тысячу Ярунъ, чи Яронъ. Во̂дсѣль бачимо, що становище Галицкихъ бояръ було мо̂цнѣйше анѣ жь Кієвскихъ: багатырѣ на землѣ, дуки-урядники вони мали власни̂ полки и зъєднавшись въ одно, могли стояти проти князя, коли помѣчали, що во̂нъ не сприяє имъ, або ворогови зъ ними. Становище князя не було мо̂цне; єму не можна було ити проти бояръ, обпираючись на саму лишень дружину; бо бояре злучивши свои полки, мали бъ бо̂льшу нѣ жь дружина силу. Черезъ те князь мусивъ поступатися боярамъ. Мимоволѣ приходить тутъ думка приро̂вняти во̂дносины Галицкого князя до бояръ и во̂дносины Кієвского або Великого князя до молодшихъ князѣвъ зъ Рурикового роду: и той и сей держаться одностайно, а разъ-у-разъ ворогували. Доброславъ и Григорій по̂сля Татарского нападу трохи чи не всю землю захопили до себе и набралися такои силы, що передъ по̂сланцями князя прямо глузували зъ розпорядко̂въ єго. Нѣчого проти нихъ князь Данило не мо̂гъ вчинити, лишень журився та молився Богови за сво̂й край. Трохи згодя Доброславъ и Григорій посварилися, тодѣ Данило смѣливо наказавъ обохъ ихъ увязнити. Видима рѣчь, що Данилови страшными вони були то̂лько въ спо̂льно̂й дѣяльности. Такъ само ще й до Данила було, коли бояре, збаламучени̂ Романомъ, повстали проти Володимира Ярославовича: вони не во̂дважилися нѣ вязнити, нѣ вбити князя, бо „не вси бяхуть думѣ той“. Будучи сильными и розумѣючи свою вагу, бояре натурально прямували поширити свои права и завести бо̂льшь користни̂ во̂дносины до княжои власти. Въ сему разѣ имъ щастило те, що имъ можна було попереду вмовлятися съ князями, нѣ бы торгуватися. Князѣвъ охочихъ добути Галицкій тронъ було доволѣ и боярамъ було съ кого выбирати. На мою думку — численни̂ претенденты на Галичь и були головною причиною, значнѣйшимъ спонуканємъ, що добре выяснює всѣ баламуцтва бояръ.

Звернувши увагу на давнѣйшу исторію Галичины, спостережемо, що тамъ була добра згода помѣжь боярами и верховною властею; въ дово̂дъ сего подаємо ось яке лѣтописне оповѣданє. Въ бою зъ Изъяславомъ Мстиславовичемъ, року 1153 бо̂ля Теребовлѣ бояре такъ промовляли до князя: „Ты еси молодъ, а поѣди прочь и насъ позоруй, како ны будетъ отецъ твой кормилъ и любилъ, а хочемъ за отца твоего честь и за твою, головы своя сложити, ти еси у насъ князь одинъ, оже ся тобѣ што учинить, то што намъ дѣяти? а поѣди княже къ городу“ и т. д. (П. С. Р. Л. Н. 73). Бояре повстають на князя тодѣ лишень, коли стало можливе имъ обпертися на кого иншого: такъ вони повстали проти Осмомыслови тодѣ, якъ у семьѣ єго выникли сварки, боярамъ можна стало потягти руку за княгиню Ольгу и сына Володимира и по̂дъ ихъ прапоромъ дѣяти проти Ярослава. Пото̂мъ бояре стали проти Володимира, бо обпиралися на Романа, чинили по єго намовѣ и на єго користь. Тутъ Романъ давъ недобрый приво̂дъ и бувъ зверхнёю причиною колотнечи, доки во̂нъ бувъ живымъ, во̂нъ суворыми утисками спинявъ бояръ, а по смерти єго — боярамъ настала така воля, що вони бъ легко могли до̂йти до своєи меты, коли постановили собѣ свѣдому мету и одностайно прямували до неи. Але жь бояре тягли хто куда! хто до Угро̂въ, хто до Ольговичѣвъ, хто до Романовичѣвъ, а хто й не тямивъ куда треба тягти. Отъ зъ отсего безголовя и покористувався Данило. Перемо̂гши ще до 1249 р. усѣхъ претенденто̂въ на Галичь, во̂нъ тымъ самымъ во̂добравъ у бояръ можливо̂сть баламутити и по̂дгорнувъ ихъ по̂дъ свою власть. Зъ сего часу вже нема нѣчого въ лѣтописяхъ про внутрѣшни̂ колотнечѣ. За часу Юрія II. грамоты выдавалися именемъ не самого князя, але и именемъ бояръ. Зъ сего можна гадати, що въ половинѣ XIV. вѣку вага бояръ зновъ прокинулася. Але се може було й черезъ те, що Юрій бувъ ще малолѣткомъ.

Читаючи въ лѣтописныхъ оповѣданяхъ, якъ бояре знущалися съ князѣвъ, дивуємся, чому князѣ не обернулися до мѣстъ, не надавали имъ ваги и не зробили зъ нихъ по̂дпору для себе проти бояръ? Здається, бояре паралижували и силу мѣстъ, бо бачимо, що мѣщане беруть лишень пасивну участь и слухняно вважають боярску волю. Хочь лѣтопись все дѣячѣвъ именує Галичанами, але тутъ треба розумѣти Галицкихъ бояръ, а не масу горожанъ. Довести се не трудно: н. пр. по̂дъ р. 1208 лѣтопись повѣдає: „Галичане же выгнаша Данилову матеръ изъ града“. По̂дъ р. 1202 : „И еще же хотящу Володимиру искоренити племя Романово, поспѣвающимъ же безбожнымъ Галичаномъ“. Зновъ по̂дъ р. 1234: „Узрѣвше же бояре Галичстіи Василька отшедша съ полономъ, воздвигоша крамолу: Судиславу же Ильичу рекшу: „Княже! льстивъ глаголъ имѣють Галичане, не погубисе, поиди прочь“. Року 1235, коли Данило прійшовъ до Галича, усѣ горожане мовили: „Яко се есть держатель нашь Богомъ даный и пустишася яко дѣти ко отчю, яко пчелы къ матцѣ, яко жажющи воды къ источнику“. Отъ-теперь приро̂внайте си̂ звѣстки: въ одныхъ Галичане баламутять проти Данила, выгонюють єго неньку, загадуються выкоренити Романо̂въ ро̂дъ; въ другихъ зновъ Галичане съ щирою прихильностею горнуться до Данила! Видима рѣчь, що перши̂ звѣстки повѣдають про Галичанъ-бояръ, а остання про Галичанъ-мѣщанъ. Инколи лѣтопись и во̂дро̂жняє ихъ; н. пр. по̂д р. 1235, повѣдавши про спочутя мѣщанъ до Данила, лѣтописець про бояръ каже: „Пискупу же Артемью и Дворскому Григорію возбраняющу ему, узрѣвшема же има, яко не можаста удержати града, яко малодушна блюдящеся о преданіи града, изыдоста слезныма очима и осклабленымъ лицомъ, и лижюща уста своя, яко не имѣюща власти княженя своего, рѣста же съ нужею: пріиди, княже Данило, пріими градъ“.

Отакъ въ усѣхъ значныхъ справахъ головными дѣячами бачимо бояръ. Въ Галичинѣ вага бояръ була така сама, якъ и въ Кієвско̂й Руси: и тамъ и тамъ народна маса вважала бояръ яко захожихъ людей: ваги бояре набиралися зъ своихъ достатко̂въ та зъ урядовыхъ посадъ и черезъ те задержували сво̂й вплывъ на масу. А наро̂дъ, не маючи свого власного ватажка, звычайно мусивъ дѣлитися на частки и хилитися до того, або иншого боярина. Се добре видко зъ лѣтописного оповѣданя про приѣздъ Доброслава до Данила: „Ѣдучю Доброславу, во одиной сорочцѣ гордящу, ни на землю смотрящу, Галичаномъ же текущимъ у стремени єго“. Ѣздити або ходити „у стремени“ — було тодѣ ознакою поко̂рливости, по̂длеглости. На останку, коли бъ Галицка маса була зъ самосто̂йнымъ голосомъ и вагою, то не попустила бъ вона, що бъ любый єи князь Данило бо̂льше, нѣ жь 40 лѣтъ бѣдувавъ такимъ небезпечнымъ и приниженымъ житємъ! Коли бъ була самосто̂йно̂сть масы, вона бъ зробила отакъ якъ Кіяне, мовивши: „Не хотимъ Ольговичей, хотимъ племя Мономахово“.

Зустрѣчаємо по лѣтописяхъ оповѣданя про повстанє мѣсть проти князя, але й вони то̂лько змо̂цняють нашу гадку про пасивне становище мѣщанъ. Подъ р. 1240 повѣдає лѣтопись про поворотъ Данила съ Польщи, по̂сля татарского нападу: „И пріиде ко граду Дорогичину и восхотѣ внити во градъ, и вѣстьно бысть ему: „яко не внидеши во градъ“, оному же рекшу: „Яко се былъ градъ нашь и отецъ нашихъ, вы же не изволисте внити въ онъ“; отъиде, и отъиде мысля си, иже Богъ послѣ же отмстье сотвори держателю града“. Бачимо, що Данило нѣ слова не мовить про мешканцѣвъ, а обвиновачує „держателя града“, се бъ то боярина.

Теперъ подамо ти̂ убоги̂ звѣски, яки̂ лишили намъ лѣтописи про житє и занятя бояръ и мѣщаньства.

Не слѣдъ по̂дъ словомъ „бояре“ розумѣти во̂друбный замкненый станъ: зробитися бояриномъ можна було всякому. Та здається, боярами тодѣ звали кождого, хто бувъ близькимъ до князя и мавъ яку значну посаду. Не буде великои помылки, коли скажемо, що бояре були урядовый станъ, до котрого належали не то̂лько старши̂ урядники, але й менши̂, якъ тіуны, дяки, писарѣ. Си̂ всѣ урядники, окро̂мъ хиба тіуно̂въ, дяко̂въ та писарѣвъ на часъ во̂йны ставали въ во̂йско.

Якимъ чиномъ велися во̂йны, мы не вѣдаємо нѣчого характеристичного. Во̂йско въ Галичинѣ, якъ и по иншихъ Украиньско-рускихъ Земляхъ складалося съ княжои дружины и полко̂въ. До полко̂въ брали мешканьцѣвъ зъ мѣстъ и сѣлъ. На чолѣ во̂йска бувъ князь. Звычайно, що бъ заохотити до хоробрости, князь державъ до во̂йска промову и самъ бився поручь зъ иншими. За во̂йскомъ скро̂зъ ишло руйнованє, грабованє здобычи, напады на сусѣдъ. По̂сля бою князю подавали трофеѣ, якъ-отъ окульбаченыхъ коней, зброю. Во̂йско по̂вденно-захо̂днои Руси вызначалося запаломъ, хоробростею, але не було у него вытревалости. Галицке во̂йско своимъ блыскучимъ видомъ дивувало не то̂лько Прусо̂въ и Ятвяго̂въ, але и Угро̂въ. Ось якъ лѣтопись описує во̂йско, що було въ походѣ на Ятвяго̂въ 1251 р., „щитѣ же ихъ яко зоря бѣ, шеломъ же ихъ яко солнцю восходящу, копіемъ же ихъ дрьжащимъ въ рукахъ яко тръсти мнози; стрѣльцемъ же обаполъ идущимъ и держащимъ въ рукахъ рожаници своѣ и наложившимъ на нѣ стрѣли своѣ противу ратнымъ, Данилови же на конѣ сѣдящу и всѣ рядящу и рѣша Прузи Ятвяземъ: „Можете ли древо поддржати сулицами и на сію рать дерзънути“ (Полн. Собр. Руск. Лѣтоп. 187). Про Данила, коли во̂нъ року 1252 бравъ участь въ справахъ Угорщины и Австрійского князѣвства лѣтопись повѣдає: „Бѣ бо конь по̂дъ нимъ дивленію подобенъ и сѣдло отъ злата жъжена и стрѣлы и сабля златомъ украшена, иными хитростьми, якоже дивитися, кожюхъ же оловира Грецкого и круживы златыми плоскими ошитъ и сапоги зеленаго хъза, шити золотомъ“. Красный видъ Данилового во̂йска такъ вразивъ Угорского короля, що во̂нъ промовивъ: „Не взяхъ быхъ тисящѣ серебра за то, оже еси пришелъ обычаемъ рускимъ отцо̂въ своихъ“.

Въ друго̂й половинѣ XIII. вѣку помѣчаємо, що князѣ пильнують зменшити руйнуючій вплывъ во̂йны на людно̂сть и умовляються съ Поляками, не воювати челяди, се бъ то воювати то̂лько зъ во̂йскомъ, не займаючи мешканьцѣвъ. На останку, що бъ не доводити до во̂йны, вони заводять конгресы зъ сусѣдами и тутъ пильнують уладнатися безъ во̂йны.

Що до побыту мѣстъ, то й тутъ звѣстки и вбоги̂ и непевни̂. Кожне мѣсто мало засаду, се бъ то залогу; урядувавъ нимъ начальникъ мѣста. Лѣтопись називає сихъ начальнико̂въ держателями мѣстъ. Але були и таки̂ мѣста, де заступникомъ княжои власти бувъ лишень самъ тіунъ.

Въ мѣстахъ Галичины сидѣли люде ро̂жныхъ національностей; кро̂мъ Русино̂въ, котрыхъ, видима рѣчь, була бо̂льшо̂сть, були Поляки, Нѣмцѣ, Жиды, Татаре, Во̂рмене и инши̂. Запевно, що Поляки зъ давныхъ давенъ жили по Галичинѣ, бо само сусѣдство съ Польщею того вымагало. Нѣмцѣвъ закликали яко добрыхъ ремѣснико̂въ и тямущихъ крамаро̂въ. Лѣтопись повѣдає, що року 1235 въ Галичѣ були одни̂ ворота, звалися Нѣмецки̂. Се свѣдчить, що Нѣмцѣ перебували въ Галичѣ ще ранѣйше. Въ оповѣданю про збудованє Холма лѣтописець каже, що Данило: „Нача призывати прихожаѣ Нѣмцы и Русь“. Болеславъ Мазовецкій навѣвъ за собою багато чужинцѣвъ въ Галичину: дво̂рня єго була съ Поляко̂въ и Нѣмцѣвъ. Ще бо̂льше поселилося ихъ у Львовѣ за Казимира року 1340. Одна рукопись XVII. в. (Topografia civitatis Leopolis a Joane Alnpech, consule civitatis Leopoliensis) повѣдає, що Казимиръ, добувши Льво̂въ, во̂ддавъ єго вартувати сторожѣ зъ Нѣмцѣвъ; а Зиморовичь въ своєму „Triplex Leopolis“ додає, що тыхъ вартовыхъ було 1200 чоловѣка. Отсимъ захожимъ Галичина своєю природою и замо̂жностею такъ подобалася, що вони на вѣки лишилися у Львовѣ. Вже за Казимира вони добули собѣ ро̂жни̂ привилеѣ, збудували собѣ першу латиньску церкву въ имя Богородицѣ. Вони жь ото и перекрутили Льво̂въ на Лємбергъ.

Съ часу Казимира Нѣмцѣ у Львовѣ беруть значну постать яко володарѣ земель и богатырѣ-крамарѣ. Трохи-потрохи вони загарбали до своихъ рукъ усе крамарство. Навѣть князь Волыньскій Дмитро Любартъ, выдаючи до Львовянъ універзалъ про деяки̂ купецки̂ справы, выдавъ єго на нѣмецко̂й мовѣ. Отакъ въ друго̂й половинѣ XIV. вѣку нѣмецка народно̂сть набула собѣ великои ваги и вплыву въ Галичинѣ, особливо жь у Львовѣ.

Про Жидо̂въ мало звѣстокъ. Вѣдаємо, що въ Кієвѣ вони перебували зъ давныхъ давенъ; то вже жь не безъ того, що бъ не було ихъ и въ Галичинѣ. Але вѣдомый Жидъ-подорожный Веняминъ Тудельскій († 1172) не згадує нѣ словомъ про жидо̂вски̂ школы въ Галичинѣ. Значить, въ XII. вѣку ихъ ще тамъ не було; коли такъ, то можна погодитися зъ звѣсткою Зиморовича, що Жиды прибули въ Галичину въ сороковыхъ рокахъ XIII. в. Приманила ихъ туда можливо̂сть скуповувати у Татаръ награбоване добро. Ипат. лѣтопись по̂дъ р. 1288 повѣдає, що за Володимиромъ Васильковичемъ „плакалися Жидове“. Зъ сего можна гадати, що тодѣ у Володимирѣ було вже ихъ чимало. Бо̂льше єсть звѣстокъ про Жидо̂въ Караимо̂въ, та то̂лько ти̂ звѣстки треба обережно брати. Року 1830 згорѣла въ Галичѣ разомъ съ караимскою школою якась книжка на пергаментѣ: въ то̂й книжцѣ було повѣдано, що року 1243 два королѣ — татарскій Батуханъ и Данило, столицею котрого бувъ Галичь, зложили умову и ханъ дозволивъ, що бъ сотня родинъ Караимо̂въ переселилася съ Крыму въ Галичь ради крамарства. На кожну родину дано въ Галичѣ хату, землю, 100 гривень и право продавати ро̂жни̂ напоѣ. Хочь Украиньско-руски̂ князѣ й надавали чужинцямъ по̂льги, одначе показани̂ Тудельскимъ треба признати за надто великими. До того жь треба сказати, що въ роцѣ 1243 Данило ще не величався королемъ и не зносився ще тодѣ съ Татарами. Мы цѣлкомъ мусимо во̂дкинути сей документъ и взяти справедливу звѣстку Чацкого зъ єго твору про Жидо̂въ, що Караимо̂въ навѣвъ Витовть въ XV. в. спершу въ Луцкъ, а во̂дсѣль въ Галичь. Ся звѣстка здається певною ще и черезъ те, що Ипат. лѣтопись повѣдаючи про всѣ народности, яки̂ мешкали по Галичинѣ, не згадує про Караимо̂въ.

Во̂рмене зайшли въ Галичину въ XIII. в. по̂сля того, якъ Татаре по̂дгорнули Во̂рменію. Спершу значна частина ихъ перенеслася до Тавріи, въ Старый Крымъ (Ески-Крымъ), а зъ во̂дси въ Галичину, особливо до Львова. Въ архівѣ Льво̂вскои Во̂рменьскои капітулы єсть записъ, що Во̂рмене мали у Львовѣ власну деревляну церкву ще въ р. 1183; але се очивидно помылка, певно, що мусило бути 1283; бо року 1183 ще й Львова не було на свѣтѣ.

Въ деякихъ актахъ и творахъ повѣдається, що у Львовѣ мешкали „Saraceni“. Отже вельми трудно за певне сказати, хто такій були „Saraceni“. Вже жь се не Турки, бо Турки то̂лько на останку XIII. в. починають набиратися деякои ваги въ Азіи, та й то во̂йсковои, а Русь закликувала чужинцѣвъ до себе ради розвою, промыслу и крамарства. Вже жь се и не Татаре; бо є документъ, въ котрому помѣжь мешканцѣвъ Львова поручь стоять Tartari et Saraceni. Намъ здається, що Saraceni — се Сурожане, мешканьцѣ мѣста Сурожа, Судака (Sugdaia). Се мѣсто вѣдоме своимъ значнымъ крамарствомъ. А галицки̂ мѣста, особливо Льво̂въ, вели крамарство; тутъ складався крамъ, що перевозився зъ Азіи въ Европу: то чомъ же не гадати, що Сурожане мешкали у Львовѣ. До того жь и въ Ипат. лѣтописи по̂дъ р. 1288 сказано „и тако плакашеся надъ нимъ (Володимиромъ Васильковичемъ) все множество Володимирцевъ, Нѣмцы, и Сурожьцы, и Новгородьци, и Жидове“. Латиньски̂ письменники часто такъ перекручували назвы, що инколи й не по̂знаєшь єѣ. Згадаймо ще, що у схо̂дныхъ письменнико̂въ Судакъ звався Суракъ — отъ воно й выходить, що по латиньскому мешканьцѣ Сурака „Saraceni“.

Що до Татаръ, то нема що й говорити, коли и якимъ побытомъ вони зайшли въ Галичину. Скажемо лишень, що споминки про нихъ довго зберегали назвы одныхъ воро̂тъ у Львовѣ „porta Tartatica“, пото̂мъ си̂ ворота звалися крако̂вскими. Єсть оденъ переказъ, що Татаре за давного часу мали у Львовѣ власну мечету.

Мѣщане въ Галичинѣ крамарювали и промыслували. Що промыслы стояли въ доброму розвитку, се свѣдчить намъ будо̂вля по мѣстахъ церковь, домо̂въ и оздоба ихъ; такъ само убранє и зброя вояко̂въ. На останку повѣдаємо, що навѣть чужинцѣ дивувалися на добру будо̂влю мѣстъ, н. пр. Угорскій король року 1231 казавъ про Володимиръ: „Яко такій градъ не изобрѣтохъ ни въ нѣмецкихъ странахъ“. За для купецтва саме положенє Галичины було вельми користнымъ, бо черезъ ню йшовъ шляхъ зъ Европы до Азіи. Князѣ пильнували надъ розвиткомъ купецтва и зазывали въ Галичину для сего чужинцѣвъ, надаючи имъ по̂льги и привилеѣ. Такъ Андрѣй, Володимирскій князь, грамотою до Торуньского магістрату надавъ купцямъ зъ мѣста Торуня право крамарювати по Галичинѣ и Володимирщинѣ во̂льно, не платячи мыта. Се, правда, не були по̂льги нови̂: Андрѣй то̂лько затвердивъ те, що истнувало за єго батька.

Найзначнѣйшимъ купецкимъ мѣстомъ въ Галичинѣ бувъ Льво̂въ. Дня 9. мая 1379 р. король Людовикъ, затверджаючи давни̂ права Львова, надавъ ще нове право складуваня краму (jus depositorii), черезъ що кожный купець, якій крамарювавъ на Сходѣ, мусивъ переѣздити черезъ Льво̂въ; зъ сего Льво̂въ набувавъ выгоды транзітового купецтва. Чужимъ купцямъ не подобалося отсе право и вони дбали, що бъ зноситися съ Татарами безпосередно.

Львовяне просили князя Дмитра Любарта, не перепускати такихъ купцѣвъ черезъ свои володѣня. Дмитро выдавъ грамоту и запевнивъ Львовянъ, що не пустить черезъ сво̂й край нѣ одного такого купця, нѣ зъ Нѣмеччины, нѣ съ Польщи до Татаръ, якій не заведе складу у Львовѣ, Луцку и Володимирѣ. Року 1380 король Людовикъ новою грамотою оголосивъ, що бъ кождый купець, крамарюючи на Сходѣ, ѣхавъ черезъ Льво̂въ и тутъ чотырнайцять днѣвъ стоявъ зъ своимъ крамомъ; а черезъ 14 днѣвъ за крамъ, якого не продасть, заплативъ мыто и тодѣ вѣзъ єго дальше.

Розвиткови мѣстъ помагало магдебурске право. Се право надавъ Львову Казимиръ року 1365. Дехто зъ историко̂въ во̂дкидає сю звѣстку, разъ черезъ те, що загубилася десь королѣвска грамота, а въ друге черезъ те, що єсть звѣстка, що ще року 1352 у Львовѣ були вже конзулѣ и адвокаты. Але жь страта грамоты ще не доводить того, що самои грамоты не було, а звѣстка про конзулѣвъ и адвокато̂въ могла належати до нѣмецкихъ мешканцѣвъ Львова.

Селяньски̂ мешканьцѣ въ Галичинѣ були хлѣборобами. Въ Галичинѣ, якъ и скро̂зъ по Украинѣ-Руси истнувало громадске володѣнє землею. Землю дѣлили мѣжь громадянами на дро̂бни̂ частины во̂дповѣдно тому, якъ родила земля, якъ вона лежала до сонця и т. ин. Се чисто-рускій споконвѣчный подѣлъ (secundum consuetudinem Ruthenorum) ; єго ставлять проти нѣмецкого подѣлу (secundum jus Theutonicum) на довги̂ смуги, не вважаючи на те, якій грунтъ, чи родючій, чи нѣ. Селами приватно володѣли князѣ, бояре, купцѣ, але володѣли лишень самою землею, а не людьми: селяне були во̂льными. За землю селяне платили або во̂драбляли. Въ актахъ того часу на купно, говориться то̂лько про землю а не про людей.

И городяне и селяне давали на князя податки. Вѣдаємо, що городяне платили на „татарщину“ и на „ловчеє“. Останнє значило платню на удержанє княжихъ ловцѣвъ. Отакъ Мстиславъ Даниловичь року 1288 завѣвъ въ Берестѣ „ловчеє“ по чотыри гривни кунъ ро̂чно. Селяне давали „поборъ“, „татарщину“ и „ловчеє“. Татарщину може сплачували гро̂шми; що до „побору“ и „ловчого“, то давали природными добутками. Лѣтопись свѣдчить намъ, по ско̂лько въ Берестѣ давали овечокъ, курей, лену, збо̂жа и т. и. съ кождои сотнѣ „на ловчеє“. Окро̂мъ того селяне во̂дбували деяки̂ роботы, рубали дерево, будували мѣста и т. д.

Въ політичныхъ справахъ селяне були матеріяльною силою, котрою орудували инши̂: приходивъ во̂дъ князя наказъ, селянинъ кидавъ плугъ, борону и брався за зброю. Силами селянъ чинили значни̂ справы: княжи̂ трони переходили во̂дъ одного князя до другого. Селянинъ справивши те, на що єго кликали, вертався до дому, не мѣркуючи про добутки зъ єго поту и крови.

Исторія церкви того часу має доволѣ цѣкавого, бо тодѣ выникла боротьба латиньства съ православіємъ.

Христіяньство зайшло въ Галичину ще до Володимира святого и ширилося неустанно и не во̂дхильно; про се дбало єпископство, заложене Володимиромъ року 992 у мѣстѣ Володимирѣ на Волынѣ.

Въ XII. вѣцѣ заложено єпископство въ Перемышлѣ. Першу звѣстку про єпископство въ Галичѣ зустрѣчаємо въ Ипат. лѣтописи по̂дъ рокомъ 1165, де повѣдається, що Галицкій єпископъ, Кузьма, проводивъ по наказу кн. Осмомисла царевича Андроніка Комнена зъ Галича до Греціи. Татищевъ повѣдає, що сей Кузьма бувъ постановленый року 1156. Въ XIII. вѣцѣ єпископство зъ Угровска перенесено до Холму.

Всѣ отси̂ епархіи були по̂дъ рукою митрополіто̂въ, спершу Кієвскихъ, дальше Володимирскихъ, а пото̂мъ Московскихъ. Галицки̂ князѣ натурально бажали самосто̂йнои, во̂друбнои митрополіи. Про се свѣдчить намъ житє св. Петра, написане митрополітою Кипріяномъ, де выразно сказано, що Юрій Даниловичь замѣрився Галицке єпископство обернути на митрополію и выбравъ на митрополіту Петра. Сей подався въ Царгородъ высвятитися, але патріярха Атаназій постановивъ єго на митрополіту не для самои Галичины, а на цѣлу Украину-Русь. Зъ листу Грецкого императора до митрополіты Теогноста довѣдуємося, що митрополія, то̂лько що заложена въ Галичинѣ, була знесена. Палєольогъ повѣдомивъ про се р. 1347 Московского князя Семена и Володимирского Дмитра-Любарта. Не вѣдаємо, за кого заложено митрополію, имовѣрно, що за Казимира; але истнувала вона не довго. Казимиръ передъ ко̂нцемъ житя свого листомъ до патріярхи Филотея енергічно вымагавъ митрополіты на Галичину, погрожуючи, що инакше приверне Русино̂въ до латиньскои релігіи. Видко, що во̂нъ не хотѣвъ, що бъ Московскій митрополіта кермувавъ въ Землѣ, котра належала вже до Польщи. Вже по̂сля смерти Казимира р. 1371 патріярха высвятивъ митрополітою для Галичины Антонія, давши по̂дъ єго руку чотыри єпископства: въ Холмѣ, Володимирѣ, Перемышлѣ и Туровѣ. Король Людовикъ пильно дбаючи обернути Русино̂въ на латиньство, не мо̂гъ сприяти руско̂й митрополіи, знѣсъ Галицку митрополію и натомѣсть завѣвъ латиньске архієпископство.

Такимъ побытомъ Галицка митрополія двѣчи выникала, але обыдва разы истнувала такій короткій часъ, що обыдва митрополіты не мали великого вплыву, навѣть про нихъ не лишилося лѣтописныхъ звѣстокъ. Року 1539 Галицке и Подо̂льске православне духовеньство въ купѣ зъ мирянами выслало 13. грудня зо̂ Львова до Кієвского митрополіты Макарія просьбу, що латиняне чинять имъ утиски и що бъ во̂нъ свого намѣстника архімандриту Макарія высвятивъ на єпископа въ Галичь. Тымъ часомъ розпочавшася вже боротьба латиньства съ православіємъ справдѣ вымагала для Галичины незалежного, во̂друбного сановника.

Захо̂дни̂ латиняне зъ давна вже пильнували привернути Русино̂въ до латиньскои релігіи. Ще 962 р. императоръ Отонъ I., заложивъ въ Могунціи єпископство „in partibus infidelium“; звалося воно познаньскимъ и рускимъ. Во̂нъ загадався отси̂ краѣ по̂дгорнути спершу по̂дъ духовну, а дальше и по̂дъ свѣтску свою власть. Першого во̂нъ досягнувъ справдѣ року 968, а що до другого, то зъ самого початку воно ско̂нчилося тымъ, що Адальберта прогнали зъ Руси. Згодя Угорски̂ королевичѣ, сидячи въ Галичѣ, наводили за собою римскихъ єпископо̂въ. Папы ко̂лька разо̂въ усовѣщували Галицкихъ князѣвъ прилучити церкву до церкви. Року 1234 на само̂й межѣ Украины-Руси заложено латиньске єпископство и названо єго рускимъ. Генрихъ Бородатый, кн. Шлєзкій, добувъ собѣ дозво̂лъ заложити руске єпископство въ Опатовѣ, близько Люблина. Пото̂мъ се єпископство прилучено до єпископства Любуского (ad ecclesiam Lubucensem). Видима рѣчь, що и Могунцке и Опато̂вске єпископство дѣйстного вплыву на Украинѣ-Руси не мало. Таки̂ титулярни̂ єпископства стали особливо розводитися тодѣ, якъ папа Григорій IX. выславъ у Галичину Франціскано̂въ и Домінікано̂въ; зъ нихъ папа Инокентій IV. року 1282 зробивъ руску місію; черцѣ переходили во̂дъ села до села, во̂дъ мѣста до мѣста и розносили латиньство.

Коли вымеръ ро̂дъ Романа Великого и Галичина опинилася въ рукахъ чужинцѣвъ, тодѣ вживано навѣть насиля, що бъ повернути Русино̂въ на латиньство; але наро̂дъ Рускій мо̂цно боронивъ вѣру предко̂въ. Болеслава Мазовецкого отроєно за те, що во̂нъ кинувся утискати православіє. Казимиръ держався тои гадки, що доки истнуватиме двѣ релігіи, доти Русины не зробляться Поляками, значить, доти и власть єго въ Галичинѣ не буде твердо стояти; отъ чому во̂нъ такъ пильно працювавъ надъ навертанємъ Русино̂въ въ латиньство. Папска буля 1375 р. свѣдчить, що по̂сля по̂дгорненя Руси Казимиромъ багато людей рускихъ привернено до латиньства. Латиньске архієпископство доси истнувало не маючи великои ваги; що бъ поширити латиньство мѣжь Русинами, треба було сему архієпископству надати бо̂льше активнои ваги и Казимиръ выпросивъ у папы Урбана V. дозво̂лъ заложити латиньску митрополію у Львовѣ, обѣцюючи дати ѣй доброго вѣна.

Першимъ архієпископомъ у Львовѣ бувъ Христинъ. Такъ повѣдає Длугошь по̂дъ рокомъ 1301; але тутъ очивидни̂ помылки; бо того часу папою бувъ Инокентій VI., а Урбанъ V. сѣвъ на папскому тронѣ то̂лько 1362 р. Дальше: буля папы Урбана 1363 р. до архієпископа Гнезненьского споминає, що Казимиръ бажає завести архієпископство у Львовѣ; папа наказує довѣдатися про всѣ обставины, яки̂ могли бъ сприяти новому архієпископству. Значить, того часу не було ще у Львовѣ латиньского архієпископства. По̂сля Казимира Галичина по̂шла по̂дъ Угорского короля Людовика, котрый за надто пильнувавъ ширити латиньску релігію: для того во̂нъ поручивъ орудувати Галичиною Владиславу Опольскому, такому жь, якъ и самъ, завзятому латиннику. Владиславъ Опольскій на по̂дмогу закликавъ Франціскано̂въ, подарувавъ имъ власный сво̂й до̂мъ у Львовѣ, дозволивъ имъ руску церкву св. Хреста повернути на латиньскій костелъ и выпросивъ у папы згоду, заложити архієпископство въ Галичѣ, а єпископство въ Перемышлѣ, Володимирѣ и Холмѣ. Що до 1375 р. въ Галичинѣ не було латиньскихъ єпископо̂въ, се видко съ папскои булѣ того року; буля повѣдає, що на єпископскихъ катедрахъ у Перемышлѣ, Володимирѣ и Холмѣ сидѣли єпископами „схизматики и єретики“. Якій вплывъ зробили латиньски̂ єпископства, заложени̂ року 1375, видно съ того, що горѣшни̂ верствы Галичанъ перейшли на латиньство.

Скажемо ще ко̂лька сло̂въ про моральный вплывъ церкви. Перше всего бачимо роботу духовеньства надъ народною просвѣтою. Ще за Володимира св. и Ярослава Мудрого церква стала проводаремъ просвѣты. Въ Галичинѣ такому прямованю церкви сприяли князѣ. Ярославъ Осмомыслъ самъ спонукавъ духовеньство просвѣщати мирянъ: заводивъ школы, ставивъ въ нихъ черцѣвъ учителями, а доходы монастырѣвъ казавъ повертати на удержанє шко̂лъ. Школы разъ-у-разъ перебували по̂дъ доглядомъ церкви; нема що й казати про те, що просвѣта выходячи съ того жерела носила въ собѣ и характеръ церковный. Церковный духъ огортавъ и домашне житє: про князѣвъ лѣтописи повѣдають, що вони були побожными, будували церкви, шанували духовеньство, годували старцѣвъ и калѣкъ. А все жь въ домашному житю церковный вплывъ не нѣвечивъ давного руского вплыву, вызначеного словами славетного князя: „Руси єсть веселіє пити“. Князѣ любили ще и полювати: лѣтопись малює Данила завзятымъ ловцемъ. Вже жь не безъ того, що Угры й Поляки, натурально, вплывали на домашне житє князѣвъ Рускихъ, одначе нѣде въ лѣтописяхъ мы не надыбуємо жадного слова про сей вплывъ. Хиба жь во̂йскови̂ забавки, заведени̂ Ростиславомъ року 1249, чи не були наслѣдуванємъ турніро̂въ, на котри̂ мо̂гъ сей князь надивитися, ѣздячи часто въ Угорщину.

Отъ и все, що вѣдаємо про домашне и приватне житє князѣвъ: певно, що таке житє вели й бояре и кождый, хто мавъ спроможно̂сть. Мы гадаємо, що навѣть побытъ житя убогихъ мѣщанъ мало чимъ во̂дро̂жнявся во̂дъ побыту житя горѣшнихъ верствъ. Але мы то̂лько гадаємо такъ; а що бъ запевняти, на те не маємо доказо̂въ^[2].

Перекладъ Ѳ. В.

——————

↑ Некритично̂сть оповѣданя про завоёванє Волыни та Кієва Гедыминомъ мѣжь 1319–1321 р. виказавъ дово̂дно В. Антоновичь въ Исторіи В. князѣвства Литовского. Волынь зберегла свою самосто̂йно̂сть по̂дъ володѣнємъ потомко̂въ кн. Данила Романовича до 1335–1340 р. и перейшла по̂дъ руку Любарта Гедыминовича яко спадщина, отже безъ завоёваня. Въ Кіевско̂й З. князювавъ 1331–1362 р. Федоръ, по̂дручникъ Татарского хана, а коли Ольгердъ 1362 р. вызволивъ Подо̂лє и Кієвщину во̂дъ Татаръ, посадивъ у Кієвѣ сына свого Володимира. (Гл. Монографіи В. Антоновича, 1885. I. стр. 50 и д.). — Ред.
↑ Ся монографія М. Смирнова выйшла въ Петербурзѣ 1860 р.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі.

Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.

[1] Некритично̂сть оповѣданя про завоёванє Волыни та Кієва Гедыминомъ мѣжь 1319–1321 р. виказавъ дово̂дно В. Антоновичь въ Исторіи В. князѣвства Литовского. Волынь зберегла свою самосто̂йно̂сть по̂дъ володѣнємъ потомко̂въ кн. Данила Романовича до 1335–1340 р. и перейшла по̂дъ руку Любарта Гедыминовича яко спадщина, отже безъ завоёваня. Въ Кіевско̂й З. князювавъ 1331–1362 р. Федоръ, по̂дручникъ Татарского хана, а коли Ольгердъ 1362 р. вызволивъ Подо̂лє и Кієвщину во̂дъ Татаръ, посадивъ у Кієвѣ сына свого Володимира. (Гл. Монографіи В. Антоновича, 1885. I. стр. 50 и д.). — Ред.

[2] Ся монографія М. Смирнова выйшла въ Петербурзѣ 1860 р.

[1]

[2]