І з'їдливо сказав Авірон:
„Мосцїпане Мойсею,
Страх загрів і напудив ти нас
Приповісткою сею!
„Між народами бути терном!
За сю ласку велику
Справдї варто в Єгові твоїм
Признавати владику,
„І послом його бути, се честь!
І в незнане будуще
Запечатані письма носить —
Се манить нас найдужче.
„Се як раз доля того осла,
Що завязані міхи
З хлїбом носить, сам голод терпить,
Для чужої потїхи.
„Ще Гебреї з ума не зійшли,
Долї лїпшої варті,
І осягнуть, як честь віддадуть
І Ваалу й Астартї.
„Най Єгова собі там гримить
На скалистім Синаю, —
Нам Ваал дасть богацтва і власть
У великому краю.
„Най Єгові колючі терни
Будуть любі та гожі,
Нас Астарти рука поведе
Поміж мірти і рожі.
„Наш удїл Сенаар та Гарран,
А наш шлях до востоку,
А на захід у твій Канаан
Не поступимо й кроку.
„Все те ясне, не варто про се
І балакати далї.
Та от що нам з тобою зробить
По вчорашнїй ухвалї?
„Бить камінєм руїну стару!
Шкода заходу й труду.
Дечим може ще він послужить
Ізраельському люду.
„Майстер він говорити казки,
Миляну пускать баньку,
Тож приставмо його до дїтий
За громадськую няньку“.
Так сказав він, і регіт піднявсь,
А з тим реготом в парі
По народї йшов клекіт глухий,
Мов у градовій хмарі.
Та спокійно відмовив Мойсей:
„Так і буть, Авіроне!
Що повиснути має колись,
Те і в морі не вто́не.
„Канаана тобі не видать,
І не йти до востоку;
З сього місця нї в перед нї в зад
Ти не зробиш і кроку.“
І мертвецька тиша залягла
На устах всього люда,
І жахнувсь Авірон і поблїд
Сподїваючись чуда.
Але чуда нема! Авірон
В сьміх! А з сьміхом тим в парі
По народї йшов клекіт глухий,
Як у градовій хмарі.
|
