Мойсей
Іван Франко
III
Львів: накладом Івана Франка, 1905
III.

Вечеріло. Поменшала вже
Цїлоденная спека,
Над горою край неба палав,
Мов пожежа далека.

Наче дощ золотий із небес
Полила́ прохолода;
Починаєть ся рух у шатрах
Кочового народа.

Звільна, плавно ступаючи йдуть
Камяними стежками
Чорноокі Гебрейки бичем
З глиняними збанками —

Із збанками на головах, ген
Під скалу до криницї,
А в руках їх мішки шкіряні,
Щоб доїти ягницї.


Старші дїти по голім степу
Наче зайчики грають,
В перегони біжать і кричать,
Або з луків стріляють.

Де-де чути квилїнє з шатра
Або регіт дївочий;
Там хтось пісню заводить сумну,
Наче степ у тьмі ночий.

Та ось старші, батьки та дїди
Із наметів виходять,
І по горах, по голім степу
Скрізь очима поводять:

Чи не видно ворожих їздцїв
Де за жовтим туманом?
Чи не котить де південний біс
Пісковим гураґаном?

Нї, спокій! І розмови пішли
Ті звичайні, сусїдські:
„Що раз менше в ягниць молока,
І ягнята ось-тіцькі!


„Навіть що, для ослиць не стає
Будякової паші!
Доведеть ся кудись кочувать
На пасовиська красші.

„Авірон радить край Мадіян,
А Датан іще далї.
А Мойсей? Той замовкне мабуть
По вчорашнїй ухвалї“.

А в тім в таборі гомін і рух,
Біганина і крики;
Із шатрів вибігає народ
І малий і великий.

Що таке? Чи де ворог іде?
Чи впав звір у тенета?
Нї, Мойсей! Глянь, Мойсей вихожа
Із свойого намета.

Хоч лїта його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить,
Мов дві блискавцї в хмарі.


Хоч волосє все біле як снїг
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки,
Як два роги на лобі.

Він іде на широкий майдан,
Де намет заповіта
Простяга свої штири роги
В штири сторони сьвіта.

В тім наметї є скриня важка
Вся укована з міди,
В нїй Єгови накази лежать,
Знаки волї й побіди.

Та давно вже не входить нїхто
До намета сьвятого,
Його жах стереже день і ніч,
Мов собака порога.

Але камінь великий лежить
Край намета до сходу:
З того каменя звичай велить
Промовлять до народу.


На той камінь зіходить Мойсей —
І жахнули ся люде.
Та не вже-ж волї всїх на докір
Він пророчити буде?

І прийдеть ся розбить, розтоптать
Як гнилую колоду,
Кого наші батьки і дїди
Звали батьком народу?

Ось між чільними вже Авірон
Червонїє з досади,
А середнїм щось шепче Датан,
Лихий демон громади.