Сорок лїт проблукавши Мойсей
По арабській пустинї,
Наблизив ся з народом своїм
О межу к Палестинї.
Тут піски ще й червоні як ржа
Голі скелї Моава,
Та за ними синїє Йордан
І діброви й мурава.
По моавських долинах марних
Ось Ізраїль кочує;
За ті голі верхи перейти
Він охоти не чує.
Під подертими шатрами спить
Кочовисько ледаче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та бодячє.
Що чудовий обіцяний край,
Що смараґди й сафіри
Вже ось-ось за горою блистять, —
З них нїхто не йме віри.
Сорок лїт говорив їм пророк
Так велично та гарно
Про обіцяну ту вітчину,
І все пусто та марно.
Сорок лїт сафіровий Йордан
І долина пречудна
Їх манили й гонили, немов
Фата-мо́рґана злудна.
І зневірив ся люд і сказав:
„Набрехали пророки!
У пустинї нам жить і вмирать!
Чого ще ждать? І доки?“
І покинули ждать і бажать
І десь рвать ся в простори,
Слать гонцїв і самим визирать
Поза ржавії гори.
День за днем по моавських ярах,
Поки спека діймає,
У дрантивих наметах своїх
Весь Ізраіль дрімає.
Лиш жінки їх прядуть та печуть
В грани мясо козяче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та бодячє.
Та дрібна дїтвора по степу
Дивні іграшки зводить:
То воює, мурує міста,
То городи городить.
І нераз напів сонні батьки
Головами хитають.
„Де набрались вони тих забав?“ —
Самі в себе питають.
„Адже в нас не видали того́,
Не чували в пустинї!
Чи пророцькі слова перейшли
В кров і душу дитинї?“
|
