Ми не папуаси
| Ми не папуаси автор: Володимир Мельников |
Із збірника «Мельников В.М. Українці – не папуаси, К.: ЗАТ «ВІПОЛ», 2007. – с.43 - 56». Створення: 2007, опубл.: 2007. Джерело: Сайт «Поетичні майстерні»  Стаття у Вікіпедії
|
Цю сторінку номіновано на вилучення на Вікіджерела:Сторінки до вилучення. Будь ласка, долучіться там до обговорення. Почати обговорення
Якщо ця сторінка задовільняє критеріям швидкого вилучення, використайте натомість {{швидко}}.
«Ми не папуаси»
ред.Усі герої оповідання вигадані, тому тих, хто випадково впізнає себе, автор просить не перейматися цим випадковим збігом.
Після проголошення незалежності України з різних республік колишнього Радянського Союзу на батьківщину своїх предків приїхало чимало офіцерських сімей.
Залишивши „стерегти” квартиру в Алма-Аті свого старшого сина-студента Михайла, приїхав до Києва із дружиною Тетяною та молодшим Петром і полковник Божийдар Іван Васильович.
Спочатку Іван намагався перебратися із Казахстану до Москви та ця спроба Івана була не результативною. Як казали у той час, у полковника в Москві не було „волохатої руки”, а бажання стати генералом аж перло з офіцера, який у 1993 році отримав погони з трьома великими зірками з рук самого президента країни Нурсултана Назарбаєва.
Посприяв Івану в отриманні посади та чергового військового звання його тато-фронтовик, який разом воював з Героєм Радянського Союзу, Міністром оборони Казахстану Сагадатом Нурмугамбетовим.
Івану пощастило взяти участь у деяких заходах СНД у складі делегації від Казахстану, де він навіть сфотографувався поруч з Борисом Єльциним.
Пізніше, під час одного з таких фотографувань у Ташкентському аеропорті, полковник Божийдар випадково виліз попереду свого міністра, закривши його своєю солідною, кремезною фігурою. На пам’ятній фотографії замість Міністра оборони красувався новоспечений полковник.
Усе сталося через оту кляту чарчину, яку він хильнув у літаку, запивши пивом, і знаходячись у стані ейфорії забув про улюблене татове прислів’я „не лізь поперед батька в пекло”. Генерал Нурмугамбетов не пробачив синові свого фронтового товариша цієї витівки і генеральська перспектива Івана в Казахстані досить швидко розсмокталася, як м’ятний льодяник.
Полковник Божийдар не любив згадувати той „прокол”, бо Нурмугамбетов під час найближчої наради у ташкентському готелі не тільки прилюдно зачитував правила етикету і дипломатичного протоколу, а й порадив йому змінити батьківське прізвище на Божадурь. Після цього інциденту у Міністерстві оборони Казахстану навіть молодші офіцери поза очі називали його тільки так.
Слава Богу, тато Івана любив таким, яким він є, і своєчасно порадив сину їхати за генеральськими лампасами не до Москви, а до України. Завчасно написав листа-прохання своєму давньому підлеглому, а тепер тризірковому генералу та Керівнику Інспекторату Президента України.
Отже стартові шанси заслужити генеральські штани в Івана були дуже високі. І хоча „рідною” мовою Іван не спілкувався, він добре її розумів, бо в дитинстві батько часто возив його на Полтавщину, де мешкали всі татові родичі.
Крім того, завдяки батьківському походженню, Іван тепер належав до „титульної нації” і як етнічний українець, за інших рівних умов, розраховував на перевагу перед офіцерами, в особових справах яких були зазначені неукраїнські національності.
Нарешті Іван мав багато позитивних якостей, насамперед кмітливий розум і непогані аналітичні та ораторські здібності.
Небеса нагородили Івана в гарному розумінні слова також і амбітністю, кар’єрним нахабством та відсутністю гальм щодо прикрашування власних заслуг.
Мав допомогти полковнику і університетський диплом та певний досвід шкільного вчителя фізики, а також два роки служби на посаді техніка радіолокаційної станції й чималий досвід служби в обчислювальному центрі штабу цивільної оборони Середньо - азіатського військового округу, куди влаштував його тато після невдалої педагогічної кар’єри та бурхливого роману з красунею-казашкою, ученицею 10-го „а” класу, в якому Іван був класним керівником.
Український генерал зустрів Івана по-батьківські, бо пам’ятав його ще десятирічним хлопчиком. Йому, тоді ще молодому капітану, подобалося, коли командир авіаційного винищувального полку, в якому Микола Іванович служив на посаді начальника штабу, брав на польоти свого молодшого сина Івана. Хлопчик, після польоту Юрія Гагаріна в космос теж звичайно мріяв стати льотчиком, і з величезним захопленням спостерігав за фігурами вищого пілотажу військових асів.
- Проходь, Ванєчка, радий тебе бачити. Як тато? Як його здоров’я?
- Докучають татові як завжди фронтові рани, але тримається добре. От листа Вам передав, товаришу генерал, - відповів Іван, голос якого тремтів від хвилювання.
- Для тебе я просто Микола Іванович, синку, - заглиблюючись у зміст листа, сказав генерал. - Прохання твого батька для мене закон. Він завжди відпускав своїх підлеглих, у тому числі і мене, на вищі посади. Дам тобі машину, щоб підкинули до управління кадрів Міноборони України. Послужиш пару місяців на полковничій посаді в Збройних Силах, а потім заберу до себе. Все зрозумів?
- Так точно!
- Запитання.
- З гуртожитком не допоможете, бо я з дружиною і молодшим сином?
- Допоможу. Зараз доручу своєму помічникові. Ну добре, Ванєчка. Увечері запрошую тебе разом з родиною до мене. На 20.00, - уточнив генерал.
- Дякую, Миколо Івановичу, - ледве стримав щасливі сльози Іван. - Будемо обов’язково. Й вийшов з генеральського кабінету до приймальні, картаючи себе за свою сентиментальність.
А далі все відбувалося як у казці.
Невдовзі полковник Божийдар очолив аналітичний відділ у міжнародному управлінні Міністерства оборони України і досить швидко оволодів розмовною українською мовою та службовими обов’язками.
Через три місяці, як і обіцяв Микола Іванович, його вже було призначено до Інспекторату Президента України на генеральську посаду керівника управління міжнародної військової політики та видано ордер на трьохкімнатну службову квартиру в престижному районі міста Києва.
Службовий автомобіль, окремий кабінет і реальний шанс отримати до Дня Незалежності генеральські погони несподівано конкретно „намалювалися” перед Іваном.
А Іван і мріяти не насмілювався про такий блискавичний сценарій своєї кар’єри. Три дні підряд після призначення в президентський Інспекторат він скажено хрестився на хрести Києво-Печерської Лаври, проїжджаючи повз святі місяця на своїй службовій іномарці, і благав Бога допомогти встояти від спокус української столиці.
Та хіба можна було встояти молодому кремезному полковнику з гарними чорними вусами від звабливих поглядів чарівних українських жінок? А від оковитої з перцем і смачнючого сала з часничком та цибулею? Ну хто ж втримається?
Але Іван тримався, як кажуть, „до останнього патрону”. Всі карти, як завжди, сплутав вельмишановний пан Випадок.
Посольство Сполученого Королівства мало святкувати день народження її величності Королеви Єлизавети. У зв’язку з прибуттям до Києва британського лорда - фельдмаршала Інджа, на урочистості посольство запросило справжній бомонд іноземних військових аташе, українських дипломатів та воєначальників з дружинами.
Надійшло запрошення і Керівнику Інспекторату Президента України. Але Микола Іванович у цей час мусив брати участь у важливій нараді в Адміністрації Президента України, тому із задоволенням віддав запрошення Івану.
- Ванєчка, попередь дружину, щоб зробила відповідну зачіску та підготувала вечірню сукню. Сьогодні замість мене поїдеш на урочистий прийом, який влаштовує на зафрахтованому кораблі Посольство Великобританії. Де, коли і як? – розписано у запрошенні.
- Миколо Івановичу, може доручите Вашому першому заступнику? – наче щось передчуваючи, запропонував Іван.
- Я двічі не повторюю, Іване. Зробиш приємне дружині, тим більше, що вона в тебе „ін-яз” закінчила і залюбки поспілкується з англійцями. Заодно і по Дніпру на кораблі покатаєтесь. Щодо мене скажеш британцям про термінову нараду в Президента.
Рівно о 19.00 Іван з Тетяною під’їхали до корабля, на борт якого вже піднімалися відомі українські дипломати і генерали в цивільних костюмах із гарними, розмальованими дружинами.
- Оце так-так! – з приємністю здивувався Іван. Серед гостей він помітив нещодавно новопризначених начальника Генерального штабу українського війська, заступника Міністра оборони з озброєння, заступника міністра закордонних справ... Є можливість зав’язати корисні знайомства.
- Тетяно, поспілкуйся тут без мене, а мені треба працювати, - солідно вимовив Іван дружині, поправляючи червону краватку, яка йому дуже пасувала.
На верхній палубі офіціант роздавав гостям напої і майже не вагаючись Іван взяв собі келих з коньяком.
„На вулиці похолодало і я тільки трішечки зігріюсь”, - заспокоював себе Іван, відкидаючи неприємні згадки про свої минулі „проколи” після неконтрольованого вживання алкоголю. – „Та і Тетяна поруч, теж підстрахує”.
- Олександре Івановичу, щирі вітання, звернувся Іван до начальника Генерального штабу, цокнувшись із ним келихом. Я Іван Васильович Божийдар, заступник Керівника Інспекторату Президента України з міжнародної військової політики.
Правда, Іван не був заступником Миколи Івановича, але ця дрібничка ані чого на йогу думку не міняла.
- Дуже приємно, - сердечно відповів йому височенний генерал Задунайський, вдягнений у незвичний для бойового офіцера елегантний смокінг, який взяв напрокат. А чому не прибув Микола Іванович? Щось сталося?
- Та ні, все по плану. Президент України проводить закриту нараду. І взагалі, за міжнародний військовий напрямок в Інспектораті відповідаю я. Досвід у мене в цій сфері неабиякий... Був радником Міністра оборони Казахстану, готував до підписання всі документи на саммітах СНД та інших міжнародних заходах ...
Іван і не помітив як перейшов на „ти”.
- Одним словом, Саша, заїжджай до мене. Ти ще молодий начальник Генштабу. Всьому навчу, хоча військових академій, як і маршал Будьонний, я не закінчував.
Міцно потиснувши руку Задунайському, Іван переключився на заступника Міністра закордонних справ.
- Ми з вами не зустрічалися в минулому році на дачі Бориса Миколайовича Єльцина? – спитав Іван у відомого дипломата.
– Щось не пригадую...
– Тоді ми точно бачилися з Вами в Андрія Кокошина в Москві, – радісно посміхаючись проголосив Божийдар. Я писав Андрію декілька рецензій на його книжки, - не моргнувши оком, знову збрехав Іван
- З ким маю честь? – із зацікавленістю спитав пан Хандогінюк у Івана Васильовича, пропонуючи йому свою візитку.
- Я заступник Керівника Інспекторату Президента України з міжнародних військових питань, у тому числі і з питань роззброєння, Іван Васильович Божийдар. У недалекому минулому – радник Міністра оборони Казахстану та позаштатний радник Президента Назарбаєва, по-військовому голосно і чітко відчеканив Іван, а його рука мимоволі потягнулася до келиха з коньяком. Проте розігрітий організм вже прагнув нових вражень і знайомств.
Переконавшись, що справив належне враження на дипломата, та пообіцявши передати свою візитку найближчим часом, Іван пошукав очима дружину. Не знайшов її та знову проковтнув чергову порцію відмінного коньяку.
А Тетяна в цей час насолоджувалася вишуканою англійською мовою справжніх лондонських леді, смакуючи терпке червоне вино на затишній нижній палубі корабля.
„Невже це не сон?” – думала Тетяна. Про чоловіка вона геть забула, зачарована видами Києва, які відкривалися їй через ілюмінатори корабля, та збуджена незабутніми враженнями від спілкування з дружиною посла та супутницями життя заступників міністрів, дипломатів і генералів.
Івана, який зайшов в оточенні інших незнайомих їй мужчин до урочистої зали корабля, вона побачила першою.
Його шанобливо та уважно слухали, і Тетяна заспокоїлася та порадувалася за чоловіка, який після Алма-Ати практично не пив та усього за декілька місяців зайняв в Україні достойне місце, працюючи і вдень, і вночі. І сьогодні вын теж відчуває себе, як риба у воді, серед військової та політичної еліти.
Через деякий час урочисто оголосили про прибуття фельдмаршала і в невимушеній обстановці британський лорд почав знайомитися з високими українськими гостями, обмінюючись думками щодо перспектив розвитку українського війська та інших військових формувань.
Натомість переважна більшість гостей, не звертаючи особливої уваги на британського лорда, спілкувалися між собою біля щедро накритих столів. Активно продовжував брати участь у міжнародній тусовці і наш Іван Васильович.
- Пане полковнику, - звернувся несподівано для Івана перекладач з Міністерства оборони. - З вами, як з представником президентського Інспекторату, хотів би переговорити фельдмаршал Індж.
„Ось мій зоряний час”, - блискавично промайнула думка в голові у Івана. – „З лордами мені ще не доводилося спілкуватися”. Осушивши до дна черговий келих коньяку, Іван попрямував за перекладачем до центру зали, де мала відбутися видатна подія його життя.
Але хто стане свідком цього тріумфу? Жодна особа навіть не помітила, що Іван наближається до фельдмаршала.
Обмінялись вітаннями. Фельдмаршал почав розповідати про мету свого візиту і про зацікавленість оборонного відомства Сполученого Королівства в співробітництві з Інспекторатом Президента України.
Іван у свою чергу поінформував фельдмаршала про нараду в глави держави, що є причиною відсутності Керівника президентського Інспекторату, та про готовність співпрацювати з відповідними структурами Великобританії.
Але ніхто, Боже мій, ніхто крім перекладача, не бачив як Іван на рівних веде переговори з британським лордом! Навіть Тетяна десь забалакалася і мабуть так і не побачить з ким спілкується її чоловік.
Тоді Іван вирішив трішечки додати гучності своєму голосу, щоб чув його не тільки перекладач і фельдмаршал, а й інші високі гості.
- Ми дякуємо Вам, пане фельдмаршале, а також і Посольству Сполученого Королівства, за високу честь бути запрошеними на цей урочистий захід, - раптом потужно, майже як у церкві, вимовив Іван. „О, вже починають слухати й інші”, - відмітив Іван, витримуючи паузу для перекладача.
Згадавши деякі факти з колоніальної історії „владичиці усіх морів”, Іван вирішив блиснути своєю ерудицією.
- Ми цінуємо Ваше бажання, пане фельдмаршале, сприяти реформуванню та розвиткові Збройних Сил України, бо знаємо, що фактично Англія в свій час була носієм цивілізації та християнства на багатьох континентах, зокрема в Америці, Азії та Африці.
Перекладач справно перекладав, а народ вже із зацікавленістю слухав добре поставлений голос полковника, який собі обмірковував наступну фразу. „Україна ж не Африка! Ще подумає, що ми, як африканці, потребуємо їхньої допомоги. Хіба українці ні на що не здатні? Дзуськи! У нас не було Шекспіра, але був Шевченко! У нас на Житомирщині народився конструктор космічних кораблів та ракетного щиту СРСР академік Корольов!” , - бігали туди-сюди думки в голові Івана.
- Проте, вельмишановний пане фельдмаршале, Україна - це потужна за своїм інтелектуальним потенціалом морська держава, а не бананова республіка! - повчально прогримів бас полковника.
Перекладач знову все дослівно переклав на англійську.
- Ні- і! Ми не вважаємо Україну банановою республікою, - наче вибачаючись, встиг вставити свою репліку фельдмаршал.
Але полковник Божийдар, коли почув винуваті нотки в словах фельдмаршала, менторські затряс вказівним пальцем перед обличчям британського лорда та з відчуттям за свою країну пекучої гордості, яка наче коньяк розтікалася теплом по його жилах, продовжував, гриміти:
- Ми – українці! Ми – великий, гордий народ! Ми вам не ПА-ПУ-А-СИ, пане фельдмаршале! Ми не ПА-ПУ-А-СИ!!!
Останні слова прозвучали в суцільній тиші і навіть дружина Івана почула тихий голос перекладача, який, не зорієнтувавшись у ситуації, знову дослівно переклав на англійську (тепер вже точно „історичну”) фразу її чоловіка. Почула і їй стало зле.
А сивий, сімдесятилітній фельдмаршал, вислухавши переклад, зблід, почервонів, потім знову зблід, не припиняючи розгублено вибачатись:
- Пробачте! Пробачте, пане полковнику! Ми знаємо, що українці не папуаси. Ми так не вважаємо, пане полковнику...
І, зрозумівши, що британський фельдмаршал ставиться до України шанобливо, полковник Божийдар хитро посміхнувся до візаві та зненацька обняв і тричі розцілував його, наче приймаючи в такий спосіб вибачення фельдмаршала, і вже тихіше додав:
- Українці на це сподіваються. - А потім із словами „Маю честь” розвернувся і пішов закусувати до столу з почуттям філігранно виконаної роботи.
Із дзеркала, яких на кораблі було більше ніж достатньо, на Івана із захопленням дивився чорновусий, кремезний, український генерал із келихом коньяку в лівій руці та з червоним вареним раком у правій.
Як цей генерал у формі продерся на бенкет було незрозуміло. Обличчя генерала було до болі знайоме Іванові, але впізнати своє віддзеркалення йому так і не вдалося.
Дружина Івана Тетяна перебувала в стані прострації хвилин п’ять після проголошення її чоловіком слів „ми не папуаси”. Вона бачила як Іван завершив свій спіч і повернувся до столу, але, як уві сні, не могла поворушити ні ногою, ні рукою. Голос теж кудись пропав.
Вона бачила як Іван взяв келих коньяку та вареного рака і почав уважно вдивлятися у дзеркало, наче побачив там щось надзвичайне. Потів він залпом осушив свій келих і спробував закусити коньяк вареним раком. Та рак зненацька випав з Іванових рук прямісінько під стіл.
Іван повернув свою голову ліворуч, потім праворуч і після цього присів, намагаючись витягти того злощасного рака з під столу. Йому це нарешті вдалося і прямо під столом, не підводячись, полковник почав ласувати улюбленим делікатесом.
Дивно, але на Івана крім дружини навіть ніхто не дивився. Всі голосно розмовляли, частуючись екзотичними фруктами, вишуканими напоями та закусками, начебто щойно нічого і не сталося.
Тетяна відчула як її кинуло в жар, а обличчя стало таким, наче її хтось облив водою. Саме ця вода і повернула Тетяну до тями, яка раптом, наче прокинулася, витираючи хустинкою своє лице.
„Боже! Це не сон! Це... катастрофа...” – перше, що прийшло на думку Тетяні, коли вона опанувала собою. – „А що є найгіршим, Іван вже десь добре набрався. От клята свинюка! Вже моститься спати під столом!”.
Блискавкою Тетяна підскочила до місця, де влаштовувався перепочити її чоловік, і щоб ніхто не бачив, щосили вдарила його ногою по важкуватій сідниці.
- Вилазь, падлюка, – прошепотіла Тетяна. Дивно, але до Івана дійшли її ледве чутні слова.
- Чого ти б’єшся, Танєчка? Не бачиш – обручку шукаю, закотилася під стіл, - визираючи з під столу обурено пробурчав полковник. – О, знайшов! , – зрадів Іван і спритно виліз з під столу, показуючи долоню, на якій красувалася щойно знята обручка.
„Розбір польотів проведу вдома, а зараз треба непомітно витягати цю свинюку з корабля”, – вирішила для себе Тетяна, дякуючи Богові, що корабель вже пришвартувався.
- Іване! Чи не ти обіцяв мені показати сьогодні вечірній Київ? – ніжно спитала Тетяна чоловіка.
- А ти що не бачила Київ з корабля? – запитанням на запитання відповів Іван і вхопив повний келих з коньяком.
- Коханий, по-перше, цей келих мій, а по-друге, ти обіцяв показати Хрещатик, – так само ніжно і наполегливо сказала дружина Івана, непомітно відбираючи в нього коньяк. – Хіба твоє слово вже не закон?
- Моє слово закон, - погодився Іван з дружиною і невпевнено поплентався за нею з корабля, чи то тримаючись за неї, чи то підтримуючи її під руку, щоб Тетяна, не дай Боже, не впала.
„Хрещатик – це добре. На Хрещатику і дівчат багато гарних, і барів чимало. Вечір тільки починається”, - думав свою думку Іван і його настрій поступово покращувався.
В машині полковник Божийдар знову відчув себе господарем ситуації і скомандував водію-сержанту:
- На Хрещатик!
- Юрочка, будь ласка, спочатку за сином заїдемо. Ти ж запам’ятав дорогу до моєї подруги?
- Так, пані Тетяно, відповів водій і скерував авто в протилежному від Хрещатика напрямку.
- Сержант! Урод? Ти що теж мене вважаєш папуасом?! – звіриним риком заричав полковник. – Хто тут командує?!
Але отримавши гарного тусана по потилиці від Тетяни він на хвилину заспокоївся.
– Виключи приймач, воділа! Співати буду, - знову прокричав Іван.
Сержант, втягнувши голову у плечі, швидко виключив магнітолу, з якої лунала улюблена пісня киян „Як тебе не любити, Києве мій”.
„Вдоль... па... Питерскай! Па... Тверской... да Ямской...” – голосно не заспівав, а прогримів потужним басом Іван Васильович, зовсім перелякавши молоденького сержанта, який у своєму житті не чув такої сили голосу.
„Ну і голосище! Такий талант пропадає! Дійсно, ми співучий народ ”, – подумав сержант, плавно гальмуючи біля парадного, в якому залишили малого Петра.
- Юра, чекатимеш нас із Петриком. Я миттю, - звернулася до водія Тетяна і розчинилася в темному під’їзді.
Ця мить з трьох хвилин для водія тягнулася як вічність.
- Розвертай машину, сержант! Їдемо на блядки! – скомандував полковник, як тільки дружина вийшла за сином.
Але водій перелякано липав очима і навіть пальцем не поворухнув.
- Ти що команди не чув? – замахнувся на водія офіцер своїм пудовим кулаком.
Аж тут у полі зору Івана з’явилася чарівна пані, яка посміхаючись йому (а кому ж ще?) попрямувала до найближчої лави.
Іван не розгубився і поважно вийшов з машини. Через секунду він вже стояв перед гарною, молодою жінкою, а ще через секунду цілував їй руку.
- Я Іван Божийдар, - клацнувши підборами відрекомендувався Іван. - Служу в Генеральному Інспектораті Президента України. Вчора отримав „генерала”, а сьогодні „обмивав” зірочки з британським фельдмаршалом на кораблі. Тому не звертайте уваги на легкий аромат коньяку, який можливо дме від мене. Це ж не завадить нам познайомитися?
- Не завадить, пане генерал, - заспокоїла його молода богиня. - Мене звуть Світлана, - і подарувала Іванові білозубу посмішку, від якої у полковника (вибачте за неточність, у „новоспеченого генерала”) запаморочилось у голові. Підбадьорений жінкою Іван „співав”, як соловей. Анекдоти і жарти хвилин п’ять сипалися з нього, наче горіх...
– Вечір прохолодний, тож мій вечірній моціон завершено достроково, - піднімаючись з лави сказала Світлана. - А Вас, якщо маєте вільну хвилинку, запрошую на каву. Он там, на третьому поверсі, вікна моєї квартири, - показала вона своїми очима.
- Не відмовлюся, Світланочко, - зрадів Іван, галантно беручи жінку за талію, і, наче випадково, торкнувшись іншою рукою до її тугих грудей.
Від цього „випадкового” дотику в штанах у Івана щось невблаганно заворушилося, а рука з талії сама собою почала сповзати на круглі сідниці красуні.
- Ми так не домовлялися, Ванєчка, - грайливо прошепотіла Світлана і спокійно повернула його руку знову на талію. – Тут з кожного вікна за мною спостерігають сусідки-бабульки. На завтра в них і так вже забагато підстав для пліток. Ти ж не хочеш, зробити мені погано? – стверджувально спитала молода жінка, відчуваючи себе захищеною, бажаючою і жаданою поруч із цим мужчиною, який усього за декілька хвилини підібрав ключик до її серця.
„А три роки назад під час розлучення клялася собі, що в моєму житті не буде жодного мужчини... Гріш-ціна твоїм клятвам, Свєтка” – докоряла собі жінка. – „Чи вже забула як боляче, коли настає час розчарування? А які гарячі руки в цього генерала! Талію аж пече...”.
Саме в цей час Тетяна вийшла з Петриком з під’їзду і в світлі ліхтаря відразу побачила Івана, який у парі з незнайомою дівчиною неквапливо чимчикував до сусіднього будинку.
- Петрику, до машини, швидко, - крикнула синові Тетяна, і кинулася наздоганяти чоловіка. Наздогнавши, вона щосили зненацька вдарила його своїм маленьким кулачком по спині.
Іван, мабуть з переляку, таки встиг стиснути своєю великою долонею пружні сідниці Світлани і, кинувши їй на прощання „пробач”, розвернувся та риссю побіг до іномарки, отримуючи при цьому по голові і спині болісні тусани дружини.
З очей Тетяни градом котилися сльози і схлипуючи вона била чоловіка, істерично повторюючи одну і ту ж фразу: „Мамочка моя! Чому не закінчується цей вечір? Ну чому не закінчується цей вечір?”
В машині, побачивши материнські сльози, маленький Петрик теж заплакав і голосно закричав: „Папа! Не бий маму” та завзято приєднався до матері, подвоївши кількість тусанів, які тепер отримував по спині Іван, навіть не ухиляючись від ударів.
Долоні Івана ще відчували дивовижні груди та смачненькі сідниці Світлани, які послало йому сьогодні Небо, а в голові вже вимальовувався план „термінової перевірки”, через яку він мусить зникнути з дому щоб навідатися до незнайомки.
Водій, оцінивши ситуацію, без команди завів двигун і обережно виїхав з двору. Поступово емоції в машині вщухли, і через десять хвилин полковник Божийдар та його родина були біля дому.
Першим вийшов Іван. Відкрив задні дверцята і, турботливо подав руку Тетяні. Допоміг вийти їй. Водій відкрив дверцята Петрику і за мить, тримаючи сина за руку та обнімаючи за плечі дружину, полковник Божийдар увійшов у свій під’їзд.
А що Світлана? Галантний, сильний мужчина, який, наче школяр, що отримав двійку, винувато втікав від неї до своєї службової машини, все одно сподобався їй.
„І дружина у нього нічого. Як лялечка. Зовсім ще молода для генеральші”, - відмітила вона. – „Та і син дошкільного віку... Мабуть другий шлюб...”
Піднявшись на свій третій поверх, Світлана зайшла до квартири, роздягнулася і стала під гарячий душ. Вода, наче гарячі Іванові руки, пестили її тіло. Соски на грудях затверділи і від пестощів внизу нестерпно занив живіт. Три роки без мужчини давали взнаки. Намилюючи сідниці, Світлана згадала як Іван стиснув їх своєю долонею і від цієї згадки сідниці запекло.
Цей жар пішов на стегна, груди...
Щоб не впасти вона присіла, міцно стискуючи між стегнами свої руки. Аж раптом біль внизу її живота перетворився у гостру насолоду і вона затремтіла усім тілом та чомусь, як маленька дитина, заплакала, дякуючи Іванові за те, що він знову розбудив у ній жінку.
Розтираючись рушником, Світлана уважно, наче в перший раз, роздивляла себе в дзеркалі. Її молоде, дівоче тіло було бездоганним і знову прагнуло кохання. Життя було прекрасним!
- Добраніч, Світланочка... – сказала вона сама собі, виключила світло і з насолодою потягнулася в своєму ліжечку. Про Івана вона старалася не думати, але жіноча інтуїція їй підказувала, що вони ще побачаться...
Ніч минула. Київ прокидався, купаючись у променях яскравого червневого сонця.
Івана, який ще спав, вже чекав смачний сніданок, ретельно відпрасовані брюки, сорочка з погонами і заплакані очі дружини. Тетяна кохала цього великого бовдура, навіть після вчорашнього, так само як любив Івана його тато, просто таким, який він є. Чи стане Іван генералом після вчорашньої розмови з фельдмаршалом, Тетяні було байдуже.
По своєму любив своїх синів та дружину і полковник Божийдар, але після першого келиха він міг закохатися в будь-яку жінку планети, яка в ту мить з’являлася поруч. Жінки, які відповідали йому взаємністю, не завжди розуміли „безрозмірне” серце Івана, прагнучи, щоб він завжди кохав тільки одну-єдину.
Поглядаючи на годинника та ознайомившись з терміновими документами, в своєму кабінеті вже чекав Івана і Микола Іванович, якого вночі розбудив телефонний дзвінок урядового зв’язку.
- Микола! Ти там вранці розберись із своїм «полковником-папуасом», - почув він веселий голос Президента України. – Мені по каналам спецслужб пізно ввечері передали текст його розмови з фельдмаршалом Інджем. Досі живіт болить від сміху... Це ж треба так себе не контролювати… Хоча по суті твій полковник влучив у яблучко. Українці, дійсно, не папуаси, - і, не попрощавшись, поклав слухавку.