Мисливець Хрін та його пси
О. Олесь
Свій до свого
II. В лісі
Ґрефенгайніхен: Видавництво Р. Геррозе, 1944
II
 
В лісі

Довго б спало цуценятко,
Але нагло оченятка
Розтулилися самі,
І прийшов кінець пітьмі.

 Цуценятко здивувалось:
 Море сяйва розливалось!…
 Звідки, думає, взялось?…
 Раз вже плавать довелось…

Підняло головку вгору:
Баче там блакить прозору.
Біле щось по ній пливе
І його пливти зове.

 Коли зирк! над ним високо
 Зупинилось чиєсь око,
 Наскрізь дивиться, пече
 Вухо, шию і плече.

Цуценятко налякалось,
Під лопух, в траву сховалось,
Пильно стежити взялось:
Підозрілим все здалось…

 Око вище забирало,
 Дужче гріло, припікало,
 Та ніхто страху не мав:
 Той цвірінькав, той співав.

Щебетало все навколо…
Але в шлунку закололо,
Наче голка з будячка:
Захотілось молочка…

 Цуценятко заскавчало,
 Всіх у лісі схвилювало…
 Навіть деякі пташки
 Утирали і слізки.

Двічі вивірка спускалась,
Нахилялась, приглядалась:
Що воно за звір скавчить?…
Може кіт?… та кіт нявчить.

 І орішка золотого,
 Щоб забавити малого,
 Вона кинула… На гріх
 Влучив в голову горіх.

Цуценя ще дужче в сльози…
Захитались трави, лози,
А дзвіночки й будяки
Посхиляли головки.

 Цуценятко стало лізти,
 Але так хотілось їсти,
 Так боліло в животі,
 Як ніколи ще в житті.

Що було б — сказати годі…
Та нам завжди у негоді
Щось на поміч прийде враз
І спасе від лиха нас.

 І воно прийшло кудлате,
 Але ніжне, наче мати,
 За потилицю взяло
 І, піднявши, понесло.


Це зробила тітка Біла,
Уже досить здичавіла:
Із голодного села
В ліс давно вона втекла.

 Мала страх, що з нею буде —
 Як з Рябком зробили люди…
 Що — вже знають на селі
 І великі, і малі.

Не втекла сама з ганьбою,
А й синка взяла з собою…
Озирнулась — і гайда,
Там, де ліс, кущі, вода.

 Тут між скелями стрімкими,
 Під ялинами густими,
 Де стоїть і вдень пітьма,
 Ямку вигребла сама.

І без гомону, без тріску,
Наче в затишну колиску,
Положила там синка…
Постіль тепла і м'яка.

 Спочатку прийшлось без звички
 Попоїсти і травички
 І погризти корінця:
 Ані хліба, ні м'ясця!

Зле жилося… Невимовно!
Але в шлунку було повно
І ставало молока
Для маленького синка.

 Поблизу шуміла річка,
 Викидалася плотичка…
 От би рибку! Боже мій!
 Та піймать її зумій!


Біла стежила, дивилась
І у видри научилась…
Ранок ще не пролетить,
А вже рибка і хрумтить.

 Раз колись в негоду Біла
 Марно цілий день сиділа —
 (Не було вже так давно:)
 Все сховалося на дно.

Повтікали, наче, з річки
Красноперочки, плотички…
Чатував лише щупак,
Та з нори дивився рак.

 Аж ворушиться травичка…
 Зирк! а в ній руденька мишка,
 Забуваючи про все,
 Корінець якийсь гризе.

Чом би мишки не піймати?
Як на смак покоштувати?
Трошки пахне, — не біда,
Коли близько є вода.

 Відчуваючи відразу,
 Проковтнула всю відразу
 І водою запила…
 „Шкода, каже, що мала!“…

Біла й далі не журилась
І ловити научилась
То кертичок, то зайців,
Навіть ситих їжачків.

 І безжурно над водою
 Під ялиною густою
 Пролітали літні дні
 Й ночі теплі, лагідні…


Ось сюди, коли скавчання
Враз почула, без вагання
Сина кинула, біжить…
Зирк! аж небіж це скавчить.

 Що з ним сталося, — не знала,
 Та і знати не бажала:
 Коли зле комусь біжи
 І, чим можеш, поможи.

Принесла, поклала в ямку
І зробила з себе мамку:
Стане в неї молока
І для сина й приймака.

 Та минуло красне літо,
 Вітер щось завив сердито…
 Зирк! а з неба і сама
 Вже спускається зіма.

На санки, як пані, сіла,
Білу свитку розпустила.
Вкрила полами поля, —
Лист пожовклий замела.

 Щоб сушились на морозі,
 Розстелила по дорозі,
 Почепила на кілки
 Скатертини, рушники.

Одягла усім на вуха
То шапки, то капелюхи,
З вовни білої свитки,
Сріблом вишиті хустки.

 Тим, що вліті пряла, ткала,
 Як на свято, всіх прибрала
 І Морозика-дідка
 Найняла за скрипака.


Цуценятка здивувались,
Під ялину заховались
І дивились крізь гілки
На пушиночки легкі.

 Та пройшла якась година,
 І вони вже по коліна
 В лісі, в полі, на лугу
 Грузнуть весело в снігу.

Коли нагло заяць косий,
З-під самісінького носу!
З снігу вискочив і зник…
Цуценята в галас, в крик!

 І за ним! Аж пух із снігу!
 В воду вскочили з розбігу,
 Геть порвали голоси
 І подряпали носи.

Аж до сутіні ганялись…
Вдома страшно хвилювались:
„Хоч би вістку хто приніс“…
Та мовчав понурий ліс.

 Вдвох приплентались аж рано…
 Виглядали… ой, погано!…
 Сама шкура та кістки,
 Хоч і їли дріжаки.

Мати з радощів скакала,
Обнімала, цілувала,
І, махаючи хвостом,
Все лизала язиком.

 Хоч мисливці і поснули,
 А про зайця не забули:
 Бігли, гавкали, сплючи,
 І кололись, скавучи.


Цілий день і ніч проспали,
А, збудившись, постогнали
І не ївши (не біда!),
Знов за зайчиком гайда!

 Куцохвостий, довгоухий,
 Хоч і спав, а пильно слухав
 Шуми, шелести ловив
 І все вухами водив.

Та мисливці наче знали
І тихенько шкутильгали
Ще по свіжому сліду:
Кожний мав якусь біду.

 Коли вітер збоку тягне…
 І правдивим зайцем пахне…
 Стрепенулись, стали пси
 І наставили носи.

Раді, сповнені надії
Простигли кудлаті шиї,
Переглянулись і… плиг!
Зайчик ходу, та не встиг…

 З того часу вже щоранку
 Виряжала мати з ґанку
 Двох завзятих мисливців, —
 Пострах лисів і зайців.