|
Після славного походу
На далекий Царгород
Князь в палатах бенкетує
І частує воєвод.
На столах у вазах грецьких
Дивні овочі цвітуть
Золоті, пахучі вина
Струмнем соняшним течуть.
Навкруги шумлять розмови
Про походи, про бої,
Та про лицарів, що склали
Буйні голови свої,
Як колись човни у морі
Наплили на ланцюги,
Як стояли перед ними
І трусились вороги.
„О, ще нас не кинув Волос,
Ще нас милує Перун“.
Коли зирк — в палати входить
Сивий, згорблений віщун.
— „Князю, знову перемогу
Пророкую я тобі
Знову ти з хоробрим військом
Переможеш в боротьбі“.
— „Слава князеві й вояцтву!
Хай на вік щастить війна!“
Воєводи закричали
І частують віщуна.
Князь встає і йде до діда.
— „А чи знає мій віщун,
У якім бою стрілою
В мене кине бог Перун?“
— „Не на крилах стріл Перуна
Принесеться смерть твоя,
Ти загинеш, славний князю.
Від коханого коня“.
І замовкли враз розмови,
І спустилися чарки,
І з палат, схилившись, вийшли
Воєводи й вояки.
І сказав Олег уранці:
— „Не сідлайте більш коня!
Хай стоїть і їсть у стайні
До мого страшного дня“.
Знов то тихо, то трівожно
Потекли за днями дні.
Пятий рік уже минає
То в походах, то в війні.
Знов бенкет в палатах княжих,
Знов старшини й вояки
З запашним вином і медом
Держать підняті чарки.
Князь згадав бенкет колишній
І коханого коня
— „Приведіть його“, сказав він,
„Хоч на його гляну я“.
— „Вже давно дощі змивають,
А обсушують вітри
Його кости в чистім полі
Біля Лисої гори“.
Князь помовчав і всміхнувся:
— „Брешуть, дурять віщуни!
Бач: кістки… Коня подайте:
Подивлюсь хоч де вони!“
І Олег у поле їде.
Вгледів кості, зліз з коня
І ногою став на череп…
Нагло виповзла змія,
Обвилась, впялася в ногу!..
Скрикнув князь і на коні
Він летить в свої палати,
Щоб погаснути в огні.
На високу Щекавицю
Князь зібрався у поход…
Йде, схилившись, за труною
Його військо і народ.
|
