Микола Джеря (1926)/I
| Микола Джеря I |
II ▶ |
|
Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби: там ніби потонуло в вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця висока біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталась в зеленому гіллі старих груш. Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь.
По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не одгороджені тинами. Один город одділяється од другого тільки рядком верб або межами. По-над самим берегом в'ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, сонячників, кукурудзи та густої осоки.
От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька осока доходить до самої води. Подекуди по жовтозеленій скатерті розкидані темнозелені кущі верболозу, то кругленькі, наче м'ячики, то гостроверхі, неначе топольки. Між м'якими зеленими, ніби оксамитовими, берегами в'ється гадюкою Раставиця, неначе передражнює здорові річки, як часом маленькі діти передражнюють старших. А там далі вона повилась між високими вербами та лозами, що обступили її стіною з обох боків. Он верби одступились од берега й розсипались купами на зеленій траві. Скрізь по обидва боки Раставиці на покаті стеляться чудові городи, жовтіють тисячі сонячників, що ніби поспинались та заглядають поверх бадилля кукурудзи на річку; там далі набігли над річку високі коноплі й залили берег своїм гострим важким духом. В одному місці розрослись чималі вишники, а далі од берега, коло самих хат, ростуть дикі груші та яблуні, розкидавши своє широке гілля по-над сонячниками; а ондечки серед одного города вгніздилась прездорова стара, широка та гілляста дика груша, розклала своє гілля трохи не при землі на буряки та картоплю. Сонячники заплутались своїми жовтими головами в гіллі.
Серед села Раставиця входить в широкий ставок. Кругом ставка знов осокори та верби: то стоять рівною стіною, то збились ніби в прездоровий круглий стовп, то пішли берегом, наче вирізаною зверху в зубчики оборкою. На ставу ніби плаває маленький острівець з високими старими тополями та осокорами. На греблі знов у два рядки видивляються в воді дуже старі, товсті, дуплинасті верби, вкриваючи гіллям здоровий панський питель. Нижче од ставка Раставиця знов повилася між зеленими левадами та вербами, а далі сховалась в дубовий ліс та й утікла в Рось.
Усі вулиці в Вербівці ніби зумисне обсаджені високими вербами: то поросли вербові кілки тинів. Усе село наче в розкішних алеях. Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом та сріблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими хвилями, що десь набігли з моря й залили, й затопили долину й скам'яніли, піднявшись високо вгору. Дивишся й не надивишся, дишеш і не надишешся тим чистим, гарячим та пахучим повітрям.
В кінці села, коло самої Раставиці, стояла хата старого Петра Джері. Невеличка хата насилу світилась білими стінами через густий рядок верб. Коло хати ріс невеликий старий садочок. Вербовий частокіл до самого берега прийнявся й пустив од себе широке гілля; вербові кілки, колись густо повтикані в землю, стали високими вербами. Навіть вербова кошара й вербовий хлів уже прийнялись на вогкій землі й були напоготові розростись гілляками.
Була неділя. Сонце скотилось на захід. Починало вечоріть. За Джериною хатою, під старою грушею, на зеленій траві спав молодий парубок, підклавши під голову білу свиту. Чорна смушева шапка скотилась з голови на траву. Парубок підклав одну руку під голову, а другу одкинув на траву. Чорне волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс обвивавсь, наче гадюка, кругом тонкого стану. То був Джерин син — Микола. Гаряче сонце заглянуло під грушу, обсипало вогнем білу сорочку, чорняве лице. Микола почутив, як сонце припекло в щоку, перекинувся на бік, липнув очима й знов їх заплющив.
Чує він крізь легкий сон, що якась дівчина співає тонким голосом пісню. Та пісня здалась йому крізь сон якимсь дивом. Йому здалося, що він не спить і дивиться вгору на гілля. Зелений лист на груші став скляний. Він бачить через листя синє небо, бачить, як проміння сонця наскрізь пронизує кожний листок, як тихий вітер має листом. Лист черкається об лист і тихо дзвенить. Він чує, ніби той голос, та пісня ллється на нього зверху, з того листя; йому здається, що співає кожний листок, вимовляє навіть слова, і ті слова, той голос тихесенько сипляться йому на лице, на руки й на груди, на саме серце. Він роздивляється на той дивний лист і примічає на самісінькому вершечку груші якусь дивну птицю з золотим та срібним пір'ям. Птиця розпустила широкі крила, розпустила розкішний як у павича хвіст, та все співала, та все спускалась нижче по гіллі. З золотих крил посипались огняні іскри, впали на ярий кришталевий лист, і лист ще краще задзвенів і заспівав вкупі з птицею. Птиця спускалась усе нижче та нижче. Миколі заманулось її впіймать. Він простяг руки, а іскряна птиця знов пурхнула вгору на самий вершечок, тільки іскри посипались на траву, на його руки, на щоки й запекли.
Микола прокинувсь, — і все диво, хто його зна, де й ділось. Перед ним блищала зелена левада, мліла проти сонця чиста вода в Раставиці, а по другий бік річки в березі стояла якась кругловида дівчина, брала воду й співала пісні.
Микола вглядів її тонкий стан, сорочку з товстого полотна, червоне намисто на шиї; вглядів її лице з чорними бровами. Дівчина витягла відро води коромислом, вхопила другим кінцем коромисла друге відро, жваво й проворно кинула коромисло на плече й пішла на згористий берег між рідкими вишнями.
Ще раз обернулась вона, зирнула на річку, на нього, і він ще раз побачив її кругле лице, тонкий рівний ніс, чорні брови та чорні товсті дві коси на голові. Вона все співала та співала, доки не сховалась на леваді в вербах.
Микола пізнавав дівчину й не впізнав: вона була не вербівська. Він глянув на той камінь, де вона стояла, і знов неначе побачив той гнучкий стан, те гарне, хоч і запалене на сонці, лице.
„Що це за дівчина? Де вона взялася в нашому селі?“ думав молодий Джеря, надіваючи шапку і перекидаючи свиту через плече. Він пішов до хати, а та пісня, а ті чорні брови не сходили в нього з думки.
Молодий Джеря перейшов невеличкий садок і по-за хатою повернув на двір. На призьбі сиділа його мати, Маруся Джериха, вже немолода молодиця, бліда, з темними очима, з сухорлявим лицем. На Джерисі була спідниця з темної пістрі та сорочка з товстого полотна; в неї голова була заверчена наміткою. Намітка світилась, і через неї було видно високий очіпок з червоними лапатими квітками на жовтогарячому полі. Жовті старі чоботи були почернені по самі кісточки, і тільки халяви ще жовтіли. Чорні брови здалеку дуже виразно чорніли під білим пружком намітки. Поруч з Джерихою сиділи чотирі молодиці, позав'язувані здоровими хустками на високих очіпках.
Старий Джеря в одній сорочці стояв коло воріт, спершись на тин, і розмовляв з якимсь чоловіком. Молодиці розмовляли та цокотіли, як птиці на дереві. Джериха розказувала десятий раз, як її син тієї неділі перший раз читав апостола в церкві, як розгортав книжку, і як вийшов серед церкви, і як став, і як переступав з однієї ноги на другу, як засоромився й почервонів. Вона, очевидячки, була така рада, що в неї невеличкі темні й ясні очі так і крутились на всі боки.
„Господи! скільки я переносила дякові курей, скільки однесла полотна, яєць, грошей! А все-таки мій Микола вивчився читать, дякувати господеві милосердному. Як заспіває мій Микола в церкві, то я й сама не своя. Б'ю поклони, та молюся, та хрищусь. А це недавно, я вже казала своєму старому, чи не час-би оженить сина. Я вже старіюсь, час-би взять собі невісточку в хату, та не знаю, до кого-б оце старостів слати.“Молодиці перебрали язиком усіх дівчат на селі, пересудили й багатих, і бідних, та й спинились на одній: то була Варка, дочка одного вербівського багатиря, молода й моторна дівчина.
Джериха не вважала, що Варка була багатирка, а її син був убогий. Вона знала, що всі дівчата водили очима слідком за Миколою; а як він ішов вулицею, то вибігали дивиться на нього, аж перелази тріщали.
Сонце било промінням із-за причілка. Половина двора була вкрита ярим червоним світом, половина лежала в тіні. Микола вийшов з вишника й попрямував до хати.
„За вовка промовка, а вовк і в хату!” промовила мати, вглядівши сина: „а ми, сину, оце розмовляли за тебе, бодай не вадило, коли не чув.”
„Про що-ж ви розмовляли, мамо?“ спитав син.
„А про те, що тебе час оженить!“ сказала мати. І молодиці знов почали вихвалювать Варку на всі боки.
„Хваліть, та глядіть, щоб часом не перехвалили на один бік;“ промовив Микола й почував, що в його душі лунає пісня незнайомої дівчини, а перед очима мріє кругле молоде лице з чорними бровами.
В той час на вулиці між вербами затупотів кінь. Із-за верби висунулась кінська голова, а за нею зачорніла висока шапка, зачервоніло повне лице з довгими чорними кудлатими вусами. Над ворітьми блиснули вирячкуваті неласкаві сірі очі. То був осавула. Він їздив по кутку й загадував на панщину.„Завтра чоловіки з косами на лан косити овес! А молодиці з серпами панське жито жать!“ закричав осавула над самою головою в Джері, не знявши шапки й не поздоровкавшись з людьми.
Кінь з осавулою посунувсь далі проз ворога і сховався за вербами. Всі в дворі замовкли. Ніхто до осавули не привітався, не кивнув навіть головою. Микола тихо промовив: „А бодай тобі заціпило! Кричить, мов скажений, наче нам позакладало вуха!“
Осавулин голос дав знать, що свято скінчилось. Молодиці встали з призьби, розпрощались і пішли з двору. Джериха встала й собі пішла в хату. Слідком за нею пішов і син.
Джериха скинула намітку й почала її згортувать, а згорнувши намітку, помогла синові складать білу празникову свиту дрібними фалдами.
Світ вечірнього сонця заглянув у причілкове вікно й позолотив білу скатерть на столі, білу стіну з понамальовуваними червоними та синіми квітками в зеленому листі. Ті здорові квітки були багато кращі од квіток, що малюють по стінах дівчата: їх малював Микола. Скраю на полиці, рядом з горшками, стояла дощечка з невеличким млиновим колесом та ступами. Микола зробив ту цяцьку кіскою. Робота було така гарна, така чиста, колесо було так штучно зроблене, наче його зробив справжній майстер. Рядом з колесом лежали на полиці Миколині книжки: граматка, часловець та товстий псалтир.Микола вчився читати з великою охотою, прочитав од дошки до дошки ввесь часловець і псалтир: і не раз в неділю або в свято батько й мати загадували йому читати десятий раз той самий псалтир, самі сиділи мовчки, згорнувши руки, зітхали, ніби й справді розуміли. Вони тільки знали, що там написано все по-божому, а що й до чого написано, того й сам Микола не тямив.
Ховаючи в скриню празникову одежу, мати знов почала мову про багатирку Варку.
„Пошлемо, сину, в-осени старостів до Варки. В її батька є воли й корови, а в Варки чорні брови. Чого-ж тобі більше треба? Варка привезе до нас у хату не порожню скриню. Чи так, сину!“
„Може, мамо, так, а може й ні. Хто його зна, як воно буде.“
„Чому-ж ні? Чим-же Варка тобі не до пари?“
„Тим, мамо, що я її не хочу сватать.“
„Та чому-ж не хочеш? Вона-ж, хвалить бога, дівка здорова, робоча: буде нам поміч давати.“
„Одчепіться, мамо, з тією Варкою. Варка, та й Варка! Неначе більше дівчат нема на селі.“
„Оце, який ти! Наче мати тобі бажає лиха.“
Миколу взяла досада, що мати хвалить Варку, а не ту дівчину, що недавно брала воду в березі.
„А кого-ж ти думаєш сватать? Може яку убогу? Про мене, бери й убогу; але тим не здобрієш, бо й ми убогі."Джериха сховала празникову одежу в скриню, затопила в печі й заходилась варить вечерю. Микола зняв з полиці скрипку й почав натягать струни. Ще малим хлопцем він зробив маленьку скрипочку й сам вивчився грати козачка. Тепер він вже став музикою, купив собі недорогу скрипку, підслухав усяких пісень у других музик і часто грав до танців дівчатам та хлопцям.
Микола направив струни, повів смичком, — і жалібна пісня розляглася по хаті. Він почав веселого козачка, а сам смичок знов повернув на жалібну думу. Мати слухала, слухала та й сама зажурилась.
„Не грай, сину, такої жалібної! В мене аж сльози навертаються на очі,“ сказала Джериха.
В хату ввійшов старий Джеря, високий, тонкий, з сивуватими довгими вусами, з нужденним блідим лицем та смутними очима. Тяжка праця дуже зарані зігнула його стан. Глибокі зморшки на щоках, на лобі, поморщена темна потилиця од гарячого сонця, грубі руки, — все це ніби казало, що йому важко жилося на світі. На його пальцях, навіть на долонях, шкура так поморщилась та порепалась, ніби потріскалась на жару. На лівій руці всі пальці трусились безперестану, навіть тоді, як він спав. Скільки він вижав, перемолотив та перевіяв тими руками хліба на панщині за свій довгий вік!
Сонце тихо сідало за селом. Сім'я сіла вечеряти коло порога на дворі. Батько й мати все говорили синові, що в-осени треба їм шукать невістки, що вони стали старі, а панщина важка, податі великі.
Після вечері Микола взяв свиту й ліг спати на току на соломі, але його не брав сон. Він лежав лицем просто неба й дививсь на темне небо, засіяне зорами, ніби чорне поле пшеницею. Вечір був темний, теплий та тихий. Кругом стояли верби, груші та вишні, мов вироблені з каменя, а над вербами розстелялось глибоке темне небо. Густо-прегусто висипали зорі на небі. Микола не міг одірвать очей од неба, водив очима за зірками, придивлявсь до густої Квочки, до Воза, до Волосожара, і йому здавалось, що небо — то якась здорова дивна книга, а зірки — то якісь дивні слова, та тільки він не має хисту їх прочитать. Він вглядів дві ясні зірки вкупі, і йому здалось, що одна зірка, то його доля, а друга зірка, то доля тієї дівчини, що перед вечером брала в березі воду.
За річкою заспівали на вулиці дівчата. Микола схопився, накинув свиту на один рукав, побіг до річки, перейшов через хисткий місток з двох обтесаних деревин, покладених на перехрестях з дрючків, з поренчатами по один бік, і пішов на вигін, де під вербами збиралася вулиця.
Дівчата й хлопці тільки ще збирались, неначе птиці злітались. Микола вглядів під вербами ніби білі плями: то біліли на дівчатах сорочки. Він попрямував до дівчат. Незнайомої дівчини не було між ними. Він тільки почув, що дівчата реготались, пригадували якесь чудне дівчаче ймення й не пригадали.„На нашому кутку в Кавунів найнялася з присілка якась дівчина, та так чудно її звуть на ймення, що, їй-богу, ніяк не второпаю! Пригадую, пригадую, та ніяк не пригадаю!“ говорила одна дівчина до другої.
„Може вийде на вулицю, то й сама пригадає,“ обізвавсь один парубок.
Микола догадавсь, що мова мовилась мабуть про нову дівчину на селі і почав ждать. Довго співали дівчата, довго гуляли хлопці, не вважаючи на те, що другого дня треба було рано вставать, ще й на панщину йти, а дівчина з чудним йменням все не виходила. Дівчата зачіпали Миколу, жартуючи, а він усе стояв, похнюпившись. Вже й вулиця розлетілась, як і злетілась, а дівчина не виходила. Тихою ходою смутний Микола подибав додому; він вернувся на тік і заснув міцним, здоровим молодим сном, забувши й дівчат, і всі зорі на небі.
Другого дня зійшло сонце, а Микола з батьком та з матір'ю вже й пообідали. Батько з грабками пішов косить панський овес, а мати пішла на панський лан пшеницю жати. Микола, вкинувши в торбину шматок хліба на полудень, пішов на панський лан по-над річкою. Поперед його йшла купа дівчат з серпами. Дівчата вгляділи на леваді кущ калини. На калині вже червоніли кетяги ягід. Дівчата кинулись до куща, одломили по маленькій гілці червоної калини з зеленим листям і позаквітчували собі голови. Вони страхались, щоб часом хто не вглядів, як вони ламали чужу калину, із-за верби вийшов Микола, і всі дівчата, наче сполохані птиці, знялися и побігли, аж калину погубили по траві.
Микола догнав дівчат на перелазі й зараз впізнав ту дівчину, що брала воду в березі: впізнав її гнучкий тонкий стан, чорні брови, широкий лоб, кругле лице і дві товсті коси кругом голови, за котрими горіли на сонці червоні ягоди калини між зеленим листом.
Він тепер придививсь, що в неї були темні, як терен, очі й довгі-довгі чорні вії. Вона глянула на нього й спустила вії на щоки; вії зачорніли на молодих щоках, як шовк. На дівчині була дуже бідна одежа; рукави на сорочці були ледве поцяцьковані попівкою та маленькими блідими зірочками.
Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на її неслухняного батька й надавав його дітям таких йменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому й губила його на поповому порозі.
Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою.
Як тільки Микола пристав до дівчат, усі дівчата заразом так і заспівали пісні, мов пташки весною. Разом з дівчатами заспівала й Нимидора. Микола впізнав її тонкий голос і чогось пригадав свій сон під грушею. На його серце полилася така радість, таке щастя, що він не бачив стежки під своїми ногами. Йому здалося, що разом з Нимидорою заспівала калина, заспівало синє небо.
Дівчата наздогнали ще одну юрбу женців, повернули з левади на шлях, зайняли постать на панському лану. Микола став жать на своїй постаті поруч з Нимидирою.
Сонце високо підбилось вгору; надворі стало душно. Микола з Нимидорою врізався в високе густе жито, як у ліс, і почав з нею розмовлять; він признавсь, що бачив її вчора ввечері в березі, і почав розпитувать звідкіль вона прийшла в Вербівку, і де вона стала в найми. Ласкавий голос молодого хлопця промовляв до неї, ніби голос рідної матери. Вона й сама не зчулась, як одразу розказала йому про все своє життя.
„Я родом з присілка Скрипчинців,“ промовила Нимидора. „Моя мати вмерла й покинула мене маленькою. Я й не пам'ятаю своєї матери; але як почну думати та нагадувать, то мені здається, що моя мати була висока та чорнява, гарна з лиця, краща од усіх молодиць, скільки я бачила їх на світі, в доброму намисті, в червоній з торочками хустці на голові та жовтих сап'янцях. І тепер, де вгляжу високу чорняву молодицю в червоній хустці та жовтих чоботях, то мені здається, ніби я побачила рідну матір. Як була я малою, то мені було не раз сниться, що моя мати чеше мені коси, вплітає червоні кісники, вбирає мене в квітки та в стрічки, голубить та жалує мене. Мій батько жив не довго й покинув мене сиротою. Мене взяв до себе дядько.
„Я жила в дядька, доки підросла. Дядина моя була для мене дуже люта. Вона своїх дітей жалувала, давала їм гостинці, а мене все обминала. Оце було її діти пустують, вона на них сердиться, а на мені згонить злість. Вона мене й лаяла гірше, й била гірше, ніж своїх дітей. До своїх дітей було ледве доторкнеться долонею, а мене так лусне, що я не знала, де й дітись. Ніколи я не носила нової одежі, ніколи я не мала нових кісників, нової спідничини; латана сорочка все було світиться на моїх плечах. Я було дивлюсь, як дядина голубить своїх дітей, та все думаю про свою матір: якби була жива моя мати, вона-б мене пожалувала й гостинця мені принесла-б, і вишила-б мені квітками сорочку, і накупила-б мені стрічок та квіток. Було ляжу спати, плачу та думаю про свою матір, то мені й сниться моя мати такою, як я собі її пригадувала.
„Підросла я; мене один чоловік найняв за няньку за три копи грошей, та за сорочку на рік. Господи! як я попомордувалась з його малими дітьми. Було хазяйка посадить мені на руки опецкувату дитину, а я ще й сама опецок, сливе дитина: трохи не підвередилась тими дітьми. Хазяїни підуть на поле, а мене покинуть дома з дітьми. Дивлюся я, чужі діти бігають, гуляють в ціці-баби, в хрещика, купаються, а мені не можна й одступать од дітей. Господи, як мені хотілось погуляти та побігать! Якби була жива моя мати, і я гуляла-б з дітьми. Ой, мамо моя, доле моя! Нащо-ж ти мене такою малою покинула? — було думаю я. Я ввесь свій дитячий і дівчачий вік поневірялась в чужій хаті, у чужих людей і не зазнала ласкавого слова.
„Стала я дівкою й найнялася за наймичку в одного багатого чоловіка. Хазяїни були люди добрі, та не було мені вільного часу ні поспівать, ні потанцювати, ні сорочок хмелем повишивать. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде ніч, упадеш на голу лаву та й заснеш, як мертва. Тільки почне на світ благословиться, хазяйка сама лежить, а мене будить корову доїти, та до череди гнать. Було вийду на подвір'я з дійницею; соловейки щебечуть, аж сади розлягаються; небо ледве починає червоніть. Я сяду доїти корову, а мені здається, що я стою коло припічка; в печі палає полум'я, а я висовую горщик з печи. Дою корову й сплю. Якби була жива моя ненька, вона-б не будила мене вдосвіта з теплої постели.“
Нимидора замовкла й схаменулась. Їй стало чудно, що вона розказує за себе хлопцеві, котрого побачила вперше; але як глянула вона на його чорні очі, то їй знов схотілось говорити про свою лиху долю.
„Яка ти, дівчино, безталанна!“ тихо промовив Микола. „Чи довго-ж ти служила в того чоловіка?“
Ласкавий голос зачепив Нимидору за саму душу. „Ой, гарні-ж, козаче, і твої карі очі, гарні й твої чорні брови! Вони випитають в мене всю щиру правду!“ подумала Нимидора та й знов почала розказувать.
„Три роки поспіль служила я в того багатого чоловіка, ще й на весіллі в його старшої дочки за дружку була.“
„От, мабуть, надавали всякого добра дочці?“ промовив Микола.„Що надавали, то надавали! Батько поїхав па ярмарок і купив скриню на коліщатах, здорову, гарну, зелену з великими червоними квітками. „Господи!“ подумала я; „ото якби мені така скриня!“ Мати справила дочці червоні чоботи, купила шість разків доброго різаного намиста з срібним дукачем. Цілу пилипівку ми пряли на скатерті та на рушники. Настала весна. Ми пішли на леваду білить скатерті та рушники. Вмочаю я рушники, розстелюю на зеленій траві, а в мене з очей капають сльози. „Коли-ж я собі,“ думаю, „напряду на рушники та ще й квітками повишиваю.“ Чужа мати, чуже щастя тільки жалю мені завдавало.“
Нимидора заговорила про рушники, про весілля, схаменулась і почервоніла, як польова маківка. „Ой, господи! що це я верзу парубкові про своє весілля!“ подумала вона; але глянула вона на Миколу, і його чорні брови знов виманили в неї усю щиру правду.
„Сиджу я під вербою, стережу рушники та крадькома від хазяйки вишиваю хмелем собі сорочку; а на вербі сіла зозуля й почала кувать. „Не куй, сива зозуле, не кажи мені багато літ жити!“ промовила я: „нащо мені молоді літа та вік довгий, коли я проживу його в наймах.“ Зозуля пурхнула з верби, а з-за верби гукнула хазяйка й почала мене лаять, що я не гляжу хазяйського діла, а роблю свою роботу.“
В Нимидори закапали сльози на сніп жита, на перевесло, і ті сльози наче вогнем упали на Миколину душу. „Серце, козаче!“ подумала Нимидора: „твоє ласкаве слово, твої карі очі чогось ніби стають мені за матір, за брата, за все, за все, що було мені на світі найлюбіше, наймиліше.“ Нимидорі здалося, що їй стало легше на гарячому сонці чуже жито жати на одній постаті поруч з Миколою: неначе з неба повіяло тихим холодком зеленого гаю.
„Чи добре-ж тобі, Нимидоро, тепер у Кавунів?“ спитав Микола.
„Де вже воно буде добре в наймах! Кавун чоловік добрий, та зате Кавуниха дуже лиха: гризе мене, як іржа залізо. Як тільки Кавун ласкаво заговорить до мене, то Кавуниха зараз загне мені в батька-матір. І я боюсь його ласкавого слова, як огню.“
Микола зарані нажав копу жита й почав жати для Нимидори. Він врізався в жито далеко од женців і все кидав жмені жита на Нимидорині купки. Він забув на той час, що те жито було чуже.
Женці вернулися з поля, вернувся й Микола. Джериха наварила на вечерю кулішу. Сім'я сіла вечерять мовчки; важка праця одняла од усіх розмову: мати й батько вже не згадували про Варку, а Микола все думав про Кавунову наймичку, Нимидору.
„Коли-б ви, мамо, знали, як чудно звуть Кавунову наймичку,“ обізвавсь Микола.
„А як-же її звуть?“ знехотя спитала мати.
„Нимидора,“ сказав Микола. „Сьогодні вона з нами жала жито на лану.“
„І справді чудно; я-б не хотіла, щоб мою невістку так чудно звали,“ сказала мати так собі, навмання.Син зморщив губи, насупив брови й скрививсь.
„Чи вийдеш в суботу на вулицю?*' спитав другого дня Микола в Нимидори на лану.
„Рада-б вийти, та Кавуниха не пустить,“ сказала Нимидора.
„То ти не питай її; хоч вистав вікно, а на вулицю виходь.“
„Може й вийду… побачу…“ сказала Нимидора.
В суботу ввечері Нимидора помила миски й ложки, змила добре мителем з лугу голову, трохи прибралась і ждала, поки поснуть хазяїни. Вона лежала на лаві коло вікна й зумисне трохи одхилила кватирку. Надворі вже зовсім потемніло. В хаті стало чорно, неначе хто позатуляв вікна й пообкладав стіни чорним сукном. В вікно блиснули зірки. Нимидора не спала: сон десь далеко утік од неї й пішов на очерети та болота. В неї щоки палали вогнем, а серце кидалось швидко, а душа холола од страху. В одсунуту кватирку було чуть дівочі співи на вулиці. Коли це за двором хтось свиснув раз, потім другий і третій. Нимидора тихесенько встала. В неї руки трусились; вона ледве налапала коло сінечних дверей засов, одсунула його й одхилила двері. Двері тихо рипнули.
„Хто там?“ закричала спросоння Кавуниха та й знов захропла на всю хату.
Нимидора, як стояла, так і скам'яніла. Вона прислухалась, що Кавуниха захропла й засвистіла носом, ще трохи одхилила двері, ледве просунулась і побігла задвір. Там її ждав Микола. Вона з розгону наткнулась на нього й стиха крикнула.
„Спить Кавуниха?“ спитав Микола.
„Спить, аж носом свистить,“ сказала Нимидора. І вони обоє пішли на вулицю, де виспівували дівчата. Тепер Нимидорі здалось, що вона пурхнула на якийсь широкий без краю степ, в синє небо, і летить на волі, і сама не знає куди. Їй так стало легко, гарно, наче вона вдруге на світ народилась, наче її рідна мати встала з домовини й принесла для неї з того світа нове щастя.
Довго співали дівчата й хлопці. Нимидора попрощалась з Миколою, повернула до Кавунів, і знов наче перед нею стало пекло, куди їй треба було вертаться.
Прийшла вона до хати, хотіла одчинить двері, — двері не одчинялись: Кавуниха прокинулась, вийшла на двір, догадалась що Нимидора на вулиці, й засунула двері засовом.
Нимидора сіла на призьбі й заплакала, потім подумала, встала й пішла на причілок. Там був приставлений на горіще товстий дрючок, по котрому кури лазили на сідало. Нимидора, обпираючись об стіну руками, полізла на горіще по дрючку. Дрючок зігнувся й трохи не переломивсь. Легко й прудко, як та коза, вона вхопилась за кінець сволока, вискочила на сволок і крадькома полізла на горіще. Одна курка киркнула спросоння. Нимидора спустила ногу на драбину й налапала ногою купу колючок. Кавуниха обвішала всі щаблі колючками. Нимидора поколола собі руки й ноги і почала злізать в сіни по дверях. Вона стала великими пальцями на вершок дверей, налапала ногою клямку, легесенько скочила на землю, вбігла в хату, впала на лавку й заснула, навіть не дримавши.
В неділю вдосвіта Кавун встав, вийшов в сіни, глянув на драбину, обквітчану колючками, й крикнув на всі сіни, аж Кавуниха й Нимидора прокинулись.
„На бісового батька ти оце заквітчала колючками драбину, неначе молоду до вінця!“ гукнув він до жінки.
„Чого це ти розносився з чортами до служби? Перехрести лише перше лоба. Хіба не чуєш, що до церкви дзвонять,“ обізвалась з хати Кавуниха.
Нимидора вхопила кухоль з водою та швиденько дала драла на двір умиватись.
„На те заквітчала драбину, щоб твоя наймичка не бігала до хлопців на вулицю!“ промовила Кавуниха.
„А хоч-би й побігла на вулицю! Аби діло робила. Хіба-ж і ти дівкою не бігала на вулицю?“
„А не бігала.“
„А вже-ж! Не бігала. Як той хорт, плигала через тини та через перелази.“
„Я була хазяйська дочка, а Нимидора наймичка. Коли найнялася, то нехай держиться хати; а то яка з неї буде робота вдень? Кунятиме над роботою цілий день.“
„Чи вже-ж ти оце вночі бігала з заступом за колючками?“
„А хоч-би й бігала, що тобі до того? Чого це ти все оступаєшся за неї, наче вона твоя жінка? Я понабиваю на щаблях голок та шпильок, не то що колючок навішаю.“
Кавун замовк. Кавуниха зціпила зуби та все скоса поглядала на Нимидору, не говорячи до неї й слова.
„Не можна мені до тебе на вулицю виходить,“ казала Нимидора Миколі в неділю ввечері.
„Буду слать до тебе старостів, коли так; одначе батько й мати хочуть цієї осени мене оженить.“
Нимидора почервоніла й трохи не зомліла. Вона почала готувать рушники й одклала зайві гроші на скриню.
Настала осінь. Пан оповістив, щоб весілля справляли на селі заразом в одну неділю, а хто опізниться, то буде справлять другий раз, через місяць. Старий Джеря й Джериха знов почали вговорювать сина женитись цієї осени й слать старостів до багатирки Варки.
„Не хочу я сватать Варки,“ сказав Микола, „бо маю собі дівчину на приміті.“
„Кого-ж ти, сину, маєш на приміті?“ спитала мати.
„Нимидору, Кавунову наймичку.“
„Яку це Нимидору? Вона не вербівська?“ сказав батько.
„Вона, тату, з присілка, сирота, і вже давно служить у Кавунів.“
„Як-же ми будемо брать в свою хату невістку, коли ми про неї нічого й не чули?“ аж крикнула Джериха, бідкаючись; „може вона якась приблуда, бурлачка. Чи то мало тепер вештається по сахарнях тих бурлак?"Син почервонів і розсердився.
„Ви, мамо, може й не знаєте, а я її добре знаю: кращої од неї дівчини нема на всьому селі.“
„Ой, господи милосердний!“ крикнула Джериха й руки опустила, згадавши, що багатирка Варка не буде її невісткою; „так, сину, не можна свататься. Як-же таки можна, не спитавшись броду, та в воду!“
„Про мене, мамо, спитайте броду, не будете жалкувать на Нимидору: вона дівчина здорова, робоча, бо цілий вік була в наймах, а в наймах не можна сидіть, згорнувши руки. Її дядько живе в присілку Скрипчинцях.“
Батько слухав мовчки й згодом промовив:
„Коли ти хочеш її сватать, то ми передніше про неї розпитаємо в добрих людей та порадимось; а там, про мене, й сватай, коли вона здорова й не ледащиця.“
Сталось так, як бажав син: перед Покровою він заслав до Нимидори старостів. Одного дня старости обміняли хліб, а другого дня Нимидора й рушники подавала.
Перед Покровою Джеря з сином пішов до скрипчинського пана просити, щоб він згодився пустить Нимидору з Скрипчинців. В Скрипчинцях був свій пан, та ще й небагатий; він мав тільки один присілок і з великою неохотою пускав дівчат заміж в чужі села. Джеря просив, благав; але все те нічого не помогло. Пан сказав, що пустить Нимидору тільки тоді, як з Вербівки яка-небудь дівка вийде заміж в Скрипчинці. Микола вийшов од пана ні живий, ні мертвий; він пішов додому, не промовивши ні одного слова, ходив цілий день, опустивши голову.
Вже прийшла осінь. На селі почались весілля. В церкві вінчалось разом десять пар молодих. Нимидора стояла в церкві, а в неї сльози текли по лиці та крапали на намисто.
На Миколине щастя один скрипчинський парубок посватав вербівську дівчину. Скрипчинський пан згодився одпустить Нимидору. Вся сім'я в Джериній хаті наче ожила. Джериха готувалась до весілля. Нимидора наче знов на світ народилась.
Старий Петро Джеря вдягся в нову свиту, заткнув за пазуху пляшку горілки, взяв хліб під пахву й пішов з одним старостою до батюшки годить вінчання.
Батюшка в Вербівці був молодий і вже нагнав плату за треби вдвоє.
Джеря прийшов, поцілував батюшку в руку, поклав на стіл хліб, поставив пляшку горілки й почав питать у батюшки, скільки він схоче за вінчання.
„Як даси п'ять карбованців, то повінчаю сина,“ сказав батюшка.
„Батюшко! І помилуйте й пожалуйте! Я чоловік убогий. Де мені в світі взяти п'ять карбованців! Нехай буде три карбованці.“
„Не можна. Тепер і для нас час трудний. Все подорожчало,“ сказав батюшка.
„Змилосердіться, батюшко! Їй-богу, не можу заплатить так багато. Нехай вже буде ні по-моєму, ні по-вашому: нехай буде чотирі карбованці.“„Нема що й говорить. Бери могорич та йди собі додому.“
Джеря взяв могорич і хліб та й пішов з хати. Він постояв у сінях, поговорив нишком із старостою та й знов вернувся в хату.
„Ну, що скажеш, Петре?“ обізвався батюшка з другої кімнати.
„І помилуйте й пожалуйте! Треба грошей і на весілля, і на подушне. Їй-богу, багато для мене! Нехай буде чотирі карбованці. Це вже й бог так велів.“
Батюшка подумав, подумав і згодився.
„Давай могорич!“ сказав він; „давай і гроші.“
Джеря закотив полу свити, засунув руку в кешеню, витяг звідтіль білу хусточку з червоними пружками, вив'язав з узла карбованці і поклав на стіл. Потім він налив чарку горілки й почастував батюшку. Батюшка випив сам і налив по чарці Джері й старості. Вони випили, довго приказуючи до чарки, попрощались і пішли додому.
Нимидора подякувала Петрові Кавунові й пішла в присілок до дядька, бо в дядька мали справлять весілля.
Старий Джеря й собі готувався до весілля. Він купив десять відер горілки: вісім відер взяв у жида за готові гроші, а дві відрі узяв набір. Микола просив батька одіслать кілька відер до Нимидориного дядька: він добре знав, що в Нимидори нема грошей, і що її дядько не покладе й шага на весілля.
В неділю після вінчання йшла з церкви Нимидора в квітках, в стрічках, з вишиваним рушником у руці, весела й щаслива. Кругом неї вились дружки й співали весільних пісень. Просто з церкви вона пішла з дружками до батюшки, до пана, а потім до Джері. Як угляділа її Джериха, як побачила її рум'яне лице, високий зріст, то забула навіть на той час про багатирку Варку. Після обіду в Нимидориного дядька на застеленому столі стояло соснове гільце, обквітчане колосками вівса, калиною та барвінком. На столі лежав здоровий коровай, обтиканий голубами, позолоченими сухозліткою; кругом коровая лежали шишки. На посаді сиділа Нимидора, спустивши очі до долу, а кругом столу сиділи дружки й співали весільних пісень. В хаті було повнісінько людей. Діти стояли на лавах, на полу, навіть на припічку. Дружки співали, а Нимидора плакала. Вона згадала свою небіжку матір: якби була жива моя мати, в мене коровай був-би біліший, і рушники були-б не такі прості, й одежа на мені була б не така дешева. Не так виряжала-б мене з дому мати, як виряжає дядина.
Перед вечером прийшов молодий з боярами, свашками та світилками. Нимидорі стало веселіше, але її думка все літала коло материної могили. Ввечері дружки почали розплітать Нимидорі косу й заспівали сирітських пісень: як дочка ніби розмовляє з небіжкою матір'ю, просить матір встати з домовини та подивиться на свою дитину, а мати одказує, що земля надавила їй груди, що вона вже не встане з домовини, а тільки набіжить над селом білою хмаркою, впаде дрібним дощем і гляне з високого неба на свою дорогу дочку. Нимидора почала прощаться з дядьком та з дядиною, згадала свою матір, згадала своє сирітство, свій важкий молодий вік у наймах і так заплакала, що за слізьми й світа не бачила.
Ввечері смерком одвезли молоду в Вербівку. Як переїзджала молода через вербівську греблю, хлопці наставили кулів, наклали соломи й запалили. На других кутках, де справляли чимало весіллів, так само йшла перезва, і скрізь по селі палало полум'я. Усе село ніби палало в час перезви, бо все село гуляло на весіллі. В близьких селах думали, що в Вербівці пожежа.
Другого дня, в понеділок, не було й панщини. Все село гуляло на весіллях. На Нимидору наділи Миколину шапку, шапку оповили довгою червоною двойчастою стрічкою, повели молодих до священика скривать. За молодими йшли музики, за музиками товпились натовпом чоловіки та молодиці. Ввесь батюшчин двір був сповнений народом, бо в той час заразом привели скривать усіх молодих з села. В кожному кутку двора грали музики, танцювали молодиці, доки не вивели з покоїв молодих. Потім приданки заспівали, музики заграли. Народ рушив з двору. Піднявся такий галас, що вже не можна було розібрать, де співають, а де грають. Тільки решета гули та бряжчали серед галасу й гаму, та вискакували з шуму дуже тонкі жіночі голоси. За двором народ розсипався на всі кутки по-над Раставицею, і музики та співи молодиць почали одрізнятись одні од других. І ще довго потім було чуть музики та співи між вербами та по-між хатами.
В Джериній хаті цілий день грали музики, цілий день пили та закусювали. Випили всю горілку, та ще й не стало; виїли цілу діжечку солоних огірків, цілу діжечку кислої капусти, поїли ввесь хліб, всі паляниці. Старий Джеря витрусив усі кешені, ще й у шинк на заставу одніс свій кожух.
Ввечері по-під дворами їздив осаула на коні й загадував усім на панщину до току. Крик осавули дав знати людям, що весілля скінчились. Всі почали розходиться додому. Джерина хата спорожнилась.
Ввечері в Джериній хаті ледве блимав каганець. Джериха й Нимидора кинулись прибирать в хаті й перемивати посуд. Весільний чад одразу вийшов у всіх з голови. Джеря й Джериха поміркували, скільки то вони витратили грошей на весілля. Треба було заплатить жидові, оплатить подушне, нашаткувать другу діжку капусти. Грошей не було ні копійки.
„А що, стара, будемо робить? Чим будемо робити оплать?“ промовив батько.
„Змолотимо та продамо половину хліба. Цього року, хвалить бога, хліб вродив дуже добре.“
„А як не стане хліба, що будемо їсти?“ спитав батько.
„То заробимо; хіба-ж не маємо рук, чи що?“ обізвався син.
„А коли-ж то ми його заробимо? Хіба за тією панщиною похопишся заробить?“ сказав батько.
„Бодай ту панщину дідько забрав собі до пекла!“ промовив син із злістю.
Мати знов згадала про багатирку Варку, згадала дуже легку Нимидорину скриню й скоса зирнула на Нимидору. Нимидора поралась в чужій хаті проворно, та якось незручно. У високому очіпку, в квітчастій здоровій хустці на голові, вона стала молодицею ще вища й показніша. Її чимале лице неначе побільшало; чорні брови були ніби намальовані на широкому чолі. В тихої та доброї свекрухи десь узялися гостренькі пазурі, та й висунулись, наче з м'яких котячих лапок.
Задумався батько, тяжко зітхнувши; задумався й молодий Микола, засмутилась і мати. Тільки Нимидора була щаслива: вона ніби знайшла свою рідну матір, свого батька, хату, бо для неї вже не треба було більше поневіряться в наймах у чужих людей.
„Лягаймо, невістко, спати, бо завтра треба вдосвіта вставать та на панщину поспішать,“ сказала мати, стоячи перед образами і починаючи христиться та молитись.