Малий льорд/XXV
| ◀ XXIV | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XXV. |
XXVI ▶ |
|
Як лише останній гість вийшов із сальону, пан Гевішем устав з крісла і приступив до канапи. Кілька хвиль споглядав на милу стать дитини, що лежала недбало в глубокім сні. Одна ніжка звисла, головка спочивала на атласовій подушці, підперта правою рукою. Ясні кучері, розсипані довкола, чудово відбивали від румянного, черствого лиця. Правдивий модель для маляра. Пан Гевішем глядів на сю гарну картину і потирав бороду; на його лици видко було пригнобленнє.
„Но, щож там, Гевішем“ — відізвався ґраф — „що сталося? Бо виджу, що щось зайшло. Чи можу знати, що?“
Старий правник відвернувся, тер дальше бороду, що було в нього знаком неспокою.
„Злі маю вісти“ — сказав у кінци — „дуже злі, майльорде; найгірші, які можуть бути і прикро мені дуже, що мушу переказувати їх“.
Ґраф прочував уже щось недобре з вигляду правника і наперед був роздразнений, усе нетерпеливило його.
„Щож так глядиш на сього хлопця, Гевішем?“ — закликав гнівно. — „Цілий вечер споглядаєш на нього так дивно. — Що то має значити? Дійсно, ти виглядаєш нині на вістуна злих новин. Але щож сі новини можуть мати спільного з льордом наслідником?“
„Не думаю надуживати терпеливости Вашої Достойности“ — сказав пан Гевішем; — „мої вісти дотикаються як раз льорда наслідника; а коли вони правдиві, то се не льорд наслідник спить тут перед нами, лише синок капітана Ереля, що не має ніякого права до сього титулу, ані наслідства. Бо правдивим льордом Фонтлєрой був би син пана Бевіса, старшого брата капітана, а другого з ряду сина Вашої Достойности. Я бачив його в Льондоні, де жиє з матірю в гостинниці.
Ґраф хватив за поруче фотеля обома руками, смертельна блідість покрила його лице, на висках виступили набренілі, сиві жили, в очах пробивався острах.„Що кажеш, Гевішеме?“ — закликав зміненним голосом; — „се безглуздість, божевіллє, се негідна видумка!“
„На жаль“ — сказав правник — „не видумка се, але дійсна правда. Молода жінка прийшла сьогодня рано до моєї канцелярії. Сказала, що син Вашої Достойности, Бевіс, оженився з нею перед шести роками в Льондоні, показала метрику вінчання. По році пожиття розсталися; син її має нині пять літ. І ся жінка також Американка, але низького походження, без ніякого виховання. Каже, що недавно лише довідалася про смерть найстаршого сина та про титул, що переходить на її дитину. Радилася вже иншого правника, а до мене прийшла і зараз грозила процесом.
В сій хвили малий льорд, що спав на канапі, порушився легко і звернув личко в сторону, де сидів ґраф. На сім дитиннім, румянім, свіжім личку малювався такий глибокий спокій, така несвідомість світових справ, що серце ґрафа переймив тим більший біль на згадку про процес, що міг кинути пляму на се невинне дитя, посуджуючи його о обман і намір загарбання чужої власности. І гіркий усміх майнув по його лици, коли так глядів на спляче дитя.
„Я не повірив би так легко в сю історію, наколиб не було звязане з нею імя мого сина Бевіса. Все було в нього можливе, він був завсігди безчесним мерзотником. І ся жінка, як кажете, є проста, без ніякого виховання?“
„Без виховання і без благородности. Говорить про сю справу, як про добру грошеву спекуляцію. Є досить гарна в своїм роді, але не дуже вірю, чи вміє підписатися“.Правник замовк і стрясся з видимим несмаком на саму згадку сеї жінки. Тимчасом на чолі ґрафа чимраз більше набирали жили, здавалося, що туй туй потріскають, а краплі поту спливали з чола; обтер їх хусткою. Вираз горечи чимраз більше викривляв його лице.
„А я не хотів бачити тамтої матери сеї дитини!“ — скрикнув вказуючи Седрика. — „Я не приняв її до дому, не признав за синову. Тамта вміє підписатися… О, як тяжко я покараний!“
Зірвався з фотелю і неспокійно ходив по кімнаті. З уст виривалися йому невиразні слова. Був він немов старе дерево в лісі, що ним буря потрясає, так страшний гнів метав ним, відбираючи майже притомність. Але завважав пан Гевішем, що при всій скажености, що опанувала його, здержував її вибухи, щоби не збудити сплячого хлопчика.
Щораз нові питання ставляв правникови, хотів знати кожду подробицю про сю жінку, про докази, які мала, а рівночасно безупинно ходив по кімнаті, як хиже звіря в клітці. В кінци станув побіч канапи, на якій спав Седрик.
„Наколиб мені був хто сказав, що я привяжуся до дитини“ — говорив півголосом, повний здержуваного зворушення — „ніколиб я не був повірив йому. Яж сього хлопця люблю і він мене любить. Люди бояться мене, а він від самого початку зблизився до мене без найменшого страху. Державці ненавидять мене, а його вже нині люблять. Він достойнійший сього становища, як я, приніс би честь старому родови“.
Схилився і довшу хвилю приглядався сплячій дитині. Сиві брови його були зморщені, але лице мало вже лагідний вираз. Осторожно відгорнув волосє з чола Седрика, мов би хотів ліпше приглянутися йому, в кінци відійшов і потягнув за дзвінок. Війшов слуга.
„Віднесіть майльорда до ліжка“ — сказав мягким, зворушеним голосом.