Малий льорд/I
| ◀ Вступ | Малий льорд пер.: Варвара Літинська I. |
II ▶ |
|
Седрик не знав нічого про свою родину, хоч уродився і виховався в Ню-Йорку. Чув одначе від матери, що отець його, капітан Ерель, був родом з Анґлії, і коли помер, хлопчина був іще дуже молодий, та затямив лише струнку стать капітана, його гарні сині очи і довгий вус; памятав також, як отець носив його на руках, пестив, саджав на коліна. Підчас недуги вітця віддали Седрика до знакомих, а коли повернув домів, уже було по всему. Мати, що тяжко перехорувала се нещастє, ледви зачинала вставати з ліжка і сідати на фотели при вікні. Мала чорну сукню, була незвичайно бліда, а з її чудового лиця зник зовсім давний рис веселости. Великі, темні очи гляділи довкола з виразом безмежного смутку.
„Любунцю“ — сказав Седрик, бо отець так називав її, а дитя ішло за його приміром. — „Любунцю, чи татусьо здоровий?“
Мати мовчки пригорнула його до себе, а хлопчина поглянув в її очи; нагло зібрала її охота до плачу. Спитав у друге:
„Любунцю, як татусеви?“
Коли й тепер мати не відповіла нічого, добре серденько хлопчика підшепнуло йому, що має зробити: Видряпався на коліна матери, обняв її рученятами, притулив своє личко до її і цілував раз у раз то в чоло, то в очи, то в уста, але вже більше не питав нічого. Мати сердечно пригорнула хлопчика до себе і довго-довго заливалася горячими слезами, не випускаючи його зі своїх обнять.
„Татусьо вже перестав терпіти“ — сказала в кінці, — „там йому добре, він щасливий, але ми остали самі, двоє нас лише на широкім світі.“
Хоч Седрик мав ледви пять літ, зрозумів зараз, що отець його, сей високий, сильний, гарний мущина, відійшов від них на завсіди, що його більше не побачать, бо умер. Се слово чув уже нераз перше, а тепер пізнав його значіннє. Був він дуже второпний; спостеріг, що на згадку про вітця мати зараз плаче, тому постановив собі не говорити про нього в її присутности. Спостеріг також, що він один невпинним своїм щебетом оживляє її і відриває від тяжких дум; тому кілько лиш разів сіла задумана і сумна при коминку або при вікні, зараз прибігав і садовився на коліна матери.
В місті майже нікого не знали, вели життє тихе й самітне. Мати Седрика виходячи за муж, була сиротою і ніякої родини не мала. Отець капітана Ереля називався ґраф Дорінкорт; був се старий анґлійський маґнат, непомірно богатий, гордовитий, самолюб, при тім ненавидів Америку й Американців.
Мав він двох синів старших від капітана, але відповідно до анґлійського права, лише найстарший син дідичить по вітці назвиско, титул і великанські добра. Коли найстарший син умирає бездітно, другий входить в його права. Як третий з ряду, капітан Ерель, хоч був сином одного з найбільших маґнатів в Анґлії, був зовсім убогий і мусів власного працею здобувати собі удержаннє. Звичайно віддають родичі таких молодших синів до війська, щоби при помочи протекції дослужилися висшої ранґи і більшої платні, або посвячуються вони духовному званню, де знов можуть дістати парохію, що приносить великі доходи. Такий устрій маєтковий зветься майоратом; звичайно привязаний він лише до мужеської лінії; доньки не дідичать, і коли такий маґнат має самі доньки, усуває їх від дідицтва, що переходить на дальшого свояка. Часами знов переходить лише титул на свояка, а майно лишається при дівчині, з чого повстають ріжні конфлікти.
Ґраф Дорінкорт мав отже трьох синів. Природа однак нераз заглузує з людий, що стісняють її своїми суспільними уладженнями. І з тих трьох молодців, мав один, се-б то найстарший, загарбати для себе все те, що загально на сім світі уважається за найбільше добро, а саме: титул і богацтво. Тимчасом наймолодший, найбільше видідичений, немов у нагороду за сю кривду, дістав із рук добросердної природи стілько щедрих дарів, що брати могли йому завидувати. Мав він найкрасші прикмети тіла й душі, яких тамті не мали; гарний, високий, сильно збудований, мав незвичайні здібности до науки, а при тім серце шляхотне; в школах любили його учителі і товариші, перший був він у клясі, перший при забаві, словом зовсім не нагадував своїх старших братів. Тамтих ніхто не любив, бо не вміли на се заслужити.
Але не лише в школах, і пізнійше, по скінченю наук, і в товариськім життю полишилася між братами ся замітна ріжниця. Старий ґраф глядів на се з неприхильністю; він не любив дітий, гордість і родова зарозумілість давили в нім всі инші почування. Його найстарший син, спадкоємець усіх титулів і богацтв, не приносив йому ніякої чести перед світом, навпаки, мусів ґраф соромитися за нього, бо не відзначався ні розумом, ні шляхотністю, ані навіть уродою. Подібний був і другий син, тому отець знеохотився до них так дуже, що просто не хотів дивитися на рідних синів і тримав їх обох далеко від дому. Але гордий, самолюбний старець не любив і третього сина і то як раз за те, що він мав усі гарні прикмети, яких старші не мали. Якесь дивне, низьке почуваннє зависти виродилося в твердім серці маґната. Він привик до того, щоби все корилося перед його волею, а тут стрічав щось незрозуміле; родова гордість веліла йому ставити на першім місці найстаршого сина, а усувати наймолодшого, та гордість ся була тяжко упокорена, бо саме сей видідичений заслугував на відзначеннє, а тамтой навпаки негідний був свого високого становища.
Сі суперечні почування так сильно томили його душу, що виславши двох старших синів до Льондону, третьому казав виїхати до Америки, щоби зійшов йому з памяти й очий. Але по кількох місяцях огорнула його туга, тяжіла самота. Про старших синів доходили до нього як найсумнійші вісти; обидва зле велися в столиці, жили в найгіршім товаристві, приносили ганьбу свому родови. Старець написав отже до наймолодшого сина, взиваючи його до повороту. Але майже рівночасно дістав від нього лист з Америки; капітан Ерель доносив вітцеви, що хоче женитися і просив благословення. Страшний гнів огорнув гордого ґрафа. Зараз написав до сина і не лише відмовив йому благословення, але рішучо заборонив, щоби не важився вертати коли до краю з жінкою, або писати до вітця, чи братів. Додав іще, що вирікається його, не хоче про нього чути і що від тепер він не належить до родини.
Капітан Ерель зажурився тяжко, коли дістав сей лист. Він серцем линув до вітчини, до старого дому, де прийшов на світ, сердечно любив вітця, хоч не зазнав від нього любови. Але з другої сторони знав добре сього гордого старця, знав, що без надуми посвятить щастє сина для своїх забаганок, не пробував переблагати його і нареченої не хотів покинути. Небавком найшов у Ню-Йорку користне заняттє, оженився і замешкав у скромнім дімку в тихій части міста. Там уродився Седрик, а мамуся його була така мила, лагідна, весела, що молодий Анґлієць при всіх тих сумних обставинах, не почувався нещасливим.
До сього щастя причинявся богато й малий Седрик, бо годі було уявити собі милійшого хлопчика. Подібний разом і до вітця і до матери, мав великі темні очи, ясне волосє, що в буйних кучерах спливало на рамена. Хлопчик відзначався при тім такою вродженою принадою, так уймав усіх поглядом і усміхом, що годі було не любити його. Тому всі, що стрічали малого Седрика, витали його приязно і розмовляли з ним радо, навіть пан Гобз, властитель корінного склепу на розі улиці, знаний нудяр і сварун. Принада сього хлопчика полягала головно на щирости й довірю, яке мав до кождого. Його добре серденько повне було прихильности до всіх і взаїмно всіх до себе притягало. Щаслива ся вроджена вдача розвинулася ще більше під впливом окруження. Хлопчик мав усе перед очима милий образ згоди і любови родичів, дізнавав від них найсолодшої опіки, ніколи не чув прикрих, простацьких слів. Отець промовляв до матери з найбільшою добротою і насолодою, окружав її сердечним стараннєм, а синок силкувався у всім наслідувати вітця.
Коли отже зрозумів, що укоханий отець уже не верне, коли спостеріг глубоку журу матери, постановив собі в душі, що доложить усяких заходів, щоби лише її потішити. Він тепер повинен був про неї думати, коли вона не мала нікого иншого на світі. Ведений сею думкою, сідав на колінах матери, обіймав її, цілував, тулився до неї; ся гадка не опускала його ані на хвилю, коли збирав забавки, книжки з образками, зносив те все на софку, де мати сиділа і задавав їй ріжні запити. Був іще дитиною і нічого иншого не вмів придумати, а одначе те, що робив, приносило велику потіху бідній матері.
„О, Катерино,“ — говорила п. Ерель до старої, вірної слуги — „я відчуваю, що се дитя розуміє мене, поділяє моє горе і раде би принести мені пільгу. Що то за неоцінене серденько, що за второпність у сім хлопчику.“
І справді, Седрик став правдивим товаришем своєї мамусі, не відступав її ані на крок, займався нею і все про неї памятав. Коли навчився плавно читати, найбільшою його приємністю було читати їй голосно на перед книжечки зі своєї діточої бібліотечки, а потім й инші поважнійші, а навіть часописи. Згодом повернула живійша краска на бліде лице молодої вдовиці і нераз зачувала Катерина до кухні її веселий сміх, коли Седрик сказав щось забавне.
„Бож то дійсно незвичайна дитина,“ — говорила Катерина до властителя корінного склепу — „так зовсім виглядає, немов би мало розум зрілого чоловіка. Приходить до мене до кухні як раз того дня, коли вибрали нового президента і далій же говорити зі мною про політику. Станув собі перед огнем, повкладав рученята до кишені, прибрав такий вид, мов судія або адвокат і каже:
„Дуже тішуся, що вибори випали так добре. Добро републики передовсім; тому був я трохи неспокійний і Любунця також. А Катерина, чи задоволена з вибору нового президента?“
„Ба“ — відповів пан Гобз, — „чи то раз розмовляв я з ним про справи краю. Сей хлопець має розум над вік“.
Стара служниця незвичайно була привязана до дитини, котру виплекала. Гордилася її красою і принадністю, гарним личком, окруженим ясними кучерями і була переконана, що подібної досконалости нема на світі.
„Такого хлопчика, як наш Седрик“ — повторяла нераз — „надармо шукав би і на Пятій Алєї. (На Пятій Алєї жиють самі аристократи в Ню-Йорку). Всі оглядаються за ним, коли йде улицею, вистроєний в чорний оксамітний одяг, перероблений з матірної сукні. Виглядає зовсім на малого льорда“.
Седрикови ніколи й на гадку не прийшло, щоби мав виглядати на малого льорда. Бо властиво й не знав навіть, що то значить „льорд“. Його найсердечнійшим приятелем був сей купець із нарожного склепу корінного, старий марудник, що одначе забував при нім марудити. Седрик мав велику пошану для нього, уважав його за чоловіка великого значіння і за правдивого маґната. Кілько ріжних річий було в сім склепі! Кава, бакалії, помаранчі, бішкопти і сухі конфітури. А крім сього мав купець візочок і власного коня, що привозив ті всі товари. Хлопчик любив також молочарку, пекаря й инших торговців, але пан Гобз був у нього на першім місці. Були з собою в такій приязни, що Седрик щоденно заглядав до склепу бодай на хвильку, а часом і довше забавив, як зачали розмовляти про важні краєві справи. Пан Гобз пильно читав політичні часописи і не забував ділитися з хлопчиком усіми важними вістями, які ще поясняв відповідно. Звичайно найбільше займали його справи президента і все висловляв отверто свій погляд, коли президент не виповняв як слід своїх обовязків.
Небавом по тих виборах нового президента, що таким неспокоєм переймали Седрика і його старого приятеля, дивний, зовсім несподіваний, важний випадок змінив зовсім тихе й одностайне теперішне життє хлопчика, що мав ледви девять літ. А сталося се як раз того дня, коли п. Гобз розмовляючи з Седриком про Анґлію, висловлював свої, незвичайно острі погляди на аристократію взагалі, а особливо на ґрафів і марґрафів анґлійських.
Була спека і Седрик набігавшися доволі з товаришами, ввійшов до склепу, щоби трохи відпочити, коли як раз вбігла туди також Катерина. Седрик думав зразу, що вона прийшла купити цукру або кави, але помилився. Стара служниця була дивно зворушена.
„Ходи, голубчику, домів“ — сказала — „мама тебе потрібує, ходи скорше“.
Хлопчик миттю зіскочив зі свого сидження:
„Чи Любунця виходить куди і хоче мене взяти з собою?“ — спитав, а коли стара служниця нічого не відповідала, поглянув на неї і тоді побачив її дивне зворушеннє.„Що сталося, Катерино?“ — закликав трівожно.
„Дивні річи зайшли в нас“ — сказала Катерина дрожачим голосом.
„О, мій Боже! що сталося?“ — питав Седрик біжучи за нею — „чи Любунця не хора? Може перестудилася“…
„Ні, ні, нічого злого нема, навпаки, але се такі дивні, дивні річи!“
Так розмовляючи дійшли до дому. Перед домом, на улиці стояв повозик, через партерове вікно Седрик побачив матір, що розмовляла в сальонику з якимось чужим, старим паном. Катерина не позволила хлопчикови ввійти до гостинної кімнати, але наперід повела його на гору до його кімнатки і мигом убрала в найгарнійший одяг кремової краски, з гарною амарантовою шарфою. Було се вже чотири роки по смерти капітана; хлопчик не носив уже жалоби, лише мати не здіймала доси чорної сукні. Катерина причесала гарне, довге волосєчко хлопчика, а беручи поспішно то одяг, то гребінь, повторяла невпинно:
„Великий Боже! Чи то кому снилося? Такий маґнат! Такий пан із панів, такий льорд! Такий ґраф!“
„Що се за пан, Катерино? Що за льорд, що за ґраф?“ — питав Седрик, але не змігши нічого допитатися, дав спокій і подумав, що від матери довідається про все.
Коли вже був вистроєний, Катерина відчинила двері і Седрик прожогом вбіг до гостинної. На фотелю побіч матери сидів сей старий пан, котрого через вікно заздрів. Пані Ерель була незвичайно зворушена, слези блестіли в її очах.„Седрику“ — закликала біжучи насупротив нього і обіймаючи його — Седрику, моя дорога дитино!“
А старий пан, високий, худий, встав також і вдивляючись уважно в хлопчика, сказав поволи, гладячи свою бороду:
„Аа! Отже се є льорд Фонтлєрой?“