Майська ніч, або Утоплениця (1935)/IV
◀ III. Несподіваний суперник. Змова | Майська ніч, або Утоплениця IV. Парубки гуляють |
V. Утоплениця ▶ |
|
Тільки в одній хаті світилося ще на краю вулиці. Це — житло голови. Голова давно вже повечеряв і, напевне, давно б уже заснув, та в нього був на той час гість, винокур, присланий сюди будувати винницю поміщиком, що мав невеликий шматок землі між землями вільних козаків. На самому покуті, на почесному місці, сидів гість — низенький, товстенький чоловічок, з маленькими очицями, які завжди сміялися і в яких, здавалося, відсвічувало тепер те задоволення, що з ним він смоктав свою коротеньку люлечку, раз-у-раз спльовуючи й придушуючи пальцем перегорілий на попіл тютюн. Хмари диму швидко стелилися над ним, повиваючи його в сизий туман. Здавалось, ніби якомусь широкому димареві набридло сидіти на винниці, і він надумався піти на прогуляння, та й любенько засів за столом у хаті в голови. Під носом стирчали у нього коротенькі й густі вуси; проте, вони так неясно миготіли крізь тютюнову атмосферу, що уявлялись мишею, яку винокур упіймав і тримав у роті своєму, підриваючи монополію амбарного кота. Голова, як господар хати, сидів у самій сорочці і полотняних шараварах. Орлине око його, немов вечірнє сонце, помалу починало жмуритись і гаснути. З краю за столом палив люльку один із сільських десятських, що складали команду голови; шануючи господаря, він сидів у свиті.
— А швидко ви гадаєте, — спитав голова, повернувшись до винокура й хрестячи рота свого, що саме позіхнув, — поставити вашу винницю?
— Як бог поможе, то цієї осені може й закуримо. А на покрову, на що хоч поб'юся в заклад, пан голова буде писати німецькі кренделі по дорозі.
По тому, як були сказані ці слова, очиці винокурові зникли; замість них простягнулося проміння до самих ушей: весь тулуб почав хитатися від сміху, і веселі губи на мить випустили димучу люльку.
— Дай боже! — промовив голова, виявивши на своєму обличчі щось подібне до усмішки. — Тепер іще, дякувати богові, винниць розвелося небагато. А от за старих часів, коли Переяславським шляхом проводив я царицю, ще покійний Безбородько[1]…
— Ну, свате, пригадав час! Тоді від Кременчука до самих Ромен не налічували й двох винниць. А тепер… Чи ти чув, що вигадали прокляті німці? Незабаром, кажуть, будуть курити горілку не дровами, як усі чесні христіани, а якоюсь чортячою парою. — Говорячи це, винокур роздумливо дивився на стіл і на розставлені на ньому руки свої. — Як це парою — їй-богу, не знаю!
— Ну, та й дурні, прости господи, ці німці! — сказав голова. — Я б батогом їх, собачих дітей! Чи чувана річ, щоб парою можна було варити щонебудь? Виходить на те, що ложку борщу не можна піднести до губів, не зваривши їх замість молодого поросяти…
— І ти, свате, — обізвалася своячениця, що сиділа на лежанці, підібгавши під себе ноги, — будеш увесь цей час жити у нас без жінки?
— А нащо вона мені? Інша річ, коли б було що путнє!— Така б то негарна? — спитав голова, пильно наставивши на нього око своє.
— Де там гарна? Стара, як біс! Пика вся в зморшках, ніби спорожнений гаман. — І низенька будова винокурова захиталася знову від голосного реготу.
В цей час щось почало шарудіти за дверима; двері відчинились, і дядько, не знімаючи шапки, переступив поріг і став, ніби задумавшись, посеред хати, роззявивши рота і дивлячись у стелю. Це був знайомий наш, Каленик.
— От я й додому прийшов, — промовив він, сідаючи на лаві коло дверей і не звертаючи жодної уваги на присутніх. — Бач, як розтягнув, вражий син, дорогу? Ідеш-ідеш і краю немає! А ноги наче поперебивав хто. Достань но там, стара, кожуха підіслати мені. На піч до тебе не полізу, їй-богу не полізу: ноги болять! Дістань його, там він лежить коло покутя; дивись тільки, не перекинь горщика з тертим тютюном. Або ні, не займай, не займай! Ти, може, п'яна сьогодні… Нехай уже я сам дістану.
Каленик трохи підвівся, проте непереможна сила прикувала його знову до лавки.— За це люблю! — промовив голова. — Прийшов у чужу хату, та й порядкує як дома! Ану, випровадіть його як слід із хати!
— Облиш, свате! Хай спочине, — промовив винокур, утримуючи голову за руку. — Це корисний чоловік, більше б такого народу, і наша винниця славно б закуріла.
Проте не добродушність викликала ці слова. Винокур йняв віри всім примітам, і вмить вигнати людину, що сіла вже на лавці, це означало в нього накликати лихо.
— Що то воно, як старість прийде, — бурчав Каленик, лягаючи на лавці. — Нехай би, сказати, був п'яний. Так ні ж бо, не п'яний! Їй-же-богу, не п'яний! Нащо мені брехати? Я це скажу хоч і самому голові. Що мені голова? Щоб він здох, собачий син! Я плюю на нього! Щоб його, сліпого чорта, возом переїхало! Що він обливає людей на морозі…
— Еге! Улізла свиня в хату, та й ратиці суне на стіл, — сказав голова, гнівно підводячись з місця; але в цей час чималий камінь, розбивши вікно вдрізки, полетів йому під ноги. Голова став. — Коли б я знав, — сказав він, підіймаючи камінь, — який це шибеник пошпурив, я б навчив його, як кидатись! Бачите, які жарти? — казав він далі, розглядаючи камінь на долоні палючим поглядом. — Щоб він удавився цим каменем…
— Стривай, стривай! Боже тебе борони, свате, — підхопив винокур, збліднувши. — Боже тебе борони і на цьому, і на тому світі поблагословити когось такою лайкою!
— От знайшовся оборонець! Нехай він пропаде!..
— І не думай, свате! Ти, мабуть, не знаєш, що сталося з покійною тещею моєю?
— З тещею?
— Еге ж, з тещею! Увечері, трохи може раніш, ніж оце зараз, посідали вечеряти: покійна теща, покійний тесть, та наймит, та наймичка, та дітей душ з п'ятеро. Теща одсипала трохи галушок із великого казана в миску, щоб не такі були гарячі. Після роботи всі зголодніли і не хотіли дожидатися, поки прохолонуть. Взяли на довгі дерев'яні спички галушки, почали вечеряти. Аж ось, звідкіля не візьмись чоловік, якого він роду, бог його відає, просить і його допустити до вечері. Як же не нагодувати голодну людину? Дали й йому спичку. Тільки гість уминає галушки, мов корова сіно. Поки ті з'їли по одній і хотіли взяти по другій, на дні було чисто, як на панському помості. Теща підсипала ще, думає, гість наївся, далі не буде так хапати. Де там! Ще краще меле. Спорожнив і другу. „А щоб ти вдавився цими галушками!“ — подумала голодна теща; коли той одразу заглитнувся і впав. Кинулись до нього — і дух вилетів. Удавився.
— Так йому, ненажері проклятому, і треба! — сказав голова.
— Так то воно так, та не так вийшло. З того часу спокою не було тещі. Як тільки ніч, то мертвяк і приплентається в гості. Сяде верхи на димар, проклятий, і галушку тримає в зубах. Удень усе спокійно, нема про нього й чутки, а як тільки почне сутеніти, подивись на хату — уже осідлав, собачий син, димаря!..
— І галушка в зубах?
— І галушка в зубах.
— Дивно, свате! Я чув щось схоже ще за покійниці цариці…
Тут голова спинився. Під вікном стало чути гомін, тупотняву й танці. Спершу стиха бренькнули струни на бандурі, до них приєднався голос, Струни загули дужче; кілька голосів стали підтягати, і пісня зашуміла вихорем:
Гей, чи чули, хлопці, ви?
Чи голів ми позбувались?
У сліпого голови
Клепки всі порозсипались.
Треба голову набить
Та міцними обручами,
Треба голову скропить
Батогами! Батогами!
Одноокий голова
Вже старий, як біс, — а дурень:
До дівчат усе кива
Та моргає… Дурень, дурень!
І куди вже пнешся ти?
Та тебе б у домовину,
Сивий дурню, одвести
За чуприну! За чуприну![2]
— Гарна пісня, свате! — сказав винокур, схиляючи трохи набік голову й звертаючись до голови, що стояв остовпілий від такого зухвальства. — Гарна! Погано тільки, що голову згадують не зовсім пристойними словами…
І знову поклав руки на стіл і, якось солодко зажмуривши очі, налагоджувався слухати далі, бо під вікном гримів регіт і вигуки:— Ще! Ще!
Одначе спостережливе око помітило б зразу, що не здивування втримувало довго голову на одному місці. Так тільки старий досвідчений кіт допускає іноді молоду мишу бігати коло свого хвоста; а тим часом швидко складає план, як перетяти їй дорогу до нори. Ще одиноке його око було націлене на вікно, а вже рука, давши знак десятському, держалася за дерев'яну клямку дверей. Раптом на вулиці зчинився крик… Винокур, що до інших своїх чеснот залічував ще й цікавість, швиденько натоптав тютюну в свою люльку й побіг на вулицю; але пустуни вже порозбігались.
— Ні, ти не вислизнеш у мене! — кричав голова, тягнучи за рукав когось у вивернутому вовною догори чорному кожусі. Винокур, використовуючи час, підбіг, щоб заглянути в лице цьому порушникові спокою; але лякливо позадкував від нього, побачивши довгу бороду й страшно розмальовану пику.
— Ні, ти не викрутишся в мене! — кричав голова, тягнучи далі свого полоненика прямо в сіни; той не чинив ніякого опору, спокійно йшов за ним, ніби в свою хату.— Карпо, відчиняй комору! — сказав голова десятському. — Ми його в темну комору! А там розбудимо писаря, зберемо десятських, переловимо всіх цих бешкетників і сьогодні ж резолюцію усім їм учинимо.
Десятський забряжчав невеличким висячим замком у сінях і відчинив комору. У цей саме час полоненик, користуючися з того, що в сінях було темно, раптом вирвався з надзвичайною силою з рук його.
— Куди! — закричав голова, схопивши ще цупкіше його за комір.
— Пусти, це я! — обізвався тоненький голос.
— Не поможе! Не поможе, брате! Пищи собі хоч чортом, голубчику, не тільки бабою, не одуриш мене! — І турнув його в темну комору так, що сердешний полоненик застогнав, упавши на поміст. Голова в супроводі десятського пішов до писаревої хати, і слідом за ними, немов пароплав, димів люлькою винокур.
В роздумі вони йшли всі троє, похиливши голови, аж раптом, повертаючи в темний завулок, всі разом скрикнули, стукнувшись з розгону об щось лобами, і такий же крик пролунав назустріч їм. Прижмуривши своє око, здивований голова побачив писаря з двома десятськими.
— А я до тебе йду, пане писарю!
— А я до вашої милості, пане голово!
— Чудеса завелися, пане писарю!
— Чудні діла, пане голово!
— А що?
— Хлопці казяться, бешкетують цілими ватагами по вулицях. Вашу милость почитують такими словами — одне слово, сказати соромно. П'яний москаль побоїться вимовити їх нечистим своїм язиком. (Все це худорлявий писар, у вибійчаних шараварах і в жилетці кольору винних дріжджів, супроводив витягуванням шиї наперед і приведенням її в той же час до попереднього стану). Тільки був задрімав трохи, зразу зігнали з ліжка кляті шибеники своїми соромицькими піснями та стуком. Хотів був гарненько приструнчити їх, та поки надів шаравари й жилетку, всі порозбігалися хто куди. Самий верховод, проте, не втік від нас, співає він тепер у мене в тій хаті, де колодників тримають. Душа горіла в мене дізнатись, що то за птиця, та пика у нього вся в сажі, як у чорта, що кує цвяхи для грішників.
— А як він одягнений, пане писарю?
— У чорному вивернутому кожусі, собачий син, пане голово.
— А не брешеш ти, пане писарю? Що, коли цей шибеник сидить тепер у мене в коморі?
— Ні, пане голово! Ти сам, не в гнів кажучи, чи не погрішив трохи.
— Давай вогню! ми поглянемо на нього.
Принесли вогню, відчинили двері — і голова аж ахнув від здивовання, побачивши перед собою свояченицю.
— Скажи, будь ласка, — з такими словами вона підступила до нього. — Ти ще не з'їхав з останнього глузду? Чи була в отому твоєму одноокому казані хоч крапля мозку, коли ти мене в темну комору шпурнув? Щастя, що не вдарилася головою об залізний гак. Хіба я не кричала тобі, що це я? Схопив, проклятий ведмідь, своїми залізними лапами, та й пхає. Щоб тебе на тім світі пхали чорти…
Останні слова вона винесла за двері на вулицю, куди пішла з якоїсь своєї причини.— Еге ж, я бачу, що це ти, — казав голова очумавшись. — Що скажеш, пане писарю: не шельма цей проклятий пробийголова?
— Шельма, пане голово!
— Хіба не час нам усю цю бісову челядь вишколити гарненько та навернути до діла?
— Давно час, давно час, пане голово!
— Вони, дурні, взяли собі в голову… Який чорт! мені почувся крик своячениці на вулиці! Вони, дурні, взяли собі в голову, що я їм рівня. Вони думають, що я який-небудь їх брат, простий козак… — коротенький, що настав за цим, кашель, і кинутий спід лоба погляд навкруги подавали знак, що голова має говорити про щось поважне. — Тисяча… цих проклятих назв років, хоч убий, не вимовлю — ну, року, тодішньому комісарові[3] Ледачому даний був наказ вибрати з козаків найтямучішого за всіх. — О! (Це „о“ голова проказав, піднявши палець угору), найтямучішого за всіх, показувати шлях цариці. Я тоді…
— Що казати, це всякий уже знає, пане голово. Всі знають, як ти заслужив царської ласки. Признайся тепер, що моя була правда, взяв трохи гріха на душу, коли казав, що впіймав того шибеника у вивернутому кожусі?
— А щодо цього сатани у вивернутому кожусі, то його треба, для науки іншим, закувати в кайдани і покарати. Нехай знають, що значить влада! Від кого ж і голову призначено, як не від царя? Далі доберемося й до інших парубків; я не забув, як прокляті песиголовці нагнали у город череду свиней, що переїли всю мою капусту та огірки; я не забув, як чортові діти не схотіли молотити моє жито; я не забув… Ну, та хай вони проваляться, — мені спершу треба дізнатись, яка це шельма у вивернутому кожусі.
— О, то меткий, видно, птах! — промовив винокур, щоки якого під час цієї розмови безперестанку заряджалися димом, наче гармата під час облоги, і губи, облишивши коротеньку люльку, викинули цілий хмаровий фонтан.
— Отакого чоловіка не погано було б про всякий випадок тримати у винниці, а ще було б краще почепити його на вершку дуба, замість панікадила.
Такий дотеп показався винокурові не зовсім поганим, і він одразу ж вирішив, не дожидаючи ухвали інших, нагородити себе хрипким сміхом.
В цей час стали наближатись вони до невеликої хати, що майже провалилась у землю, — цікавість наших подорожан збільшилась. Всі стовпились коло дверей. Писар вийняв ключа, почав бряжчати ним коло замка, але цей ключ був від скрині його. Нетерплячка зросла. Засунувши руку, почав він шарити і сипати лайками, ніяк не знаходячи його.
— Е! — сказав він наостанку, нагнувшись і виймаючи ключа з глибоченної кишені своїх вибійчаних шараварів. При цьому слові серця наших героїв, здавалось, злилися в одне. І це величезне серце так сильно забилося, що нерівного стуку його не міг заглушити навіть брязкіт замка. Двері відчинились і… Голова зблід, мов полотно; винокур відчув холод, і його волосся піднялося вгору, наче хотіло летіти на небо; жах відбився на обличчі у писаря; десятські поприкіпали до землі і, як пороззявляли роти всі разом, так і завмерли, не стуляючи їх: перед ними стояла своячениця.
Здивована не менш за них, вона, проте, трохи очутилась і зробила рух, щоб підійти до них.
— Стій! — закричав диким голосом голова і зачинив за нею двері. — Панове, це сатана, — кричав він. — Вогню, швидше вогню. Не пошкодую казенної хати. Паліть її, паліть, щоб і кісток чортових не зосталося на землі.
Своячениця жахливо кричала, почувши за дверима такий грізний вирок.
— Що ви, братці! — казав винокур. — Дожили, дякувати богові, до сивого волосся, та й досі розуму не набрались: від простого вогню відьма не загориться. Тільки вогонь від люльки візьме перевертня. Чекайте, ось я зараз все владнаю!
Сказавши це, висипав він гарячий попіл із люльки в жмут соломи і почав роздмухувати його. Одчай надав в цей час сили бідній своячениці; голосно стала вона благати й переконувати їх.
— Стійте, браття! Нащо справді даремно набиратися гріха; може, це і не сатана, — промовив писар. — Якщо воно, тобто оте саме, що сидить там, покладе на себе хреста, то це наявна ознака, що не чорт.
Пропозицію схвалили.
— Цур тобі, сатано! — казав писар, прихилившись до шпарини в дверях. — Як не будеш ворушитись, ми відчинимо двері.
Двері відчинились.
— Перехрестись! — сказав голова, озираючись тим часом назад і вибираючи безпечне місце на випадок ретиради[4].
Своячениця перехрестилась.
— Який чорт? Справді, це своячениця!
— Яка нечиста мати загнала вас, кумо, в цю хижку?
І своячениця, хлипаючи, розповіла, як на вулиці схопили її хлопці наоберемок і, не зважаючи на пручання, вкинули її через широке вікно в хату й забили віконницею. Писар кинувся до вікна — петлі у віконниці справді були поодривані, і сама вона прибита тільки зверху дерев'яним брусом.
— Ну, ти в мене знатимеш, одноокий чорте! — закричала вона, підступаючи до голови, який зразу порачкував назад, боязко міряючи її своїм оком. — Я знаю твій намір: ти хотів, ти радий був нагоді спалити мене, щоб вільніше було волочитись за дівчатами, щоб ніхто не бачив, як дуріє сивий дід. Ти думаєш, я не знаю, про що ти говорив цього вечора з Ганною! Ні, я знаю все. Мене не обдурити й не такій дурній, як у тебе, голові. Я довго терплю, тільки гляди, щоб після не каявся…
Вона посварилась кулаком і швидко пішла, залишивши остовпілого голову.
— Ні, тут справді без чорта не обійшлося, — думав він, люто чухаючи потилицю.
— Спіймали! — закричали в цей час десятські, входячи в хату.
— Кого спіймали? — спитав голова.
— Чорта у вивернутому кожусі.
— Сюди його! — крикнув голова і вхопив приведеного полоненика за руки. — Ви збожеволіли: це ж п'яний Каленик…
— Що за загибель. У руках був у нас, пане голово! — В переулку обступили кляті парубки, як почали танцювати, сіпати за рукава та язика висолоплювати, та виривати з рук! Хай вам чорт! — думаємо. — І як оця ворона потрапила замість нього, бог один відає.— Владою моєю і всієї громади дається наказ: цю ж мить піймати того розбійника, а оним чином і всіх, кого знайдете на вулиці, і привести на розправу мені.
— Даруй, пане голово, — закричали деякі, кланяючись в ноги. — Подивилися б ви, які пики! — Побий мене бог, і родились і хрестились — не бачили отаких гидотних пик! Чи довго до гріха, пане голово? Налякають так, що ніяка баба не візьметься вилити переляк.
— Дам я вам переляк! Що ви? Слухатись не хочете? Руку за ними тягнете? Бунтуєте? Що це? Та що ж це? Ви заводите розбишацтво? Ви!.. Ви!.. Та я на вас комісарові! Зараз же, чуєте, зараз! Біжить! Летіть птицею! Щоб я вас!.. Щоб ви мені!..
Усі порозбігались.
——————