Літопис політики, письменства і мистецтва/7/Ще про галицьку траґедію
| ◀ Політична хроніка | Літопис політики, письменства і мистецтва № 7 (16 лютого 1924) Ще про галицьку траґедію |
З чого живе поет? ▶ |
|
Пощо довго лаяти минуле, якщо се не має принести пожитку сучасному? Будущини ради, не треба побоятися жадного зусилля, щоб зарадити сучасному нещастю. (Тукидидес)
НАША стаття „З галицької траґедії“, у 2-ому зшитку „Літопису“, викликала незадоволення „Діла“. В огляді преси, під заголовком „Хто є виновником лиха?“, у 27-ім числі с. р., подає воно другу частину статті — ту що обговорює роль преси в останніх роках галицько-української політики — і приточує до сих виписок свої полемічні замітки. „Діло“ признає згори, „що богато слушности містять у собі стрічки „Літопису“, а радше (?) його редактора,“ одначе жаліє над сим, що той редактор буцімто „відповідно не розміщує світла і тіней“, може несвідомо, а може свідомо… Далі протестує воно проти міряння сучасної української преси передвоєнною мірою (а якою?); перечить, буцімто українське громадянство Галичини бере 99,99% своєї політичної мудрости з своєї преси; натомість упевняє, що „99,99% громадянства сьогодня черпає свою політичну мудрість не з преси, тілько з поголосок, чуток, нашіптувань, або з мутних джерел такої „преси“, якої перед війною у нас не було“ (й ось таки порівнання з ранішими часами!); закидає, що буцімто й „Літопис“, чи його редактор, приєднується до тих нових орґанів преси, що „тілько те й роблять, що сіють недовіря до „Діла“, деякі навіть з наказу і за спонукою людей, яких народ виніс був на найвищі щаблі“. І якщо громадянство навчилося нетерпимости, некритичности, фразерства і нещирости в політичних питаннях, то — на погляд полеміста — не від самого таки „Діла“, а від тих чинників, „які взяли на себе обовязок дипломатично виграти галицьку справу на міжнародній арені, які фактично вели галицьку політику до 14-ого березня, і які тепер стають на голові, щоби дальше задержати в своїх руках провід нашої політики, не тілько за границею, але і в краю“, і тому, мовляв, докори треба звернути в їх бік, а не в бік „Діла“, яке було тілько „посередником“ у навчанню нетерпимости, некритичности і т. ин. Перемішавши сим способом питання відповідальности за означену політичну акцію з питанням політичного виховання громадянства пресою — „Діло“ складає всю вину за сьогоднішний стан преси тілько „на тих, які а) ту пресу всіми способами терроризували, або б) іґнорували її тоді, як ще був час остерегти громадянство від обману, самодурства і дурних учинків“.
В сім місці кінчиться оборона „Діла“, а починається наступ на редактора „Літопису“. Бо під винуватцями катеґорії б) воно розуміє в першій мірі С. Томашівського. Він, мовляв, належить до тих, „які були, або повинні були бути в курсі справи і які — на жаль — мало виявили чесности, прозорости, контролі, критицизму і реалізму в національній політиці; не тільки не проявили вони ініціятиви задля остороги громадянства… але навіть і тепер не мають цивільної відваги зробити того з відкритим шоломом… висловити своєї думки відкрито і ясно, тільки обходять поза плоти тай поза огороди“… Се останнє бачить полеміст „Діла“ в афоризмі „Війна і мир“, уміщенім зараз за статтею „З галицької траґедії“, який буцімто заступає думку автора сеї останньої, та кінчить словами: „Смутком віє від такого вияснювання наболілих питань.“
Ось короткий та вірний зміст відповіди „Діла“. Чи треба вимовнішого образка занепаду нашої преси? Або нагляднішого доказу, як мало користають деякі люде з власного досвіду? Се-ж очевидне нерозуміння свойого основного завдання і свідоцтво моральної безсильности, якщо не чого гіршого, коли велиться вірити, що старий поважний орґан громадської думки, остаючи безпереривно в тісному звязку з громадянством, мусів буцімто упасти невинною жертвою нездарности чи недобросовісности одиниці чи малого гуртка одиниць за кордоном, відорваних від українського громадянства, хоч би й під шумною назвою „уряду“. Чи не було першим і найголовнішим обовязком якраз чесної преси не допустити до такого ненормального стану? Національна преса — се-ж народна совість, якій не до лиця поза ображеної дівочости. — Коли „Діло“ й досі не розуміє сього, то можна зневіритися в його будущині.
Щодо закидів, обернених в бік „Літопису“, мусимо з усею енерґією запротестувати проти твердження, буцімто він „не важиться висловити своєї думки відкрито і ясно, тілько обходить поза плоти та поза городи“. Невже наші замітки про „Діло“ були ще замало „відкриті і ясні“? Які там „плоти й городи“? Се очевидна нетактність, коли один часопис, щоденний, присвоює собі право диктувати другому, тижневому, на які теми йому писати! „Літопис“ пише — у межах спроможности — про се, що уважає актуальним, корисним або інтересним; пише тоді, коли уважає відповідним; одначе завсіди пише достаточно ясно і відкрито, щоб інтеліґентний і добросовісний читач міг зрозуміти. У статті „З галицької траґедії“ сказано виразно, що про „фактичні помилки нашої національної політики в останніх 5—10 роках“ говоритимемо при иншій нагоді, та сим разом обмежилися до заміток про одну з основних причин безуспішности нашої політики — про пресу, саме з приводу розпучливого новорічного крику „Діла“. Чи можливо поставити справу ясніше і відкритіше? В таких обставинах, добачувати в афоризмі „Війна і мир“ той тин, за який буцімто ховається боязький автор, може хиба зла воля. Хто переглядав „Літопис“, той знає, що всі міщені в ньому афоризми більш-менш підходять до обставин нашого національного життя (на те й виписано їх!); а хто лиш знайомий з редакційною технікою, знає також, що рішаючий голос про те, чи треба покористуватися афоризмовим запасом (він здавна готовий і зложений), має не так редактор як метрампаж. І так зправди було при 2-ім зш. „Літопису“. Що тоді вибір упав на „Війну і мир“ і що зміст сього афоризму припадково достроївся до першої частини статті „З галицької траґедії“ — частини „Ділом“ навіть незгаданої — то наша редакція хиба заслужила за се признання, а не низької інсинуації з боку львівської посестри. Очевидний знак морального занепаду нашої преси.
На сьому ми могли-б закінчити цілий випадок з „Ділом“ і полишити читачам остаточну думку про нього. Та на-жаль, у полеміці львівського дневника є ще один важкий закид проти редактора „Літопису“. Він, мовляв, не тілько тепер не має цивільної відваги виступати з відкритим шоломом (що за неустрашений лицар написав таке, де його лице?); він також один з тих наших дипломатів, які були і повинні були бути в курсі справи і які на-жаль… не проявили ініціятиви“ в боротьбі з лихом, „іґнорували пресу тоді, як ще був час остерегти громадянство від обману, самодурства і дурних учинків.“
Закид „Діла“ (не можна сказати, щоб він був дуже ясний і відкритий) треба розуміти так, що редактор „Літопису“ — ні в часі коли він був на службі української національної політики (себто до 1921), ні потім вийшовши з неї, хоч був чи повинен був бути „в курсі справи“, — своїм іґноруванням преси і браком ініціятиви не остеріг громадянства тоді, поки був ще час та сим способом став співвинуватцем за катастрофу 14-го березня. Се такий важкий закид, що наш редактор приневолений просити у своїх читачів вибачення за впровадження в дискусію деякого особистого елементу (річи — самому йому дуже осоружної й завсіди униканої); та, як зараз побачимо, за особою тут ховається одна доси незнана сторінка найновішої історії галицьких Українців, яку в цілости писати тут не місце, та й поминути вже неможливо.
Почнемо „відкрито і ясно“ без „плотів і городів“: Докір „Діла“ зроблений mala fide, недобросовісно. На-скілько він спрямований проти „урядової“ діяльности нашого редактор, поки він був у „дипломатичній“ службі, то всякому звісно, що культурні звичаї не дозволяють урядовцеви забігати у пресу, щоб остерігати громадянство від наслідків урядової політики, а колиб так було, то се була-б анархія. Звісно, кождий громадянин у подібнім становищи, коли він не безхарактерний карієрист і задоволений жолобник, має не то право а й моральний обовязок виявляти свої погляди, помічення, поради й остороги, одначе тілько і виключно по адресу своїх урядових зверхників. І кождий громадянин у подібнім становищи, коли тілько він почуває у собі крихітку моральної відповідальности за вчинки тої національної власти, у службі якої він остає, не оставатиме на своїм уряді, коли переконався, що він не в силі змінити даного погубного політичного напрямку.
Чи наш редактор, будучи в урядовій службі, користувався тим своїм правом і сповняв той свій обовязок, про се редакція „Діла“ може докладно не знати, та все-ж таки тілько відомо їй; щоб удержатися від легкодушних інвектив (пригадаємо хочби лист нашого редактора до „Діла“ з 15. VIII. 1923). Не входячи у справу 2½ літного відношення до зверхного уряду (про се можуть чимало сказати архиви), фактом є, що наш редактор уступив із служби (окрім д-ра Панейка, мабуть чи не одинокий з усіх Галичан добровільно), коли по довгім досвіді переконався, що з одного боку дотеперішна політична тактика урядових сфер мусить неминучо довести до катастрофи, а з другого — що нема вже найменшого вигляду вплинути на зміну сеї фатальної тактики. Значить, коли докір „Діла“ був спрямований проти колишньої урядової діяльности нашого редактора, то він цілком неоправданий.
Та, може бути, „Діло“ мало на оці здержливе становище нашого редактора після його виходу із урядової служби в 1921-ім році? Воно-ж пише, що й сьогодні „Літопис“ ховається поза тини й городи… Так, пише, одначе знає, що неправду пише. В дійсности, наш редактор не поминув жадної нагоди, яку тілько зустрічав у свойому еміґрантському життю, щоб не остерегти — поки був час — нашого громадянства від наслідків політичного засліплення; коли се йому не вдалося, то се вже буде чиясь инша вина — вина самого громадянства, а в першій мірі його львівської преси. Приїхавши з Лондону в липні 1921, він старався говорити з усіми важнішими земляками, в першу чергу урядовими, та — з усею обережностю і потрібним тактом — з'ясовував дійсне наше становище, остерігав від злуд і неминучих потім наслідків, розвивав свої погляди щодо зміни тактики і т. ин. І який був успіх? Одні, неначе загіпнотезовані, слухали і ні дрібки не розуміли; инші розуміли і злорадно усміхалися, що позбуваються невигідного урядовця і товариша; инші погоджувалися і притакували, одначе вмивали руки, бо мовляв нічого самі не вдіють; знов инші, зміркувавши в чому діло, втікали від розмови; а були й такі, що ловили кожде слово, щоб із власними додатками подати донос до „рішаючих чинників“. В таких обставинах, наш редактор переконався скоро, що з урядовими особами, до краю здеморалізованими, не договориться ні-до-чого; тому сподівався знайти більше зрозуміння серед не-урядових кол нашої еміґрації, головно членів Національної Ради, настроєних переважно опозиційно до уряду. Та й тут помилився. З жахом побачив він, що ся опозиція закидає свойому урядови гріхи, діяметрально противні тим, якими сей зправди грішив: уряд, мовляв, за-мало принциповий, за-надто угодовий, через-край нерішучий і т. ин. Коли сі панове почули, що наш редактор повернув з Лондону і нічого не говорить про те, щоб Европа не мала жадної иншої жури й амбіції, як тілько негайне визнання самостійної східно-галицької державности, почали не тілько уникати контакту з нашим редактором, а просто його бойкотувати: прим. він не був ніколи прошений на збори членів Н. Ради або партійної ґрупи, хоч він мав право домагатися того і зправди домагався. Одним словом, деморалізація і сліпота галицької еміґрації була безмежна і прийшлось зараз-же махнути на неї рукою.
Громадянство в краю инакше — подумав наш редактор і старався навязати з ним нитки порозуміння; звісно, скілько на чужині се можливо. Коли почув, що хто приїхав з Галичини, старався видіти його і говорити з ним, знов з усею обережностю, одначе успіх був майже жадний. Не до увірення, а все таки правдиве, що знайшлися земляки на еміґрації, зокрема урядові, які пильно дбали про те, щоб не допустити приїзжих Галичан до безпосередного контакту з ним, і — мали успіх, не трудний при тім, бо та сама психічна хороба, що з'їдала еміґрацію, себто манія самодурства, обхоплювала і краєве громадянство. Не-один земляк, остережений щодо політичного „песимізму“ нашого редактора, не спішився зійтися з ним.
Оставала листова переписка і преса. Перша була дуже трудна з огляду на польську цензуру; а коли часом було можна обійти її, то часто не діставалося жадної відповіди, часом тілько загальні фрази, а в найліпшім разі відзив такого характеру: ваша правда, ми самі відчуваємо, що летимо у пропасть, одначе не можемо инакше говорити і робити, іменно з огляду на прилюдну опінію, на настрій і т. ин. А самодержавним керманичем громадської опінії було тоді — „Діло“. Розказують прим. таке, що редактори його, на політичних нарадах, висловлювали не-одну критичну і здорову думку, одначе ніколи не висказували її в часописі, тілько навпаки творили ілюзії, підхоплювали всі можливі поголоски, чутки і нашіптування з усяких мутних джерел і годували ними громадянство до самого останка — до 14-го березня, а навіть ще довше.
В таких обставинах: що мав почати громадянин, з національно-політичною совістю? Написати й видати політичну студію, критичні спомини то-що? Українська преса убила-б була се мовчанкою і громадянство не мало-б жадної безпосередної користи. Скласти сензаційний памфлет в роді J’accuse…, ударити на уряд, викликати реакцію у громадянстві, спонукати до ратування останків? Редактор „Літопису“ признається, що така думка кількома наворотами виринала в його голові, та кождим разом він покидав її і — не помилився. Коли все громадянство, з малими виїмками ціле від гори до низу, з виключної вини його провідних сфер, з окрема з вини його преси, було так тяжко психічно хоре, то не одна, а й пять брошур було-б не уздоровило його. Воно сліпо вірило, не то в необхідність і можливість, а в близьке і певне здійснення галицької державної самостійности — у річ, для кождого нормально думаючого політика в даних обставинах абсурдну і нездійсниму. Коли-ж, після такого революційного виступу одиниці чи гуртка, прийшов би був той-же самий 14-ий березня (що з огляду на змарнований довгий час було дуже правдоподібне), або кожда инша, навіть корисніша розвязка галицької справи (автономія, міжнародний статут, федерація і т. ин.), то всі почитателі безоглядної державної ідеї, в першій мірі преса, не були-б сказали: сю невдачу спричинила зрадлива акція тих а тих людей? Дехто дожив сього і без усякої акції. Ні, се божевілля мусіло дійти до краю, щоб стати Schulbeispiel-ом для нових поколінь.
Се велике непорозуміння, в самих основах власного звання, коли „Діло“ докоряє приватну людину за їґнорування преси. Невже не було обовязком його самого інформуватися про стан нашої справи за кордоном не у самих тілько урядових колах? „Діло“ знало прим., що Панейко уступив, що Томашівський уступив; чи воно спитало кого з них, яка були причина уступлення, який їхній погляд на нашу справу, що вони думають про найблизшу будущину і т. ин.? Ніколи, бо се воно іґнорувало нашого редактора, а не навпаки!
Ставши подітичним редактором „Українського Слова“ в Берліні, наш редактор не закривав своїх думок і поглядів перед широким громадянством; вони були доступні й „Ділу“. Та чи воно відгукнулося коли на них? Ніколи. Пізніше, вибір із статтей „Українського Слова“ вийшов окремою книжечкою, а з неї дехто з читачів (як знаємо з досвіду) дійсно вичитав осторогу громадянства. А як поставилося „Діло“ до сього видання? Воно з'іґнорувало його… Не тілько іґнорувало. Воно радо містило кожду напасть на автора, політичну і не-політичну. Не зважаючи на се, він задовольнив бажання одної людини (з поза редакції) і став на якийсь час співробітником „Діла“, одначе мусів при тому приймити застереження, що не буде писати про українські, зокрема галицькі, політичні питання. Та й у сих тісних межах співробітництво не протяглося довше трьох місяців… І ні тоді, ні раніше, ні опісля він не дістав з ред. „Діла“ жаднісенького письма, жадної пропозиції, жадного запиту, жадної інструкції. Ах, вибачайте! Будучи в м. травні у Львові, наш редактор одержав пропозицію написати статтю про знесення панщини в Галичині, і — відмовив. Мабуть чи не се дало тепер привід „Ділу“ нарікати на іґнорування його й не остерігання громадянства.
Щодо остерігання. Про ріжні остороги нашого редактора зперед 14-ого березня може дійсно не знає львівський орґан, коли не цікавився сею справою; та про одну, після 14-ого березня, знає прекрасно. Наш редактор дуже горячо перестерігав, щоб не проголошувати на Народнім Зїзді т. зв. автономічної резолюції, та всі перестороги розбилися об… редактора „Діла“. А якби він тоді був послухав остороги, то тепер не було-б бойкоту і плачів…
Так виглядає „іґнорування“ й недостача „ініціятиви для остороги громадянства“ в розумінню сучасної львівської преси. О, ми дуже добре знаємо, чого бажається „Ділу“! Воно хотіло-б, щоб хтось оборонив його, накидаючися на б. галицький уряд і його галицьких прихильників. Само воно не хоче чи не вміє сього зробити, і радо покористувалося-б чужими руками, та не може знайти знаряддя. Для нас, б. галицький уряд належить уже до безповоротної історії, і тілько історично-політична критика належиться йому; ся прийде у своїм часі і на своїм місці; та тепер найважніша справа — то уздоровлення українського громадянства від тяжкої психічної недуги і від шарлатанства його преси. В тім напрямі, „Літопис“ зробить усе, що буде в його силах.