Літопис політики, письменства і мистецтва/7/Політична хроніка
| Літопис політики, письменства і мистецтва № 7 (16 лютого 1924) Політична хроніка |
Ще про галицьку траґедію ▶ |
|
ЛОЙД-ДЖОРДЖ любить, неначе оперова артистка або фільмова звізда, щоб його імя лунало по світі. Коли Бритійцям стало за-богато його спасання Европи і світа при помочи конференцій і дипломатичних нот, та коли вони спонукали його передати провід імперії в инші руки — він, замість віддати останки своєї життєвої енерґії ґольфовому спортови, залив головні европейські й деякі американські орґани повіню статтей про актуальні політичні справи, особливо горячо побиваючи версайський трактат — свою рідну дитину, та президента Поенкаре — свойого спільника по батьківстві; сього останнього за те тілько, що він, разом з иншими Французами, намагається серіозно трактувати згаданий трактат, а не так як Лойд-Джордж: вчора любив, сьогодні забув…
Та й сі вияви його доброго гумору, після одного року, проїлися людям. Не тілько видавці ґазет, а й публика перестали цікавитися його статтями, де було чимало дотепу, а мало думки. Новий бритійський уряд, якому Лойд-Джордж наперед робив велику рекламу, не платив тим самим добром амбітному старикови… В такій розпучливій ситуації мусів Лойд-Джордж чимось звернути увагу світа на себе, і таки доконав сього. Цілі три чи чотири дни весь світ стояв під вражінням сензаційних розоблачень Лойд-Джорджа про „тайну умову Вильсона і Клемансо 1919-го р.“ щодо окупації лівого боку Рену. Та ще сензаційна вістка не добігла до всіх місць свойого призначення, як уже здогонила її друга — що се тілько плід буйної уяви і слабої памяти Лойд-Джорджа.
Se non è vero, è ben trovato; хоч і не правдиве, а дотепне. Дійсно, що може бути пікантнішого як тайна політична умова між американським доктринером, ворогом усякої „тайної дипломатії“, а цинічним політичним практиком, — на конференції, що мала відкрити нову еру благоденства між людьми, поза спиною найблизших товаришів перемоги? Вся вістка показалася неправдива. Ціла справа зводиться до того, що Клемансо „переконав“ наперед Вильсона, а потім Лойд-Джорджа у справедливости французьких домагань… Сей останній так уже забув свою ролю на мировій конференції, що прочитавши протокола її увірив, що впав на слід незнаної йому досі тайної дипломатії, та осмішив себе.
В дійсности, як хто зпантеличив мирову конференцію 1919-го р., то не Вильсон, що по своїм силам обстоював свої „принцили“ і під напором партнерів здавав одну позицію за одною; і не Клемансо, що завсіди був вірний своїм ідеям і своїм ділам; — а тілько Лойд-Джордж, своєю безпринципною еквілібристикою. Се-ж від нього самого походить звісний анекдот про Вильсона, характеристичний не тілько для сього, а й для самого автора. Уявіть собі, говорив він, який упрямий сей президент: шість днів переконував я його і з ледвою бідою переконав, що біле є чорне; кілька днів пізніше, в шести годинах я не міг його переконати, що се не так, що річ мається навпаки, так як він зразу думав…“ В таких обставинах, що путнього могло вийти з мирової конференції? Зокрема, західно-українські землі мусять дякувати за свою долю в першу чергу Лойд-Джорджови.
БЕНЕШ, міністр закордонних справ Чехословаччини, подав 6-го с. м. парламентарній комісії exposé про міжнародне становище держави. За пять літ своєї діяльности на сім уряді, Бенеш успів виробити собі політичне імя, що переростає міжнародне політичне значіння чехословацької держави. Інтеліґентний, прозорливий, тактовний, та при всім повний ініціятиви й діяльности — він цінений, як першорядна дипломатична сила, всіми европейськими кабінетами. Доказ — що не тілько у великих державах є плодовита земля під визначних політиків; побіч Греції і Сербії станула Чехословаччина. Тому не диво, що до голосу д-ра Бенеша прислухувалася вся Европа.
Його промова розвіяла наперед одну з останніх політичних леґенд, буцім-то він недавно виступав у ролі маклера між Францією і Совітами. Показується (згідно з нашим поглядом у 3-ім числі), що Бенеш не належить між оптимістів щодо сучасного режіму в Росії і не вірить у жадні заповідані користи, політичні й господарські, з визнання Совітів, хоч і не є принципово противний такому визнанню; торговельну умову з ними Чехословаччина має вже здавна.
Про союз з Францією, підписаний 25-ого м. м., заявив Бенеш, що в ньому, окрім оголошених пунктів, нема жадних тайних постанов, зокрема війскового характеру; що він має тілько одну мету — удержати status quo сучасного політичного систему в Европі. Сьому можна цілком вірити: політична доля Чехословаччини нерозлучно звязана з удержанням сього систему, утвореного мировою конференцією в Парижі; вона з ним прийшла на світ, та впала-б або основно захиталась би з переміною його. Тому-то не диво, що ся молода держава старається скріпити своє становище сітю міжнародних умов і політичних союзів з тими, що так само як і вона заінтересовані в удержанню status quo.
Заперечив також міністр рішучо поголоскам, буцімто Мала Антанта, наслідком югославянсько-італійського трактату, попала у критичне становище; що буцімто сей трактат був для нього самого великою несподіванкою й ударом. І знов нема найменшої підстави не вірити йому. За-богато спільних інтересів між державами Малої Антанти, щоб роздувати можливі суперечности! Той сам принцип доторкає і взаємин з Польщею. У нас, Українців, помічається нахил прибільшувати польсько-чеські суперечности і висновувати з них фантастичні комбінації на найблизшу будущину. З exposé виходить м. ин., що причина оставання Польщі поза Малою Антантою лежить більше по польськім боці, а не навпаки. Під адресом Польщі сказав міністр: „Порозуміння буде тим тяще, чим активніше виступить нова Росія в европейській політиці.“ В сих словах скривається пояснення тих причин, що здержують Польщу від приступлення до М. Антанти.
КАРПАТСЬКА РУСЬ стоїть на передодні виборів — не в автономний сойм, який по міжнародним постановам належиться їй, а тілько у праський парламент і сенат. Доси жила ся країна щось неначе в умовах абсолютизму; тепер державний закон з 1920 про вибір і склад загально-державних законодатних установ, посольського дому і сенату, розтягається і на неї: руські посли з автономної території появляться у Празі.
Який буде склад руського заступництва, се при партійнім хаосі за Карпатами трудно вгадати; та який він і не був би, то два національно-політичні питання без сумніву обєднають усю репрезентацію: питання дійсної автономії і питання границь. Щодо сих останніх, то поза К. Русю мало хто знає, що приблизно ⅓ української території, все на захід від р. Уга, не входить у склад „автономної“ провінції, тілько призначена на утоплення в чесько-словацькій більшости. Ось де незагоєна рана українсько-чеських взаємин! Не заслонить її корупція ширена між українськими еміґрантами в самій Чехії.
ТАТАРСЬКІ ВІСТИ з Московщини не переводяться. Хоч би й як критично ставитися до них, то вони за довго тревають і за часто поновляються, щоб їх іґнорувати цілком. Es muß doch etwas faul sein im Staate Dänemark. Що саме діється там? Може бути що Троцький найлояльніша людина у світі, а червона армія найбільше дисциплінована; може бути що в Совнаркомі і всяких инших комах панує згода; може бути що нове визнання Совітів дещо зміцнить їхнє становище, а деякі далекі вигляди на закордонну позичку зґальванізує ще раз їхній господарський орґанізм і полатає фінансове безладдя; та одного певно бракує в Росії, такого чого не легко набути. Себто авторитету; морального і політичного; серед упривилейованих і серед мас. Останній авторитет пішов з Ленином до гробу. Як він витворився і на чому основувався, се неважно; досить того, що він був, що коло його особи творилася леґенда — необхідна на Сході для виконування влади. І криза політичного авторитету належить між найтящі. Як його віднайде совітська Росія? І чи взагалі віднайде його? Отсе питання: бути — не бути для сучасного режіму. То-ж кождого дня можемо почути про несподівані події на Сході.