Був колись-то цар на світі,
Що Давидом звався,
Спав на сріблі, в діамантах,
В золото вбирався.
І палаци мав на диво!
Стіль була шкляная,
І під стелею ходила
Рибка золотая.
Стіни були в діамантах,
В золоті підлога,
І на милю вкруг палацу
Срібная дорога.
Та і жінка гарна була,
Нічого казати:
Лиш поглянути на нюю,
То гріх не кохати.
Тілько б жити, царювати
Та молитись богу.
Та Давид пішов з розкоші
Не на ту дорогу.
Люди охали, стогнали,
З голоду вмирали,
А Давид, що тілько бачив,
Грабив напропале.
Дівчат гарних, молодиців
Зводив він ні на що.
Через него й його жінка
Пустилась в ледащо.
Стид і сором, віра й правда
Все то замирало.
Повернулось все в палацах
І пуття не мало.
