Лірика (Гофмансталь)/Послання
| ◀ Nox portendis gravida | Лірика пер.: Іван Крушельницький Послання |
Терцина I (Про тлінність) ▶ |
|
П О С Л А Н Н Я
Я свідомий, що називати можем
Найкращими ті тільки дні, коли ми
В розмові краєвид той проти нас
Приймаємо за край душі: на горб
Вгору до тіні йшли ми до гаю,
Що нас обняв, як щось вже пережите,
Коли ми тихо серед дальних нив
Стрічали сон життя створінь незнаних,
Ба, навіть слід їх ходів, їх піятик
І над ставком пливкий розмови згук,
Що в нім од неба глибшим відбивавсь склепінням:
Я свідомий цих днів, а поза ними
Лиш трьох річей: здоровим бути б лиш
І власним тішитись життям і тілом,
А у думках, в орлиних юних крилах,
Знайти одну розвагу: мати друзів.
Тому я хочу, щоб прийшла і пила ти
Із тих збанків, що унаслідив я,
В прикрасах листя і з дітьми на крилах,
Зі мною сівши в садковій вежі:
Два юнаки сторожать в ній дверей,
З облич котрих із поглядом тупим,
Напіводхиленим глядить тобі
У вічі мертво-люта доля й ти
Мовчиш і бачиш краєвиду шир:
Що може він пізніш мені подасть
Про тебе гарний вірш у самоті
І загніздиться в тіні тут і там
Про тебе згадка й перед сумерком
Потягне в деревах між темним віттям шлях
І доріжки безтінні у простір
Розкотить, мов далекі злоті громи.