Лірика (Гофмансталь)/Монолог Клявдія
| ◀ Ода до малого дитяти | Лірика пер.: Іван Крушельницький Монолог Клявдія |
|
М О Н О Л О Г К Л Я В Д І Я
Вже блеск позолотив верхи далин,
Повивши в сонці їх повітря вогким скливом,
А в вишині пливе вінок хмарин
Біленьких в злотих рамах з тоном сивим:
Отак мистці малюють у минулім
Хмарки, що встіп мадонни розтягнулись.
На схилі сплять хмарок блакитні тіні,
А тінь гори сповнила дальний діл
І потьмарила зелень полонини.
Та верх горить ще в сонці в повні сил.
Як рідні ж для моєї туги мук
Самітні жителі на дальних схилах,
Яким майно, що виросло зпід рук,
Надгороджа приємну втому тіла!
Чудовий буйний вітер, що біжить
Уранці босоніж пахким лугом —
Із сну їх будить; диких бджіл тремтить
Прозорий рій і божа синь кругом.
Природи світ став трудовим їх домом,
З усіх бажань їх зов його скиглить,
У змінній грі приливу сил і втоми
Вони знаходять щастя теплий слід.
Вже покотився сонця злотий круг
В далеких мор зеленистий криштал;
Ще крізь дерева видно блесків рух,
А вже червоний дим і жару вал
Сповняє береги, де повно селищ,
Що в дужих кораблях діток своїх —
Плем'я величнє, хитре і веселе —
Гойдають пальцями наяд морських.
Вони шмигляють в далях, наче в диві,
По хвилях тихих, що не тяв чардак,
А серце їх кріплять моря бунтливі
І гоять горя й болю кожний знак.
Так бачу я пуття і благо в далі
І завжди з тугою туди дивлюся,
Коли ж на близь ізблизька гляну в жалі —
Глухе все й я у ранах смутку в'юся.
І бачу, як з життям, що я прогаяв,
Снується біля цих доріг і дому
Нелитих слів і втіх пропалих зграя
Й шукань безглуздя й туг туманні зломи.
Вони вже світять світло і у ямі
Тісних стінок душний будують світ
З дарами розкоші й сльозами
Й з усім, що серце ловить, наче в кліть.
Сердешно-щирі всі вони
Й їх журить доля тих, що в далині;
Й для всіх на горя полини
В них усміх є… чужий цей усміх все мені.
Вони уміють простими словами
Збудити сміх і сльози і до брами,
Що вся закута сімома замками,
Не б'ють кривавими руками.
Що знаю ж я з життя людини?
Я ніби жив в житті отому,
Та що найбільш я зрозумівсь на ньому,
Не впав йому ще в павутини.
Ні раз я в ньому не згубився.
Де інший візьме й інший кине —
Стояв я збоку, мов німий вродився.
Ні раз нікому з уст коханих
Не пив я справжнього життя напитку,
Ні раз не бився в справжнім болі,
Ні раз в сльозах не йшов шляхом самітко.
Як я раз що з дарів природи й взяв
І зрушивсь, втішивсь, то його назвав
Мій ум, чуйний над міру, що не вмів
Забути всього, вмить ярким іменням.
А як прийшла порівнянь ціла рвеня —
Я втратив віру й щастя власне вбив.
А горе теж! розточене їдкою
Золою думки, злиняле й бліде!
Як прагнув я його обнять рукою
І солод пити з болю, що гряде:
Щоб він крильцем торкнув, — і отупів
І замість болю я нудьгу зустрів…
Вже сутеніє. Я мудрую. Гей!
Наш час цікавих виплодив дітей.
Та я втомивсь і час би йти на спочин.
Ось лямпи блеск мені знов перед очі
Кладе цей склад, де мертвий тільки хлам,
Що я крізь нього вкрастись ждав на змогу
У те життя, як вимріяний храм,
Хоч і не стрів шляху, що вів до нього.
До ніг твоїх слоневокісних в ранах,
Розп'ятий, припадали часто люди,
Те чудотворне полум'я, кохане,
Благаючи зіслати їм у груди.
Як замість жару ж відчували лід —
Їх мучив жаль, вбивав їх жах і стид.
Джйокондо, ти, що твого тіла глузд
Зорить на мене з тла чудових тонів,
І солод, терпкість, загадковість уст
І велич віч сонливих, велич скронів:
Життя не більше ти мені відкрила,
Як ним тебе надихать була в мене сила!
Ви, кубки, що до вас на холод стін
Чимало падало устами,
Старі лютні, що вашими піснями
Втішалось серце в болі самотин,
О, що б я дав щоб я на чару лоні
Відчув, що я у вашому полоні!
Ви, дерев'яні й бляшані щити,
Лячні картини, повні форм світи,
Ви, черепахи, грипи, фавни,
Янголи, птиці й злоті сплети жнива,
Запаморочливі й жахливі дива —
Та ж я колись вас відчував,
Вас, що повстали з примх живих і славних,
Що виплили із моря дужих лав,
І формі у полон, як риба в невід, впали.
Даром я йшов за вами, що зв'язали
Мене з собою своїм чаром, надаремне:
А поки ваші вередливі душі
Я вспів проникнуть, як маски — то темне
Життя моє ставало, серце й світ,
І роєм ви мене хватали в кліть,
Зжираючи — ви, гарпії жорстокі, —
Всі парості зелені круг джерел глибоких…
Я так захопивсь неприродним духом,
Що сонце бачив вже лиш мертвим оком,
І все, що чув лиш — чув я мертвим ухом:
Я дивний все з собою тяг проклін,
Не все свідомо, та не й без знаття
І ледь без болю, в марноті чуття
Життя прожити, наче зміст книжин,
Що в них одно вже — друге ще — я не збагнув,
І вслід за чим лиш тугу за життям відчув.
А що тривожило й у втісі гуло —
Мені воно собою мов не було,
Ні, лиш злуда прийдешнього життя
Й порожний образ повного буття.
І так я в болі й в кожному коханні
Тривожно бився з привидами злими,
Збавляючи без вжитку поривання,
Ждучи на день у сну глухого димі.
Я озирнувсь і глянув на життя:
В нім швидкість не для бігу до мети
І не для бою бодрість запальна,
Не смутить горе, щастя не втіша.
На недоумний запит — відповідь дурна!
Туманний сон зринає з нор палітер
І щастя — все вже, хвиля, мить і вітер!
Болюче-мудрий і зневірений зовсім
У томній гордості, в відмови путах
Без зайвих скарг вживаюся, закутий,
У цих кімнат, у міста цього злім.
Уже змогли мене і люди призабути,
Й на думку їх, що й інші, я у всім.