Люкреція Борджія/Третя дія
| ◀ Друга дія | Люкреція Борджія пер.: Валерія О'Коннор-Вілінська Третя дія |
|
Роскішна заля в палаці Неґроні. Праворуч маленькі двері. На задній стіні великі двері на дві половини. Посередині пишно накритий стіл по моді шіснадцятого віку. Прислуговують діти-пажі, одягнені в золоту парчу.
В той мент, як підноситься завіса, за столом сидить чотирнадцять осіб: Джепо, Мафіо, Асканіо, Олоферно, Апостоло, Гюбета й сім молодих гарних жінок, елєґантно прибраних. Усі пють, їдять, голосно сміються, крім Дженаро, мовчазного й замисленого.
ДЖЕПО, МАФІО, АСКАНІО, ОЛОФЕРНО, ДОН АПОСТОЛО, ГЮБЕТА, ДЖЕНАРО, дами, пажі.
ОЛОФЕРНО (з келихом у руці). Нехай живе добрий Херес! Херес Фронтери то райське місто.
МАФІО (з шклянкою в руці). Це вино варто більше за ваші оповідання, Джепо.
АСКАНІО. У Джепо слабість оповідати історії, як тільки випє.
ДОН АПОСТОЛО. Того разу у Венеції, у найяснішого дожа Барбаріґо, сьогодня у Ферарі, у чарівної принцеси Неґроні.ДЖЕПО. Того разу було сумне оповідання; сьогодня веселе.
МАФІО. Веселе? Виходить, що дон Сілізео, красень тридцяти років, промантачивши на грі батьківську спадщину, оженився на багатій маркізі Кальпурнія, що зустрічає вже сорок восьму весну — і вам це весело? Божуся Бахусом, що ні!
ГЮБЕТА. Це сумно й звичайно. Розруйнований чоловік жениться на руїні. Ми бачимо те що-дня. (Він їсть. Де-котрі з присутних виходять з-за столу на перед кону і розмовляють між собою, поки йде орґія.)
ПРИНЦЕСА НЕҐРОНІ (до Мафіо, показуючи на Дженаро). Сіньор Орсіні, ваш друг, здається мені, дуже сумний.
МАФІО. Він завжди такий, сіньоро. Вибачте мені, що я його привів до вас без вашого ласкавого запрошення. Це мій побратим. Він урятував мені життя при наступі на Ріміні. А я приняв удар шаблі на Венсенському мості, що призначався йому. Ми ніколи не розлучаємось. Ми завжди разом. Один циган напророкував нам, що ми й помремо в один день.
НЕҐРОНІ (сміючись). А сказав він вам, чи то буде увечері, чи вранці?
МАФІО. Він сказав нам, що то буде вранці.
НЕҐРОНІ (сміючись ще дужче). Ваш циган не знав, що говорив. — Ви дуже любите цього молодого чоловіка?МАФІО. Остільки, оскільки може один чоловік любити другого.
НЕҐРОНІ. Вам досить одного одному. Ви щасливі!
МАФІО. Дружба не сповняє всього серця, сіньоро!
НЕҐРОНІ. Боже мій! Що-ж сповняє все серце?
МАФІО. Кохання.
НЕҐРОНІ. У вас завжди кохання на язиці.
МАФІО. А у вас в очах.
НЕҐРОНІ. Ви чудні!
МАФІО. А ви прекрасні! (Обнімає її стан.)
НЕҐРОНІ. Ґрафе Орсіні, лишіть мене!
МАФІО. Раз поцілувати вашу руку!
НЕҐРОНІ. Ні. (Тікає од нього.)
ГЮБЕТА (підходячи до Мафіо). У вас налагожується ваша справа біля принцеси.
МАФІО. Вона все каже: ні.
ГЮБЕТА. В устах жінки „ні“ дуже близьке до „так“.
ДЖЕПО (наближаючись до Мафіо). Як тобі подобається принцеса Неґроні?
МАФІО. Чарівна. По правді кажучи, вона починає не на жарт ущимляти моє серце.
ДЖЕПО. А її вечеря?
МАФІО. Роскішна орґія.
ДЖЕПО. Принцеса вдова.
МАФІО. То видно зразу по її веселому настрої.ДЖЕПО. Тепер, я гадаю, ти не маєш підозріння до її вечері.
МАФІО. Я! Що ти! Я був божевільний.
ДЖЕПО (до Гюбети). Сіньоре де Бельверано, ви не повірите, що Мафіо боявся прийти на вечерю до принцеси.
ГЮБЕТА. Боявся? Через що?
ДЖЕПО. Через те, що палац Неґроні торкається до палаца Борджія.
ГЮБЕТА. До дідька тих Борджіїв! — і пиймо!
ДЖЕПО (тихо до Мафіо). Я люблю цього Бельверано за те, що він не любить Борджіїв.
МАФІО (тихо). Дійсно, він ніколи не мине нагоди послати їх до дідька. — Проте, любий Джепо…
ДЖЕПО. Ну?
МАФІО. Я стежу за ним з самого початку вечері, за цим мов-би то Еспанцем. Він ще нічого не пив крім води.
ДЖЕПО. От знову находять на тебе підозріння, мій добрий друже Мафіо. Твоє вино якесь невеселе.
МАФІО. Може ти маєш рацію. Я божевільний.
ГЮБЕТА (вертаючись і оглядаючи Мафіо від голови до ніг). Знаєте, сіньоре Мафіо, що по вашій постаті ви маєте жити девяносто років. Ви похожі на мого діда, що прожив такий вік і звався, як і я, Жіль-Базіліо-Фернан-Ірінео-Феліпе-Фраско-Фраскіто, ґраф де Бельверано.
ДЖЕПО (тихо до Мафіо). Я надіюся, ти певен тепер в його еспанському походженні. В нього принаймні двадцять хрещених імен. — Цілий молебен, сіньоре де Бельверано!
ГЮБЕТА. Ох! На горе наші батьки мають звичай давати нам більше імен на хрестинах, ніж екю на весіллі. Але чого вони там так сміються? (До себе.) Треба одначе, щоб жінки мали причіпку вийти звідсіля. Як зробити? (Він вертається до столу й сідає.)
ОЛОФЕРНО (випиваючи). Іменем Геркулєса! панове, я зроду не мав такого веселого вечора. Сіньори, покуштуйте цього вина. Воно солодче за вино Лякріма-Крісті й міцніше шипрського. Це сіракузьке вино, панове!
ГЮБЕТА (заїдаючи). Олоферно здається пяний.
ОЛОФЕРНО. Сіньори, я хочу сказати вам кілька віршів, що я склав. Я бажав-би бути кращим поетом, ніж я є, щоб виспівувати такі чудові бенкети.
ГЮБЕТА. А я — багатшим, ніж я є, щоб давати їх своїм друзям.
ОЛОФЕРНО. Нема нічого милішого, як виспівувати прекрасну жінку й добру вечерю.
ГЮБЕТА. Ще краще цілувати одну й їсти другу.
ОЛОФЕРНО. Так. Я хотів-би бути поетом. Я хотів-би піднятися до неба. Я хотів-би мати два крила…
ГЮБЕТА. Фазанових, у моїй тарілці.ОЛОФЕРНО. Отже я хочу прочитати вам мій сонет.
ГЮБЕТА. На біса, сіньоре маркізе Олоферно Вітелоцо! Я ухиляюся від вашого сонету. Не заважайте нам пити!
ОЛОФЕРНО. Ви ухиляєтесь од мого сонета?
ГЮБЕТА. Як од собаки, щоб не кусала мене, як од папи, щоб не благословляв мене, як од юрби, щоб не кидала в мене камінням.
ОЛОФЕРНО. Їй богу, ви, здається, ображаєте мене, пане дрібний еспанчику!
ГЮБЕТА. Я не ображаю вас, італійський велетню, я тільки не хочу слухати ваших сонетів. От і все. Моїй горлянці миліше шипрське вино, ніж моїм вухам поезія.
ОЛОФЕРНО. Вашим вухам, потріпаний кастилійчику? Я прибю вам їх до пят.
ГЮБЕТА. Ви безглуздий задирака! Фі, чи бачили коли такого тюхтія? Упитись сіракузьким вином і поводитись так, як ті, що пють пиво!
ОЛОФЕРНО. Чи ви розумієте, що я розріжу вас на чотирі частини, побий мене Боже!
ГЮБЕТА (розрізуючи фазана). Я не обіцяю так багато. Я ріжу не таку велику дичину, як ви. — Сіньори, пропоную вам цього фазана.
ОЛОФЕРНО (хапаючи ніж). Божуся, що випатраю цього поганця, хоч-би він був шляхетнішого роду від самого імператора!
ЖІНКИ (підводячись од столу). О, Боже! Вони побються!ЧОЛОВІКИ. Тихо, Олоферно! (Вони обезброюють Олоферно, що хотів кинутись на Гюбету. Під той час жінки зникають через бокові двері.)
ОЛОФЕРНО (одбиваючись). Божуся Богом!
ГЮБЕТА. Ви так віршуєте Богом, що порозганяли дам. Ви дуже недотепний кавалєр.
ДЖЕПО. Це правда. Що з ними сталося?
МАФІО. Вони злякалися. Ніж сяє, жінка тікає.
АСКАНІО. Ну, то вони повернуться.
ОЛОФЕРНО (погрожуючись до Гюбети). Я знайду тебе завтра, бісів Бельверано.
ГЮБЕТА. Завтра, скільки хочете! (Олоферно сідає, похитуючись з досадою. Гюбета регочеться.) Це безглуздя! Розігнати найгарніших жінок Ферари ножем, завинутим у сонет! Розсердитися з приводу віршів! Дійсно, в нього є крила. Це не чоловік, а птиця. Сидить на сідалі й спить на одній нозі, оцей Олоферно!
ДЖЕПО. Годі, годі, заспокойтесь, панове. Ви завтра вранці чемно переріжете один одному горлянку. Іменем Юпітера, ви принаймні битиметеся шаблями, а не ножами.
АСКАНІО. До речі, справді, де ми поділи свої шаблі?
ДОН АПОСТОЛО. Хіба ви забули, що нам сказали покинути їх у передпокої?
ГЮБЕТА. Це було дуже обачно, бо инакше ми побилися-б на очах у дам. Від того почервонів-би й флямандець, що пяніє од тютюну.
ДЖЕНАРО. Дійсно, обережність до речі!МАФІО. Нарешті, брате Дженаро! Оце перші слова, що я почув од тебе за ввесь вечір. І ти нічого не пєш. Чи не мариш ти про Люкрецію Борджія? Дженаро! Щось там є між вами. Не кажи: ні.
ДЖЕНАРО. Налий мені, Мафіо. Я не покидаю своїх товаришів ні за чаркою, ні в огні.
ЧОРНИЙ ПАЖ (з двома фляконами в руці). Сіньори, шипрського вина, чи сіракузького?
МАФІО. Сіракузького. Це найдобріше. (Чорний паж наливає у всі келихи.)
ДЖЕПО. Чума на цього Олоферно! Чом не вертаються наші дами? (Він іде до одних і других дверей.) Панове, двері замкнуті з-окола!
МАФІО. Може й ви починаєте вже лякатися, Джепо? Вони не хочуть, щоб ми побігли їм на здогінці. Дуже просто.
ГЮБЕТА. Випємо, сіньори! (Цокаються.)
МАФІО. За твоє здоровля, Дженаро. Щоб ти скоро знайшов твою матір.
ДЖЕНАРО. Хай Бог тебе вчує! (Усі пють, крім Гюбети, що перекидає за плече своє вино.)
МАФІО (тихо до Джепо). Тепер я добре побачив, Джепо!
ДЖЕПО (тихо). Що?
МАФІО. Еспанець не пив.
ДЖЕПО. Ну, то що?
МАФІО. Він кинув своє вино по-за спиною.
ДЖЕПО. Він пяний, так як і ти.
МАФІО. Може.ГЮБЕТА. Пісню, панове! Я заспіваю вам пісню до чарки, яка варта більшого за сонети маркіза Олоферно. Божуся славним черепом мого батька, що то не я склав ту пісню, бо я не поет і не маю хисту примусити битися носами дві рими на кінці кожної думки. Ось моя пісня. Вона звертається до святого Отця, райського розпорядчика, й висловлює ту правдиву думку, що божий рай належить пяницям.
ДЖЕПО (тихо до Мафіо). Він зовсім пяний.
УСІ (крім Дженаро). Пісню, пісню!
ГЮБЕТА (співає).
|
Святий Петре, одчиняй! |
УСІ (хором, крім Дженаро). Gloria Domino!
ГЮБЕТА.
|
Всі пяниці пють без ліку, |
УСІ (хором). Gloria Domino! (Вони цокають келихами й голосно регочуться. Раптом чутно сумний спів десь у глибині.)
ГОЛОСИ (з-окола). Sanctum et terribile nomen eius. Initium sapientiae timor Domini.
ДЖЕПО (регочеться). Слухайте, панове! — Поки ми тут співаємо, там лунає одправа.УСІ. Послухаємо.
ГОЛОСИ (з околу, ближче). Nisi Dominus custodierit civitatem, frustra vigilat, qui custodit eam. (Усі регочуться.)
ДЖЕПО. Справжній спів.
МАФІО. Якась процесія проходить.
ДЖЕНАРО. У північ? Трохи запізно.
ДЖЕПО. Ну їх! Співайте далі, сіньоре де Бельверано.
ГОЛОСИ (з окола, що все наближаються). Oculos habent et non videbunt. Nasos habent et non odorabunt. Aures habent et non audient.
УСІ (дужче й дужче сміються).
ДЖЕПО. Галасують ченці!
МАФІО. Глянь, Дженаро. Світло гасне. Ми тут скоро опинимося в темряві. (Лямпи дійсно бліднуть, мов вигоріло в них.)
ГОЛОСИ (з окола, ще ближче). Manus habent, et non palpabunt. Pades habent, et non ambulabunt. Non clamabunt in gature suo.
ДЖЕНАРО. Здається, голоси наближаються.
ДЖЕПО. Процесія мов-би тепер під нашими вікнами.
МАФІО. Це співи до похорону.
АСКАНІО. Мабуть якийсь похорон.
ДЖЕПО. Випємо за того, кого ховають.
ГЮБЕТА. А чому ви знаєте, що їх не кілька?
ДЖЕПО. То за всіх!
АПОСТОЛО (до Гюбети). Браво! і провадьмо наші благання до святого Петра.ГЮБЕТА. Треба казати чемно: до сіньора святого Петра, вартового й доглядача в раю. (Співає.)
|
Небо нас по правді суде, |
УСІ. Хоч співають, а хоч пють.
ГЮБЕТА.
|
Коли-б море те коханське, |
УСІ (цокаючи келихами й сміючись). Ми-б там рибами жили! (Великі двері в задній стіні тихо широко розчиняються. Видко велику обиту чорним залю. Горить кілька смолоскипів, у глибині срібний хрест. З великих дверей входять довгою низкою ченці в чорному й білому убранні. Їм видко тільки очі з-під відлог. У головах процесії хрест, у кожного в руці смолоскип. Вони сумно й голосно співають.)
ЧЕНЦІ. De profundis clamavi ad te, Domine! (Потім стають двома рядами по два боки залі і стоять нерухомо, як статуї, поки молоді люди дивляться один на одного в непорозумінні.)
МАФІО. Що воно значить?
ДЖЕПО (силкуючись засміятися). Це жарт. Ставлю під заклад свого коня проти свині і своє імя де Ліверето проти імени Борджія, що це наші прегарні ґрафині попереодягалися, щоб спробувати нас і що як-би ми підвели навмання одну з цих відлог, то побачили-б під нею гарненький жіночий видочок. — Ось гляньте. (Він іде сміючись, піднімає одну відлогу і спиняється, як скамянілий; з-під відлоги видно бліде лице ченця, що стоїть нерухомо з смолоскипом у руці, з потопленими до низу очима. Він спускає відлогу й одступає.) Це вже стає хімерне!
МАФІО. Не знаю, з чого кров мені стигне в жилах.
ЧЕНЦІ (співають у весь голос). Conquassabit capita in terra multorum!
ДЖЕПО. Яка страхітня пастка! Наші шаблі! наші шаблі! Панове, ми тут у сатани!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (раптом зявляється в дверях, одягнута в чорному). Ви у мене!
УСІ (крім Дженаро, що дивиться на все з кутка сцени, де його Люкреція не бачить). Люкреція Борджія!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Кілька день тому, ви всі, що тут, казали це імя як звитяжці. Сьогодня ви вимовляєте його з жахом. Так, ви можете дивитись на мене переляканими очима. Це дійсно я, панове. Я прийшла сповістити вас, що всі ви отруєні, і що ні один з вас не житиме й години. Не рухайтесь. В сумежній салі повно баґнетів. Тепер моя черга. Мені підвести голос і розбити ваші голови закаблуком! — Джепо Ліверето, іди слідом за твоїм дядьком, якого я звеліла заколоти у Ватиканських льохах! Асканіо Петручі, пошукай свого кузена Пандольфо, якого я убила, щоб одібрати його місто! Олоферно Вітелоцо, тебе чекає твій дядько, Яго д'Апіяні, якого я отруїла на бенкеті! Мафіо Орсіні, йди скаржитись на мене на той світ до твого брата Гравіна, удавленого в сні! Апостоло Газела, ти кажеш, що я придушила твого кузена Альфонса Араґонського; йди до нього! — По правді, за ваш баль у Венеції я вам віддаю вечерю в Ферарі. Свято за свято, сіньори!
ДЖЕПО. Прикре пробудження, Мафіо!
МАФІО. Подумаймо про Бога.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А! мої молоді друзі останнього карнавалу! Ви не сподівалися цього? Здається, я помстилася. Як ви гадаєте, панове? Хто тут з вас розуміється на помсті? Мов-би не погано! — Га? Що ви скажете про жінку? (До ченців.) Мої отці, одведіть цих благородних сіньорів у сумежну приготовану залю, висповідайте їх і скористуйтеся тими хвилинами, що їм ще залишилися, щоб урятувати, що можна, од їхніх душ. — Сіньори, хто має що на душі, подумайте про неї. Будьте певні. Вона в добрих руках. Це сенсікстінські ченці, яким святий Отець папа наказав бути при мені в таких випадках, як оцей. І коли я подбала про ваші душі, я подбала й про ваше тіло. Гляньте. (До ченців, що стоять перед дверима в глибині.) Розступіться трохи, мої отці, щоб сіньори бачили. (Ченці розступаються й тоді видно пять трун, накритих чорним, що стоять вряд за дверима.) Пораховано вірно. Їх як-раз пять. — А! сіньори! Ви вириваєте серце в нещасної жінки й думаєте, що вона не помститься! Ось твоя, Джепо! Мафіо, це твоя. Олоферно, Апостоло, Асканіо, ось ваші!
ДЖЕНАРО (якого вона не бачила до того, робить крок вперед). До них треба ще шостої, сіньоро!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Небо! Дженаро!
ДЖЕНАРО. Він самий.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Усі вийдіть звідціля. — Лишіть нас самих. — Гюбето, що-б не сталося, що-б не почулося звідціля, хай ніхто не входить сюди.
ГЮБЕТА. Слухаю. (Ченці виходять низкою, виводячи за собою пять сіньорів, що йдуть, хитаючись.)
Блимає тільки кілька лямп. Усі двері зачинені. Дона Люкреція й Дженаро, лишившись на самоті, дивляться один на одного, мов не знають, з чого почати.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (до себе). Це Дженаро!
СПІВ ЧЕНЦІВ (з окола). Nisi Dominus aedificaverit domum, in vanum laborant, qui aedificant eam.ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Знову ви, Дженаро! Завжди ви під усіми моїми ударами! Боже милосердний! Як ви попали сюди?
ДЖЕНАРО. Я нічому не довіряв.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ви ще раз отруєні. Ви умрете!
ДЖЕНАРО. Як що я схочу. — У мене проти-отрута.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. О, так! Слава Богу!
ДЖЕНАРО. Одно слово, сіньоро. Ви досвідчені в цих річах. Чи тут вистарчить елексіру, щоб урятувати всіх тих, що ваші ченці потягли в цю домовину?
ЛЮКРЕЦІЯ БОРДЖІЯ (розглядаючи слоїк). Ледви вистарчить для вас, Дженаро!
ДЖЕНАРО. Ви не можете додати ще негайно?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Я віддала вам усе, що мала.
ДЖЕНАРО. Добре.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Що ви робите, Дженаро? Не гайтеся! Не жартуйте з такими страшними річами. Треба як найшвидче випити проти-отруту. Випийте, на Бога. Боже мій! яку необережність ви зробили! Захистіть своє життя! Я виведу вас з палацу потайними дверима, що я знаю. Усе ще можна залагодити. Тепер ніч. Коней враз засідлають. Завтра вранці ви будете далеко від Ферари. Тут робляться речі, які вас жахають. Пийте, й їдьмо. Треба жити! Треба вас урятувати!
ДЖЕНАРО (беручи ніж з столу). Ні. Ви умрете, сіньоро!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Що? Що ви кажете?
ДЖЕНАРО. Я кажу, що ви зрадницьки отруїли пять благородних людей, моїх найкращих друзів, і поміж ними Мафіо Орсіні, мого побратима, який урятував мені життя й з яким у мене все спільне: й напади й помсти. Я кажу вам, ви зробили ганебну річ, я помстюся за Мафіо й за моїх друзів. Ви умрете.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Земля й небо!
ДЖЕНАРО. Моліться, сіньоро, але швидче! Мене отруєно. Я не маю часу чекати.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ні, цього не буде! О, ні! Щоб Дженаро убив мене! Чи це можливо?
ДЖЕНАРО. Це дійсна правда, сеньоро, й божуся, що на вашому місці я, не гаючись, став-би навколюшках до молитви із згорнутими руками. Ось відповідна для того фотеля.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ні, кажу вам, це неможливо. Поміж усіми вигадками, які виникають у моїй голові, ця ніколи не спала мені на думку. — Стійте! Ви підносите ніж. Стійте, Дженаро, я маю щось сказати вам.
ДЖЕНАРО. Швидко.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Кинь твій ніж, нещасний! Кинь його, кажу тобі! Як-би ти знав… Дженаро! Знаєш, хто ти? Знаєш, хто я? Ти не гадаєш, який ти близький мені. Сказати йому? Дженаро, в наших жилах тече одна кров. Твій батько — то Жан Борджія, герцоґ Гандійський!
ДЖЕНАРО. Ваш брат! А ви моя тітка, сіньоро!
ЛЮКРЕЦІЯ БОРДЖІЯ (на бік). Його тітка!
ДЖЕНАРО. О! Я ваш небіж. То моя мати та нещасна герцоґіня Гандійська, якій заподіяно стільки лиха од Борджіїв! Сіньоро Люкреціє, це про вас моя мати говорила мені в своїх листах. Ви з тих самих родичів, що вбили мого батька й затопили кровю й сльозами долю моєї матері. Тим більше я маю помститись за мого батька й захистити мою матір. Ви моя тітка! Я сам з Борджіїв! О, від того можна збожеволіти. — Слухайте мене, дона Люкреціє Борджія! Ви прожили довго й усі ваші гріхи певно зробили вас огидною для вас самих. Чи правда тому? Отже пора скінчити це. В таких родинах, як наша, де злочинство переходить з роду в рід у спадщину, як призвище, трапляється не раз, що тому ходові кладеться край душегубством у самій родині й той останній злочин змиває всі попередні. Ні одного благородного чоловіка не осуджували за те, що він зрізав погану гильку з дерева своєї родини. Еспанець Мюдара вбив свого дядька Родріґа де Ляра за менші провини од ваших. Усі благословляли його за те, що він убив свого дядька, чуєте, моя тітко? — Годі, досить уже сказано! Довірьте свою душу Богові, як що ви вірите в Бога й у душу.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Дженаро! Зглянься на себе! Ти ще не заплямований. Не роби цього злочину!
ДЖЕНАРО. Злочину! О! Моя тітка обурюється й нарікає! Чи то-ж злочин? А хоч-би й так, то я-ж із Борджіїв. На коліна, тітко, на коліна!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Чи ти дійсно говориш те, що думаєш, мій Дженаро? Чи так ти віддячуєш за мою любов?
ДЖЕНАРО. Любов!…
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Це неможливо. Я хочу врятувати тебе від тебе самого. Я покличу. Я закричу.
ДЖЕНАРО. Ви не одчините цих дверей. Ви не ступите кроку. А коли кричатимете, це не поможе вам. Чи не наказали ви тільки що сами, щоб ніхто не входив сюди, що-б там не чулося з-окола?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Але-ж це недостойно, те, що ви робите, Дженаро! Вбити жінку, й жінку беззахистну. О, ви маєте в душі кращі чуття. Вислухай мене, ти потім убєш мене, як-що схочеш. Я не чіпляюсь за життя, але мені треба звільнити свої груди від болю й суму після твого поводження зо мною. Ти молодий, а молодість завжди дуже строга. Як-що я маю умерти, то не від твоєї руки. Ти сам не знаєш, як це жахливо. До того-ж мій час ще не настав. Дійсно, я зробила багато поганих вчинків; я велика злочиниця й через те саме треба дати мені час збагнути й покаятись. Так мусить бути, чуєш Дженаро?
ДЖЕНАРО. Ви моя тітка. Ви сестра мого батька. Що ви зробили з моєю матірю, сеньоро Люкреціє Борджія?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Стій, стій! Боже мій, я не можу всього тобі сказати. А як-би сказала, то може ще подвоїла-б твоє презирство й огиду до мене. Послухай мене ще хвилину. О, як-би ти приняв мене спокутницю до твоїх ніг! Хочеш, я покрию чорним свою голову й замкнусь у манастирі? Як-би тобі сказали: Ця жінка поголила голову, спить у попелі, риє собі могилу власними руками й день і ніч молиться Богу, не за себе навіть, хоч їй то найбільше потрібно, а за тебе, не грішного; вона робить усе те для того, щоб ти глянув на неї милосердним оком, щоб ти спустив сльозу на живі рани її серця й душі, щоб ти не казав їй суворим голосом останнього присуду, як оце тільки що: Ви Люкреція Борджія. Коли-б тобі сказали все те, Дженаро, ти зміг-би одштовхнути її? О, змилуйся, не вбивай мене, Дженаро! Живім обоє: ти, — щоб пробачити мені, я, — щоб спокутувати мої гріхи… Зглянься на мене. Нарешті, навіщо так зле поводитись з нещасною жінкою, яка благає трошки жалости! Трохи жалости! Помилувати життя! До того-ж, мій Дженаро, кажу тобі, що справді це було-б негідно, те, що ти хочеш зробити; це був-би страшенний злочин, душегубство! Чоловік щоб убив жінку! Чоловік, що дужчий! О, ти не схочеш, ти не схочеш того!
ДЖЕНАРО (з сумлінням). Сіньоро…
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. О, я бачу, ти помилуєш мене! Це світиться в твоїх очах. Дай мені виплакатись біля твоїх ніг.
ГОЛОС (з окола). Дженаро!
ДЖЕНАРО. Хто кличе мене?
ГОЛОС. Брате мій, Дженаро!
ДЖЕНАРО. Це Мафіо!
ГОЛОС. Дженаро! Я вміраю! Помстись за мене!
ДЖЕНАРО (підносячи ніж). Кінчено. Я більш нічого не слухаю. Ви чуєте, сіньоро? Ви мусите умерти!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (відбиваючись і утримуючи його руку). Зглянься, зглянься! Ще одно слово!
ДЖЕНАРО. Ні!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Пробач. Послухай!
ДЖЕНАРО. Ні!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. На Бога!
ДЖЕНАРО. Ні! (Він бє її ножем).
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А!… Ти убив мене!… Дженаро! Я твоя мати!