Люди моря/Комсомольська вахта
| ◀ Далекосхідний рейс | Люди моря Комсомольська вахта |
Шпіль ▶ |
|
КОМСОМОЛЬСЬКА ВАХТА
Думка про комсомольську вахту в кочегарці виникла дорогою з Владивостока до Одеси, тоді, коли постала загроза зриву транфінплану.
Завдання — дев'ять миль на годину, сімнадцять процентів економії палива — кочегари перших днів рейсу не виконали. Стрілка манометра, що мусіла уперто лежати біля червоних — 12, ледве осилювала чорні — 10.
Всі вахти ніяк не могли нагнітити пари до 12 атмосфер, і „Курск“, що колись давав хід до 12 миль на годину, йшов 8-мильним ходом, щогодини недовиконуючи завдання.
Секретар осередку Ваня Бублик ходив, зігнувши спину, і на його худому непривітному гострорисому обличчі випиналися нервові вузлики.
Надвечір секретар скликав партгрупу кочегарки. Група, почуваючи свою провину, мовчки розсілася в каюті секретаря.
Бублик після кількох спокійних слів про транфінплан не стримав себе і звично вимахнув рукою, далі нахилив голову як завжди спалахнув і почав кидати злісно й непримиренно слова винувачення:
— Хто ж, по вашому, першу пару має підняти? Комуністи? А ви хто?
— Та що ж! — Пароплав три роки в доці не був, — перебив дужий Айзуп, висмикнувши з рота цигарку, — на ньому ж ракуші, та й спека он яка!
Задерикуватий, невдоволений Куніцин забурмотів слідом як папуга:
— Еге, там ракуші… В док треба, ракушу обчистити…
Ставний молодий Поліщук не перечив і вичікував; за ним як і за всією трійкою, було чимало провин. Кочегар знав, що це для Бублика — козир.— Що ви „док“, „док“! — обурився Бублик. Ну гаразд, не були в доці рік, обросли ракушею. Гаразд, але ти дай дванадцять атмосфер, а потім уже говори хто винен. Ви ж даете 10. Чого ви себе забуваєте? — Несподівано Бублик зробив паузу і враз бахнув: — Добре! Коли не можете, вахту пересіємо. Одну комсомольсько-юнацьку зробимо. Хай вона спробує пару як слід тримати.
Так виникла думка про комсомольську вахту. Думка смілива й разом рискована.
Сивовусий Бойченко, спочиваючи після вахти, крутив цигарку і повчально, а часом із зневагою промовляв до кочегарів:
— Та я 30 років біля топок. Та ви знаєте, скільки я тонн вугілля оцими перекидав? — Бойченко простяг уперед жилаві, заскорузлі долоні. — А вони хотять мене пересилити. Ех… Науменко, бригадир — чоловік мені!
І зрозуміло, Бойченкові було образливо за свою професію, яку він справедливо вважав за почесну й відповідальну і яку останніми часами занедбано, бо до кочегарки йдуть здебільша люди випадкові й зовсім необізнані з особливостями роботи біля казанів.
В кочегарці було двоє майстрів своєї справи — Іван Карпенко (високий добродушний мужчина) та Бойченко (сивовусий літній кочегар). Це були найсерйозніші суперники комсомольської вахти. Щоб їх перемогти, треба було вчитись у них.
О восьмій годині пішла до топок молода вахта. З кубрика їх спровадили сміхом і досить в'їдливими дотепами:
— Ви ж глядіть, щоб казани не вилетіли в повітря. Ви такі!
Крім 4 годин напруженої праці, молодим кочегарами Науменкові, Армяновському, Гасію, Довгополову та Шаляхіну довелося додати сюди ще й нервове хвилювання.
Біля топок працювали мовчки. Помічники Гасій і Шаляхін так само мовчки підвозили вугілля з бункерних ям. Всі скоса стежили за манометрами. І от стрілка поволі обминала 10, 11 і, нарешті, дісталася бажаної червоної риски.
Вахтенний матрос Чижик щогодини приносив радісні показники лагу: за першу годину комсомольської вахти „Курск“ пройшов 8,4 миль, за другу — 9,2, за третю — 9,5, за четверту — 9 миль.
Ого-го! Та це ж повний транфінплан!..
— Що?! Повний пар?
— Підіть кому іншому скажіть!
— Подивіться.
— Дивитись не треба.
— От дають, так дають!
— Юринда!
Старі кочегари, почувши про перемогу юної вахти, не вірили, а потім визнали це за випадковість.
Справді ж це був не випадок — вахта й надалі тримала повний тиск пари. Секрет перемоги був дуже простий. Вирішувала перемогу техніка.
Різне вугілля треба по-різному подавати до печей. Виявилося в даному випадку, що артемівське (не дуже високої якості) краще підкидати потроху, до десяти лопат, бо коли кидати його в паливню звичайну порцію — 20–25 лопат, він густо ляже вогким шаром, хутко зашлакується, значна частина його енергії піде в повітря. Правда, кинувши 25 лопат, можна довше відпочивати.
Бублик та теплотехнік Камінський (член бюра осередку) довели це переконливими доказами. Вони всеньку вахту просиділи на гратницях з годинником у руках, обчислюючи, скільки часу припадає на роботу і скільки забирає відпочинок. Виявилося, що кочегари з години — 20 хвилин працюють а 40 відпочивають.
Коріння прориву, отже, викрито…
Негайно скликали збори. Вирішили: кидати вугілля менше та частіше. Із зборів розійшлися „старики“ незадоволені. Біля кубрика Бойченко, наздогнавши Науменка, засміявся:
— Нічого, хлопчику, ти ось за тиждень скажи „гоп“. Я спочатку п'ять років шлак заливав та тихенько придивлявся, а до ломика і доторкнутись не смів.
Бойченко казав неприємну, злу правду. Молоді перемога дісталась важко і часто голову турбувала неприємна думка: „А чи витримаємо до кінця?“Чижик захвилювався. Він обурено повторював одну фразу:
— Ні, ви мені скажіть, чого це так: до Сінгапура давали 9 миль ходу, а тепер знову прорив?!
Комсомольський секретар додавав до цього ще купу образливих слів, обвинувачуючи комсомольську вахту ледве не в зраді ленінській спілці.
Хвилюватись було чого. До Сінгапура комсомольська вахта геройськи вела перед, взявши на буксир старших. І враз після Сінгапура опинилась позаду.
Науменко, білявий симпатичний хлопчага, позираючи спід насуплених рівних брів, виправдовуючи себе й товаришів, твердив:
— Ти полізь у бункер і подивись на вугілля — сміття!
Чижик гарячився і не визнавав це за доказ.
— А чому у всіх пара є, а у вас немає. Вугіль один, ви частіше його ворушіть!
— Стараємось, далі нікуди! — образливо скрикує Армяновський. — Од печей не відходимо. Не горить!
Чижик не міг ніяк збагнути причини такої ганебної історії і в захваті твердив одне: — більш ентузіазму і будьщо знову очолити кочегарку!
Комсомольська вахта мовчала. Хлопці, зрештою, мусіли визнати: самого молодечого ентузіазму замало. Бракує досвіду, уміння й техніки.
Не раз хлопці заздрісно стежили за ломиками та гребаками старих кочегарів, що, як забавки, ходили в руках сивовусого Бойченка та веселого Карпенка.
З артемівським вугіллям молодь упоралась, але хіба ще є мало сортів вугілля?
Молодь почала нишком стежити за роботою старших товаришів і чим далі, тим свідоміше, вже без зайвих заздрощів бачила, що кочегарська справа — це не просто собі „чорна“ робота, а хоч і проста, проте тонка й кваліфікована праця.
Молодь мусіла визнати, що так працювати, як Бойченко та Карпенко, вони ще не вміють, і треба вчитись, розпорошувати вугілля тонким шаром, або розворушувати зашлаковану лаву, розподіляти в топках грудки вугілля, що не встигло перегоріти, і додавши 2–3 свіжих лопати, підкинути їх біля дверцят, щоб за кілька хвилин після дуття паща печі запалахкотіла сліпучим, з синіми прожилками, вогнем.
Молодь усвідомила, що ентузіазм потребує упертої учоби й техніки. В цьому була запорука її перемоги.