Люди моря/Далекосхідний рейс
| Люди моря Далекосхідний рейс |
Комсомольська вахта ▶ |
|
——————
Піонерці, ударниці
ОЛІ ТРЕГУБОВІЙ
ДАЛЕКОСХІДНИЙ РЕЙС
Скільки теплої ніжності, зворушливої турботи в цих проводах.
Вже сказано останні слова побажання, стиснуто руки — на щоках і вустах тепліє дотик квапливого поцілунку. Родини моряків стоять на пристані, виряджаючи у далеку плавбу батьків, братів, наречених.
Вільні від вахт моряки утворили розмаїту рухливу шеренгу вздовж всього борту. Вони дружно салютують капелюхами, кепками, посилають на берег нашвидку сфабриковані дотепи.
Під гвинтом засивіла вода.
Пароплав, обережно одійшовши від берега, повернув за хвильоріз. Над пристанню зграйно замайорили хустинки, капелюшки, і вже не можна було розпізнати дорогих облич; лише хустинки, мов крила чайок, довго привертали наш зір.
Ударний „Курск“ рушив у тропічний Далекосхідний рейс:
Рейс важкий, відповідальний і затяжний. Команду до нього вимогливий капітан добирав з випробованих моряків, бо „Курск“ боровся за перше місце серед ударних пароплавів Чорноморського басейну. Успіх рейсу залежав коли не цілком, то переважно від складу команди.
Тим то й привертала увагу та викликала здивовання постать світлоголового підлітка; юначок надміру нервував і хоч як силкувався зберегти спокійну солідність, — в його рухах, виразі лиця буяло нестримне радісне збудження.Здавалося, що цей „морський вовк“ випадково залишився на палубі океанського вантажника, а тому й радіє з такої щасливої нагоди. А й справді! Пухнате біляве лице аж червоніє від задоволення, а очі пожадливо вдивляються у морський простір.
Уже затьмарились обриси порту, і вечірня сутінь м'яко застилає контури крутого одеського берега.
Гвинт робить на повний хід, лишаючи позаду сивий пінявий слід. Одеса відсувалася далі й далі. Незабаром над містом зароїлися в темряві вогні електрики, але швидко їх поглинула ніч і далина.
Перший чай у морі пили весело, спільна кают-компанія була сповнена гомоном, жартами й сміхом.
Виряджають у далеку плавбу батьків, братів…
Капітан „Курска“ Петро Іванович Ковальчук, низенький лагідний моряк, з насолодою палив цигарку в своєму кріслі, випроставши натруджені ноги. „Курск“, переборовши зрештою всі труднощі, хоч із великим запізненням, вийшов у море. Все це створювало капітанові піднесений, жартівливий настрій. Він спинив свої примружені очі на розкуйовдженій білявій голові і з батьківською усмішкою запитав:
Уже затушкувалися обриси порту й вечірня сутінь м'яко запорошує контури крутого одеського берега.
— Ну, „Чижику“, як справи? Не вколисало?
Слово „Чижик“ усім сподобалось, моряки засміялись. Сухорлявий стерновий Шпілевський, уважно оглянувши хлопця, потвердив:
— Ай справді, Петре Івановичу, „Чижик“.
Чижик почервонів.
Цілком законно, що Чижик, а офіціально матрос 2 класу, довго не спав цієї ночі. Думки про далекий рейс, про нові, чужі краї, про те, що завтра покажуться береги Туреччини, Стамбул, — розвіювали сон. Важкий Далекосхідний рейс, видавався йому привабною прогулянкою.
Навіть оповідання старих моряків про неймовірну, виснажливу спеку та тяжку роботу на тропіках викликали в нього не побоювання за свої молоді сили, а нетерплячку — скоріше все побачити й відчути!Він був наймолодший і найменший в команді 7000-тонного „Курска“, але безперечно, що він у цей рейс ніс найбільше ентузіазму й молодечого запалу.
Від Одеси до Стамбула пароплав-вантажник іде пересічно 34–36 годин. Третього дня після обіду ми вже зобачили чужі береги. „Курск“ у Стамбулі мав вивантажити сільськогосподарські машини для Туреччини та довантажити трюми оливковою олією для Владивостока.
Я вже познайомився з Чижиком, бо мав працювати разом з ним у комсомольському осередку над стінгазетою.
Виглядаючи берегів Туреччини, ми сиділи на полубакові, напружуючи очі, — силкувалися розгледіти Босфорський вхід.
Чижик помітно нервував. І я розумів його. Рік тому, наближаючись уперше до Босфору, я збуджено тинявся палубами пароплава „Томп“, не маючи сили спокійно діждати протоки. Цього ж рейсу я втрете мав побачити Босфор і вже міг стримувати свою нетерплячку.
Часом Чижик відволікав свою увагу від далеких берегів і починав уривчасту розмову про газету. Говорив він піднесено, похапцем і не зовсім доладу:
— Нам треба так повернути, щоб ви… розумієте, товаришу… щоб наша молодеча сторінка була найкращою, щоб усі писали… висвітлювали цікаві моменти… матеріал я вже збираю… сам напишу.
Але скоро Чижик робив паузу й повертав розмову на Туреччину:
— А на берег, як ви гадаєте, пустять? Ой цікаво! Кажуть, Босфор красивий. Правда, довгий? Ні?.. Невже ото між тими горбами? Та це ми швидко будемо в Стамбулі!
На тлі чистого, ясного неба вимальовувались береги Европи та Азії, поділені вузькою смугою Босфору.
Високе гаряче сонце сріблило простір моря. Враз попереду зачорніли гострокуті цятки — то з протоки вийшли в море рибальські парусники, слідом за ними димив пароплав. Чижик схопився.
— Невже то турки?
— А ось зараз побачимо…
Діставши у Петра Івановича бінокль, ми почали розглядати рибальські шаланди. Але бінокль ставав непотрібний, бо парусники пройшли повз правий борт „Курска“ так близько, що можна було добре розгледіти смугляві обличчя рибалок. На палубу повиходили виголені моряки в чистих комірцях, щоб зустріти перший чужоземний берег. Попереду слалась блискуча сонячна смуга протоки, стиснута високими кам'янистими берегами.
Як вартові, обабіч входу у Босфор, біліли маяки на європейському березі — Румельський, на азійському — Анатолійський. Отут уже бінокль необхідна річ, коли хочеш запам'ятати краєвиди уславленої протоки!
Широко в сонячному блиску розступався Босфор; попід бурими скелястими горами ліпилися брунатні селища, а на горбах — руїни старовинних фортець.
На щоглі нашого пароплава замайорили кольористі прапори: турецький (червоне поле, білий молодик і зірка) на знак солідарності й поваги, карантинний і позивні. Пароплав поважно увіходив у мерехтливу іскристу протоку.
Горяні береги поросли дрібними, кволими деревцями; дедалі до Стамбула рослинність буйнішала; у затишних бухтах тулилися селища, пляжі й курорти.
І знов на вершинах гір похмурі башти, вали фортець.
Каваки — передмістя Стамбула. Багатоповерхові будинки підходять просто до води і, мабуть, у негоду хвилі змивають з них порох і бруд. Над рівними дахами підносяться стандартні мінарети, єдина ознака місцевої екзотики, і знову на вершинах гір похмурі башти, вали фортець.
Панорама Стамбула вражає і приваблює.
За Буюк-Дере Босфор круто завертає ліворуч. Над зеленню парків мають прапори різних держав — то дачі посольств. Аж он геть палахкотить знайомий червоний колір. З тротуарів нам привітно салютують капелюхами: радянський прапор у турків в пошані.
Тихий хід.
Назустріч мчить катер з санітарним лікарем. Йому вже приготовлено трап. Помічник капітана Кость Васильович, у новенькому штурманському кашкеті, стоїть з документами під пахвою, готовий до знайомої процедури. Вона триває 5–10 хвилин.
Все гаразд, і капітан дає машині наказа:
— Повний хід!
За циліндричними баштами, валами-стінами, романтичною брамою Цар-городу панорамно встає Стамбул і Скутарі.
Треба признатись, своєрідна панорама Стамбула вражає і приваблює. В її обрисах незвичайно поєднані найрізноманітніші лінії: ось овальна м'яка лінія, що обгортає опуклі мечеті, враз рветься й ламано і стрімко починає викреслювати обрис мінарету, потім знову падає і спокійно лежить звичайною горизонтальною на плоских східних дахах.Константинопольський порт помітно занепадає. Важко старому зі своєю архаічною технікою змагатися з добре устаткованим портом Піреєм. Константинопільський порт не має ні устаткованих складів-елеваторів, ані нафтових башт. Тому Пірей останніми часами відвоював у Стамбула найбільшу частину транзитного вантажу.
За проектом, складеним Туреччиною, Константинопільський порт має стати вільною зоною й цілком реконструюватися, але ця реконструкція коштуватиме щось із 150 мільйонів турецьких лір. Цифра дуже солідна для турецького бюджету.
Західні „друзі“ Туреччини згодні були б допомогти, тільки з умовою: наші гроші, але й наш контроль над вільною зоною.
„Курск“ пришвартувався до пливучих бочок на відстані 200 метрів від Галатської пристані.
За кілька хвилин капітан дозволив, вільним від вахт, зійти на берег.
Біля спущеного до води трапа точилась боротьба між перевізниками за перших пасажирів. Унаслідок цієї боротьби ціна за перевіз хутко знизилась від ліри до кількох десятків піастрів.
Чижикові щастило: його вахта припала на ніч, і він з гуртом комсомольців давно стояв біля трапа, чекаючи дозволу зійти на берег. Діставши дозвіл, моряки рушили до трапа, але поліцай, що перевіряв документи, взявши Чижиків документ, похитав головою і мигами пояснив, що з таким документом він не дозволить зійти на берег. Чижик зблід.
— Бакшишем пахне… — компетентно сказав збоку кочегар, що вийшов відпочити на повітря.
— Ну, дивіться! — схвильовано пояснював Чижик. Портрет є? Є! Відбиток пальця є? Є!
Поліцай уперто хитав головою.
— Ти краще поясни, що як будеш повертатися з міста, то ліру даси йому, — спокійно порадив кочегар.
Чижикові довелося послухати досвідченішого товариша. Поліцай, почувши слово „ліра“, негайно заспокоївся, і Чижик побіг униз.
— А ти, дурню, гляди ще й дай! — гукнув кочегар услід юнакові. — Дулю ти йому тепер дай!Перевізники з криком кинулись до моряків, безцеремонно хапаючи за поли і тягнучи у свої ялики.
Найспритніший молодий турок вдало боком підвів човен до сходів і майже силоміць садовив до себе комсомольців. Всадовивши, спритно вихопився з гурту. Щасливцеві довго вслід посилали лайки й погрози.
Старий кочегар допалив свою цигарку, випростав спину й повагом пішов до ванни — він не поспішав, бо безліч разів уже бачив береги Босфору.
Угорі, за Галатською баштою, мережились вогні Пера, ближче чорніла проваллями неосвітлених глухих кварталів Галата.
В перервах, як замовкали лебідки, з берега долітала музика з берегових барів і кав'ярень. Пізно вночі з берега почали повертатись моряки. Чижик повернувся опівночі стомлений біганиною та вражіннями. Хлопець устиг пройтись по Пера, побувати в кіно, де не все зрозумів, бо не знав французької мови; його лише вразила чистота звуку. Коли я спитав, що то за фільм, він непевно відповів:
— Любов якась… — і, подумавши, додав: — чути все здорово, тільки не зрозумів, по якому говорили.
Хлопець бачив французьку кінокартину, бо Туреччина не має своїх кінофабрик, і кінотеатри Стамбула завантажені переважно французькими фільмами.
В розповіді Чижика вчувалась розчарованість. Та й справді: уявляти незвичайні вулиці, шалений, незвичайний рух, незвичайні крамниці, взагалі, все незвичайне; і враз — бруд, убогість галатських кварталів, засмічений, з вибоями брук, обшарпані сірі будівлі, жалюгідні портові крамнички, заяложені, огидні кав'ярні.
Батьківська Одеса набувала поваги цілком вчасно й заслужено.
Всю ніч біля трюмів невгавав шум роботи. „Курск“, вивантаживши сіялки, жниварки, віялки, брав турецький вантаж. Біля бортів погойдувались череваті баржі з бочками оливкової олії. Похнюплені, облахмічені вантажники звично зашморгували петлями бочки і лебідки і з скреготом несли вантаж до трюмів.
— 22… — нотував Чижик у контрольному зошиті.В хвилинних перервах повертав голову до берега — Галата вже засинала. Лише над Пера ще висвічувались вогні нічних ресторанів та вздовж Босфору на Стамбульському шосе інколи полосували темінь вогні запізнілих авто. Азійський берег протоки мовчазно чорнів з вечора до ранку.
Коли-не-коли пізньої ночі в темряві чувся плюскіт весел; то моряки поверталися до своїх пароплавів.
Учні радянських шкіл чудесно знають, що убивство в Сараєві Гаврилом Принципом австрійського ерцгерцога аж ніяк не стало причиною світової війни, — вони прекрасно знають: то була лише зачіпка, або, як часто кажуть, — сірничок, що підпалив зарані підготовлену вибухову речовину.
Початок XX сторіччя мав стати, на думку імперіалістів, кінцем Оттоманської імперії — Туреччини. Вмирала, так би мовити, багатюща тітка. Племінників, що ждали спадщини, було багато й кожен хотів стати володарем на Близькому Сході.
Німецький імперіалізм, змагаючися з англійською могутністю, лицемірно вдавав заступника мусульманського Сходу і поволі, метр за метром, прокладав залізницю Берлін—Багдад (що, мовляв, мала принести Туреччині розквіт і багатство), таким чином прямував до англійських колоній, вірніше, до колоніальної скарбниці — Індії.
Великодержавна Росія, що здавна вдавала з себе оборонця християнства на Балканах, не покидала намірів за всяку ціну придбати Босфор-Дарданели. Англія, володарка Єгіпту та Суезького каналу, природно, намагалася збагатити колонії і сторожко стежила за своїми суперниками.
Війна назріла. А вбивство австрійського ерцгерцога в Сараєві року 1914 було приводом до початку війни.
Скажено кинулись крейсери, панцерники, підводні човни в атаку на Дарданели та Босфор. Але протоки були заздалегідь заповнені мінами, а берегові фортеці устатковані за останнім словом німецької техніки й ураганним вогнем змітали силу супротивників.
Десант за десантом кидали англійці на скелясті береги Дарданелів, але далі Галіполі не могли прорватися — легіони колоніального війська поклали свої голови на непривітних, голих берегах Туреччини.І враз, коли здавалося, мусіли зазвучати переможні марші, — все пішло шкереберть. Вибухла нова, ще грандіозніша вибухова речовина: Жовтнева революція скинула російський царат з його завойовницькою політикою підкорення проливів; Туреччина після національної визвольної війни зламала Севрську угоду, що обертала її на колонію, і на Лозанській конференції 1923 року визначилась як державна одиниця.
На тій же конференції у пакті про протоки Босфор і Дарданели фактично перестали бути власністю Туреччини. За договором всі держави мали право вільно проводити через протоки як торговельний, так і військовий флот.
„Курск“ увійшов у Дарданели. Десь позаду в рожевім серпанку визирало сонце.
Галіполі сіріло праворуч на спадистому березі. Проминули Чанак — селище, до якого досягли десанти англійців. Чим далі до Егейського моря, спадисті береги Дарданелів ставали стрімкіші. На скелястих горбах з обох боків протоки лежали руїни фортець і бойових валів.
За маяком, на кінцевому пункті Дарданелів, сумно стремить сіра колона, — то пам'ятник тим, що зложили голови на цих опалених мертвих буграх. Трохи осторонь біла охайна будова — сигнальна станція приватного великобританського агентства Лойд. Станція стежить за кожним пароплавом, що проходить Дарданели, і тої ж хвилини сповіщає Лондон про те, який пароплав увійшов о такій то годині, о такій то хвилині в Дарданели. Лондон тої ж хвилини сповіщає про це господаря фірми, а той у затишному кабінеті, точно поінформований про позиції своїх суден. Отже, на мертвому, насиченому кров'ю пролетарів камені, сіра колона — пам'ятка мертвим легіонам. А поруч — білий корпус станції Лойд.
Унизу розляглись важкі зруйновані башти фортеці, а над водою, наче зведені корчами руки, — іржаві корпуси потоплених пароплавів.
„Курск“ прибув до Порт-Саіда через місяць після бойових сутичок робітництва з владою. Єгіпет струсонула хвиля страйків і демонстрацій протесту. Навіть у Порт-Саіді, де найміцніше стиснутий кулак влади, робітники корабелень бомбардували брухтом військо, що намагалося силою розпорошити страйкарів.
Військо стріляло. Впали тяжко поранені, але коли стали заарештовувати завзятих страйкарів, що навіть під пострілами не покинули барикад, розпорошені демонстранти знов учинили опір — силою вирвали з рук поліції заарештованих.
Революційний шквал струсонув не лише центри Єгіпту — Каір, Александрію, Порт-Саід, Суез. Шквал охопив далекі провінції, розхвилював пригноблених фелахів, що перші найболючіше відчувають зниження цін на бавовну — єдине джерело їхнього існування.
Єгіпет слабує на таку ж хворобу, як його господар — Англія. — Експорт бавовни катастрофічно падає. А це ж для Єгіпту все, бо вивіз бавовни становить 92 % всього експорту. Склади Порт-Саіда та Александрії переповнені паками білої бавовни врожаю ще 1930 року.
Економічну кризу підсилює і загострює фінансова диктатура англійського капіталу. А до того ж хіба не може розлютити самовпевнена англійська офіцерня — керівник єгіпетської армії та поліцейських загонів? Надто вже неприховано діє імперіалістична рука у „незалежному“ Єгіпті!
Вхід у Суезький канал.
Ударний „Курск“ побачив вогні порт-саідського маяка через місяць після кривавих сутичок, коли вже „цивілізатори“ Єгіпту прийшли до тями. За це свідчив трамвайний рух і блискуче освітлення кращого порт-саідського ресторану при казино „Палац готелю“.
Восьмикутня башта височенного порт-саідського маяка щодесять хвилин вилучала пасма білястого світла. Вогонь височився на 184 фути над водою і сягав у ще незагуслу пітьму на 20 миль[1].
„Курск“ тихим ходом, оточений поліцейськими човнами, наближався до високої мовчазної фігури Лессепса.
Недалечко маяка пароплав став на якір. В добрий „Цейс“ можна було розгледіти веранду казино „Палацу“ — там господар надолужував втрачені прибутки тих вечорів, коли постріли порт-саідських корабелень лякали гостей і знеохочували вечеряти.
В темряві важко було розгледіти й підрахувати човни поліцейської сторожі. Лише перегуки охоронців доводили, що наш пароплав оточено щільним кільцем охорони.
Стрімким трапом на палубу сходили по черзі представники портової влади, поліція, охорона і, звісно, невиразні люди виразної професії. Один із представників тої професії, одягнений в цивільний одяг, в червоній фесці відразу скромно зайняв місце біля трапа: решта розташувалася на палубах, а англійці в супроводі двох охоронців рушили до кают- компанії перевіряти документи.
Двоє ставних арабів в темносиніх грубих солдатських костюмах стали оддалік столу, де сіли британці. Британці перевіряли документи, араби ж косо оглядали простору кают-компанію.
Службовці, не підводячи голів, уважно звіряли документи із списком команди.
Скоро нас поодинці почали викликати до столу, щоб остаточно перевірити кількість команди, порівняти наші портрети.
Після перевірки кілька моряків лишилося в кают-компанії і спокійно закурили. Британці здивовано підвели були голови, але зараз же байдуже спустили очі. Араби ворухнулися, повернули очі до моряків.Розпочалася мовчазна, без єдиного звуку розмова. Непомітні жести, рух голови, руки, красномовна міміка правили за звуки, слова й цілі фрази.
Комбінацією рухів моряк запитав:
— Чого стоїте? Сідайте.
Мовчазна відповідь очима й рухом голови:
— В присутності іх сидіти не можна.
— А курити хочеш?
Спочатку вагання, але швидко знак згоди і пояснення:
— Хочу, але не можна…
— Чого там не можна, бери!..
Застережливий жест.
— Ні! — і комбінація знаків — поклади цигарку на стілець, я непомітно її візьму.
Солдат сторожко наблизився до стільця і, не зводячи очей з службовців, непомітно взяв цигарку.
Молодий шпик в цивільній одежі ні на крок не відходив від трапа. Це потішало, бо ніхто з команди не мав наміру порушити заборону. Шпик був молодий і недосвідчений, а також не зовсім послідовний. Він спершу вдав, що не розуміє ані російської, ані англійської мови, згодом же виявилось, що він трохи розуміє російську і добре знає англійську.
— Тут же був бунт, — сказав я кочегарові Айзупові.
Поліцай нашорошився. Сумніву не було — він розумів дещо з російської мови.
— А хто це такий Сідки? — запитав Айзуп.
— Премьєр. Дуже популярна особа. Ось поспитай.
За хвилину поліцай жваво розмовляв з Айзупом англійською мовою. Кочегар добре знав британську мову, бо кілька років плавав в американському торговельному флоті.
Запитання були цілком пристойні, поважні і поліцай, вірячи в нашу доброзичливість, спокійно розповідав про заколоти в Каірі, Александрії, показував, де в Порт-Саіді лежали перекинуті трамвайні вагони.
— Ну, а тепер не страйкують?
— О, вже місяць, як утихомирили.
— Без крові обійшлося?
— О, ні, — протяг був поліцай, але зараз же, мабуть, зрозумів, що говорить зайве, полохливо озирнувся й замовк. І на запитання:
— А серед поліції були вбиті? — Буркнув неохоче і стримано:
— Добре не знаю.
Розмова увірвалась.
З пустинь Аравії наближався примарний ранок. Викреслювались обриси пароплавів, бронзова фігура Лессепса, будівлі порт-саідських кварталів.
Електричні вогні каналу помітно блякли і втрачали свою променистість — небо мережили рожеві прожилки близької зорі.
О четвертій годині, припасувавши прожектори, „Курск“ увійшов у Суезький канал.
До двох годин влаштовували прожектори, кріпили шлюпки для завозу кодол. А о четвертій вже треба було ладнатись до відходу.
Ще вночі в гавані постав незрозумілий гамір, клекотливі неспокійні вигуки. Здавалося, лине однотонне, злякане, тяжке скигління.
„Курск“ сторожко наближався до каналу, поминувши високий упевнений постамент його будівника. Незрозумілий гамір побільшав — його виділяла темна безформна маса, що бовваніла ліворуч нашого пароплава.
Розвиднялось, і скоро безформна маса набрала ознак велетенського пароплава, оточеного чорними вугільними баржами. То араби вантажили вугілля.
Це був один із тих „постійних“ заробітків порт-саідського пролетаріату, про які пише буржуазна морська лоція[2]:
|
„Порт-Саід — місто багате, бо населення його має постійний заробіток; святами одягається в шовк. Отже відсутність чистоти та зовнішню вбогість арабських кварталів не слід вважати за ознаку бідування людності“. |
Треба лише раз побачити один із цих „постійних заробітків“, щоб зрозуміти рівень заможності населення, його громадські права і ступінь експлуатації єгіпетського пролетаріату.
Вантажили вугілля буквально руками. З бортів від бункерних ям до барж стрімко спускалася хистка дошка без поручнів і захисних канатів. Над баржами здіймався чорний стовп вугільного пилу. В жахних лахміттях, худі, жилаві істоти руками нагрібали вугілля в коші, і бігом, неспокійно вигукуючи, мчали хисткою дошкою до бункерів.
— О-о-о! — висіло в повітрі.
Висипавши вугілля, люди стрімголов спускалися до барж. Потік тіл створював жахливий конвеєр, не даючи нікому ні на хвильку затриматися на місці. Хвилинна затримка, і сотні тіл зіпхнуть тебе з хисткої дошки! І незрозуміло було, як це сотні людей, балансуючи з важкими кошами на плечах, мають силу й спритність мчати вгору і разом зберігати рівновагу на хисткій дошці.
В цьому прудкому конвеєрі вражали спокійні, непорушні постаті наглядачів. Вони були центром навколо якого мчав людський потік. Іноді наглядачі втрачали спокій; рвучко зводилася рука і нагай оперізував навантажену спину робітника.
Економічна криза позбавляє вантажників Порт-Саіду і цієї праці. Процент пароплавів значно поменшав, приватні фірми вишукують дешевші бази й заробітки порт-саідських вантажників ще знизилися, хоч трудодень триває 10–13 годин. Тому арабські квартали міста не лише зовні вражають своєю убогістю.
Опісля рівних, обарвлених зеленню вулиць Сультан-Гусейна, бульвару Фуад І, торговельної — Принц Фарук, квартали й будинки арабських робітників нагадують вогкі, зчорнілі домовини. Під брудними, дірчастими повітками сморідно жевріють вогнища їдалень, купи гнилого бруду встилають пороги дворищ, а постаті жінок в чорних покривалах підсилюють нерадісні кольори брудних кварталів.
Єгіпет має до мільйона пролетаріату, але з цього числа лише частина працює на постійній роботі, а ще менше на сезонній — півроку, а то й всього кілька місяців на рік. Скорочення засіву бавовни збільшило армію безробітних і загострило як ніколи класову боротьбу в колонії.
І хоч рівень класової свідомості єгіпетських робітників ще низький, хоч має ще вплив на них націоналістична партія, симпатії робітників на стороні червоного прапора. Це потверджують недавні бої, очолювані компартією.
Постаті жінок в чорних покривалах підсилюють нерадісні кольори брудних кварталів.
У Порт-Саіді сіла на пароплав група шлюпників, що мала в каналі завозити на берег кінці канатів і допомагати швартуватись, коли трапляться зустрічні пароплави. Британці побоювались, що нога радянського моряка й на березі пустині, може лишити „червоні“ агітаційні сліди.
В групі привернув увагу темновидий зморшкуватий шлюпник. Він хитрувато й допитливо позирав на все чорним примруженим оком, друге, очевидно, атрофоване, дивилося просто вперед — байдуже й ніби скептично. Щоб виявити до нього свою прихильність, я по-арабськи привітався.
Навіть скептичне око шлюпника виявило помітне здивовання, а примружене усміхнулось.
Шлюпник проказав у відповідь довгу булькотливу фразу. Інтуїтивно зрозумів, що він запитує: чи знаю я арабську мову? Я замотав головою. Тоді він подумав трохи й відповів ламано на моє привітання:
— Драстуй, — і по паузі охоче додав: — русі, драстуй, джермані — гутен таг, італьяно — боно-джорно, арабка — сабах ель хайєр.
Потім указав на себе пальцем, рекомендуючись:
— Мустафа.
Так ми й познайомились. Сніданок в кают-компанії, куди запросили всіх шлюпників, остаточно підсилив приязнь Мустафи і він зробив мені дружню послугу.В Порт-Саіді шипшандлер[3] категорично замотав головою, коли йому натякнули, щоб він дістав газети й фото міста, і я втратив був надію дістати щось на спомин про знамениту споруду, хоч моряки запевняли, що часом шлюпники нелегально приносять газети й фото.
З розмови з шипшандлером я довідався, що останніми часами за такі провини карають дуже жорстоко — звільняють з роботи — і тому шлюпники тепер коли й наважуються принести щось на борт пароплава, то лише галантерейні дрібнички.
Порозумілися з Мустафою, хоч як це дивно, швидко. Він знав по десятку слів тих націй, кораблі яких проходили Суезький канал за 30 років, що Мустафа проробив у каналі шлюпником.
Коли я запропонував зайти до себе в каюту, Мустафа, відразу зрозумівши мене, красномовно моргнув у бік поліції. Я вдав, ніби його не помічаю. Коли я озирнувся вже біля своєї каюти, Мустафа сторожко наближався до дверей з протилежного боку.
Шлюпник довго не хотів сісти в крісло, а уперто мостився навшпиньки біля порогу. Лише згодом наважився сісти на краєчок стільця й довго смакував радянську сигарету, прицмокуючи:
— Гут сигарет, гут.
Потім ми розпочали дружню, трохи дипломатичну розмову. Ох, що то була за розмова! Кращої імітації вавілонського „стовпотворіння“, мабуть, ніхто не бачив. На жаль, доведеться розмову подати в обробці й перекладі:
— Ну що ви, газет немає! Я погано читаю, не бачу вже — замотав головою Мустафа, — та й взагалі за газети тепер суворо…
Помовчавши, він після довгої затяжки додав:
— Хіба може в шлюпці якусь знайду, подивлюся. Ми іноді їжу загортаємо.
У цю хвилину на палубі пролунали вигуки і Мустафа нашорошився. Вигуки повторились. Можна було розібрати знайоме ім'я, гукали якраз Мустафу.
Шлюпник схопився, швидко проказавши щось по-арабськи і квапно вихопився з каюти. Я визирнув в ілюмінатор — десь далеко димив зустрічний пароплав. На палубі метушилися матроси, з капітанського мостика летів наказ готувати кінці. Ми мали дати дорогу пароплавові, що йшов із Суеза.
Прочитавши історію Суезького каналу, вже без такої поваги дивишся на бронзову фігуру Лессепса, що хвальковито гостинним жестом запрошує пароплави всіх націй до каналу.
Французький дипломат не зовсім заслужено набув нечуваної слави — творця Суезького каналу.
А дійсно!
Лише вузька піщано-пустинна шийка, поятрена лиманами, відокремлює Середземне море від Червоного (фактично — затоки Індійського океану). Думка з'єднати два морські басейни судоплавною магістраллю постала і почала формуватися ще в добу старовинної єгіпетської культури.
Є історичні дані, що десь у XIV сторіччі (до нашої ери) володарі Єгіпту затівали рити канал. У VII сторіччі (до нашої ери) розпочато було новий канал, трохи відмінний від попереднього — з Нілу до Червоного моря. Але закінчити його не довелося. В стародавніх історіях Єгіпту згадується, що роботи над каналом припинило лихе віщування дуже впливового на ті часи оракула, — причина, як бачим, зовсім не серйозна й непереконлива.
Після підкорення Єгіпту персами роботи біля каналу було відновлено і води Червоного і Середземного морів уперше зітнулися з допомогою Ніла.
Далі низка століть характерні боротьбою каналу з пісками пустинь, що вперто атакували його з усіх боків сильними самумами. Канал то занепадав, то знов визволявся з обіймів дюн.
У VIII столітті (вже нашої ери) самуми остаточно замілили канал, позбавили його судоплавності, і наступне тисячоліття стерло його фізичні ознаки, — шийка знов жовтіла пісками аравійських та африканських пустинь.
Тисячоліття стерло не лише фізичні ознаки каналу, воно витруїло й згадку за нього.
Після славнозвісного походу Бонапарта до Єгіпту потреба в найкоротшому шляху до Індії ще з більшою гостротою й актуальністю постала в Европі.
1798 року інженер Лепер, з доручення Бонапарта, розпочав досліди Суезької шийки. Але нівелювальники помилилися в обчисленні й дійшли помилкового висновку, — ніби рівень Червоного моря на 9,9 метра вищий ніж рівень Середземного.
Лише 1841 року, тепер уже англійські інженери, виявили цю помилку, а 1855–56 р. австрійський інженер Негреллі заново детальніше дослідив місцевість і року 1858 був призначений Хедівом Саід-Пашею на посаду головного інженера Суезького будівництва.
Негреллі не довелося самому здійснити свої проекти. Він скоро помер і всі його проекти купив французький дипломат Лессепс.
Будівництво розпочалося 1859 року. На ті часи це була велетенська справа, що потребувала сотень тисяч людської і тваринної сили. Після пірамідних робіт це була друга споруда силою й величчю в пустинях Африки.
Палюча атмосфера пустині виснажувала армію робітників. Спрага була нестерпна. 1800 верблюдів не встигали підвозити воду будівникам. На будівництві працювало до 20 тисяч фелахів-кріпаків. Умови роботи мало чим різнилися від умов фараонських часів. Лише 1863 року паралельно каналові прорили канал з прісною водою. Будівники вже не так тяжко страждали від спраги.
Звичайно, навколо будівництва відразу ж розпочалась мовчазна боротьба. Англію спочатку злякало значення каналу для її мореплавства. Торговельні кола були тої думки, що канал похитне міць англійського торговельного флоту, бо порти Середзем'я, звісно, матимуть найкоротший шлях до Індії, раніше, ніж порти Англії.
Англійська дипломатія всіляко намагалася затримати темпи Суезького будівництва.
Побоювання, як згодом виявилось, були передчасні, безпідставні. Це й самі англійці скоро зрозуміли.
Отже, сумніви щодо ролі Лессепса, як творця каналу, мають ґрунтовні підстави.
На бенкетах було виголошено сотні гучних промов, що сплітали вінок слави Лессепсові та його помічникам. За будівників, які своїми руками проклали в пустині шлях до океану, на плечі яких до того ж ліг і тягар цього свята, ніхто, ясна річ, не згадував.
Загальна вартість каналу обчислена в 475 мільйонів франків. Шоста частина акцій лишилася власністю Хедіва. Але 1775 року англійський уряд купив їх за 3½ мільйони англо-фунтів, таким чином британці стали господарями каналу.
Значення каналу красномовно підкреслюється процентом скорочення морського шляху до Індії. З Ліверпуля, Лондона, Амстердама, Гамбурга шлях до Індії з допомогою каналу скорочено пересічно на 38 %; для лінії Лондон – Сінгапур — навіть на 45 %.
Загальна довжина каналу від високого Порт-Саідського маяка до Суеза майже 87 миль, фактично на канал припадає лише 66 миль, решта припалає на озера Тімсах і Гірке, на яких робили де-не-де лише виїмки. Загалом же озера подекуди глибші ніж канал.
Широта каналу не скрізь однакова. В середньому вона дорівнює 320 футам, а там, де береги високі і міцногрунті канал звужується до 190 футів. Загальна глибина 27 футів і 10 вершків.
За кілька метрів від правого борту тихо пройшло британське вантажне судно. З капітанського мостика штурмани в біноклі розглядали радянського гостя. На затінених тропічними шоломами обличчях англійців мертвів самовпевнений вираз непорушної байдужості. Вираз цей спочатку дивував — надто вже він був відворотний. Вираз цей ми спостерігала далі на всьому своєму шляху. Намагався набрати його звичайний лоцман, кокетував ним представник порту, прохоплювавсь він у лікарів і, зрештою, ми впізнавали по ньому колонізатора британця.
Корма вантажника порівнялася з нами. На ній, схилившись на поручні, купа моряків жадібно розглядала нашу палубу.
Хтось із нас привітно відсалютував долонею. У відповідь заусміхались обвітрені обличчя і над головами гурту піднеслось угору засмальцьоване робітниче кепі.
Я стежив за нашим капітаном, коли штурмани-британці наводили свої біноклі на наш мостик. Капітан Ковальчук стояв спершися на лікті, не повертаючи голови, дивився вперед1925 року транзит через канал досяг найвищого рівня, перевершивши довоєнний рівень; через Суезький канал пройшло 5122 пароплави. Але зараз же транзит різко впав і крива росту пішла вниз, знижуючись і досі.
Старі моряки дивуються, коли проходять тепер Суезький канал. Раніш це була морочлива й турботна справа. Пароплави йшли один за одним безперервними караванами. Доводилося цілими годинами простоювати, щоб пропустити зустрічні судна. Ще недавно проходили багатоповерхові океанські експреси з Індії, з Европи, сповнені пасажирами, заквітчані зеленню, замузичені. За час переходу ми не зустріли жодного експреса, — за добу пройшло лише кілька порожніх вантажників.
Зовні канал не вражає як велетенська споруда, і лише, уявивши далекий шлях повз мис Доброї Надії, можна зрозуміти значення і велич цієї вузької смужки, наповненої сумішшю вод Середземного й Червоного морів.
Від Порт-Саіда канал струмчиться повз лиманисте озеро Мензале. В піщаний насип, що межує з водами озера, де-не-де вкраплені цятки зелені. Ліворуч пустинно жовтіють гарячі піски Сінайського півострова. В каналі ми вперше відчули дотик тропіки; спека зростала й уперто підвищувала бли-
Ліворуч пустинно жовтіють гарячі піски Сінайського півострова.
В далині маячать горби навантажених караванів. Часом каравани розташовуються поруч насипу, і тоді добре видно зморені туші верблюдів, тюки вантажу, чорні обличчі погоничів.
Селища переважно розташовані на африканському березі. Чотирикутні плоскодахі будівлі підкреслюють безрадісність рудого пейзажу. Двері хижок чорніють печерними зводами, поруч порогів — купи гною та сміття; здаля селище може видатись за брудну руїну.
Взагалі африканський берег каналу залюдненіший за аравійський. На африканському містяться котеджі службовців, лоцманів, сигнальні станції, пролягає залізниця, стелеться асфальтований шлях.
Лоцмани, що обслуговують пароплави, переважно англійці, іноді голландці, французи, і жодного тубільця — араба, хоча формально канал вважається за власність тубільців.
Прибутки, що має компанія від каналу, становлять величезну, навіть в англійському розумінні, суму. За прохід через канал „Курск“ заплатив 12 тис. карбованців золотом. І, звичайно, як би дорого не коштувало обслуговування каналу та постійні днопоглибні роботи, що, доречі, потребують мізерних коштів, бо провадяться виключно арабами-фелахами, — компанія щороку округлює свої капітали і лише останнім часом криза присушила ріст її акцій.
Котеджі начальників станції, лоцманів, службовців лиснять ясними свіжими фарбами; випещена зелень облямовує фасади будівель; клумби квітників горять різнобарвним полум'ям. З будиночків хиляться до води чисті сходи купалень.
Житлами службовці користуються безплатно, послуги тубільців коштують надзвичайно мало.
Невпинний рух уперед судоплавної техніки виявив дефекти каналу. Компанії зараз же довелося поглиблювати дно, поширювати канал.
Головний дефект — це вузькість каналу, особливо на дільниці від Порт-Саіда до Великих Гірких озер. Сучасні велетні-пароплави змушені щогодини швартуватися до піщаних берегів, щоб дати дорогу зустрічним суднам. Кілька років тому перехід каналом тривав щонайменше 42 години.
Горбаті землесоси висмоктують пісок оповзнів і виливають в пустиню буру слизьку квашу.
Розширення фарватерів, дозвіл навігації вночі значно скоротили час зупинок і зменшили переходи до 18 годин.
Піщані береги каналу важко, а часом не можна закріпити і роботи біля каналу тривають безперервно. Горбаті землесоси висмоктують пісок оповзнів і виливають в пустиню буру слизьку квашу. В примарному повітрі горби конструкцій видаються велетенськими верблюдами, що прийшли до каналу заспокоїти спрагу.
Біля машин мурашаться робітники в довгій мішкоподібній одежі, легкій і незамінній під час спеки. Робітники горластими вигуками зустрічають пароплави, що, підіймаючи рівень води в каналі, обережно минають землесоси. Шлюпники гукають щось у відповідь і хвилин п'ять триває кваплива рвучка розмова, аж поки пароплав не лишає позаду робітничий мурашник.
Кілька років тривають роботи за планом, затвердженим ще 1921 року. За планом канал мають розширити до 60 метрів, поглибити до 13 метрів. Це дасть змогу проходити до океану найбільшим сучасним пароплавам. Але роботи посуваються надто повільно.Звиклому до ударних темпів радянському окові роботи уславленого Суезького каналу цілком законно видаються кустарними, провінціальними. Худі, флегматичні „кораблі пустині“ сунуть берегами каналу, підвозячи до дільниць будівництва пісок та подрібнене каміння. Підлітки-погоничі пронизливим ойканням зупиняють каравани й кидають на гнуті шиї тварин кінці обротьок. Верблюди падають навколюшки і важко лягають здутими боками на пісок.
Широкими лопатами робітники наповнюють щебнем коші, почеплені обабіч горбів, і хлопчаки дубцями підводять верблюдів на ноги.
На тлі піщаних горбів трудно помітити брудножовті постаті вартових солдатів. 1922 року, касуючи протекторат і визнаючи Єгіпет за самостійну державу, Англія уклала досить оригінальну угоду, що звела нанівець обіцяну самостійність. Другий пункт цієї угоди лишає за Англією право „охорони імперських шляхів“, — коротко кажучи, Суезького каналу. Цього пункту, як і решти інших[4], Британія ретельно додержує: канал дбайливо оточено регулярною вартою.
Крім піших вартових, уздовж каналу маячать вершники. Попростягавши ноги, мов у кріслі, сидять вони на горбах верблюдів, поклавши карабіни на коліна. Вершники на хвилинку спиняються біля вартових, перевіряють пароль і знову рушають далі. Іноді на шосе вихоплюється авто або мотоцикл і за мить губиться серед жовтуватих дюн.
Біля озера Тімсах колія залізниці тулиться до берегів і перони станційок розташовані просто на березі каналу. Низенькі закурені поїзди зупиняються на хвилину біля перонів і швидко гадючаться далі. На тлі широкого піщаного плато вони справляють вражіння прудких зеленобурих ящірок. Вузькоколійна залізниця з'єднує Каір, Порт-Саід та Ізмаілью.
Озеро Тімсах править водночас за центр Суезького каналу й порт.Мальовнича Ізмаілья розташована на південно-західному березі озера й заселена виключно службовцями компанії; там перебуває і правління каналу.
З боку містечко здається розкішною зеленою оазою. Ізмаілью холодять свіжі зелені сади, а озеро Тімсах з його зручними затишними пляжами оточене густим кільцем тропічних гаїв. І дивно бачити серед рослин, аборигенів Африки, північну сизу ялинку. В Ізмаільї живе переважно вищий склад службовців каналу. Тому, починаючи від устаткованих на європейський зразок пляжів, аж до будинку управи компанії, все копіює трафарети далекої Европи.
В озері „Курск“ стрів блакитну легку яхту, переповнену мешканцями Ізмаільї. Яхта поверталась з гулянки — була неділя. Під парусиновими наметами награвав оркестр, танцювала молодь, поважні літні чоловіки смоктали прохолодні напої. Яхта пройшла майже біля борту „Курска“.
У Суезькому каналі матроси першого класу мали тримати іспит на доброго стернового. Прохід каналом вимагає від капітана надзвичайної дбайливості, величезної уваги й пильності, не зважаючи на обов'язкову присутність лоцмана. Найменший огріх може призвести до аварії, що завдає державі колосальних збитків.
На капітанському мостику під час переходу панувала напружена, тривожна тиша. Стернові підходили до штурвала, суворо приймали сухий рапорт, чітко кидали у відповідь:
— Єсть! Держати за вказівками капітана!
Капітанові приносили нагору сніданок і обід, — з двох годин ночі він не сходив з мостика, насуплений і мовчазний. Лише на запитання лоцмана чемно посміхався і старанно вимовляв відповідь.
Біля штурвала звично відстоював старший стерновий Образенко; його змінив Городенко — голова судкому. „Курск“ ішов чітко й сторожко.
Лише молодий Кучук, збираючись на вахту, щиро признався:
— Боюся. Вузько…
Він зайшов у штурвальню і, ховаючи неспокій, прийняв стерно. Віддалік громадилися землечерпалки й димів зустрічний пароплав.
Високий у білому лоцман-голландець наказав тримати ліворуч. Капітан переклав наказ — починався крутий поворіт.
Накази частіше злітали з вуст лоцмана. Капітан перекладав їх і скоса позирав на молодого стернового.
Кучук стояв блідий, готовий до всього. Накази частішали. Навантажений „Курск“ слух'яно повертав свій корпус.
Несподівано лоцман проказав довгу незрозумілу фразу, в якій не чути було тону наказу. Капітан Ковальчук посміхнувся і, повернувшись до Кучука, переклав:
— Лоцман каже, що ти молодець. Такого стернового він ладен поцілувати.
Бліде лице Кучука втратило болісну напругу, — густо почервоніло й посмішка розняла зціплені губи.
Надвечір „Курск“ пройшов Гіркі озера — широкі лимани, змережені буями, що показували шлях пароплавові. В озерах пароплави розминалися вже вільно. За озерами канал круто повертав до Аравійської частини.
Високий сірий обеліск, пам'ятка боїв за канал 1914 року, яснів у променях вечірнього, але ще гарячого сонця. Спека спадала.
Мустафа не з'являвся. Я побоювався, що шлюпник не зможе нічого мені дістати. Якось, проходячи коридором, що межував з кают-компанією від амбулаторії, я зустрів знайому постать.
Мустафа заспокоїв мене рухом голови й таємничо поляпав долонею по одутлуватих кишенях.
У каюті він витяг пакунок газет і фото-карток. Щоб чимось компенсувати його, одібрав замість цього краму пару дешевеньких, із штучного янтарю мундштуків. Це цілком задовольнило темновидого шлюпника й ми по-дружньому попрощались.
Скоро мав бути Суез.
Праворуч уже роїлися вогні міста.
Суез.
У Суезі мали остаточно оформити всі документи й перевірити склад команди, а потім зсадити шлюпників і поліцію.
Невдовзі на пароплав прибув новий загін суезької охорони на чолі з молодим пихатим офіцериком-мальтійцем.
Офіцерик, без дозволу, брутально зайшов до капітанської каюти й почав вимагати документи. На лихо, другий помічник капітана забув, де він їх поклав, — почалась метушня.
Несподівано офіцерик, ласо позирнувши на капітанову вечерю, безсоромно заявив:
— Я, правду кажучи, не від того, щоб повечеряти з чаркою горілки.
Офіцерик уже був напідпитку.
Швидко знайшли документи, але офіцер, уминаючи вечерю, байдуже відхилив пакунок паперів:
— Все гаразд, прошу ще порцію.
На палубу він вийшов вкрай сп'янілий, ляскав вартових по плечах, жартував, а потім почав нахвалятись на британців:
— Собача служба, те й знай, цілий день нишпор на пароплавах… Я знаю, вони хотять звільнити мене… Хай звільняють! Вони ж ладні зіпхнути всіх небританців. Ну, що ж, хай зіпхнуть! Я сам з охотою покину цю собачу роботу. Аджеж так, хлопці?
Вартові несміливо посміхались до ображеного начальника
Нарешті, поліція рушила до трапу. Насамперед зійшли шлюпники. Перед сходом Мустафа наблизився до мене й тихо проказав:
— Good-bye![5]
Потім наблизився, нахилився до вуха й квапливо додав пошепки: — Русія гут, Арабка — гут. Інгліш офіцер не гут. Проказавши це як таємницю, він побіг до трапа.
Звільнений від поліції, знов увійшовши в свої трудові рамки (радреспубліка в мініатюрі), „Курск“ увійшов у води Червоного моря.
Спека Суезького каналу проти спеки Червоного моря здавалася приємною прохолодою.
Назустріч з Червоного моря пливла, разом з тимрявою, виснажлива, суха задуха. В каюті не можна було заснути, тіло вкривалося липким солоним потом, голову тривожили важкі сни. Для машинної команди починався найтяжчий перехід: Суез — Перім.
Опівночі другої доби пройшли тропік Рака і на ранок пароплав обгорнула просто нестерпна спека. Вона не меншала ні ранком, ні вночі. Пароплав узяв вугілля лише до Періма, і вугільникам у цьому переході доводилося брати решту палива з дальних кутків бункера. Гаряче повітря, змішане з вугільним пилом, тисло на легені, забивала ніздрі й рот. Вентилятори не мали сили остудити гаряче приміщення.
В червонуватім імлистім повітрі просто над головою палало сонце, сповнюючи жаром атмосферу.
Праворуч даленіли присадкуваті жовтогарячі кряжі Сахари. На голих спадистих берегах інколи виринали самотні башти маяків. Важко було уявити там життя людей.
Розпечене повітря нерухомо зависло над морем. Червонувату воду вкривала зморшками підводна течія та в рифах загрозливо ворушилися дрібні хвилі.Отакого задушливого дня довелося тримати Чижикові важкий іспит на звання моряка.
Вогненні пащі топок фарбували оголене тіло в пломенистий, гарячий колір. Підворушивши вогонь, всі кидалися до води, під труби вентиляторів. Температура сягала 60°! Надаремно кочегари повертали на всі боки лапаті розтруби вентиляторів, шукаючи подиху вітру — повітря важко й нерухомо облягало пароплав.
Особливо в машинному стояв гарячий туман; мастиво, що попадало з машин на тіло, замуровувало пори, рясний піт виснажував організм.
На ґратах мастильники опікали тіло об залізо; задихаючись, похапцем помастивши механізми, вони стрибали додолу.
Гуло в скронях, і я почав сходити нагору. На палубі зітхнув на повні груди: після машинного палубне повітря перших хвилин здавалося цілющою прохолодою. Ідучи повз камбуз, я помітив чорну, оголену до пояса фігуру кочегара; він сидів, низько схиливши голову, випльовуючи чорну слину.
— Чижик! — скрикнув я здивовано, впізнавши хлопця. Він на хвилину підвів голову і знову похилив до колін. Русяве волосся було скуйовджене, зліплене чорним, масним пилом; сірі очі різко окреслював вугільний порох. Хлопець нічого не відповів, ніби не впізнав мене. За хвилину з глибокого бункера пролунав нетерплячий голос:
— Егей!
Чижик підвівся і, хитаючись, пішов до сходів у кочегарку.
Перша вахта дісталася комсомольцям. І от сьогодні Чижикові довелося тримати важкий іспит. Змучений до-краю, заюшений чорним масним потом, він ледве вибрався після вахти на палубу і довго знов сидів біля камбузу, випльовуючи липкий вугільний пил.
Перший іспит був важкий. Другий — легший, але триваліший, нудний і неприємний…
В Баб-Ель-Мандебській протоці пароплав почали погойдувати перші подихи мусону. Але нам не довелося досхочу спочити в приємній прохолоді. В Аравійському морі мусон посвіжішав і зміцнів. Небо спухло хмарами й забарвило хвилі в темносірий колір.Мусон дедалі дужче розгойдував воду, хвилі били в правий борт, хлюпали часом на палубу, змиваючи купи перімського запасу вугілля.
В океані пароплав нагнали 8-бальні брижі і на протязі шістьох день, рівно б'ючи в борт, злітали гейзером високо вгору, заливаючи палубу і навіть капітанський мостик. Вода й вітер викидали на палубу срібних летючих риб і вони, застрявши в снастях, безпорадно тіпали блискучими крильцями. Увечері брижі міцніли і палубою не можна було пройти, не тримаючись за поручні. Вночі страшний удар води розтрощив шлюпку.
Навіть старих, загартованих моряків почали тривожити шлунки.
Тіло втрачало рівновагу, млость тисла на голову, важко було зосередити на чомусь думку чи увагу.
На палубі, в каютах, кубриці стигла вимушена тиша.
Палубна команда ремонтувала спардек.
Море гойдало пароплав уже шосту добу. Білявий колір Чижикового волосся переповз йому на лице, очі запали,— хитання знесилило його гірше, ніж робота в кочегарці. Колись пухкі, рожеві щоки посіріли, позападали.
Він, перемагаючи млость, уперто зчищав ножівкою стару фарбу з дерева; уже не соромився і не крився, що його вколисало.
Коли несила була боротися, хлопець тікав у куток і, заплющивши очі, тихо стогнав.
— Шановний товаришу, я рекомендував би вам нахилятись всежтаки за борт! — урочисто гукав йому круглий Льоня Літенштейн, який умудрився зберегти добрий настрій. Його опецькувата фігура, одягнена в жіночий чорний купальний костюм, хоч-не-хоч, викликала усмішку. Чижик мовчав.
— Лікарі, між іншим, рекомендують в таких випадках,— вів далі Льоня, — їсти повним ходом, чого не можна сказати за нашого доктора, який ось уже п'ятий день живиться самим лише хвостиком з оселедця.
Чижик зригує; у нього навіть слово „їжа“ викликає огиду. Кілька день він зовсім не з'являється до кают-компанії.— Якщо хочеш, я можу сніданок сюди принести, — пропонує Льоня.
Чижик не помічає провокації й мовчить. Льоня запобігливо приносить консерви, сир, масло. Але перший шматок викликає в шлунку Чижика такий протест, що хлопець заплющує очі, щоб навіть не бачити сніданку.
— В такому разі дозволь другові знищити цей дар природи? — Спокійно запитує Льоня і, не чекаючи дозволу, починає вдруге за сьогодні снідати.
П'ять день Льоня поїдав Чижикові сніданки.
На четвертий день надвечір праворуч засивіли скелясті береги Сокотри[6] на тлі ще попелястого неба. Береги було видно неясно й примарно.
Брижі помітно слабшали, накочувались уже не такими дужими валами, частіш і не так розгонисто. Вахтенний журнал кваліфікував їх 6 балами. Іноді визирало сонце й на океан падали радісні, ясні фарби.
Ранок встав над океаном сонячний і чистий; просторінь ще непокоїлась, але була зморена й млява. Чим далі сягало сонце до зеніту, океан спокійнішав, а надвечір зовсім заспокоївся і прослався рівним неосяжним простором.
На пароплаві життя увійшло в звичайні трудові рамки — команда подобрішала, в кают-компанії було знову повно й шумно під час обіду, вечорами награвав патефон і до пізньої ночі ляскали на столі рябі костяжки доміно.
Чижик походжав веселий і життєрадісний, організуючи матеріали для молоднечої сторінки. І одного дня, досить таки невпевнено, попросив у капітана дозволу стати до стерна.
Тепла тропічна темрява приховувала хиби Чижикового „керування“. Коли б не чорна ніч, усяк бачив би позаду пароплава недозволенний зміїсто-нервовий слід на воді — ганьба для стернового.
В темній штурвальській ледве викреслювалась постать майбутнього стернового — наймолодшого на пароплаві моряка. Вогонь компаса слабо освітлював надміру напружене Чижикове обличчя, воно застигло в суворій сторожкій непорушності.
Він ніби стояв на почесній варті, від зайвої напруги здригалися молоді, недосвідчені мускули рук. Зосереджені надміру на стрілці компаса очі блищали.
Всі органи чуття були переобтяжені і, ясна річ, це заважало роботі. Пальці рук конвульсійно стискували штурвальні держаки, коли для цього досить було легкого дотику.
Коли стрілка компаса вередливо стрибала від курсу, Чижик злякано й рвучко починав крутити штурвал, щоб загнати стрілку на своє місце.
— Спокійно, морячку, спокійно, навіщо паніка? — навчав позаду Шпілевський, ніби байдуже стежачи за компасом, а справді пильно й непослабно, щоб у мить стати на допомогу учневі.
Несподівано компас починає вередувати; стрілка провокаційно починає сіпатись на всі боки і ні за що не спиняється на своїй рисці. Чижик полотніє й розгублюється. Пароплав потрапив у смугу течій, і тут уже потрібна тверда рука кваліфікованого, досвідченого стернового. На допомогу приходить Шпілевський. Він жартує:
— А дай но мені подержати. Іч танцює, я йому покажу!
Він бере стерно, сміливо крутить спочатку вліво, потім управо, ще вліво, а тоді, випроставшись, питає:
— А ну, Чижику, глянь — чи не танцює?
Стрілка компаса принишкла на своїй рисці.
— Ну то-тож! — Сміється Шпілевський і тихо починає згадувати: — Гнали ми три роки тому до Владивостока „Желябова“. Тільки вийшли за Перім… — Шпілевський раптом обриває спогади, випростується й свариться до вахтенного — на трапі чути кроки… Шпілевський не помилився; на мостик іде капітан.
— Як зараз? — чуємо згори в рупор.
— Точно на румбі! — Соковитим тембром, як завжди, піднесено відповідає Шпілевський.
В машиннім і кочегарці розпечене повітря виснажувало моряків, викликало поганий настрій та хоробливу нервовість.
В кочегарці точилась уперта боротьба за нормальний дев'ятимильний хід пароплава, визначений транфінпланом. Боротьбу ускладнювали й обтяжували: непомірна тропічна спека, погане перімське вугілля й хронічна неполагодженість казанів.
В кают-компанії на дошці соцзмагання чорніла незграбна черепаха, везучи по черзі всі вахти.
Аж геть у другу декаду плавби з Періма на дошці з'явився веселий (вирізаний з рекламного закордонного журналу) блискучий „Лінкольн“. Кочегари таки добились нормального ходу!
На дванадцятий день, як вийшли з Періма, на далекому прозорому горизонті охайним кресленням постали принадні береги Цейлону, потім намалювалися пальмові вінчики коралових островів. Зголоднілий зір дратувала соковита прохолода джунглів, ноги скучали за зеленою землею.
Пінястий прибій океану огортав, як комірець, чудесні пальмові острівці. Од Цейлону „Курск“ почав спускатись просто до екватора.
До Сінгапура лишалося ще 7 діб плавби.
Капітан поклав руку на держак телеграфа й упевнено перевів стрілку на новий показник ходу. Телеграф двічі сухо дзенькнув у відповідь і стрілка спинилась у квадраті „помірний хід“.
„Курск“, слухняно притишивши розгін, обережно почав наближатись до Сінгапурської гавані.
Спокійне плесо рейду огортали м'які тьмяні барви тропічного світанку. Попереду маячили кострубаті контури пароплавів та часом повз борти пропливали темні вітрила малайських човнів. Ліворуч проступали рельєфи острівців з ледве помітними вогниками далеких селищ.
За півгодини засіріли берегові квартали Сінгапура, випнувши наперед важкі брила колоніальних установ.
Команда пароплава, зморена безперервним вісімнадцятиденним переходом, жадібно чекала на землю. І морське життя під час таких переходів втрачало свою перебільшену романтичність.
Тому, як і завжди, вільні від вахт моряки згуртувались біля борту, з насолодою обіймаючи зголоднілим зором береги уславленого порту.
Всі давно готові були зустріти берег. Чисто виголені, охайно одягнені, в блискучих, вигладжених комірцях, обвіяні мусонами, моряки стояли біля бортів, сильні й збуджені.
Пароплав перейшов на тихий хід і сторожко посувався, обминаючи багатий на мілини рейд, до карантинної гавані.
Карантинний огляд і портові формальності забрали довгі години дорогого часу. Коли все було пророблено, цупконогий капітан, роздратований причіпками влади, суворо оголосив команді своє розпорядження:
— Вільні від вахт можуть зійти на берег. Газет, книжок і взагалі будьякого друкованого матеріалу на берег зносити не дозволено. Винні підлягатимуть суворій карі.
Найозброєніший колоніальний порт Британії ніби боявся радянського вантажника, який, простуючи повз фортеці,
Проступали покороблені рельєфи острівців.
Пропливали темні вітрила малайських човнів.
Це була вулиця складів.
з карантинної гавані до вугільної, здавався рухливою чорною комахою.
Ліворуч вугільної гавані, затуляючи вхід у Малайську протоку, юрбилися фортеці-острівці. На соковитому тропічному тлі вони привертали увагу своєю неприхованою понурістю; кам'яні схили кволо огортали пасма виснаженої зелені й навіть неозброєне біноклем око швидко знаходило запнуті чохлами цівки потужних гармат, бетоновані бойові платформи, горби бліндажів і сірі постаті вартових „Воріт Сходу“[7].
„Курск“, поминувши фортеці, наблизився до вугільних складів, де вже чекали представник англійської вугільної компанії та юрба обідраних, виснажених кулі. Незабаром трап торкнувся сінгапурського берега.
Секретар осередку, низький, схудлий юнак, побачивши одягнених по-береговому моряків, підійшов до гурту. Він щойно виліз з машинного й увесь ще лиснів потом та мастивом. Обережно, щоб не забруднити товаришів, секретар припалив у крайнього свою цигарку і, пихнувши димом, спитав:
Европейська частина Сінгапура.
— На берег? — помовчав і додав: — глядіть, хлопці, щоб без скандалів… хай побачать, що моряки радянські во-оо!
Секретар махнув героїчно вгору рукою, ніби показуючи яким мусить бути радянський моряк за кордоном.
Веселолиций засмаглий Шпілевський виструнчився і, як капітанові, гаркнув жартома:
— Єсть! Моряки радянські воо-о!
Вантажили вугілля саморуч і над бункерними ямами розростався стовп вугільної пилюги. Підваживши важкий кіш на бамбуковий дрюк, кулі клали кінці на плечі й парами — один попереду, другий позаду — бігцем несли вугілля до бункерів.
Спід гостроверхих брилів, схожих на дашки лялькових пагод, жовтіли худі, часом юні лиця. Виснаженість і втома ще глибше підкреслювали східну щелепатість лиця й воно видавалось гострокутим.
З сусідньої зупинки таксомоторів горланисто гукали шофери, закликаючи до своїх машин, але після обмеженої палубної площі і в'їдливого морського хитання ноги охоче брали простір і приємно було почувати під підош
Малайські селища.
вою важку нерухому землю. Моряки, щоб розтягти надовше приємність, пішки рушили до міста.
Широка порожня асфальтована вулиця слалася з добрий кілометр і ховала свій край десь у масивах високо-поверхових будівель.
Це була вулиця складів та численних сінгапурських гаражів. З боків до неї тулилися вузькі зазубні та брудні провулочки. Чимдалі, провулочки люднішали, робилися
Каучукові плантації.
Кокосові плантації.
гамірливішими й геть у центрі малайського кварталу перетворювалися на суцільні галасливі базари.
Европейська частина Сінгапура концентрувалась на південно-східній частині одноіменного острова, випинаючи до моря світлосірі квартали установ та торговельних контор.
Вулиці сетльменту[8] на перший погляд нічим не відрізнялися від вулиць великих європейських міст: багатоповерхові будинки, безперервний рух автомашин, колосальні, розкішні вітрини, бездоганна чистота тротуарів і асфальту; і тільки загони худих рікш викривали справжнє страшне лице колоніальної столиці.
Центр міста сягав довжелезної Норд Бріджрод. Ця вулиця ніби розмежовувала місто на дві частини; за нею починалися тубільні квартали. Вулиці тубільних кварталів простяглися вглиб острова, втрачали прямолінійність, вростали в малайські селища, і далі в зелених хащах перетворювалися на звичайні асфальтовані дороги, сполучаючи місто з кокосовими та каучуковими плантаціями.
Після охайних вулиць сетльменту — китайські та малайські квартали гостро вражають неприхованою вбогістю, злиднями, поневоленням.Вулиці переплетені мотуззям, на якому сохне лахміття мешканців, цілі квартали ніби вдягнуті в ганчір'я й дрантя. Тротуари забруднені покидами, сміттям, нечистю, крамнички завалені знеціненим крамом, вітрини розчинено й мотлох крамничок стелеться під ноги покупцеві. Але покупця немає і продавці стоять на порозі магазинів, пильно оглядаючи перехожих, щоб не пропустити якогось недосвідченого моряка, який заблукав на ці вулиці.
Половина населення Сінгапура живе з торгівлі, решта мусить продавати свою силу. І легіони рікш та кулі — це китайці та малайці, безправні діти своєї батьківщини. Всього на острові понад 420.000 чол. населення.
Центр убогості й злиднів отаборився на пливучих халабудах Сінгапурського каналу, в тому хисткому селищі скупчилися найбідніші прошарки безправної, поневоленої сінгапурської людності. Селище це тягнеться на протязі всього каналу й підступає аж до міцних підвалин центрального Сінгапурського мосту, за яким ясніє муніципалітет та схрестив руки пам'ятник серові Стамфорд Рафлесу — першому англійцеві, що підкорив острів і заснував місто.
Пам'ятник стоїть лицем до гавані, як дозорець.
Пам'ятник стоїть лицем до гавані, як дозорець. Англійський уряд зберіг традиції свого першого колонізатора. Колонією (до складу увіходять острови: Сінгапур, Пенанг, півострови Малаккі, острови Різдва і Кокосові та Лабуан) править губернатор, що очолює виконавчий комітет, до якого увіходять: командувач військами, колоніальний секретар, генеральний адвокат, скарбник, колоніальний інженер і дві приватні особи — вибрані торговельною палатою Сінгапура, тобто найбагатші крамарі Сінгапура та Пенанга. Нащадки Рафлеса перетворили колонію на страшну військово-морську базу, поневоливши прекрасну, багату землю.
Повернувши навмання в бік порту з довжелезної вулиці, я зайшов у темні незнайомі вонючі завулки, освітлені лампами крамничок і рундуків. Завулки, як змії, спліталися один з одним і я почав побоюватися, що не потраплю до пасажирської пристані. Обережно простуючи вперед по брукові, натрапив на групу наших комсомольців.
— Чого це ви тут?
— Та заборсались у цих вуличках… Як ви гадаєте — піти прямо чи вбік? — запитав Чижик.
— Давайте прямо, все одно до берега вийдемо.
Кроків за сто ми вийшли в якийсь дивний чадний зазубень, що спочатку здивував нас, а потім жахнув.
Зазубень був трохи ширший за звичайну вуличку. Крізь густий чад — суміш пари та смороду — важко було розглядіти, що в ньому робиться. Якісь чудернацькі тіні й силуети похитувалися біля димних вогнищ. Ми, роздумливо постоявши, підійшли ближче.
Довгою шеренгою вздовж обох тротуарів чаділи й шкварчали бляшані жаровні з масними мисками, сковорідками… Просто на брукові громадилися непокриті столи, забруднені недоїдками рижу, сажею, в брудних потьоках. На конусоподібних стільцях, присівши навшпиньки й охопивши руками коліна, сиділи люди. Здаля вони скидалися на худих гострокрилих птахів.
Це був квартал вуличних їдалень кулі й рікш. Кухарі просто руками м'яли зварений риж, чимось притрушували, примащували і жменею, відмірювали порції, а другою долонею змітали крихти на звільнених столах. Приставивши мисочку до рота, люди пожадливо руками набивали роти їжею. Інші напружено чекали своєї черги, уп'явшися голодними очима на жаровні. Жодного слова, жодного звуку — лише зловісне шкварчання сковорід. Я не знаю чому, але мені стало моторошно. Ми мовчки повернули геть від чадного зазубня.
На пероні Владивостоцького вокзалу наша група привертала загальну увагу, особливо мій дивний багаж — подарунок товаришів: два строкаті папуги й немовля макаки — дочка індокитайських джунглів. Макака злякано позирала зза пазухи навкруги, викликаючи загальний подив натовпу.
Серед товаришів-моряків не було лише Чижика — він відстоював берегову вахту.
Востаннє стиснули руки, побажали щасливої путі й експрес Владивосток – Москва помчав мене крізь ліси, кряжі, долини, тунелі Азії.
Тут я охоче згадував за тропіки й спеку. Сінгапурська макака понуро сиділа на вікні, поскладавши на живіт лапки — проміння сибірського сонця гріло кволо й неохоче.
Уночі дошкульний холод не давав мавпеняті заснути й воно безцеремонно скубло мене за чуб, щоб я забрав його з полиці до себе під теплу ковдру.
Через дванадцять діб я побачив перон Харкова й охоче пірнув у вир харківських темпів.
Десь у кінці холодного грудня я одержав телеграму:
|
„Двадцять восьмого будемо Одесі вітання екіпажа Капітан Ковальчук“. |
Шість сіреньких слів принесли з собою дух тропіків, розворушили спогади, наче хлюпнула тепла солона океанська хвиля й понесла на своєму гребені.
Другого дня з квитком у кишені, з чемоданом у руці, я героічно й сміливо з боєм брав харківський трамвай, що повіз мене до вокзалу.
Наступного дня я був уже в Одесі…
В порту, коли я поспішав до „Курска“, мене спинив юнак в м'якому теплому закордонному демісезоні, новому кепі: шию йому обгортав білий блискучий крохмальний комірець, а вогниста краватка недбайливо визирала з розрізу строкатого джемпера.
Холодне повітря зарожевило молоде засмагле обличчя юнака. Він весело й товариськи посміхнувся до мене:
— Здорові були, товаришу, з приїздом!
— Здоров Чижику! — ледве не гукнув я у відповідь, але згадав:
Під час рейсу Владивосток – Італія – Одеса Чижик якось підійшов до капітана й несміливо сказав:
— Я прошу вас, Петре Івановичу, не називайте мене Чижиком… Який я Чижик, я вже… біля стерна стою… і вахти… а також — я секретар комсомольського осередку…
Капітан стримав посмішку й поважно відказав, як старшому:
— Єсть! Добре. Якщо до Порт-Саіду не схибиш, даю наказа звати тебе повним ім'ям і по батькові. Хто ж порушить наказа, — штрафуватиму. І капітан занотував собі в книжку свою обіцянку.
І дійсно, після Порт-Саіду капітан урочисто звернувся до Чижика, називаючи його по імени й батькові. І, звісно, обійшлось без наказу, але факт — слово „Чижик“ зникло з лексикону палубної команди.
Згадавши це, я вчасно стримався й урочисто привітався:
— Добридень Миколо Васильовичу!
Ми кріпко стисли руки — колишній Чижик не міг стримати задоволеної посмішки.
Доречі, прізвище Миколи Васильовича — Лях.
- ↑ Морська миля, дорівнює приблизно 1½ кілометри.
- ↑ Довідник мореплавства.
- ↑ Постачальник.
- ↑ Перший пункт — збереження англійської окупації; другий — охорона імперських шляхів; третій — режим капітуляцій; четвертий — британський протекторат над Суданом. Ці чотири пункти цілком підкоряють внутрішню й зовнішню політику Єгіпта англійському верховному комісарові.
- ↑ Гуд-бай — до побачення.
- ↑ Острів в Індійському океані. Належить Англії.
- ↑ Так англійці називають Сінгапурську протоку.
- ↑ Европейська частина міста.