Відкрити головне меню

Вікіджерела β

Лист без коверти яко Одповідь Впр. Крилошанину Малиновському на реферат молитовника

Лист без коверти яко Одповідь Впр. Крилошанину Малиновському на реферат молитовника (1871
Иван Пулюй
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний одним з ранніх фонетичних правописів.
Лист без коверти


яко


одповідь


Впр. Крилошанину Малиновському


на


реферат молитовника


написав





Лист без коверти. Иван Пулюй. 1871. Малюнок 01.png




Відень.
З тискарні Соммера.
1871.

сторінка





Sine ira et studio.




сторінка

Его Високопреподобію крилошанину



Відень, 20. Січня 1871.


Ваше Високопреподобіе!


Виготовивши молитовник для руського народу в ёго народно-літературній мові, передав я в місяцю Серпню 1870 р. Его Високопреосвященьству Кир Іосифу Сембратовичеві до вселаскавого одобрення и благословення.

Піддати рукопись під осуд консисторський склонилась моя воля тому тільки, що була у мене сильна віра, що сердечні и вельми надійні слова, якими Впр. Метрополіт зволили одвічати на витаннье академічнёі молодежі при своім номінованню, не тільки про церемонію сказані, а що словам не будуть противні и діла. Ширеннье просвіти між народом мовою народнёю залічили Его Вство до рессорту своєі діяльности, и щиро загрівали серця заступників молодежі до участи, поручаючи разом, щоб слова Их и благословеннье передано усій молодежі. — „В Просвіті знайдемося“ були послідні слова Его Вства, сказані до заступників молодежі, и новими надіями сповнилися всі, котрим лежить на серцю добро набутого своіми синами руського народу.

Нім передав я свою рукопись, вручив Ёго Вству наперед мій молитовник, виданий 1869 р. Вп. О. Доніном, куратором св. Штефана у Відни. Впр. Метрополит не тільки що годилися на сам переклад in principio, но також на бесіду, якою молитовник переведений, оставивши правопись (по довшій правописьній росправі) мому виборові „котра луччою и практичнійшою видиться“. — „Церкві не мішатися до спору літературнёго“ — думали Ёго Вство — „се питаннье нехай рішаєся на Бесідах, а церкві тільки наглядати, щоб писано в дусі католицькоі віри. Коли не знайдеся в молитвнику нічого проти католицькоі віри, то и потвердимо и дамо благословенннье.

Се було в м. Липню. В м. Серпню приіхали Его Вство знов до Відня, и я передав свою рукопись, и став жити в надіі, що моя праця не буде даремна; що народові достанеся книжка, на яку досі даром вижидав, на яку здобутося у всіх народів европейських, а не здобутося у нас одних Русинів, у яких дух христіянський моритися мусить недоступною народові церковщиною, хоч и „на ладъ малоруский сведенною“.

Доля моєі рукописі, що реферат іі достався в руки Вашого ВПреподобія. Неможучи дождатися реферату, просив я добрих людей, щоб розвідалися про рукопись, та й просили о іі зверненнье. В. В. освідчили, що рукопись звернуть на руки Впр. Метрополіти, тільки, на моє и — сподіваюсь — усякого розумного Русина велике диво, сказали с досадою: „добре, я потверджу, но не з переконання, а щоби Русь пропала.“

Видно, Его Вство ще свіжо мали тоді слова в памяти, якими здобули собі серця академичнёі молодежі, и готові були потвердити нороднє діло, як ствердили катехиз От. Селецького, писаний такоюж мовою, як мій молитовник. Ваша критика оберталася ще серед тісних для неі границь, „чи нема чого проти католицькоі віри“. Годі було що противнёго знайти в молитовнику, виданім найбільшим католиком Доніном, тай в рукописі, писаній тоюж рукою, що молитовник видання Донінового.

Нині ж бачу, що відказавши міні так дивно, Ви не жаловали пятьмісячноі праці, щоб тільки Его Вству виставити молитовник — яко отрую, загубу для руського народу.

Тим часом я, не маючи через так довгий час ніякого одвіту, написав 12 Падолиста до Его Вства промеморію, в якій просив о скоре зреферованнье, а 12 Студня лист до В. Впреподобія, в якому вставлявся, щоб пустили на волю невольника, освідчивши разом, що маю важні причини вірити, що моя рукопись нарочно в неволі придержуєся. Аж коли незнаний міні фелетоніста „Основи“ зробив споминку про молитовник, В. В. зволили своім письмом з дня 31 Студня 1870, писаним на имя Вп. Отця Ціпановського, ректора віденськоі семінаріі, увідомити мене в имени Впр. Метрополіти, що моя рукопись „правом каноническимъ призначенна до оуничтоженія“.[1]

Що такі права в XV. віку були правосильні, о тім знає світ, знає исторія, говорять факта. Тоді вільно було „оуничтожати по праву каноническому“ не тільки манускрипта, но и людей, таки живих. В XIX. віку не так. Манускрипт, се власність автора, а „оуничтожати“ ёго, немаючи навіть якоі такоі причини, значить, не уважати права власности другого. Чи єсть у Вас право до рукописі моі — о тім розсудить хто инший. А як В. В. думали може, що богослов не смітиме Крилошанинові противитись, а заломивши руки и нічо більш не скаже, то ще ж бачите, що по́лік ваш зроблений без господаря. Ваше письмо як раз так написане:


Высокопреподобный Господине!

Изъ препорученія Ихъ Высокопреосвященьства зволитъ Ваше Впреподобіе завозвати до себе Ивана Пулюя, оукон. богослова и слыш. философіи на оуниверзитетѣ Вѣденскомъ (Josefstadt, Reitergasse 17.) и заявити єму, що Ихъ Высокопреосвященьство не то̂лько не даютъ имени своєго, но также совсемъ не соглашаются, абы написаный нимъ молитовникъ напечатался, и тая рукопись по праву каноническому призначенна зостала до оуничтоженія. — I. Иванъ Пулюй покликуєся на I. Кр. XIV. 18, 19, и думає, що такъ званна оукраинщина и кулишо̂вка суть якимось тайнымъ ключемъ, о̂творити розумѣніє церковного языка и церковныхъ нашихъ молитовъ и службъ, где влястиво святохоронячи нашъ обрядъ потребно филологическихъ и богословскихъ толкованій словъ и положеній. — II. Очевисто намѣреніємъ єго єсть, перенести агитацію для оукраинщины и кулшо̂вки на поле церковноє, а даючи при славянскомъ текстѣ переводы на такъ званну оукраинщину съ кулишо̂вкою, хоче на то̂мъ поставити, щобы вѣрни приняли звычай по оукраински молитися: то оуже иде о тоє, не то̂лько сорвати съ нашою малорускою литературою, но также съ нашими церковными книгами, съведенными на ладъ нашого малоруского языка, о ко̂лько то было возможно, на користь оукраинщины и кулишо̂вки, которы суть пововведеніемъ безъ по̂дставы якъ оу насъ, такъ и на Оукраинѣ, и которы єще оу насъ не оправдилися, абы оуже и церковь наша гонила за пустымъ вѣтромъ. — III. Секта староверческа въ Россіи найшла бы въ то̂мъ молитовнику также для себе подставу, бо якъ она пише, такъ и ту пишеся имя Спасителя: Исусъ, коли по греч. оригиналѣ потребно писати Їисꙋсъ, або символически Їс҃ꙋсъ. Оукраинщина и кулишо̂вка не допровадили єще литературы нашой до такого совершенства, щобы она съ ними могла служити взорцемъ, и неперечно єсть, що на оукраинщину и кулишо̂вку грѣшится много произволом, науковою немочію и диватствами, въ которыхъ ложно и пусто поставляєся геніально̂стъ: — IV. то находится и въ молитовнику семъ: такъ, слово насущный ложно нереводится словомъ щоденный; наше вѣрую называєся апостольскимъ; пята заповѣдь божа о̂тдаєся словомъ не вбивай; головна чеснота мужество о̂тдаєся словомъ муженність; слово дориносима нереводится: которого въ дарахъ носятъ и проч. — V. Що ино єсть сваволя на поли мирской литературы, а що ино єсть церковна литература: (що? И. П.) ту оуже повиненъ Иванъ Пулюй оставити власти церковной потребноє зараджати, и до толка молитовъ и служений церковныхъ потребно священника на которого ординаріатъ спуститися може, що тою роботою совѣстно и працевито займеся, маючи страхъ передъ вѣтренностію и легкомислностію. Самоє литературноє общество „Просвѣта“ оуже видалила кулишо̂вку; но оукраинщина завела оно въ выданномъ нимъ молитвословѣ также на бездорожія и диватства н. пр. вмѣсто блаженный або щасливый писати шасанвый: ѣдать оубоги и насытятся и проч.

Поручаєся зъ причины того приклада Вашому Впреподобію наблюдати на тоє, абы питомци наши въ тамошной семинаріи въ церковны, обрядовы предметы не мѣшали оукраинщины и кулишо̂вки, и занималися совѣстно и трудолюбиво литературою церковно-славянскою и малорускою, якъ, они изъ давна намъ переданни суть.




Оттакий то ваш реферат! Прочитавши тяжко не замітити сторонницького завзяття и вашоі ненависти, якою дишите проти „такъ званнои оукраинщины и кулишо̂вки.“ Одягнувшись плащиком „малорускимъ“ воюєте проти „оукраинщины“, вбачаючи в украинському народові не ріднёго брата, а якогось чуженицю, ворога, та воюєте по махіавелськи, а не якби ялося мужові старшому, поважному и розважному.

Нагромадили Ви проти мене: „несвятохороненнье обряду, якесь агитаторство нечесне, зірваннье с малоруською літературою, апостольство для секти старовірчеськоі, наукову неміч, безсовістність, вітренність и легкомислність, бездорожія, сваволю и диватства“. Таким болотом кидаєте в лице того, що жертвовав свій дорогий час, не одну веселу хвилю, щоб тільки прислужитися вдовинёю лептою свому народові; котрий ишов до Вас старших на пораду, щоб послухати вашого мудрого слова, и справити, що потрібує поправи.

Жаль тільки, що замість поважних мужів знайшов я пристрастних старців, замість поради пониженнье и обиду. Не стану с Вами відкидуватись болотом, вже для того, що я молодший, так и не годиться; а ставлю тільки проти Вас зеркало правди. Гляньте, як самі обнурялися, таки тою самою грязею, що нею кидали.

Зробіть ласку, прочитайте ще раз свій реферат, побачимо скільки там правди, справедливости, науковоі сили, совісти, страху перед поверховностію, легкомислностію, дивацтвами и т. д. и т. д.

Пропустимо кілька стрічок, а зачнемо від уступу, зазначеного мною I. Місце, на яке я відкликувався, виняте з першого листу великого Апостола св. Павла до Коринтіян гол. XIV, 18. 19. Дякую Господеві моєму, що розмовляю всякими мовами більш вас усіх, тільки в церкві волю промовити пять слів розумних усім, щоб навчити и инших, аніж десять тисяч слів мовою (чужою[2]). Не тільки „такъ званна оукраинщина“ но кожда бесіда, що жиє в народі, єсть ёму тайним ключом, котрим може вітворити розуміннье церковнёі, як и кождоі чужоі мови, тай розуміннье всякоі науки. О тім ніхто не похибуєся.

Як у Латинців бесіда латинська церковнёю стала, так у славянських народів грецького обряду, стала церковнёю зрущена бесіда болгарська, котру Россияне, Русини и Серби по свому виголошують. Скільки тих народів латинського обряду, в кождого молитовники писані своєю бесідою. И всі ті народи схоронили свій обряд латинський, хоч не давали „филологическихъ и богословскихъ толкованій словъ и положеній“, а кождий з них здобувся на молитовник таки у рідній мові. Подати народові молитовник в рідній ёго мові, се постулят розуму, виключаючий всякий сумнів. Но хто розумові не вірить, увірить може хоч авторітетам богословським, котрих слова подаю нижше[3]. И „толкованія“ добрі для народа, тільки ж сі належать до школи; а в церкві треба народові таких молитов, котрі прочитавши зараз міг би и зрозуміти. От тим то ще й пишуться для дітей инші молитовники, а инші для дорослих, одвітні их поняттю и похопности, щоб излишні були пояснення.

Молитва тільки тоді годиться Господеві коли из серця походить, и тільки тоді багата плодами. Хто, питаюсь, розумний, маючи на цілі зрушити людське серце, говоритиме до збору бесідою чужою, незрозумілою?

Хто молиться, той и знає, як сильноі волі треба, щоб ум и серце знайшлися в молитві, навіть у того, що розуміє церковню мову. Скільки ж більш мусить силитись до щироі, — не скажу вже до розумноі — молитви той, якому бесіда недоступна.

Бога величати, славословити, Ему благодареннье приносити, коритись, жалувати за гріхи, молити прощення, каятись, згадувати про Святих, покійних, все то функціі не тільки людського розуму, но и серця, и більш серця як розуму. Серцю даєся ту повна воля, серце виливаєсь перед Господом, и тоді молитва щира, сердечна, Господеві приємна. Просе ж и слова мають бути сказані до розуму — зрозумілі, одвітні ятві того, що молиться, и до ёго серця — теплі, огненні, щоб ёго серце „розтопилось“. Нема тоі сили в церковніх, незрозумілих молитвах, хоч би и с „толкованіями“. Молитва с „толкованіями“ заслугує так мало на оправданнье, як хинська розмова Русина с Русином „съ филологическими“ объясненнями слів и положень.

Збороняти народові молитовник в ёго власній мові, а давати незрозумілий, значить, що годитись: нехай нарід розуміє молитву, як хоче. Та сама думка и в англицьких (псевдо) раціоналістів, котрі кажуть: нетреба народові молитовника; нехай кождий співає, як дзюб ёго знає.

II. Вашим докором, яким приписуєте міні иніціятиву в перенесенню агитаціі для „оукраинщины и кулишо̂вки“ на поле церковне, робите міні честь.

Не належу до нанамальгамістів, но и не признаюсь до вашого партикуляризму, у якому — хто знає — яке лице на виворітъ. Знаю 15-міліоновий самостайний руський (малоруський) нарід, и сильно вірую в ёго будуччину. Бажаю, щоб наш великий нарід допевнився чесного місця в славянському світі в дорозі морального и матеріяльного двигнення, просвіти и добробиту. А як кожда ціль має своі средства, так и просвіта, яко ціль всенародня, дасться тільки всенародніми, всім доступними средствами осущити. Ніхто розумний не схоче желізо сшивати, або шкуру розпікши сковувати, саме так и ширити між народом просвіту мовою, якоі він не розуміє. Тим то и наше писменьство має бути всенароднім, зрозумілим цілому 15-міліоновому народові. Читаючи Основяненка, Шевченка, Куліша, Шашкевича, Федьковича и других, розуміють их люде в Галичині и на Украіні. Их бесіда всенародня. И в кого охота и снага заходитися коло просвіти, той и пише тоюж мовою, що ті писателі, а котра у Вас єсть „такъ званна оукраинщина“. Хочби я був и прихильником вашого партикуляризму, и, думаючи про самостайню „галицко-руску“ літературу, був вірний вашій програмі: писати бесідою, як вона в устах народа жиє,[4] то не вийшовби мій молитовник инший, як сей видання віденського. А коли Ви зовете мою бесіду „оукраинщиною“, то може и не помиляєтеся, бо вже учений Головацький відкрив, що и в деяких сторонах Галичини тим самим діялєктом говорять, що на Украіні — „такъ званнымъ оукраинскиъ“, и що говорить ним більше як 10 міліонів нашого руського народу.[5]

Щоб дати одвіт на докір, в якому винуєте мене о зірваннье с „малорускою“ літературою, мушу найперш поспитатись, що розумієте під „малорускою“ літературою? Яких писателів знає исторія вашоі літератури? Qui bene distinguit, bene docet. Коли Котляревського, Основяненка, Шевченка, Куліша, Маркіяна Шашкевича, Федьковича, то освідчаю, що про таке и думки нема у мене; но коли атвора Буй-Тура, Головацького, Гушалевича, Цибика, Павловича, то помиляєтеся хиба в тім, що ту не „иде“ о зірваннье, а що ми вже давно цураємося таких літератів.

С церковніми книгами не гадаємо також зривати. Церковні служення остануться у нас нерушені, як у народів латинського обряду осталась мова латинська, хоч кождий молиться своєю бесідою. До церковніх служб будем подовати филологичні богословські пояснення слів и положень, и учитимеся их нарід в школі и на катехизаціах.

Украінську мову и фонетику (кулишо̂вку) зовете нововведеннём без підстави у нас и на Украіні, котрі у нас ще не оправдилися, щоб церков гонила за пустим вітром. Не повинен я Вам на се одвічати; cum principium negante disputari nequit. Но як ціле моє письмо більше тому написане, що б оправдитися перед чесним нашим Духовеньством, перед котрим, надіюсь, не залишите з поводу нового видання представляти речі, як Ви их через астрономічний телескоп горі ногами видите, то хочу коротко и на се одвіт дати.

Фонетична правопись так днедавня, як саме письменьство, а має підставу тую, що після принципу достаточноі причини ніхто розумний и практичний не схоче непотрібно собі що будь отягощати. Букви тільки ж и на те видумані, щоб ними представляти слова, и неперечно перші люде, що писали, писали, як чули; их правопись була фонетична. С часом бесіда змінилася, а правопись та сама оставалась. И вийшло за кілька соть літ, що жива бесіда була инша, як писана. Щоб писана була та сама, що жива, треба було іі виговорювати не так, як написано, а так, як говорилося. От вже й етимологія готова. Уживають фонетику Серби, а намагають до неі Чехи, Словаки, Німці тай инші народи и незнаю ніякоі чистоі етимологіі без примішки фонетики.

Слабенька собі причина, що будьто в етимологичній правописі видно зараз корінь. Скажу найперш, що не всюди видно. Приводом: Яблоко, thema абло, cujus radicem putamus esse jabh, džabh oscitare (edere), unde scr. džambhu pomi genus. — Вовкъ (волкъ), goth. vulfs lit. vilkas, radix, влък. — Ржа rad. ръд[6]; ро̂къ, корінь рєк (festgesetzter Termin). Ро̂въ, корінь ры; (по) кро́въ, кор. кры, засо̂въ, кор. су[7] — Додам ище, що хто схоче бавитися в филологію, той знайде корінь и в слові писанім фонетикою, а хто в силі винайти корінь тільки в етимолоичнім писанню, де корінь видно, той не заслугує на имя филолога. Ходить ту о важніщу річ, щоб народові не отяжати приступу до писменьства и просвіти. Кожда наука, просе ж и наука правого писання, не єсть власностію якоісь касти, а має на ню право кожда тямуща людина.

Більше підстави в украінській літературі, як в словах вп. референта и в літературі ёго сторонництва. Facta loquuntur! Товариство Матиця, зійшовши раз з правоі дороги, тепер безсильне и бездільне — мертве. Щоб оправдити свій идиллічний спочинок, зове себе „адміністративним“ тільки товариством, у якого властиво на ціли видавати тільки книжки, а не виготовлювати. Тай за тим, що видано, як „Литературный Сборникъ“ тай инше, ніхто и не поспитає, дарма, що товариство свою „русску“ літературу вже й „популяризує“. Все осталось „мишам на сніданнье“. От яка у них підстава!

III. Ще слабша підстава в словах, де винує мене вп. референт о апостольство для секти старовірчеськоі в Россіі. Ту видиться міні більш нічого, як спекуляція на католицизм и доброту Впр. Метрополіти с цілею, налякати Их шизмою. Бо не можу ніяк допустити, щоби чоловік учений, як О. Малиновський, хтів справді вірити, що секта старовірчеська знайшлаби підставу в молитовнику тому, що там пишеся имя Спасителя „Исус“ котре старовірці також так пишуть. Вірити, що вп. референт списав се реченнье по свому пересвідченню, значило б сказати ёму комплемент: hic Abdéra! Одже и Серби пишуть „Исус“, та ніхто не підозріває их о старовірчество. Німці католики и протестанти, новокатолики и раціоналісти, соціалісти и атеісти и скільки их там єсть, всі пишуть „Jesus Christus“, та ніхто не скаже, що тому католик и протестант все одно.

Шкода б часу на дальші докази мілкости спімненого речення, но в доказ, що и в XI. віку говорено и писано „Исусъ“ наведу деякі памятники, в котрі вп. референт, коли воля, може заглянути, а пересвідчиться, що и тоді, коли вплив грецький був сильний на Руси, писателі не дуже зазирали за грецькими „оригиналами“, ані зважали на те, що Спаситель був израілського роду, и мав не грецьке, а жидівське имя. Тоді то, як писали „Исусъ“ секти староверчеськоі и не було на світі.

Памятники:[8] Památky hlaholského písemnietví vydal Р. J. Šafařik. ст. 84 Исусови; ст. 90 Исусъ Христа. — Monumenta linguae palaeoslovenicae e codice suprasliensi edidit F. Miklosich. Vindobonae 1851. з XI віку. — S. Joannis Chrysostomi homilia in ramos Palmarum edita a Fr. Miklosich. Vindobonae 1847. — Извѣстія втораго отдѣленія академіи наук, vol. V. 335. 336. — Там не тяжко знайти: Исоу, Исоухръста, Исоухръстоу, Исоухристоса, Исоухристосовъ, Исоусовъ, Исоухръстъ, Исоухрьста, Исоухрьстмъ; а розгорнувши Monumenta serbica spectantia historiam Serbiae Bosniae, Ragus, Fr. Miklosich. Vindob. 1858 не тяжко знайти: Исоукръсть, Исоукрьстовъ. Пишеся Исоусъ також в памятниках: „Полноє собраніє русскихъ лѣтописей 1. Санктпет. 1846. — Homiliae variorum, cod. membr. saec. XIII. Ant. de Mihanović v. cloz III. 5, (Denkschriften der kais. Akademie der Wissenschaften. 10. 197.) — Cyrillus Turovensis, homiliae, cod. saec. XIII. russ. bibliothecae petropolitanae. — Востоковъ, Историческіи чтенія о языкѣ и словесности. 1854. 1855. Санктп. 139. 153.

Наведені памятники нехай послужать вп. референтові в доказ, що 700 літ відлічивши писали люде тямущі Исусъ, саме так Єрусалимъ не зазираючи дуже за грецькими оригіналами, а зважаючи більш на домашній виговір. Нехай зволить вп. референт заглянути и до катехизму О. Селецького, то и там знайде „Исус“, а з початку книжочки: „Сей катехизисъ не содержить въ собѣ нѣчого, що бы оученю св. церкви римсько-католицькои противилося“, и підпис самого Архіепископа, в котрого имени кидає на мене анатему. Та не конець тому. Періодична газетка „Сіон“, редагована в. в. Др. Сил. Сембратовичем и Др. Пелешом, ясним доказом, що тая секта староверчеська вже далеке коріннье у нас пустила, бо там читаєм „Исус“ а не як би тоє повинно бути по греч. оригіналі. Чи ту „каноническе право“ безсильне?!

Дальше знов болото в рефераті. Не станемо бристи; переступім, и так прийдем до нових учених пописів шановного референта.

Хлѣбъ насущный ложно переводиться словомъ щоденний“ — Загляньмо в переводи других народів и в пояснення, подані людьми вельми ученими.

I. Вульгата, переклад одобрений католицькою Церквою, переводить: Panem nostrum supersubstantialem da nobis hodie.

Що значить supersubstantilis panis, довідаємось, розгорнувши діло найславніщого ексегити: Cornelii Cornelii a Lapide Commentarii in quatuor Evangelia. Tomus I. A. 1735. Ст. 162.

Graece est ἐπιούσιον (quae vox alibi non reperitur, quam hic et Luc. XI. 3) quod primo Angelus Caninius lib. de Nomin. Hebraicis novi Test. vertit crastinum, nam ἐπιούσα ἡμέρα dicitur sequens vel crastina dies, q. d. Sicut in Parasceve, sive feria sexta, Hebraei in deserto colligebant manna pro Sabbato, quo quiescendum erat; ita tu Domine da nobis hodie panem in crastinum: nam ulterius non sumus solliciti, sed postcrastinum exspectamus et quasi praeparamus nos ad Dominicam resurrectionis et ad jubilaeum aeternum. Sarcinas ergo colligimus, et tantum petimus panem in crastinum. Favet, quod scribit s. Hieronymus in Evang. Hebraeo Nazareorum haberi מָחָר machar, id est crastinum.

Hieronymus ἐπιούσιον explicat περιούσιον, id est praecipuum, egregium, eximium, peculiarem. Symmachus vertit electum, aut qui super omnes substantias est, et universas superat creaturas. Sic et Cassianus collat. 9. cap. 20. et Cyrillus catech. 5 Mystag. et Ambrosius l. 5 de Sacram, c. 4, qui per panem hunc intelligunt Eucharistiam, quae a Zacharia cap. 9. v. ult. vocatur frumentum electorum.

Ad literam ἐπιούσιον idem est, ac ad substantiam pertinens, puta panis substantialis, essentialis, substantivus, qui ad conservandam hominis substantiam et vitam quotidie est necessarius. Ita s. Chrysostomus, Theophylactus, Euthymius et s. Basilius in q. q. compendio explicatis q. 252. s. Cyrillus catechesi 5. Mystag et alli multi, qui cum Suida ἐπιούσιον interpretatur, ἐπὶ τὴν ἡμῶν οὐσίαν καὶ τροφὴν ἐπαρκοῦντα, id est, nostrae substantiae et nutritioni congruentem et sufficientem, qui scil, non serviat voluptati, sed necessitati nec delicatior ac copiosior sit, sed frugalis et moderatus, id est, quotidianus; illud enim, quod quotidie necessarium est ad sustentationem, et quo quotidie indigemus, hoc vocamus quotidianum. Unde Syrus vertit panem indigentiae nostrae; Arabicus panem sufficientem (sic et Aegypticus et Persicus), quem Latini cibarium vocant, unde et Latinus interpres in Luc. cap. XI. v. 3 clare vertit quotidianum; et ita hoc loco Mathaei quotidianum vertunt leguntque Patres, qui versionem s. Hieronymi antecesserunt, ut s. Cyprianus, s. Ambrosius, l. de Sacram. с. 4. s. August. Enchir с. 115 et alii, imo Ecclesiea recitans in officio et Missa Pater noster, juxta s. Math. dicit oratque ex veteri ante s. Hieronymum versione: Panem nostrum quotidianum da nobis hodie, itaque fideles orare docet.

Porro S. Hieronymus, qui jussu Damasi Latinam versionem nov. Test. ad Graecum textum emendavit, pro quotidianum hoc loco posuit supersubstantialem, ut fideliter ad verbum vim vocis exprimeret. Dicitur enim ἐπιούσιον ab ἐπί οὐσίαν, id est, super substantiam, i. e. juxta vel ad substantiam pertinens, qui scil. substantiae sustentandae est conveniens et necessarius, puta non supervacaneus, delicatus, curiosus sed substantialis simplex, vulgaris.

Rursum ἐπιούσιον derivari potest ab ἔπειμι ct ἐπιέναι i. e. accedo, advenio, insto, ut significet panem instantem, hodiernum, quem scil. mane petimus quotidie pro adveniente die et instante prandio vel coena. Ita noster Lessius lib 2. de Justitia et favet S. Ambrosius lib 5 de Sacram. cap. 4.

Panis ergo supersubstantialis idem est, qui panis quotidianus, quo scilicet quotidie nos substantiam nostram conservare debemus, quem Evang. Mathaei Hebr. nuper editum vocat, תְּמִידִי jugum, quo scilicet continue egemus; haec enim vox ficta est а תָּמִיד i. e. semper, jugiter. Alii vocant דְּבַר יוֹם i. e. verbum, sive rem diei, hoc est panem quotidianum, quem quotidie ut necessarium sustentationi a Deo petere debemus. Vetat enim mox Christus, ne solliciti simus de crastino, de quo incerti simus, an simus victuri . . . . Per quotidianum ergo excluditur sollicitudo crastini.

Quaeres secundo, quis in particulari est hic panis supersubstantialis, sive quotidianus? . . . . . Verum dico panem hic tum materialem corpori sustentando necessarium tum spiritualem et caelestem animae nutriendae idoneum, uti est verbum Dei et Eucharistia, postulari: utroque enim indigemus:

II. Так зрозуміли слово ἐπιούσιον(насущный) перекладчики французські, италійські, німецькі, ромунські, чеські, полські, сербські, и инші. — Donnez-nous aujourd’hui notre pain de chaque jour. — Give us this day our daily bread. — Da ci oggi іl nostro pane quotidiano. — Gib uns heute unser tägliches Brod. — Panea noastra, cea din toate dilele dane noa adi. — Chléb náš vezdejší dej nám dnes. — Chleba naszego powszedniego daj nam dzisiaj. Хљеб наш потребни[9] даj нам данас.

III. Міклосич переводить насущный sufficiens (Lexicon palaeoslovenico-graeco-latinum. Vindob. 1862—1865) Що нам вистав на життье зовемо щоденним. З того й видно, що нема єдности між ученими, як переводити ἐπιούσιος. Я иду за більшостію, за авторитетом Корнеліом, котрому ἄρθος ἐπιούσιος єсть, що panis quotidianus, під яким маєсь розуміти panis materialis и spiritualis, хліб звичайний, щоденний, и слово Боже и Евхаристія; иду за католицькою церквою, за народами, и переводжу „щоденний“ вже й тому, що нарід зрозуміє тоє слово, а не зрозуміє „насущный“.

Про „не вбивай и муженність“ годі що одвічати; найперш мусів би я просити вп. референта, для чого се ложно переложено.

За увагу на „в дарах несеного“ як и на lapsus calami „апостолське вірую“ прийміть мою прилюдну, заслужену подяку. Годилось би в. референтові, яко старшому, допомочи міні своєю радою у всему, чого я не додививсь, або не вмів доброю руською мовою переложити, а не анатемизувати мене по инквизиторськи.

На те, що в рефераті наступає, одвічаю, що не жертвовавби я дорогого часу на списаннье народнёго молитовника, як би знав, що власть церковня „потребноє“ зарядити схоче, або хоч не буде противитись, колиб взявся за се діло який ординований богослов. Як власть церковня готова зарядити „потребноє“ ясно буде кождому з реферату, в котрому народній молитовник тільки значить, що несвятохороненнье обряду, народности, загуба Руси. Дальше знов калюжа, так лучче переступити.

Чи Просвіта „выдалила“ на все „кулишо̂вку“ не знаю, мабуть ні; бо и тепер уживає в урядованню фонетики. Ще ж кождий з нас знає, що Просвіта тому тільки зъодяглася в етимологічну уніформу, щоб тим легше єднати сили народні, а не тому, що не видить підстави в фонетичній правописі.

На „диватства“ шасанвый и ѣдать в молитовнику видання віденського мушу примітити, що ошибки тискарські ніяким ще референтом не приписувались авторові. Тільки ж, що nulla regula sine exceptione. Одже ж вп. референт рад, що може „такъ званно̂й оукращинѣ“ закинути „диватства.“ Не треба аж бути „на догади бойким“, щоб читаючи шасанвый, и знаючи, що се „має бути щасливий“ не прийти на догад, що се не украінське „диватство“, а що ту тискар на по́лік украінщини помилився. Не мож ту звиняти вп. референта и тому, бо яко учений чоловік, повиненби знати, що хто творить нове слово, той шукати мусить одвітний корінь або в народній, старославянській або якій живій славянській мові. Не видно в слові шасанвый ніякого кореня, просе ж и неможе бути новотворене слово.

Увидить з того Вп. Духовеньство, якими мізерними аргументами хоче вп. референт оправдити „оуничтоженіє“. Випровадивиш цілу артелєрію паперяних жовнярів на боёвище проти „оукраинщини“, и сховавшись за ними гукае, що стало сили. Минули часи, коли від самого гуку падало Єріхо!

На конець мушу примітити, що порученнье, дане всехвальному Ректоратові віденському, инвольвуе дуже ніжне питаннье, яке прямованнье могло б дане порученнье надати молодим силам семінарицьким?

Тільки одна причина: щоб не дати нашим противникам оружжя проти себе самих, приказує міні вдовольнятись самою приміткою, и залишити всякі коментарі, які при читанню сёго поручення мимо волі на думку насуваються.

Оттак перебрили ми ваш реферат, и знаємо, чим рукопись моя винна перед консисторським трибуналом. Консисторія являєся з Вашоі причини не хоронителькою богочестія — насупроти вона видумує, видить підставу для сект там, де нікому и не снилось, и перетворюєсь за вашим трудом и заходом в арену пропаганд політичних. В имени права и честивости ставлю протест проти нищення рукописі, до якоі ніякого у Вас права, и жадаю непроволочного іі звернення.

Перше моє виданнье піддаю під осуд цілого чесного Духовеньства и богословів, котрим лежить на серцю добро руського народу, и наперед складаю мою сердечну подяку за кожду добру пораду и мудре слово. Разом освідчаю, що готовий я перед ученими людьми, у яких справедливість заслугує на шанованнье, и котрі суть другами галицького як и ріднёго украінського народу, оправдитися з кождого слова, — но все жалуватиму часу, відкидуватися с ким болотом, чи то в дорозі тиску, чи переписки.

Поручаючи зверненнье рукописі ласкавій памяти вп. референта, запевняю о сталости поважання и понести,

слуга

  1. Знищення
  2. R. Р. Cornelii Cornelii a Lapide commentarii in omnes divi Pauli epistolas, indiciis necessariis illustrati. Antverpiae An. MDCCXXXIV. Тоm. IX. pag. 315. Грец. текст: πάντων ὑμῶν μᾶλλον γλώσσαις λαλῶ, quod Syrus Chrys. Hieron. ad Hedibiam et alii vertunt: magis quam omnes vos linguis loquor. Sic fere posset et accipi noster interpres, dum vertit, omnium vestrum q. d. Omnes linguas, quas vos calletis, et ego calleo, et magis, quam vos.

    Haymo: Omnium vestrum linguis id est dialectis loquor. Secundo et melius omnium, quia nimirum Corinthum confluebant advenae et mercatores omnium gentium et linguarum quasi ad celeberrimum emporium, sicut etiam hodie Antverpiae. Parisiis, Venetiis Gallorum, Germanorum, Italorum, Hispanorum, Anglorum, aliarumque gentium viget lingua aeque ac mercatura. Omnium ergo vestrum, id est, omnium gentium, quae vobiscum et inter vos versantur, linguis loquor; q. d. Non elevo nec vitupero donum linguarum, nam et ipse eo utor, sed non eo modo, quo vos in Ecclesia, ad ostentationem, sed ad aedificationem.

    Vers. 19. θέλω i. e. malo (волю) pendet enim a voce , (quam як). Πέντε (paucissima) λόγους διά του νοός (id est intelligentia, qua intelligor зрозуміло) λαλῆσαι, ἵνα καὶ ἄλλους κατηχήσω, ἢ μυρίους λόγους ἐν γλώσσῃ (in lingua peregrina quam audientes non intelligunt).

    Νοῦς (Sensus) hic idem est, quod intelligentia passiva, qua scil., intelligor tam ego, quam sermo meus; unde explicans subdit ἵνα καὶ ἄλλους κατηχήσω (щоб навчити и инших). Opponit enim sensum hunc linguae peregrinae, quam nemo intelligit.

  3. Ibidem pag. 312. Ita quoque Theodor. Loquitur enim Apost. de orationibus et canticis spiritualibus, quae privati quique ex dono Spiritus s. componebant, et publice pronunciabant, vel canebant in Ecclesia tempore collationum spiritualium; idque in consolationem, instructionem vel exhortationem populi: unde vult illa vulgari lingua fieri (що скаже вп. референт на тоє?!) ut ab omnibus intelligantur: alioquin enim sine fructu ea fore assertit. Дальше говорить що ce не розтягаєся на церковні служення, а що розумієся тільки „de precibus, quas privati quique componebant ad aedificationem et excitationem populi, non de divinis et publicis officiis, quae jam approbatione, imo ordinatione et nomine totius Ecclesiae et populi obeunt Clerici ad colendum, et gravi ac uniformi quadam majestate laudandum Deum (У нас mutatis mutandis мають служення церковні також остатись в церковній мові). Si enim vernacula lingua dicerentur, 1° rudes male res tam divinas apprehenderent, male intelligerent, errores et haereses conciperent. 2° singulis provinciis, imo pene urbibus varianda esset lingua. Licet enim eadem communi lingua loquantur Germani omnes, tamen diversum linguae idioma habent singuli: Westfali, Helvetii . . . . . . atque ita si vernacule diceretur, divinum officium in tanta idiomatum varietate schisma oriretur, risus et contemptus sacrorum.
  4. Основа ч. 26. 1870.
  5. Розправа о языцѣ южноруско̂мь и єго нарѣчіяхъ Якова Головацкого ст. 46. §. 30.
  6. Lexicon, Miklosich
  7. Граматика Осадці ст. 20.
  8. Lautlehre der altslovenischen Sprache von Fr. Miklosich 1850. ст. 44.
  9. Потрібний до життя, значить щоденний.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1923 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1918 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.