Листи до братів-хліборобів/IV/Лист 37
| ◀ Лист 36 | Листи до братів-хліборобів Частина IV Лист 37 |
|
37. Що і як мусить досліджувати на Україні політик, який хоче здобути та зберігти Українську Державу і забезпечити державою істнування та розвиток Української Нації?
Досліджувати мусить він все, що має відношеня до держави памятаючи, що тільки в державі здійснюються національні аспірації реалізується нація. Иншими словами: він мусить пізнати на Україні взаємовідношеня держави і громадянства; мусить окреслити форму цього взаємовідношеня, і мусить можливо точно означити причини які заважали або помагали місцевому громадянству перейти зі стану аморфної (не посідаючої виразної постаті, не скристалізованої) маси в стан окресленої, виразно означеної, скристалізованої нації, тоб-то в стан такого громадянства, яке скристалізувалось і прибрало реальні матеріяльні форми своєї власної окремої держави.
Держава скрізь і завжди обіймає все громадянство: всіх без винятку людей, що живуть на даній території. Ця проста істина — з ряду наприклад тих, що земля кругла — була довго, та єсть і по сьогоднішній день, для більшости політиків українських абсолютно невідома. Політик-державник мусить її собі усвідомити дуже ясно. Доки він цього не зробить, вся його політична діяльність, хоч-би найбільше »націоналістична« і »самостійницька«, може бути всім але не політикою державною, і не політикою національною (національною, в розумінню твореня, а не руйнування нації). Памятаючи що держава мусить окреслити своє відношеня до кожної людини яка живе на даній території, і що доля держави залежить від того, як окреслить своє відношеня до держави кожна людина на даній території, він не має права при досліджуванні України обминати, як в минувшині так і в сучасности, ні одної ґрупи місцевих людей, на цій підставі, що вони, мовляв, не ці, яких йому треба.
Українського державника не треба, повторяю, утотожнювати з проповідниками комуністичного чи есерівського раю; ані з борцями за права народньої чи не народньої мови; ані зі спеціялістами по поборюваню »панського«, »буржуазного«, »соціялістичного«, »російського«, »польського«, »українського«, чи ще якогось иншого »сатани« на Україні. Для них всіх: своїм, близьким, співгорожанином, людиною одної нації — може бути »тільки соціяліст« або тільки не-соціяліст; »тільки народ«, або »тільки культурні верстви«; тільки ці, що говорять »мовою Гоголя«, тільки ці, що говорять »мовою Шевченка«, або тільки ці, що говорять »мовою Сенкевича«; »тільки малороси (Русскіе)«, »тільки малополяне (Поляки)«, або »тільки не одні і не другі«; тільки нащадки »Русів«, тільки сини »Полян«, або тільки ці, що в собі »кров козацьку« почувають; »тільки православні«, »тільки католики« або »тільки уніяти« і т. д. і т. д. Для українського державника: Українцем, своїм, близьким, людиною одної нації — єсть кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) звязана з Україною; не-Українцем, чужим, людиною чужої нації (що не значить конче: ворогом), єсть кожний мешканець иншої землі, хоч-би він визнавав ту саму віру, належав до того самого стану чи класу, говорив тою самою мовою, і хоч-би в його жилах текла та сама кров одних і тих самих предків. З територіяльної: — політичної і патріотичної — форми національної свідомости може вирости Українська Держава і Українська Нація. З форми національної свідомости екстериторіяльної: — віроісповідної, культурної, станової, племінно-расової — можуть виростати на Українській Землі, як гриби по дощу, ріжні численні взаємно себе вирізуючі секти, але з ними не може бути ані Української Держави, ані Української Нації. Популярне гасло — »Україна для Українців« — український державник мусить розуміти так: »Україна для всіх, що живуть на Українській Землі«. Коли »Українцями« стане тільки одна ґрупа мешканців України, то инші місцеві ґрупи сполучаться з мешканцями чужих земель і спільними силами побють, як завжди досі побивали, цю ґрупу, що схоче монополізувати для себе Україну.
Досліджувати Україну можна з точки погляду лєґенди або дійсности: так, як хочеться щоб було, або так, як в дійсности єсть. Обидва ці способи добрі, але кожний на своїм місці і в своїм часі. Наприклад людина, хвора на таку форму сухіт, яку можна вилічити, напевно помре з одчаю, коли весь час буде думати про смертельну небезпеку від своєї хвороби і не буде підбадьорувати себе споминами про своє колишнє здоровля та надією на його возстановленя. Але так само помре вона передчасно і тоді, коли уперто не буде хотіти бачити своєї хвороби та окреслити її степінь і форму. Те саме можна сказати і про хронічно хворі нації. Без лєґенд вони не можуть видужати, але, щоб видужати, вони побіч лєґенди мусять мати суворий, нещадний і можливо вірний діяґноз. Він тим більше потрібний, чим менша воля та інтеліґентність і більша емоціональність даної нації, і чим більше тому має вона нахилу до романтичних фантазій, після яких, під ударами дійсности, приходить повна зневіра і апатія.
Розуміється такий діяґноз не призначений для зґанґренованої і мертвої вже частини нації, ані для її пасивних мас, восприймаючих завжди готові вже рецепти. Викликав-би тільки страшний хаос той, хто хотів-би з цілої нації поробити лікарів або соціолоґів. Не призначений він і для тих історичних моментів, коли треба оптимістичними образами своїх хотіннь захопити і потягнути за собою цілу націю.
Викликані великим болем від сучасного гострого приступу нашої хронічної національної недуги, оці мої »Листи« не єсть матеріялом ані для виборчої аґітації, ані потішаючою і заспокоючою лектурою для тих, що стратили віру в Україну. Вони призначені для тих, сильних своїм хотінням України, своєю вірою, волею та інтеліґентностю, активних українських людей, які — в момент сучасної страшної національної руїни — мусять пізнати хворобу своєї нації. Пізнати — не на те, щоб безнадійно плакати, а щоб хворобу побороти і зі збільшеним досвідом та умінням далі Велике Діло українське творити.
Моральне право для такого діяґнозу дає мені, ділами стверджена, любов до моєї хворої Батьківщини; досвід, здобутий знанням нашої минувшини і власними спостереженями з останніх десятків так повчаючих літ; почуття, що я єсть орґанічною частиною українського громадянства; свідомість, що з Україною я звязав свою особисту долю не тільки на часи щастя, але й на часи нещастя; віра в нашу перемогу та видужаня од хвороби — і через це все певність, що мій суворий діяґноз — випливаючий з позитивних хотіннь, а не з неґації, і вказуючий вихід з хвороби, а не лише саму хворобу — не викличе руйнуючих наслідків злого умислу та злої волі, а може, дасть Бог, моїй хворій Батьківщині поможе…
Недержавність — так зветься наша хвороба. Ця хвороба зовсім инша ніж — подібна до неї по своїм зовнішнім ознакам — поневоленість. Ми — всі мешканці України — не єсть громадянством поневоленим; ми — громадянство недержавне. Це значить, що ми держави, як реального втіленя нашої окремішности, не маємо не тому, що ми всі хочемо її мати, але нам якась зовнішня чужоземна сила в цьому заважає. Держави ми не маємо тому, що ми не уміємо самі в собі хотіння своєї власної держави розвинути, його в цілім нашім громадянстві розбудити і це хотіння, відповідним методом його орґанізації, своїми власними місцевими силами здійснити.
Нація поневолена єсть завжди нацією державною, яку придушує і позбавляє держави на якийсь час своєю більшою силою чужоземна нація державна. Тому нація поневолена випростовується і відбудовує свою державу зразу, як тільки цей зовнішній чужоземний натиск ослабне. Вона не звязана орґанічно з чужоземною владою, вона вся відчуває поневоленя цією владою і вона має в собі хоч і в поневоленому, придушеному стані, але всі елєменти потрібні для будови держави.
На територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликана частиною цього громадянства. Але, не знаходячи ніколи для себе піддержки инших його частин, тоб-то однодушної піддержки цілого місцевого громадянства, чужоземна влада спірається при будові держави на свої метропольні сили і править таким громадянством, як колонією, зі своїх метропольних центрів. Тому нація недержавна, по упадку своєї метропольної влади, ніколи не може випростуватись і будувати свою державу так, як нація поневолена. Вона своєю, покликавшою чужоземну владу, частиною орґанічно звязана з метропольною владою; вона не вся відчуває державне поневоленя; вона не має в готовій вже формі всіх елєментів, потрібних для будови держави.
Отже, при абсолютній неоднаковости цих хвороб, і ліченя їх мусить бути абсолютно ріжне. Коли нація поневолена може всю свою увагу і енерґію зосередкувати наприклад на політиці зовнішній — на знайденю десь з боку такого союзника (такої »орієнтації«), який-би їй допоміг позбутися гнету чужоземної держави, то нація недержавна мусить всю свою енерґію і увагу зосередкувати на питаннях політики внутрішньої. Хвороба недержавности має своє джерело не в причинах зовнішніх — вона не травматичного походженя, як хвороба поневолености — а викликана вона причинами внутрішніми, орґанічними, без усуненя яких ніякі найбільше сприяючі зовнішні умови, ніякі найвірніщі союзники, ніякі, навіть найкращі, зовнішні »орієнтації«, абсолютно нічого не поможуть.
Для ілюстрації кілька практичних політичних висновків з вищесказаного.
1. Все, що сприяє розвиткові почуття єдности між всіми мешканцями України, будує Україну, і руйнує її все, що їх розєднує. Напр. розвиток спільного всім почуття спільної території — почавши від якоїсь найбільше »куцої« територіяльної автономії (хоч-би навіть такої, як колишні земства в Росії), до найвищого сучасного нашого, державного вже, прояву цієї територіяльности: Гетьманства 1918 р. — сприяє нашому виліченю з хвороби недержавности. Побільшують натомість цю хворобу до смертельности всякі екстериторіяльні віроісповідні (тоб-то на культурно-ідеолоґічних, а не на політично-територіяльних ріжницях оперті) націоналізми (в тім числі перший: український) та всякі інтернаціоналізми, які неминуче вели, ведуть і будуть вести до перемоги на Україні якоїсь чужоземної влади (коли-б Ірландці свою вікову боротьбу вели під гаслами не територіяльної автономії, а під гаслами »мови«, »віри« чи якоїсь »соціялізації«, вони-б напевно, того що мають, не здобули). Виходючи з того самого становища, добре єсть зміцнювати орґанічні сполученя людей на Україні, наприклад по класам, і зле єсть культивувати сполученя механічні, напр. по партіям. Перші, своїми орґанічно-обєднуючими впливами, мають змогу усувати вроджений нам нахил до розєднуваня; другі, своєю несталостю, випадковостю і неорґанічностю, оцей наш вроджений нахил тільки збільшують.
2. По упадку большовицької чи польської влади на Україні буде у нас не »всенародня радість«, як це буває звичайно у визволених націй поневолених, а — характерна для всіх недержавних націй — анархія і внутрішня різня між українськими людьми. Хто з політиків українських, запаморочений брехнею про поневоленість України, зайнявся-б в цей момент способами »виявленя волі визволеного суверенного народу« — ріжними українськими »установчими зборами« та »законодавчими сеймами« — замість творити шляхом перш за все власної орґанізації матеріяльно і морально сильну українську Владу Державну, той тільки збільшить цю різню та анархію і найкоротшим шляхом доведе до нового покликаня самими-ж українськими людьми якоїсь чужоземної державної влади. Політик-державник мусить памятати, що при хворобі недержавности »воля суверенного народу« виявляється завжди в повстаннях проти своєї власної слабої влади і в рабській покірности супроти сильної влади чужоземної. Доки місцева влада не дасть доказів, що вона забезпечує місцевих людей од анархії і взаємної різні краще, ніж влади метропольні, ніякі українські »установчі збори« не виявлять »волі народу« мати свою власну державу. Такий доказ може дати тільки орґанізована сила тих, що хотять мати Українську Державу. Розуміється не демократично-республиканський метод може їм оцю силу дати.
3. Ставити Українцям, як приклад до наслідуваня, політичні методи націй поневолених але державних, як напр. Поляки, Чехи, Італійці — значить збільшувати нашу політичну темноту, припізнювати процес нашого самопізнання, а тим самим робити нас зовсім нездатними до виліченя з нашої недуги.
Наприклад хто каже, що нас, як Чехів або Поляків, може визволити якась »антанта«, той готує руїну Україні. Процес сотвореня влади, процес завойованя, через який не пройшла, а мусить пройти, всяка недержавна нація, не може бути замінений для неї так, як для нації поневоленої, процесом зовнішнього визволеня зпід чужої влади колишніх місцевих завойовників. Таких завойовників недержавна нація ще не має і, щоб стати нацією державною, вона їх мусить сама на місці (а не десь »в Версалі«) мати. Без цього перемога сторонніх сил над місцевою чужоземною владою визволить тільки нашу внутрішню анархію.
4. Так само, хто в момент ослабленя на нашій землі метропольної державної влади, буде — по прикладу Італійців, Поляків чи инших націй поневолених — закликати до винищеня місцевих, з цією метропольною державою звязаних, консервативних державницьких сил, замість заохочувати ці сили до твореня на Українській Землі своєї власної держави і в цьому твореню їм допомагати, той в самім корінні знищить можливість повстання Української Держави і реального істнування Української Нації. Нації поневолені, маючи в собі свої власні державницькі консервативні елементи, можуть собі позволити на винищуваня »чужинців«. Нації недержавні, яких вся орґанізуюча державно-творча здатність захована власне в оцих місцевих »чужинцях«, нищать разом з ними в самім зародку свою власну націю і державу. Повстання проти Гетьманської Влади в 1918 р., яке орґанічні зародки Держави і Нації Української в момент їх відродженя прибило, було підготовлене власне такою ідеолоґією української інтеліґенції, зачерпнутою зі шкідливих для нас взірців поневолених націй.Щоб недержавність нашу зрозуміти і могти з неї вилічитись, мусимо пізнати її причини, а далі наслідки оцих причин. В той спосіб одержимо можливо повний образ цієї нашої недуги, яку хочемо вилічити. Иншими словами: зможемо пізнати характер того реально істнуючого політичного матеріялу, з якого державники українські можуть Державу і Націю Українську творити.
Причини нашої недержавности діляться на дві ґрупи. Перша: причини статичні, тоб-то ті умови істнуваня, які ми маємо од природи, і яких по сути змінити не можемо. Друга: причини динамічні, тоб-то способи нашого ділання в даних нам од природи умовах — способи, які в нашій історії бували кращі і гірші, і які ми розумом і волею, відповідно до наших хотіннь та ідей, можемо змінити.
Між статичними причинами нашої недержавности перше місце займає наше ґеоґрафічне положеня:
1. на битім шляху між Азією і Европою,
2. на ґеоґрафічно несталім погряниччю двох ріжних культур: Візантийської і Римської,
3. без захищених природою гряниць од сусідніх держав.
З погляду політичного наше ґеоґрафічне положеня — найгірше в Европі. Навіть Московщина в положеню безмірно кращім, бо, захищена горами, лісами та болотами, вона ніколи не була тим битим степовим шляхом, через який перевалювались з Азії в Европу, і уступали під натиском Европи на Азію, ріжні кочовничі орди, починаючи від колишніх і нинішньою большовицькою кінчаючи. Крім того Московщина прилягає до моря, яке на другім боці має вже Европу: колишню вітчину Варягів, Фінляндію, Швецію, Германію. Ми маємо море, другий бік якого — по знищеню Візантії, джерела нашої колишньої культури — став одною з найменше культурних частин Азії. Врешті Московщина, вся без виїмку, знаходиться в ґеоґрафічно неподільнім впливі культури східної так, як напр. Чехія знаходиться в ґеоґрафічно неподільнім впливі культури західної. Ми-ж цю гряницю між Сходом і Заходом маємо в ґеоґрафічно неозначенім стані на своїй землі, і по нашому живому тілі відбувається весь час пересування цієї рухомої гряниці то дальше на Схід, то дальше на Захід.
Наслідком оцих постійних вівісекцій виробились у нас значні культури: ріжниці між поодинокими нашими краями. Ріжниці між Східною (Візантийсько-Московською) і Західною (Римсько-Польською) Україною, далі ріжниці між лівобережною Гетьманщиною і Слобожанщиною, Правобережжям, Запорожськими землями, Кубаню, Галичиною, Буковиною, Закарпатською Русю і Кримом — настільки великі, що з ними всякий український політик-державник мусить дуже поважно рахуватись. Ріжні модні тепер у нас спроби механічного обєднуваня України при помочі »соборних« словесних декламацій тільки підкреслюють ці ріжниці і кінчаться збільшеням взаємного недовіря і взаємного нерозуміння. Ще більшою катастрофою може скінчитись культурна централізація Україні поліцийними засобами, в роді »українізації« Галичанами в 1919 р. вивісов київського Балабухи (відома стара київська фірма). Соборність може бути осягнена тільки гармонійним взаємним перехрещуваним двох сил: доосередковоі сили — матеріяльно і морально авторитетної, єдиної і всенаціональної — центральної державної Влади, і відосередкової сили як найширших автономій поодиноких українських країв, спаяних в одну цілість цею сильною державною Владою. Тільки при істнуванню цих двох сил — коли всіх українських людей буде притягати одна спільна столиця маєстатичностю і силою державної української Влади, і коли вони туди будуть привозити свої провінціяльні культурні окремішности, плекані в поодиноких краях, а звідтам вивозити знайомість українських людей инших провінціяльних культур — може наступити взаємне пізнання Українців, без якого всі »соборности« будуть лише порожнім звуком. Тому соборність неможлива у нас при демократичній республиці. Позбавлена такого, по віковій державній монархічній минувшині одідиченого, воєнно-бюрократичного державного апарату, який єсть напр. у Франції, вона мала-би у нас завжди слабу, безавторитетну і нікого не притягаючу центральну державну владу, з дуже натомість яскравими і крикливими, але безсилими і руйнуючими, централістичними і уніфікацийними національно-культурними тенденціями.
Другою статичною причиною нашої недержавности єсть найбільше в Европі родюча земля і добре підсоння.
Політично руйнуючий вилив цих чинників виявляється:
1. в невпиннім притяганню на нашу землю все нових, ласих на українські багатства, активних завойовників, або — що було гірше, і відбувалось в значно більших розмірах: — в притяганню утікаючих од більше інтензивної праці та шукаючих легкого хліба невойовничих, пасивних елєментів;
2. в надзвичайно швидкій деґенерації громадських інстинктів у одних і других під впливом власне цих чинників.
Легкість боротьби з дуже сприяючою людині природою розвивала в людях, які від кількох поколіннь пожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля. В наслідок цього вироджувались і не могли розвиватись такі політично творчі орґанізаторські прикмети, як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв і самопосвяти. Коли Україна мала і має таку непропорціонально велику кількість ріжних »кресових ориґіналів«, »гоголівських типів«, і ріжних політичних самодурів громадськи-руйнуючого, анархістично-індивідуалістичного ґатунку, то причини цього факту треба шукати перш за все в даній нам од природи великій легкости життя.
Випливаюча з родючої землі легкість збагачуваня розвивала в українських людях погорду до труда і нахил до всякого роду найбільше фантастичних спекуляцій, яких яскравий вираз на ґрунті ідеолоґічному бачили ми наприклад недавно в ідеї соціялізації землі. На Україні нема таких верстатів хліборобської праці, що по тисячі літ (як це бачимо в північній Европі) перебували-б стало в однім роді, сприяючи повстанню і розвитку осілої державної нації. У нас землеробство вироджувалось в земле-хапство: громадськи орґанізуюча боротьба людей з природою вироджувалась в громадськи-руйнуючу боротьбу людей між собою за легко доступні подарунки природи.
Чим більше сприяючі природні умови, в яких живе дана нація, тим менше спільного, громадського зусилля мусить робити вона для опанування природи. Чим менша потреба в спільнім громадськім зусиллі, тим менша стихийна потреба в політичній орґанізованости і політичнім проводі, тим більший натомість стихийний нахил до всякого індивідуалістичного анархізму і ріжної »отаманщини«. Чим більший нахил до анархії, тим тяжче завдання провідної верстви, яка проблеми власне політичної орґанізованности і політичного проводу мусить розвязувати. Коли кандидати на провідну верству у народів голодних легко знаходять восприїмчивість пасивних мас на їх політичну орґанізаторську акцію, і тому можуть мати слабшу внутрішню орґанізацію, то такіж кандидати у народів ситих, без дуже сильної морально і матеріяльно своєї власної орґанізації, не переможуть ніколи анархічних інстинктів тих, кого вони беруться політично орґанізувати.
Наскільки ця політична аксіома у нас легковажиться, хай доказом послужить оце (в одній з українських газет мною вичитане, а серед інтеліґенції нашої дуже поширене) міркування. »В Московщині народ пасивний; він не бунтується проти большовиків, отже еміґрація московська може політично орґанізуватись во імя своїх власних ідей з надією, що по упадку большовиків московський народ прийме той лад, який вона йому дасть. Але на Україні народ проявляє велику активність, він бунтується проти большовиків, отже він прийме тільки такий лад, таку ідею і форму держави, який йому буде по мисли«. Висновок: не формулуйте ясно, українські еміґранти, своїх політичних ідей, не творіть власних політичних орґанізацій, а пристосовуйтесь до »активного українського народу« — він вас сам доведе до держави. Коли-б в ідеолоґічній пропаґанді істнувала катеґорія кримінальних злочинів, то до цієї катеґорії мусять бути зараховані подібні політичні теорії. Вони в корінні підрізують всяку можливість Української Держави. Бо Українська Держава може бути сотворена власного внутрішньою залізною орґанізацією провідної верстви тоді, коли ця верства своєю українською державною ідеєю і своєю власною політичною орґанізацією потрафить опанувати вроджені анархічні інстинкти українського громадянства. Тому ця орґанізація не може бути демократично-республиканська, бо демократично-республиканський метод дезорґанізує, а не орґанізує провідну верству, якої ядро, ідейні кадри, творить власне сучасна еміґрація. Коли хтось боїться мати свою ідею і не хоче вступати до політичних орґанізацій, щоб бува »не помилитись«, то хай своєї трусливости і свого політичного спекулянтства принаймні не прикриває руїнницькими »політичними теоріями«. Наслідок їх буде такий: московська еміґрація, виторивши ідеолоґію та орґанізацію для тих активних протибольшовицьких сил, які єсть в Московщині, легко зорґанізує свої голодні — і посідаючі тому сильні державницькі інстинкти — пасивні маси. При їх помочі вона займе Україну і приборкає українську анархію в момент, коли українська провідна верства, позбавлена власної державної ідеї і власної політичної орґанізації, буде питати у ріжних, не бажаючих ніякої держави, »отаманів« та »отаманчиків«, якої форми держави — тоб-то якої ідеї і якої орґанізації — вони хочуть…
Великі труднощі в будові власної держави, які випливають з нашої »обильної землі«, були відомі вже давнім поколінням українських державників не-романтиків. Для прикладу наведу слова, сказані в 1590 р. єпископом київським Йосифом Верещинським. Цей нащадок одного з найстарших місцевих родів (з Верещина на Холмщині[1]); »біскуп-лицар«, як зве його сучасний його біоґраф А. В. Стороженко; римо-католицький священник, що разом зі своїми приятелями, запорожськими козаками, зі зброєю в руках обороняв рідну землю від степових руїнників; один з найбільше талановитих цивілізаторів України; оснуватель Хвастова (Ново-Верещина) під Київом і друкарні в ньому; автор численних праць, які подавали проекти потрібних для тогочасної України реформ — заслуговує того, щоб його авторитетну думку з перед 334 літ тепер, в часах нової руїни, пригадати.
»Хто України закоштує — пише він (»Droga pewna«, перевидана А. В. Стороженком в »Сборнику« київськ. археоґр. комісії, вип. I, Київ 1911) — той вже остатися в ній мусить, бо тягне вона кожного пароду людину, як маґнес залізо. Причиною тому genius loci: що Україна положеня своє має під веселим небом, в повітрі добрім, в землі так родючій, що кличе вона і всіх приваблює до себе. І сміло можу до України пристосувати слова Павла святого, взяті від Ісаї: ані око не бачило, ані ухо не чуло, ані в серце чоловіче не увійшло те, що Господь наготовив там в Україні тим, що Його люблять. І оця то прекрасна Україна покарана тепер за гріхи свої, і в пусті поля обернена через оспалість та недбальство наше. Причина того така сама, як в Содомі і Гоморі: велика обильність хліба, в якій плавали і тучились люде українські, а нажерті, стали противитись Господу. За що Бог, порушений гнівом на них за їх незносні і мерзки поступки, знищив їх державу, і роскоші їх, а самих в неволю до рук поганських віддавши, обернув Україну на пару сот літ до щенту в пустиню.Третя статична причина нашої недержавности, випливаюча з двох попередніх: неусталеність раси.
Споконвічний брак расової єдности серед тієї людської громади, що живе на Українській Землі, сполучений з невиховуваням її в напрямі розвитку єдности політичної, спричинився до того, що основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків. Оця основна прикмета приймала в історії ріжні форми: князівської, маґнатської, шляхетської, козацької, і врешті сучасної отаманської та інтеліґентської »партийної« гризні та анархії серед українських верхів, і такої самої анархії — боротьби села з селом, кутка з кутком, і взаємної ворожнечі та взаємного недовіря — серед українських низів.
Вже в самих початках нашої сучасної історії, і самих зародках нашого сучасного громадянства, ми бачимо на Україні життя окремими дворищами, а не родами — життя, звязаними тільки спільностю території а не спільностю крови, племенами. Расової єдности (за вийнятком може найбільше глухих кутів північно-західної лісово болотистої полоси) вже тоді не було на нашій землі між Полянами, Сіверянами, Деревлянами, Дулібами, Тиверцями; все це були назви, територіяльні а не родові: назви, випливаючі з місця осідку людей, а не з їх кровного спорідненя та спільного походженя. Що-ж допіру казати про часи пізніщі, коли всі ці племена були залиті страшною лавіною кочових орд зі сходу і все новими хвилями осілої колонізації з північного заходу. Для найбільшої частини України остається типовою характеристика німецького літописця, дана в початку XI століття київській землі, як країні »біглих рабів і метких Данців«. Пасивні маси, втікаючі »на свободу» від економічного і державного примусу на більше родючі і менше цьому примусові підлеглі, »окраїнні«, українські землі — і ріжні, між собою не обєднані, войовничі і авантюристичні елементи (»Данці«) з цілого сусіднього європейського та азійського світу — це предки тих, що сьогодня живуть на Україні.}}[2]
Єдности расової не було у нас ані між нашими завойовниками, ані між тими масами, які вони завойовували і якими правили. Звідци расова неодноцільність на Україні трьох основних політичних типів: — войовника-продуцента, войовника-непродуцента і невойовника — та стихийний нахил цілого нашого громадянства до розєднаности і взаємної ворожнечі. Звідци теж катастрофічні наслідки ріжнородности цього гетороґенного громадянства, які особливо проявляються в момент заколотів соціяльних. Чим більше якась громада ріжнородна по свому походженю, тим тяжче вона себе взаємно розуміє „і тим низчий загальний рівень її здатности до орґанізованої акції. Легко собі уявити, як буде заховуватись в момент, скажім, пожару товпа в якомусь інтернаціональному готелі, або як можуть виглядати »парляментарні дискусії« між людьми, що розуміють себе так, як той анеґдотичний Француз і російський солдат. Великого напруженя і орґанізованости провідної верстви вимагає сотвореня загально-зрозумілих ідей для такої громади.
Але памятаймо, що в такім самім положеню були наприклад і Анґлійці. Проте, завдяки відповідному методові політичної орґанізації і громадського самовиховуваня, вони стали наймогутніщою в світі нацією. Тільки-ж вони не ділили себе на »справжніх« і »не справжніх«, на »свідомих« і »не свідомих«; не казали, що хто не »енко«, чи не »юк«, не православний, не уніят, чи не соціяліст — той не Англієць, а казали: »Анґлійці, Данці, Нормани — це ми![3] І не будували вони ніколи республик, а задержали й досі необхідну для їх едности монархію. Отже коли і ми усвідомимо собі, що основною причиною нашої взаємної антипатії не єсть самі тільки »ріжниці програм«, а одідичена нами по предках наших ріжнородність рас, то нам легче буде цю орґанічну хибу нашу, во імя такої самої орґанічної нашої спільної потреби людського а не звірячого життя на спільній землі, видповідним методом орґанізацїї і вихованя невтралізувати. Коли-ж цієї нашої орґанічної хиби ми собі не усвідомимо, і її відповідними методами лічити не будемо, то, ставши навіть всі до одного комуністами чи не комуністами, православними чи католиками, »Українцями«, »Русскими«, чи »Поляками«, ми знов поділимось зараз в поглядах, наприклад на правопись або на астрономію, і будем між собою битися тим завзятіще, чим більше будем переконані, що одинока причина наших непорозуміннь лежить власне в правописи, або астрономії.Врешті четвертою і останньою статичною причиною нашої недержавности єсть, випливаюча зо всіх попередніх, перевага в нашому характері емоціональности (чутливости) над волею та інтеліґентностю.
Нещасливе ґеоґрафічне положеня, сприяючі дані природи і хаотична мішанина ріжних рас витворили в мешканцях України надмірну, часто пристрастну чутливість, якої не здержують, ослаблені легкою боротьбою за фізичне істнування і причинами політичного характеру, воля та інтеліґентність. Розуміється прикмета ця (як і всі зрештою прикмети, про які тут мова) присуща не тільки »свідомим Українцям«. Її в такій самій мірі посідають наші »общероси« та »вшехполяки«. І чим з більшою зажерливостю і меншим розумом такий »общерос« чи »вшехполяк« з України свою »рускість« та »польскість« виявляють, тим більший вони дають доказ свого чисто українського незагнузданого темпераменту, яким вони знаменито до руїни своїх »Росій« та »Польщ« допомагають. Панове з колишнього напр. »Кіевлянина«, сучасних »Слов Польських« і большовицьких газет на Україні, в такій самій мірі, як і ріжні »баскі« публіцисти з табору »відродженя нації«, належать всі до людей однаковісенького типу: всі вони наділені в однаковій мірі темпераментом Неґрів і відповідно мінімальною дозою волі та інтеліґентности.[4]
Надмірною чутливостю, при пропорціонально заслабій волі та інтеліґентности, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджуваня; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важних річей, яких розріжняти від дрібниць ми не уміємо. Всі наші одушевленя зі слізьми, молитвами і »всенародніми« співами проходять так само скоро і несподівано, як скоро і несподівано вони появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, орґанізованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражнень, які нищать попередні. Досить напр. подражнити чиюсь дрібну амбіцію, або дрібне хотіння, щоб він під впливом цього дрібного подражненя забув про ідеали та хотіння, рішаючі иноді для буття цілої нації. При таких умовах, політика, як умілість орґанізувати і здійснювати розумом та волею певні сталі хотіння та ідеї, єсть на Україні найбільше тяжкою та невдячною працею. Успішно вести її можна тільки тоді, коли прийняти метод орґанізації, розвиваючий волю та розум, усталюючий хотіння та ідеї і обмежуючий надмірну чутливість та випливаючу з неї романтичну ґасконаду.
Нації ситі, з перевагою емоціональности в своїм характері, мають більший нахил до романтизму ніж до ідеалізму. Між тим держава може бути сотворена тільки поривом ідеалістичним, а не романтичним: поривом, в якому стихийне чуттєве хотіння скристалізувалось в ясно окреслену ідею, і в якому на здійсненя цієї ідеї скеровані всі сили розуму та волі. Поривами романтичними, тоб-то поривами виключно емоціональними, яких ідеї туманні (»дуже хочемо, але не можемо сказати, чого хочемо« — мовляли, деякі наші »фашисти«) і яких здійснюваня відбувається шляхом постійного дражненя емоцій (»грою на серцях«) — не будуються держави. Від ріжних труб єрихонських можуть падати державні стіни, але не бувало такого випадку, щоб ці стіни в той спосіб будувались. На виховуваня ідеалізму (в його, як було вище сказано, прагматичній а не діялєктичній формі) і на поборюваня емоціонального романтизму, мусить бути скерована увага політиків-державників такої нації. Серед неї буває завжди забагато фразерів та позерів, які здобувають собі оплески »народні« грою на почуттях і пристрастях юрби. Щоб така нація могла здобути власну державу, неподільне в ній панування такого типу провідників мусить бути усунене силою орґанізації, яка матиме свою сталу і ясну державницьку ідею і цю ідею потрафить довготривалим напруженям розуму і волі реалізувати. Розуміється не вічно змінливий, од емоцій і хвилевих пристрастей »народніх« залежний, демократично-республиканський метод може таку державницьку орґанізацію дати.Політично-руйнуючий вплив оцих статичних причин нашої недержавности зростає в напрямі з північного заходу на південний схід — в міру того, як зростає степовість, отвертість, родючість і расова хаотична мішанина на Українській Землі. Найбільше поражені хворобою недержавности наші степові чорноземні краї; найменше: лісово-болотисто-гориста полоса, де зародились і розвинулись Галицько-Волинська Держава, Литовсько-Руське Князівство і лівобічна, чернігівська і північно-полтавська, Гетьманщина.
Від причин нашої недержавности статичних, які дані нам од природи і яких ми по сути змінити не можемо, переходимо до причин динамічних, яких зміна залежить від нас. Бо від нас залежить вибір способу ділання в даних нам од природи умовах.
Добрий спосіб ділання, руху, життя може в великій мірі усунути злі наслідки умов, в яких нам доводиться ділати, порушуватись, жити.
Наприклад шкідливі політичні наслідки нашого ґеоґрафічного положеня, на битім азійсько-європейськім шляху і без природних гряниць, ми можемо надолужити доброю орґанізацією нашої відпорної сили збройної, матеріяльної, державної. Поставивши український меч в залізно зорґанізованих українських руках там, де мали бути ріки або гори, ми зможемо використати для нашого розвитку наше природне положеня між Азією і Европою. Використати так, як його використала колись Русь Князівська, що, власне на добрій державній орґанізації цього ґеоґрафічного положеня, все своє багатство, всю могутність своєї держави і всю культурну красу князівського Київа, Галича і Львова побудувала.
Шкідливі наслідки родючости нашої землі і сприятливосте нашого підсоння ми зможемо надолужити інтензифікацією праці, яка привчить нас до витривалости, відучить од лінивства, матеріяльної заздрости, зненависти та землехапства і дасть величезну матеріяльну силу нашій державі.
Шкідливі політичні наслідки нашої расової неоднородности і гетороґенности (ріжного походженя) усунемо, коли вроджену нам недостачу расової стихийної єдности надолужимо свідомостю необхідної нам для нашого спільного життя на спільній землі єдности політичної, територіяльної. І ця наша расова неоднородність, це величезне багатство на ріжнородні яскраві індивідуальности, спричиниться до сотвореня нами нової ориґінальної і прекрасної української культури тоді, коли всі ці наші індивідуальности будуть здержувані од анархічного »виродженя нації« уздою сильної та авторитетної місцевої політичної влади і визнаним авторитетом, збудованої на принципах територіялізму та патріотизму, державно-національної ідеолоґії. Привчивши все наше громадянство, шляхом витривалої, послідовної і орґанізованої ідеолоґічної праці, до однакового, політично-територіяльного, способу реаґованя на ріжні прояви громадського життя, ми сотворимо між всіми Українцями — всіми мешканцями нашої землі — ту для всіх зрозумілу (і з часом, для дальших поколіннь, вже вроджену, одідичену) спільну мову, якої ще ми не одідичили по наших предках.
Врешті наша емоціональність, наш політично руїнницький, занадто чуттєвий, темперамент, може стати неоцінимою творчою силою, коли ми його шкідливі політичні наслідки надолужимо орґанізованим і сталим виховуваням в наших людях від ранньої молодости, бракуючих їм в потрібній мірі, розуму та волі. Бо ця наша емоціональність (якої набути не можна в жадній школі), при розумі, лоґіці, памяти і волі, які відповідною школою збільшити і виховати можна, дозволить нам, нашою легкою запальностю, буйною творчою імаґінацією і великою пристрастностю зробити в короткий час те, на що инші нації, з холодним і це чутливим темпераментом, потрібували-б багато більших зусилль і багато більшого часу.
Залежні од нас динамічні причини нашої недержавности зводяться всі разом до одної: неуміння українських людей, без огляду на те, за кого вони себе вважають і як вони себе національно називають, здобути та зорґанізувати на своїй землі свою власну владу і цю владу своїми власними силами удержати.
Це єсть — коли можна вжити такого порівнаня, — бацил нащої хвороби, яка зветься недержавностю, і від його знищеня залежить наше видужаня, або дальше хронічне і невилічиме слабування.
Щоб цю динамічну причину нашої недержавности ясніще собі усвідомити, попробуєм її розбити на складові — як що можна так сказати — частини, зазначивши тільки найголовніщі.
1. Слабість людей войовничого типу на Україні виявлялась в політично некористнім поділі на нашій землі двох основних войовничих типів: типу войовника-продуцента і типу войовника-непродуцента. Владу звязану з даною територією, владу місцеву, може сотворити тільки войовник-продуцент, войовник осілий; але при умові, що йому буде в цьому помагати войовник-непродуцент, войовник неосілий; бо останній, не продукуючи, може себе цілком справам державним присвятити. Иншими словами: щоб могла повстати окрема державна влада на даній землі серед даного недержавного, підлеглого чужоземній метропольній владі, громадянства, треба, щоб на цій землі тип войовника-продуцента був сильніщий від типу войовника-непродуцента і щоб він міг своєю більшою силою заохотити останнього до помочі йому в здійсненю його стихийних власно-державницьких хотіннь.
В нашій історії найчастіще бувало навпаки: тип кочового войовника-непродуцента (приклади: »татарські люде«, запорожська чернь, сучасні »отамани«; і революцийна — на ділі, а не на словах — інтеліґенція) бував сильніщий од. типу осілого войовника-продуцента (приклади: галицько-волинська князівсько-боярська верства, шляхта і городове козацтво, а в останніх часах »куркулі-повстанці«, висловлюючись большовицькою термінолоґією).
В неминучій і дуже гострій (як звичайно між войовниками) боротьбі за владу, кочовий войовник-непродуцент винищував осілого войовника-продуцента. А що стихийних хотіннь до сотвореня місцевої влади самому власними силами (без проводу войовника-продуцента) у нього не було, нема і бути не може, то перемога на Україні войовників-непродуцентів виявлялась, виявляється і буде виявлятись в цьому, що вони — як каже пісня — »не знають, якому служить царю«. Иншими словами: вони тільки шукають, в якім-би чужім державнім апараті знайти вихід для свого стихийно войовничого, але разом з тим кочовничого і з Українською Землею не звязаного, хотіння влади. Від »болоховців« починаючи, і на сучасних Григорієвих, Тютюнниках, Буденних, Юрках Коцюбинських і т. п. кінчаючи, цей тип українського войовника-непродуцента, при всій своїй величезній політичній вартости і необхідности для будови держави, показав, що, при слабости типу войовника-продуцента, він сам збудувати держави на Україні не може, а може бути тільки знаряддям в чужоземних, метропольних державних руках.2. Слабість людей войовничого типу на Україні виявлялась в негармонійнім взаємовідношеню між їх консервативною (посідаючою владу) і поступовою (бажаючою влади) частиною. Консерватисти місцеві були заслабі, щоб здержати поступовців і дати їм свій орґанізацийний досвід та свої державно-орґанізацийні форми. Місцеві-ж поступовці посідали замало політичної культури (про значіння цього поняття див. вище, лист 29), щоб прийняттям для своїх імперіялістичних змаганнь (бажання влади) орґанізацийного досвіду (проводу) місцевих консерватистів сотворити разом з ними власну місцеву державу. Через це поступ на Україні вироджувався завжди в революцію, яка зверталась проти свого власного місцевого консерватизму і тому реалізувалась вкінці в формах чужоземної метропольної держави.
Коли-б галицьке революцийне боярство, замість убити представника своєї місцевої династії, Князя Юрія Болеслава, було-б біля нього обєдналось і в той спосіб використало для зміцненя держави велику силу консервативної державної традиції, яку посідала в очах своїх і чужих ця династія, то польський напір на Галицьку Русь був-би здержаний і це галицьке революцийне боярство, а з ним і галицька державність, не були-б поглинуті вкінці польською метропольною державою.
Коли-б революцийна козаччина прийняла була в поч. 1649 р. державні плани місцевої консервативної православної шляхти і вищого консервативного православного духовенства, та проголосила була воєводу Адама Кисіля Королем Руси, не було-б кількалітньої пізніщої руїнницької різні між українськими консерватистами і революціонерами; — Богдан Хмельницький не потрібував-би потім робити розпучливих зусилль, щоб недорізані останки цієї консервативної шляхти до українського державного будівництва назад притягнути і не потрібував-би для зміцненя авторитету своєї влади садовити в Київі московського воєводу. Держава наша не держалась-би тоді тільки ґенієм Великого Гетьмана, і династію Святолдичів-Кисілів, що спіралась-би на місцеві консервативні сили, легче було-б удержати при владі ніж династію Хмельницьких. Самі революціонери без консерватистів, по своїй революцийній природі, не мають вірности навіть для своєї власної революцийної влади, і тому Наполєони та Кромвелі ніколи не були і не можуть бути оснувателями нових династій.
Коли-б наші революцийні отамани та інтеліґенти в 1918 р. визнали-б і піддержали місцеву консервативну владу Гетьмана Павла Скоропадського, то по цей день істнувала-б Українська Держава. Місцеві консервативні хліборобські, промислові і військово-бюрократичні елєменти не оглядались-би тоді, рятуючи себе від українських революціонерів, на поміч общерусских »добровольців«; вони сполучили-б свій досвід влади і орґанізації держави з молодим загонистим українським імперіялізмом та вірою в Україну місцевих українських революціонерів, і дали-б спільними силами одсіч большовикам. Бо слабесенький напір большовиків в 1918 р. на Україну вдався (як і всі взагалі чужоземні напори на нашу землю) тільки завдяки внутрішній різні українських революціонерів і українських консерватистів між собою.[5]3. Слабість єдине здатного до сотвореня місцевої влади типу войовника виявлялась, не тільки в політично некористнім взаємовідношеню войовників продуцентів до непродуцентів і войовників консерватистів до революціонерів, але і в загальній замалій скількости типу войовничого, пропорціонально до скількости невойовничих пасивних мас, і в його загальній злій якости, пропорціонально до завданнь, які цей тип мусів на Україні виконувати. В рідких досі в нашій історії випадках цей тип виявляв стільки сильного хотіння влади, стільки віри в законність цього хотіння, і стільки ідейности, волі та інтеліґентности, скільки йому треба, щоб внутрішньою силою власної орґанізації свою замалу скількість надолужити, себе скріпити і, при всіх несприяючих статичних даних, безмірно важке діло будови Держави Української завершити.
Вже од природи (через те, як було сказано, що родюча земля притягає пропорціонально більше пасивних, ніж активних елєментів), а ще більше через злі методи політичної акції (про наслідки яких буде мова дальше), число нашої активної войовничої провідної верстви було пропорціонально замале. Що гірше, якість її була зла. Життя сите і дозвільне (в сприяючих умовах природи), з політично непевним завтрашнім днем (в нещасливім ґеоґрафічнім положеню), ослабляли її імперіялізм та містицизм. Нігде, з такою легкостю як у нас, провідна верства не »складає булав«, не одмовляється од влади. При слабих хотіннях, ще слабша була її віра в законність цих хотіннь. Нікого, так легко як Українця, не можна переконати в »непотрібности України«, в непотрібности його власної влади на власній землі. Ці слабі хотіння, зі ще слабшою вірою, не могли вилитись в ясні і виразні політичні ідеї. Довідатись, чого в дійсности хотіла, і які політичні ідеї мала більшість українських політичних діячів — мабуть тяжче ніж розвязати історичну загадку якоїсь Атлантиди. Випливаючий з ситости та емоціональности нахил до романтизму та до керування себе в політиці почуттями а не волею і розумом, ще більше бабрав та замазував ці, і так вже од природи туманні, ідеї. Наші політичні провідники більше співали або поетизували, кричали або плакали, ніж висловлювались членороздільною, логічною і ясною прозою. Коли додати, що для здійснюваня всіх цих слабоньких емоціональних хотіннь і романтичних фантазій (приклад: »українська народня республика, без влади і з соціялізованою землею, якою мають порядкувати самі свобідні громадяне«) природа не дала ще українським провідникам відповідної волі та інтеліґентности, то будем мати один з важніщих причинків для зрозуміння динамічної причини нашої недержавности.
Анґлійський провідник індивідуаліст має стільки імперіялізму, містицизму, ідейности, волі та розуму, що він свій — даний йому, як і Українцеві, од природи — індивідуалізм та анархізм потрафить обмежити суверенною верховною владою одного (монархією) і обовязком супроти своїх підвладних. Звідци англійська вірність монарха підвладним і підданих монархові; звідци вірність поодиноких вождів своїм підвладним і їх відповідальність перед ними; звідци вірність підвладних вождям; звідци брак ще й в сучасній, вже здеморалізованій, Англії мрій про республику, тоб-то про невідповідальний і зрадливий провід »з волі народу«, і про »народ«, невірний, неслухняний та вічно зраджуючий своїх провідників.}}
Українському провідникові таке обмеженя вродженого йому індивідуалізму та анархізму дається дуже трудно. Не маючи сильного хотіння влади, не маючи віри в законність цього хотіння, не маючи дорожчої ніж життя ідеї і досить волі та інтеліґентности для здійснюваня цієї ідеї, він не хоче ані сам когось слухати, ані робити зусилль, щоб його слухали. Почуття відповідальности за провід і за владу і почуття чести, звязане з виконуваням влади, йому, при таких умовах, чуже. Він стихийний демократ-республиканець. Він маже нечистотами голови тих своїх, що мають владу, кладе їм в руки тростинку, а не меч, і думає, що тільки при помочі нечистот і при помочі тростинки здобувається і удержується влада.[6]Щоб збудувати державу, щоб завоювати владу, провідна верства мусить скупчити, сконцентрувати свої зусилля. Розпорошеними силами завойованя ніде і ніколи не відбувається. Цей необхідний для завойованя влади і будови держави процес концентрації зусилль приймає скрізь і завжди форму їх персоніфікації. Коли провідна верства має сильне хотіння влади (імперіялізм), сильну віру в законність цього хотіння (містицизм) і коли вона здатна своїм розумом та волею обмежити та упорядкувати свій імперіялізм і свій містицизм так, щоб він прийняв форму одної, для всіх спільної і всіх обовязуючої, ідеології, то тоді, в хвилинах завойовуваня влади, вона завжди персоніфікує свої хотіння і свою ідеолоґію в одній Особі. В цій Особі, яка хотіння власної держави та ідеолоґію даної провідної верстви репрезентує, вона — ця провідна верства — бачить втіленя того всього, що їй самій найдорожче. Тому вона добровільно віддає себе на службу цій Особі і цею службою, цим послухом, цею дисципліною вона обєднує себе і свої зусилля в одну слухняну, сильну і дисципліновану орґанізацію. Робить вона це, розуміється, не зі страху, не з підлизництва, не з жадоби грошей, а з того свого власного внутрішнього пориву, який тим більший, чим більший її імперіялізм, містицизм і чим ясніща та сильніща її ідеолоґія. В цім вся суть монархізму, яким (чи в його формі кращій: дідичній і класократичній, — чи в формі гіршій: диктаторській і охлократичній) будувались в історії всі нові держави. І вартість монархізму залежить завжди: 1° од внутрішньої вартости монархістів, яку вони в свому Монархові персоніфікують, і 2° од вірности Монарха ідеї своїх вірних монархістів, яку він репрезентує і персоніфікує.
Все це для більшости українських провідників »китайська азбука«. Для них монархія — це »лакейство«. Розуміється, тільки монархія своя. Бо перед чужою владою вони повзають рачки, як тільки вона їх добре вибатожить. Наприклад, сучасний український інтеліґент »не міг« стати добровільно честним слугою свого Українського Гетьмана: слугою української державної ідеї, персоніфікованої нащадком Гетьманського Роду, тоб-то особою, персоніфікуючою це, що наша власна державна історія, наша власна державна традиція сотворила. Але добре побитий, він може стати холопом, шпигом, дрібним аґентом і слухняним рабом большовицьких зайдів. Може теж лизати лапи польської, або иншої, демократії, коли вона зволить з ним десь в своїх міністерських передпокоях говорити. Причина оцієї своєрідної »свободолюбивости«, »демократичности« і »республиканства« та сама, що й вище: брак мужського — сильного і сталого, а не істеричного та хвилевого — хотіння влади, брак віри в законність цього хотіння, і повне неуміння та нехотіння оцей свій істеричний імперіялізм та містицизм дисциплінувати ясною та орґанізованою, на пошані до авторитетів опертою, ідеолоґією.Як українські провідники можуть бачити себе персоніфікованими в одній Особі, — як вони можуть в цій Особі шанувати маєстатичність своїх хотіннь і своєї ідеї — коли в них саміх нічогісенько — ні хотіння, ні ідеї — нема; коли вони, порожнісенькі, як той молюск, можуть тільки щось в себе смоктати, але з себе нічого не можуть і не хочуть дати. Що такий тип може побачити перед очима свого »духа«, коли йому сказати: »Гетьман України«. — Ніщо! або щось, над чим можна тільки глупо реготатись. »Хіба будеш ситий оцим Гетьманом« — подумає кожний з них в глибині душі. Увесь час вискакуючі в нашій нещасній історії: »свободолюбивість«, »сам-собі-панство«, »демократичність« і »республиканство« української провідної верстви — все це тільки словесні димові завіси, якими вона свою злу якість, свою внутрішню нікчемність і пустопорожність прикривала. Все це — щезаючі безслідно від московської або польської нагайки — слова, якими прикривали свою пустопорожність люде »сильні тілом, але слабі духом«, — люде з зажерливими тілесними, матеріялістичними апетитами, але зовсім позбавлені здатности чимсь ідейно захопитись: щось більше ніж життя полюбити, чогось сильно і непохитно хотіти, для чогось собою жертвувати і перед чимсь своїм анархічним поганим еґоїзмом поступитись…
Звідци наші вожді, які »самі собі не вірять«; вожді з капризами замість хотіннь; з магією і амулєтами замість віри та реліґії; з містицизмом анархічним і розперезаним, замість містицизму орґанізованого і доґмами упорядкованого; з романтичними спекуляціями замість ідей; з авантюризмом (на хвилину) замість волі (на довгі літа); з хитростю замість розуму; вожді з орієнтацією, замість з орґанізацією. Звідци ці так численні в нашій історії вожді, що в критичний момент »на бистрих конях« кидають на призволяще своїх підвладних; звідци наші підвладні, що в критичний момент завжди кидають своїх вождів і видають їх ворогам під старим гаслом козацької черні: »нехай твоя голова за всі наші голови, прощай отамане!«
Нація, в якій вожді завжди готові зрадити своїх підвладних, а підвладні готові завжди зрадити своїх вождів, мусить бути нацією недержавною. Вона завжди за свої голови проміняє свою державу, свою владу. Такій нації політично не вірять і ці, що над нею панують. Напр. чисто українських полків — з українськими жовнірами та офіцерами — не творила ніколи ні одна чужоземна влада на Україні, бо була певна, що при такім сполученю хтось комусь, а значить і цій владі, зрадить. Мешканці »окраїн«, чи »кресовці«, спаювались завжди відповідним процентом чужого, вірного, надійного, державного елєменту. Так спаяні, вони були прекрасним державним матеріялом, одною з найкращих опор метропольних влад. І доки такої вірної, надійної, державної спайки не зуміють витворити із себе самі Українці, про Державу Українську не може бути мови. Спайка ця залежить од відповідного вихованя державно-творчої, войовничої верстви. Все, що цю верству скріпляє, помагає нам вилічитись з недержавности; все, що її ослаблює, недержавність нашу збільшує.
Щоб зміцнити нашу державно-творчу верству, здатну до завойованя влади, виховувати в ній треба вірність самій собі, тоб-то своїм хотінням і своїм ідеям. Виховувати в ній треба випливаючу звідци вірність одній сталій і незмінній, а тому монархічній владі, в якій ці хотіння та ідеї знаходять свою персоніфікацію і без якої вони не можуть бути орґанізованою силою та сконцентрованим зусиллям здійснені. Врешті виховувати треба вірність влади, вождів, своїм підвладним, без якої підвладні ніколи не будуть вірні своїй владі, ніколи не поможуть їй завоювати і удержати державу. Розуміється, відповідаючий всім вродженим гріхам і хибам української провідної верстви, метод демократично-республиканський не може бути цим методом, що її виховає, скріпить та зорґанізує, що вилічить нас з хвороби недержавности і доведе Українців до створеня на своїй землі своєї власної влади.4. Щоб сотворити шляхом завойованя місцеву державну владу серед недержавного громадянства, войовнича державно-творча верства, яка здобуває владу, мусить мати піддержку цього громадянства. Ця піддержка виявляється: 1. в піддержці матеріяльній, яку повинні давати своїй місцевій владі орґанізатори продукції; 2. в піддержці моральній, яку повинні давати своїй місцевій владі орґанізатори ідеолоґії громадянства. В більшій частині нашої історії ні одного ні другого на Україні не бувало. Тому місцева влада не могла придбати серед місцевого громадянства, необхідного для її істнування, авторитету законности.
Тільки не місцева чужоземна влада, покликана завжди якоюсь частиною недержавного громадянства, може бути сотворена чужоземними силами при пасивній жвакоті, або навіть при »повстаннях« решти цього громадянства. Так само тільки сильні метропольні влади можуть до схочу Україну грабувати, і зовсім не рахуватись з тим, що про них собі пишуть »українські газети«. Місцева влада мусить опіратись не на грабіжі, а на законних податках, і мати прихильність, а не ворожнечу творців місцевої громадської опінії. Для цього перш за все треба, щоб і орґанізатори продукції і орґанізатори ідеолоґії були самі зорґанізовані і щоб вони себе взаємно піддержували. Коли орґанізатори продукції піддержують матеріяльно орґанізаторів ідеолоґії, а орґанізатори ідеолоґії піддержують морально орґанізаторів продукції, серед місцевого громадянства витворюються свої поняття законности, на яких може опертись, і ними силу свого меча узаконити, місцева державна влада.
Орґанізованість орґанізаторів продукції (класові орґанізації) і орґанізованість орґанізаторів ідеолоґії (церква, університети, преса) здебільшого на Україні були дуже слабі і дуже невисокої вартости. Ще рідше вони себе взаємно піддержували. Коли ми все-ж таки бачимо в нашій історії жертви українських продуцентів на церкви, монастирі, школи, наукові товариства, пресу, то майже не бачимо щоб ці, що ці жертви одержували, своїм моральним авторитетом жертводавців піддержували. Найчастіще орґанізатори української ідеолоґії займались цькуванням орґанізованих (»народу«) на орґанізаторів продукції (»панів«). В той спосіб вони рубали вітку, на якій самі сиділи. Дехто називає це »славними демократичними традиціями українства«. З погляду державного, політичного, ці »славні традиції« єсть одною з основних причин нашої ґанґрени, що зветься недержавностю. Коли українська »національна« ідеолоґія зверталась проти місцевих орґанізаторів продукції (»панів«) і цькувала проти них орґанізованих (»народ«), то ці орґанізатори продукції звертались тоді просто за поміччю до чужоземних, не місцевих ідеолоґій. Иншими словами: »пани« наші денаціоналізувались і будуть завжди, при таких умовах, денаціоналізуватись. Місцеві-ж войовничі політично провідні елєменти, в хвилинах здобування і орґанізації місцевої влади, мали і матимуть при таких умовах завжди до вибору: або опертись на національній ідеолоґії і тоді остатись без податків, або опертись на »панах« і мати податки, але тоді остатись без ідеолоґії. Прикладом, до чого така політична дилема доводила, може служити: руїна козацької держави в XVIII ст. і упадок Гетьманства 1918 р.
Коли ми хочемо мати державу, »славні демократичні традиції українства« мусять бути призабуті. Основа цих »традицій« така: »пани« і влада на Україні часто міняються, а »народ«, мовляв, завжди остається; отже будем бурчати на всі влади і на всіх »панів« та будем звати себе представниками »народу«, тоді при всіх »панах« і при всіх владах останемось. Творці української національної ідеолоґії — як що має бути українська влада і держава — мусять позбутися оцієї трусливости і жадности до жерування тільки в безпечних місцях. Замість держатись на оцім найнизчім рівні, де єсть найменша небезпека, найменший риск, і найменша відповідальність, вони мусять зважитись на риск, на боротьбу. Замість плентатись, як досі, »за народом«, вони повинні попробувати повести народ за собою. Тоді вони перш за все зорґанізуються самі. Бо, щоб повести маси, треба мати свою власну силу, тоді коли бігти за масою можна дуже добре й поодинці, в характері ріжних »самостійних редакторів« і »представників незалежної політичної думки«. Далі, замість дотеперішніх партийних спекуляцій і постійної зміни орієнтацій, вони муситимуть вибрати вже нарешті якусь одну ясну ідеолоґію, бо без такої ідеолоґії самим зорґанізуватись і потягнути »народ« за собою неможливо. А маючи вже свою власну орґанізацію і свою ясну ідеолоґію, вони будуть морально піддержувати »панів«, які цю ідеолоґію будуть визнавати і які на орґанізацію їхню будуть жертвувати. В той спосіб витвориться нарешті ця спільність між орґанізаторами продукції та орґанізаторами ідеолоґії громадянства, яка лежить в основі почуття законности і публичної опінії даного громадянства. І тоді тільки, опершись на це почуття законности та на публичну опінію, завойовники місцевої влади і будівничі Української Держави матимуть піддержку місцевого громадянства: матимуть податки, і не матимуть »національних повстаннь«.Огляд наслідків оцих статичних і динамічних причин нашої недержавности дасть нам її можливо повний образ: всі ті численні, шкідливі для нашого громадського життя, прояви, в яких недержавність наша виявляється — прояви, що визначають, дану нам од природи та історії для нашої політичної творчости, реальну якість нашого громадянства.
I. Найбільше активна, і єдине здатна до державного будівництва і державного проводу, войовнича верства на Україні, не витворивши, в моменти державного унезалежненя Українскої Землі, своєї власної сильної і авторитетної влади, винищує сама себе в крівавих усобицях.Історичні приклади: »Вони не мають влади і живуть в ворожнечі між собою…« — так характеризував вже в VI віці нашої ери мешканців Української Землі візантийський письменник, т. зв. Маврикій (цитований і Проф. М. Грушевським: Історія України-Руси, I, с. 366). Далі: княжі усобиці і самоослабленя княжо-варяжської держави на Україні за часів київських, завдяки хисткости і слабости верховної влади, яка не могла знайти собі підпори в місцевій українській анархічній провідній верстві і кипіла та розкладалась в котлі української анархії.[7] Боярська сваволя в державі Галицько-Волинській по тій-же самій причині і з такими самими наслідками. Маґнатські і шляхетські бійки та наїзди на Україні за часів безвладної і свобідної »Річпосполитої« польської, закінчені українськими повстаннями і політичним занепадом цієї верстви. Самовирізаня Хмельничан, цвіту козацької України, завдяки знищеню верховної влади, поваленої ними самими разом з династичними і монархічними планами Великого Богдана. Оце самовирізаня провідної верстви мусіло довести до упадку козацьку державу, так само, як таке-ж і по тій-же самій причині (слабість поборюваної шляхетськими анархістами королівської влади) самовирізаня цвіту польської правлячої верстви майже в тім самім часі (1666 р.) в битві під Монтвами, за рокошу Любомирського, лягло в основу упадку держави польської. Врешті останнє самозапльованя і самознищеня найбільше активних провідних українських сил, завдяки їхньому повстанню проти заслабо піддержуваної Гетьманської Влади і завдяки наставшій після нього »отаманської« та інтеліґентської анархії, наслідки якої ми всі тепер переживаємо.
Україну — йдучи за нашим поетом Олізаровським: — можна порівняти до дерева, яке не в стані витворити твердої кори і цією корою захистити себе. З нутра нації весь час виділяються нові войовничі, здатні до захисту нації собою, елєменти. Але всю свою вроджену їм енерґію, активність, сміливість, самопосвяту вони зуживають на зло: на поборюваня влади і на боротьбу між собою, замість на орґанізацію самих себе при помочі єдиної, сильної, сталої і незмінної (монархічної) влади. Вони гинуть в цій боротьбі і оставляють тіло нації непокритим. З нього виливається без пуття, без користи і без цілі найкраща, найцінніща кров, і знов остається анемічна, безсила, зґанґренована, не оточена і не захищена твердою власно-державною »корою«, а тому вічно гниюча, пасивна і аморфна »етноґрафічна« маса.
II. Недобиті останки цієї верстви, рятуючи від своєї власної анархії істнування самих себе і свого громадянства, кличуть на Українську Землю чужоземні влади. Ці влади опановують таким чином Україну її-ж власними провідними силами і тому винищують в українських людях рішаюче для буття нації почуття єдности і спільности супроти чужоземців — почуття, яке витворюється тільки в спільній війні за свою владу проти влади чужоземної.
»У них багато начальників, які не живуть в згоді, так що добре притягати декотрих з них на свій бік намовами або дарунками і тоді на инших нападати, аби спільна війна не злучила їх до купи та не звела під одну владу« — пише про перебуваючих на Україні перед чотирнадцятьма віками наших попередників вищезгаданий Маврикій. Від першого покликаня Варягів якимись воюючими між собою місцевими українськими політичними провідниками і до сьогоднішнього дня нищиться в той спосіб можливість »злучити до купи« та державно унезалежнити Україну.
Сторонники Володимира Великого, воюючи зі сторонниками популярного в Київі, його брата Ярополка, покликали на Україну нову чужоземну варяжську силу, од насильств якої потім ледве їм вдалось врятувати Київ. Так само, тільки завдяки покликаним з півночі новим варяжсько-новгородським дружинам, перемогли сторонники Ярослава Мудрого сторонників його брата Святополка Окаянного, що в своїй боротьбі за унезалежненя від півночі князівського київського стола кликали на Україну Поляків. Галицько-волинські бояре, бючись між собою, кликали Угрів, Поляків і Татар і, убивши врешті свого Князя, довели до упадку Галицько-Волинську Державу. Князь Глинський кликав проти инших руських Князів в Литовсько-Руській державі Москву, а ці проти нього шукали опіки у Польщи. Про загально відоме блукання козацької старшини в трекутнику: Москва, Польща і Турко-Татари, та про використовуваня цими сторонніми силами, кликавшої їх, української анархії — нема що згадувати. Так само нема що згадувати і про всім відомі події останніх літ.
Державну незалежність може мати тільки така нація, якої провідна войовнича верства настільки хоче своєї власної влади (наскільки імперіялістична), що вона супроти чужоземного напору вся, без ріжниці переконань, солідарна. Де провідна верства сама кличе чужоземні влади на поміч в боротьбі поміж собою, і де вона в той спосіб сама свому громадянству прищеплює почуття необхідности цих чужоземних влад, там чужоземна влада ніколи поважного опору серед місцевого громадянства не зустріне і нація з такою провідною верствою не може мати своєї власної держави. Оцей первородний політичний гріх української провідної верстви мусить бути — як вище сказано — відповідним методом її орґанізації знищений, як що ця верства дійсно хоче мати свою власну державу.
III. Завдяки ґеоґрафічному положеню, тими чужоземними метропольними владами, які використовують анархію української провідної верстви і її нехотіння орґанізувати свою власну владу, єсть Москва та Польща, представниці двох ріжних культур і двох діаметрально протилежних методів орґанізації влади (охлократії і демократії). Наслідком їх одночасного і паралєльного впливу на розбиту внутрішньою боротьбою українську провідну верству єсть найстрашніщий прояв нашої недержавности: поділ цієї верстви на дві взаємно собі ворожі, себе взаємно навіть не розуміючі і себе взаємно, не тільки політично, але й національно, винищуючі частини: москвофільську та полонофільську. В боротьбі Москви і Польщи, веденій на Українській Землі силами місцевої розбитої провідної верстви, Україна обезличується, перетворюється з субєкту в обєкт, і стає безвладним мячем, яким кидають в себе Москва та Польща.
Коли-б вся Україна була в колоніяльній залежності тільки від Москви, або тільки від Польщи, то внутрішня боротьба місцевої провідної верстви велась-би за, або проти України, і за, або проти Москви чи Польщи. Так як в дійсности єсть, місцева провідна верства бореться за Москву або за Польщу, а Україна в цій боротьбі єсть тільки додатком, який в мірі потреби використовується одною або другою стороною в характері політичної »інтриґи«. Траґічно помилялись, помиляються і будуть помилятись ці українські політики, які свої надії будують на польсько-російськім суперництві на нашій землі.
Місцеву державно-творчу провідну верству цей поділ вів завжди до загибелі і то однаково в обох її — як москвофільській так і полонофільській — частинах. Бо коли на Українській Землі перемагала Москва, то вона винищувала тих місцевих »панів«, які в її очах були явними або скритими »Поляками«. Коли перемагала Польща, то вона (як напр. тепер на Волині) винищувала тих місцевих »панів«, які в її очах були явними або скритими »Москалями«. В результаті слабла од того не Москва і не Польща, а місцеві »пани«, місцева державнотворча провідна верства.
Коли ми на Україні мали перед революцією непропорціонально мале число »панів« у відношеню до »народніх« мас (наприклад всього тільки 1.31% дворянства, яке до того в великій частині своє дворянство зовсім не за воєнні і державні заслуги одержало), то це єсть власне наслідок оцієї московсько-польської боротьби, веденої на нашій землі силами місцевої войовничої державно-творчої верстви. І коли з приходом якоїсь революції, збунтовані революціонерами маси завжди легко винищували на Україні своїх, однаково як »московських« так і »польських«, внутрішньою боротьбою обезсилених панів, то це прямий наслідок москвофільської і полонофільської попередньої політики оцих »панів«. З цього можуть, розуміється, дуже тішитись українські революціонери, але мусить всіма силами боротись з цим явищем той український політик-державник, який знає, що без тих чи инших своїх власних місцевих »панів« не може бути ні Української Держави, ні Української Нації.
Дехто з наших комуністів чи уенеровців може тут сказати, що все це відноситься до старих »панів«, а ми, мовляв, »инші«. Не думаю, щоб нащадки цих сучасних »провідників революцийного українського народу«, які, після спільного польсько-українського київського походу, остануться під пануванням Польщи, і нащадки тих його провідників, які, після спільного московсько-українського знищеня »жовто-блакітної« України, остануться під пануванням Москви, розуміли себе колись краще, ніж колишні панове з »Кіевлянина« і панове з »Dziennik'а Kijowsk'ого« Адже ці старі пани теж були нащадками напевно не гірших Українців і не гірших »провідників революцийного народу« з часів козацьких, ніж теперішні.Тому думаю, що при такій самій солідарности сучасних предків нашої майбутньої української провідної верстви, їх нащадків змете з Української Землі якась будуча народна революція під проводом будучих »революцийних провідників« так само, як остання змела читачів »Кіевлянина« і »Dziennik'а Kijowsk'ого«. Змете як що сучасні предки будучої місцевої провідної верстви не захочуть поки що час звязати і зміцнити себе орґанізацією одної, непорушної і сталої, а тому монархічної, своєї власної місцевої української влади.
Свідомість цієї, досі легковаженої, політичної істини починає на щастя прокидатись серед українського громадянства. Ці, що бачать той процес розкладу та упадку (поруч зі зростом ріжної »української літератури«), який погрожує остаточною загибелю українським державно-національним змаганням, починають звертати увагу на рішаючий для нашого істнування проблєм своєї власної влади. Одним з таких добрих вістунів нашого видужуваня єсть аґітацийна та орґанізацийна праця наших американських земляків в Січових орґанізаціях та в їх орґані — »Січі«. Визнавши ідею єдиної, сталої, традицийної, Верховної Державної Української Влади, персоніфікованої в Гетьманськім Роді Скоропадських, »Січі« стали на державно-творчий український шлях. Проти цього державницького ідеалістичного пориву людей, які хочуть, щоб Українці були державною нацією, і які переконались в повній непридатности дотеперішніх республиканських методів будування Української Держави, піднявся однодушний крик всієї анархічної більшости української інтеліґенції. Кодло, яке живе з недержавного гниття українського громадянства, стрівожилось, заворушилось. Це доказ, що надавлено власне на болюче місце і що порушено само огнище хвороби. Од дальшої послідовної, невпинної, розумної і орґанізованої боротьби з цією хворобою та від щирости і глибини пориву цих, що цю боротьбу почали — залежатиме процес видужуваня.IV. Входячи в дві чужоземні держави, місцева державно-творча верства тратить ідеолоґічну і орґанізацийну консервативну єдність, необхідну для її істнування. Репрезентований нею місцевий консерватизм не може удержатись навіть в польських чи російських формам тому, бо він нищиться, погибельними для України, методами державної орґанізації російської та польської держави. Наші консерватисти русофіли розкладаються в московськім охлократичнім самодержавію, яке поневолює державою громадянство. Наші консерватисти полонофіли розкладаються в польській демократичній анархії, яка поневолює державу громадянством. Крім цього і Москва і Польща не дуже цінять своїх вірних »малоросів« і своїх вірних »кресовців«. В хвилини небезпеки ці метропольні влади ніколи своїх прихильників на Україні не піддержують так, як-би вони самі себе могли піддержати, коли-б мали свою власну Державу. Андрусівський і Рижський мири, поминаючи безліч инших історичних фактів, можуть служити до цього ілюстрацією. В результаті місцеві українські консервативні елєменти ідеолоґічно і орґанізацийно так слабіють, що не в стані виконувати своєї здержуючої і орґанізуючої ролі серед місцевого громадянства, і гинуть під найслабшим навіть натиском місцевих руїнницьких революцийних сил.
Зневіра в себе саму нашої старої місцевої провідної верстви, і — як наслідок цієї зневіри — російськість та польськість цієї верстви, мали розуміється свої глибокі історичні причини, ідентичні з перечисленими вище, статичними і динамічними, причинами нашої недержавности. Нечисленність цієї верстви; її завелика расова та культурна гетероґенність (занадто ріжнородне походженя); завелика емоціональність при заслабій волі, інтеліґентности і замалій здатности до орґанізованости; безмірно тяжка боротьба на три фронти — з Москвою, Польщею і внутрішніми руїнниками, які завжди допомагали Москві та Польщі нищити оцю місцеву українську провідну верству — пояснюють, але не оправдують її зневіру. Утеча старих українських панів від безмірно тяжких, але обовязуючих всіх панів на цілім світі, обовязків твореня власної держави на своїй землі і серед свого, живучого на цій землі, громадянства, не може бути оправдана тому, бо вона приносила руїну Україні і руїну їм самім.
Зробити з української колонії інтеґральну частину московської чи польської метрополії — иншими словами: з мешканців України поробити людей однакових з мешканцями Московщини і Польщи — було річю, розуміється, неможливою. Метрополії могли називати Українців своїми державно-національними іменами, могли давати тим з них, що себе за Росіян або Поляків вважали, повну формальну рівноправність, але фактично ані московська ані польська провідна верства не могли з Росіян або Поляків з України — тоб-то з місцевої української провідної верстви — зробити частину себе і політично вірити їм так, як самим собі. Щоб злитись з російською або польською провідною верствою і придбати її державницькі прикмети, мешканець України мусів виеміґрувати з України до метрополії: до Варшави або до Петербурга. Той, що оставався в Україні, або приходив на Україну, — оселявся в ній, з нею місцем своєї праці з покоління в покоління орґанічно звязувався, і що разом з тим на державну залежність України від метрополії погоджувався — приймав на себе — спільне всім мешканцям України — прокляття недержавности, прокляття колонії.
Російськість та польськість — не зважаючи на часто »самоотвержену« службу наших панів російській та польській державній ідеї — в оцих умовах колоніяльного істнування тільки ще більше розкладала та ослабляла їх. Бо на дні їх свідомости лежало, деморалізуюче їх та ослабляюче їх життєву відпорність, почуття невиконаня своїх панських обовязків супроти свого народу і своєї землі, почуття незавойованого собі власного вартостю права на владу. Звідци брак скріпляючої, спокійної і сміливої віри в себе, в потрібність свого буття, в законність своєї влади, в громадську оправданість свого »панства«, своєї більшої сили культурної і матеріяльної. Без такої віри, яку дає свідомість виконаних обовязків супроти своєї землі і свого народу, вони не могли мати цієї моральної сили, що рятує в хвилини катастроф і що свідомостю законности і потрібности свого істнування само це істнування береже.
Наші »кресові польські пани«, вигнані большовицькою ордою з України і погибаючі на вулицях Варшави та в закамарках Польщи, і наші »пани малоросійські«, яких прихильність до »єдиной і неділимой« теж не врятувала від цієї самої орди, хай будуть наукою для всіх будучих українських панів, що ні Москва ні Польща захистом для них служити не можуть. Невласнодержавна — москвофільська чи полонофільська — політика »панських« консервативних елєментів, — тоб-то тих елєментів, що в данім часі посідатимуть владу і більшу культурну та матеріяльну силу на Україні — в найкращому разі може довести тільки до того, що замість них самих будуть вирізані їх діти або внуки. Москва і Польща займають українську колонію не на те, щоб оберігати тих, що в ній своєї держави самі сотворити не уміють і що своєю проказою недержавности ще самі московську та польську державу каляють.V. Слабість місцевого консерватизму не дає йому стати серед місцевого громадянства школою здержуючих і орґанізуючих громадських прикмет: чести, вірности, послуху, дисципліни, обмеженя імперіялізму послухом владі (монархії) і містицизму послухом орґанізованій ідеолоґії (реліґії), — школою ідейности, волі та інтеліґентности. Завдяки цьому розвиваються без ніякого протиділання в цьому громадянстві: розперезане хамство, зрадництво, політична проституція, »отоманія«, слабодухість, взаємно себе пожираюче реліґійне, політичне, філолоґічне і всяке инше сектанство, безідейність, безвольність, глупота і врешті отой »імперіялізм« та »містицизм« дикунів, який, крім хвилевих революцийних вибухів, нічого сильного та тривалого сотворити не в силі.
Всі болючі крики — як наприклад Кулішевий: »народе без пуття без чести і поваги« — остануться криками в пустині, доки не відродиться місцевий консерватизм. Бо не досить пуття, чести і поваги від громадянства вимагати, але ще треба йому приклад оцих чеснот на живій громадській орґанізації показати. Такими громадськими орґанізаціями у всіх здорових націй цілого світа були, єсть і будуть орґанізації консервативні. Без доброго консерватизму, як вже вище сказано, не може бути в нації і доброго поступу. Тим пояснюється, що при всій зненависти наших місцевих поступовців і революціонерів до своїх місцевих консервативних »панів«, вони від них ані на крихітку не кращі. Мало того, вони звязані з ними таким нерозривним вузлом, що смерть консерватистів тягне за собою смерть революціонерів. За знищеням консервативного Гетьманства прийшла загибель і революцийній Директорії.
Має глибше значіння оце траґічне видовище, яке ми бачимо сьогодня в краю і на еміґрації: розворушити і оживити наших революціонерів не може ні вимірання України, ні їх власне вимірання, а тільки привід знищених ними »панів«, ознаки життя українського консерватизму. Злоба, з якою вони кидаються напр. на нас, Гетьманців, єсть нічим иншим, як їх стихийним, підсвідомим бажанням випробувати силу цих Гетьманців: чи здатні справді консерватисти українські стати здержуючою опорою для них — революціонерів, чи своєю слабостю вони знов улегчать їм деструктивну роботу і знов убють їх своєю власною смертю. Без видержаня цієї злоби, цього природного революцийного напору, консерватизм український не зможе відродитись. А без його відродженя, не може бути і відродженя українського поступу. Хто хоче щоб на Україні були честні, вірні, послушні, дисципліновані, ідейні, сильновольні і розумні поступовці, той мусить перш за все подбати, щоб такими стали українські консерватисти. Шлях до реальної, а не тільки літературної, — шлях до повної, а не однобокої — Української Нації веде через відродженя українського консерватизму. Зміцняюча консерватизм монархічна форма орґанізації і поповненя ріденьких старих консервативних рядів свіжими силами зпосеред найбільше патріотичних, честних і розумних поступовців — це основа цього відродженя.VI. Слабість консерватизму лежить в основі слабости памяти серед місцевого громадянства: політичної та культурної безтрадицийности людей, що живуть на Україні, і неусвідомленя місцевим українським громадянством свого власного історичного досвіду.
Коли ми хочемо, щоб оце позитивне, що ціною таких безмірно тяжких зусилль і жертв як не як сотворило наше покоління в Україні, осталось, як вже придбане національне добро, для будучих поколіннь, і коли ми хочемо, щоб оці будучі покоління знали »чиї вони сини, яких батьків« — то мусимо подбати, щоб оцей крівавий досвід наш був збережений в сильній консервативній орґанізації, обєднаній біля одної, сталої, непорушної, і тому в однім Роді, з покоління в покоління персоніфікованої, Української традицийної Гетьманської Влади.
Самими книжками і лєґендами не творяться держави і нації: треба, щоб була ще орґанізація живих людей, яка ці книжки і лєґенди з покоління в покоління передасть. Коли ми такої консервативної орґанізації української не сотворимо, з сучасним українством буде те саме, що й з козаччиною, якої досвід і традицію треба було століттям одшукувати по архівам, або з колишніми нашими попередниками, оцими лєґендарними »Антами«, про яких ніхто й досі не знає, хто вони були, чого хотіли, звідки взялись і куди щезли.
Без зміцненя українського консерватизму Україна буде все подібна до помешканя, в якому весь час міняються численні квартиранти. Вони про себе взаємно — про те, як жили в цьому помешканю їх попередники — нічогісенько не знають, бо завжди революцийно винищують оцих своїх попередників, які — коли-б були міцніщі і не дали себе знищити — могли-б їм свій досвід передати. Тому всі невигоди свого помешканя українські революцийні квартиранти одкривають, та способи на їх усуненя знаходять допіру тоді, коли їх вже нові, знов такі-ж революцийні і такі-ж бездосвідні і такі-ж недовговічні, квартиранти з України вигоняють.
VII. Місцеві державно-творчі войовничі елєменти проявляють, як в своїй консервативній, так і поступово-революцийній частині, велике ослабленя державно-творчих здатностей під впливом не тільки причин характеру статичного але й за для браку вправи в виконуваню влади власними силами в своїй власній державі. Їх волю та інтеліґентність — необхідні для орґанізації завойованя та удержуваня влади — ослаблює з покоління в покоління однаково: як московський режим державного кнута, винищуючий потрібну для розвитку волі та інтеліґентности політичну свободу, так і польський режим державної анархії, винищуючий так само необхідні для розвитку цих прикмет, здержаність і дисципліну.
Наші місцеві державно-творчі елєменти в своїй консервативній частині нагадують — хай вибачать мені таке порівнаня — арабських, або анґлійських коней, які від кількох поколіннь постояли без роботи в злих і неґіґіенічних стайнях. Тому вони здатні при нагоді показати всі цінні прикмети своєї старої крови, але тільки на дуже коротеньку віддаль. Знов-же елєменти поступові і революцийні нагадують коней диких степових, які при всім своїм буйнім і ціннім темпераменті, але не втягнуті в роботу, здатні проявляти свою загонистість теж тільки на коротку віддаль. В результаті епізодичність і скороминучість більшости політичних українських починаннь.
Вилічити оцю, політично шкідливу, прикмету короткого дихання наших, єдине здатних до завойованя влади і будови держави, войовничих елєментів можна тільки таким методом їх орґанізації, який-би вимагав од них довгого і постійного зусилля. Метод республикансько-демократичний уможливить нашим революцийним »отаманам« вічні зміни коротких влад по мексиканським взірцям. З другого боку він дасть змогу нашим консерватистам виконувати владу не особисто, а через куплених »народніх вибранців« і фінансовані виборчі махінації. Тому цей метод, для втягненя в постійну роботу і виліченя, як наших застоявшихся консерватистів, так і наших невиїзжених революціонерів — иншими словами: для вихованя та організації нашої державно-творчої верстви, а значить і для будови нашої Держави — не надається.
VIII. Загальна неорґанізованість місцевого громадянства виявляється в оцих найбільше характерних ознаках:
- 1. Істнування на Україні споконвіку трьох мов: двох »панських« (церковно-словянської і латинської, потім російської і польської) і одної »народньої«; иншими словами: взаємне нерозуміння себе між орґанізаторами та орґанізованими, і орґанізаторів проміж собою.
М. Драгоманов наводить, як одну з історичних причин факту нашої триязичности, брак у нас реліґійної реформації, під впливом якої — на його думку — на заході »панська« латинь була замінена скрізь »народніми« мовами. Думаю, що глибшою і постійно ділаючою причиною єсть вищезазначене неуміння українських людей зорґанізувати свою власну владу. Коли-б були на Україні такі люде, які-б хотіли і уміли самі без чужої допомоги народніми масами українськими правити, то вони мусіли-б прийняти за свою мову — мову найбільше цим масам зрозумілу: українську мову народню. Без цього вони не здобули-б потрібного для своєї місцевої влади авторитету серед мас. Так (в боротьбі за свою власну, місцеву владу) повстали всі національні мови; так тільки може витворитись і національна мова українська. Без власної держави, тоб-то без людей, здатних на Українській Землі серед українського народу здобути і зорґанізувати свою власну владу, українська мова, при всім її багатстві, останеться на завжди говіркою селян, діялектом »Провансальців«, мовою літературних ориґіналів, або, що гірше, нездар та руїнників, прикриваючих формою »національної мови« національно безвартістний або руйнуючий зміст своїх писаннь. І ніякі »реліґійні реформації«, ніякі »національні церкви«, ніякі »преси« і »наукові установи« нічого нам в цій справі без власної держави не поможуть.
Вищесказане не означає того, що український селянин чи робітник нічого не розуміє, коли до нього говорять по польськи, або по російськи. Воно значить, що і ці що говорять на Україні по російськи, і ці що говорять на Україні по польськи, не стараються говорити так, щоб народ бачив, що вони говорять його мовою, що вони його »пани«, що вони його орґанізатори. Не стараються-ж вони говорити так тому, що — спіраючись на метропольні сили російської чи польської держави — вони такого власне розуміння себе і такої національної восприїмчивости на свій провід з боку місцевого народу не потрібують і не хотять. Між тим тільки з такої потреби і з такого хотіння орґанізаторів — звязатись з місцевими орґанізованими так, щоб могти здобути собі серед них на своїй землі моральний авторитет і законну владу — може вирости спільна для одних і других національна мова.
Блєф і страшна для українства небезпека большовицької українізації України лежить в тому, що правляча тепер Україною московсько-інтернаціональна верства намагається вживати української мови не для того, щоб самій злитись з українським народом в одну національну цілість і сотворити на Україні свою місцеву владу (свою українську державу), а для того, щоб під покришкою »народньої« української мови прищеплювати народові свої не місцеві, московсько-інтернаціональні політичні змагання. І Петро I-ий в боротьбі з Мазепою теж вживав тодішньої української мови (вона продержалась на Україні до скасованя Гетьманства, тоб-то до упадку власно-державницьких тенденцій місцевої української правлячої верстви), одначе українська інтеліґенція тоді ще не була настільки глупа, щоб Петра вважати »будівничим України«, і тодішні українські »зміновіховці« знаходили для себе багато більш лоґічні оправданя.
»Але-ж большовики українізують Україну під натиском українських народнії мас« — скажуть на це наші інтеліґенти, потішаючі себе, що »само життя« поправить це, що вони своїм »повстанням« проти Української Держави зруйнували. Не думаю, щоб народні маси, які бачать на Україні велику частину своїх колишніх революцийних провідників інтеліґентів навколішках перед большевиками, мали стільки почуття національної чести і гордости, щоб вимагати від большовицької влади вживання їхньої, національної, української мови. Хто мав серед цих мас оце почуття національної чести і гордости виховати? — Думаю натомість, що »натиск знизу« в напрямі »українізації« має ті самі причини, що й такий самий натиск знизу в напрямі знищеня в російській правописі букви »Ѣ«. Ця полуграмотна верства сучасних »вірних малоросів«, яка преться всіми силами до комуністичної влади, думає, що »українська мова« прикриє її примітивну некультурність і що, не розуміючи книжок російських, (через їх зміст, а не мову, як їй помилково здається), вона в українській мові легче постигне всі »чудеса науки« та стане такими самими »образованими комуністами«, як і ці, що приїзжають з Москви і мають за свою образованість велике жалуваня.Не треба хіба казати, скільки наївних ілюзій криється в оцих сподіванках. Вони розвіються дуже скоро, і коли-б большовики удержались, то правляча Московщиною, Україною і Білорусю з московського центру одна провідна верства витворила-б дуже скоро нову одну общеруску комуністичну літературну мову, так само, як такаж стара общеруска мова повстала з такої самої державної єдности верстви, що правила петербургською Імперією. Але що правляча большовицька верства не удержиться, і упаде мабуть ще в примітивнім періоді »українізації«, то наслідок оцієї большовицької українізації України буде такий: коли большовики упадуть, українська мова стане для мас зненавидженого мовою скинутих »панів«; місцеві представники »революцийного народу« (забалакавши в Марті 1917 р. всі зразу по українськи) тепер забалакають всі зразу по російськи і, коли в 1918 р. вони робили повстання проти своєї місцевої української влади Гетьмана за те, що вона »занадто права« і »говорить по московськи«, то тепер — як ця влада знов настане — вони робитимуть повстання за те, що вона »занадто ліва« і »говорить по українськи«.
Під большовицькою владою Україна могла-б дійсно зукраїнізуватись тільки тоді, коли-б місцеві, правлячі Україною, комуністи розпочали боротьбу з комуністами метропольними за свою владу на Україні, за сотвореня окремої української »комуністичної« держави. Боротьба ця довела-б до дійсної українізації навіть тоді, коли-б вона велась в початках і в мові російській. Так само, як довело-б до дійсної українізації і до сотвореня української національної мови Гетьманство 1918 р., не зважаючи на це, що правляча тоді місцева верства, вихована в російській мові, цієї мови, в боротьбі за свою владу на Україні, в перших стадіях цієї боротьби, мусіла вживати.- 2. Слабість орґанічних: родових, класових, професіональних і т. п. звязків, особливо потрібних для орґанізованости громадянства там, де, як у нас, переважає ріжнородність походженя, расова неоднодільність і вроджена взаємна ворожнеча.
Розпорошуваня родів на позбавлені між собою всякого звязку окремі родини; розпорошуваня класів на необєднаних нічим між собою орґанізаторів і орґанізованих і т. д. — єсть постійним явищем на Україні. Хто хоче, щоб у нас істнувало громадянство — в розумінню не механічно, а орґанічно обєднаних людей — той мусить всіма силами з оцим явищем боротись. Родові союзи, запобігаючі деструктивному відосередковому еґоїзмові поодиноких родин (що особливо проявляється при прийнятому у нас звичаї рівного поділу землі і майна між всіми синами і дочками), далі класові і професийні орґанізації — це наймогутніщі засоби для такої боротьби.
Тут при нагоді зазначу, що у нас починає бути модним поборюваня »класовости« після того, як політично зужилась найсильніща українська соціял-демократична партія, в програмах якої що два слова стрічався термін »клас«. »Націоналістичні« і »праві« українські публіцисти, які по українському звичаю мало думають, багато почувають і голосно кричать, підняли ґвалт, що нас погубила »класовість«. Між тим ніякої класовости, за нечисленними винятками, у українських есдеків не було. Вони не сотворили ні одної класової робітничої орґанізації на взірець подібних орґанізацій французських чи англійських, і були в масі звичайною демократичною партією інтеліґентів, таких самих, як і їх демократичні противники: »шовіністи«, »націоналісти« і »анти-соціялісти«. І одні і другі займались однаковісеньким, не маючим нічого спільного з класами, підбунтовуваням »народу« проти »панів«, »бідних« проти »багатих«, »Українців« проти »не Українців« — з тою тільки ріжницею, що есдеки робили це принаймні по членороздільним (посідаючим якусь лоґічну думку) демократичним західно-европейським зразкам, а наші »націоналісти«, при всіх своїх сильних почуваннях і милім »національнім романтизмі«, обовязку лоґічно думати і говорити зовсім не почували. Коли-б вони почуття такого обовязку мали, то легко-б зрозуміли, що наприклад класові анґлійські тредуніони єсть для робітників анґлійських найкращою школою анґлійського патріотизму і найбільшим обєктом зненависти та поборюваня для ріжних інтернаціональних комуністів. Вони-б знали також, що з класового обєднаня хліборобів і з класового обєднаня робітників на Україні може вирости патріотизм і організованість місцевого громадянства, а ріжні партийні »націоналізми« тільки збільшать розпорошеність цього громадянства ще й на ріжні »нації«. Гарно виглядав-би український республиканський демократичний парламент (коли-б він був можливий), в якому українські націоналісти зустрілись-би з иншими націоналістами, вибраними »суверенним народом« ріжних, потворених тепер большевиками на Україні, »національних республик«.- 3. Занепад серед місцевого громадянства почуття законности, яке не витворюється там, де нема власної місцевої влади і де відносини між державою і громадянством не носять гармонійного і орґанічного характеру.
Страх тільки перед кнутом, повагу тільки для фізичної сили і повну погорду для людини як обєкту і субєкту права — виховала в нашім громадянстві, поневоленім державою, охлократична Росія. »Правом і лівом« — цей характерний історичний вираз, малюючий повне беззаконня, сваволю і анархію неопанованого безсилою державою громадянства — повстав у нас під пануванням демократичної і свободолюбивої Польщи. Споконвічне перемішуваня на нашій землі цих двох історичних впливів — в їх проявах найгірших, як це завжди буває на »окраїнах« і »кресах« — витворило серед місцевого громадянства, без огляду на те, як воно себе в своїх ріжних ґрупах називає, сполученя рабства і хамства. З оцим політично руйнуючим сполученям двох собі протилежних прикмет доводиться і доведеться перш за все боротись кожному, кому лежить на серці орґанізація нашого громадянства і усуненя основних причин його неорґанізованости та нездатности до окремого, незалежного, державно-національного буття. При чім памятаймо, що коли відповідним виховуваням громадянства і відповідним методом його політичної орґанізації, хамство обмежити сильною дисциплінуючою державною владою і послухом законам, а рабство ублагороднити допущеним законної політичної свободи і любовю до неї в межах закону, то при таких формах цього сполученя ми можемо стати нацією державною, сильніщою навіть і політично культурніщою ніж сусідні нації.
- 4. Піскуватість структури місцевого громадянства, яка виявляється у взаємнім себе незнанню українських людей і в надмірнім обособленю та індивідуалізмі одиниць. Українські люде, не звязані між собою ні в просторі (сполученями орґанічними) ні в часі (спільно усвідомленою традицією), посідають сталу тенденцію до диференціяції (поділу) при великій нездатности до інтеґрації (сполученя).
Наші демократи вживають понятть »народ« і »пани« в розумінню орґанізованих і орґанізовано борючихся між собою громадських ґруп. Вони забувають, що ні »народу« ні »панів«, як зорґанізованих громадських ґруп, на Україні нема. При цій неорґанізованости громадянства, яку ми досі маємо, »народ«, коли-б він раптом остався сам »без окупантів«, почав-би себе взаємно вирізувати так само, як вирізували себе взаємно його »пани«, в першій мірі пани-демократи. Наші демократичні інтеліґенти, які не можуть істнувати, щоб не поділитись на взаємно себе пожираючі політичні, конфесийні, філолоґічні і т. п. ґрупи, та ще кожну з цих ґруп не здиференціювати до мінімальних сполучень по кілька одиниць, — помиляються, коли щиро думають, що »народ« посідає ті прикмети суцільности та орґанізованости, яких їм бракує, і які тільки від них він міг-би перейняти.
Що-ж до взаємного незнання себе українських людей, то воно у нас дійсно надзвичайне. Полтавець про Галичанина, Херсонець про Холмщака, Черніговець про Подолянина, »свідомий« інтеліґент про правобережного »польського«, або лівобережного »російського« пана, обидві ці частини українських панів взаємно про себе і про »свідомого« інтеліґента, священник про них всіх, а вони всі про священника, офіцер і урядовець про громадянство, а громадянство про офіцера і урядовця і т. д. і т. д. — знають у нас напевно менше, ніж пересічний західний европеєць не тільки про своїх земляків, а й про всі західно-европейські нації. Що всі »польські« правобережні пани »єзуїти«, »бунтовщики« і »сноби« — в цьому переконані пани лівобережні »російські«. Що всі лівобережні пани подібні до Собакевичів, уміють тільки красти один у другого хортів або служити в поліції і рачкувати перед петербургським начальством — таке уявленя про своїх зросійщених родичів мають українські »польські« пани. Що кожний »свідомий« інтеліґент витирає ніс в кулак, гасить цигарки об скатертини і при нагоді витягає у сусіда гаманець з кешені — так думають пани; а що всі українські пани од ранку до вечера тільки пють і їдять, мають гареми і власноручно січуть розгами нещасних українських селян — так думають інтеліґенти. Що Галичане між собою говорять по польськи і вдають з себе »Українців« або »Русскихъ« тільки тоді, коли хочуть субсидій, так думає не читаюча українських газет, отже величезна більшість Наддніпрянців. Що Наддніпрянців більше обходить уфімська губернія ніж Галичина, і що вони готові при кожній нагоді продати Галичину Полякам, так думають про Наддніпрянців Галичане, і т. д. і т. д.
Людей, які-би особисто, тоб-то в приватнім життю, на підставі так-би сказати автопсії (а не з вагону, чи вулиці, чи словесних літературних переказів, або архівних матеріялів) знали більш-менш всі краї українські і всі верстви українського громадянства, я бачив між своїми ровесниками серед »свідомих Українців«, в часі від 1900 р. до вибуху революції, тільки двох, дословно — двох. Згадую цей факт, щоб будучі історики України відали, в яких умовах будувалась в огні революції наша держава і розуміли звідки могли повстати в умах провідних українських людей такі дикі і фантастичні лєґенди, як напр. »Відродженя нації« п. Винниченка. Глибоке, варварське, примітивне незнання своїх земляків і свого краю лежало — крім инших причин — в основі цієї чисто звірячої взаємної антипатії, якою українські люде, в хвилинах коли треба було за всяку ціну єднатись, взаємно, неначе пружинами, одштовхували себе. Як могло бути обєднане на ділі те, що було не обєднане в думках, мисленних образах і намірах? Як могли напр. будувати основу держави — армію — люде, що до того часу з офіцером балакали хіба тільки тоді, коли він приходив їх арештовувати? Як могли вони здобути для цієї держави податки, коли панів українських, орґанізаторів продукції, вони знали тільки по історичним документам з XVI—XVIII віків? Як могли офіцери і пани придбати необхідні для їхньої державної української праці симпатії місцевої української публичної опінії, коли вони зовсім не знали українських інтеліґентів — творців цієї опінії? Чи можуть врешті звати себе українськими »націоналістами« і »соборниками« ці інтеліґенти українські, які, крім дрібних зненавистей якихось своїх дрібненьких ґрупочок, нічого і нікого більше на Україні не знають і не хочуть знати?
Війна і революція, перемішавши залізним макогоном українських людей, збільшила, наперекір їх волі, їх взаємне пізнання. Одночасно збільшилась і свідомість національна. Але вона знов розпорошиться і загубиться, коли цього взаємного пізнання — обєднуючим а не розєднуючим методом орґанізації громадянства — не закріпляти і не піддержувати.
При виборі цього методу памятаймо: що через двірець Гетьманський в 1918 р. перейшло, і взаємно там себе пізнало, значно більше українських людей з найбільше ріжнородних місцевих верств і ґруп, ніж через сварливі, і розгонюючі всіх в ріжні сторони, республиканські кулуари Центральної Ради.IX. Неорґанізованість продукції знаходить собі вираз: а) в погляді орґанізаторів на орґанізованих, як на людей низчого сорту — »мужиків«, або »бідний поневолений народ« — яких до праці можна загнати тільки чужоземною поліцією, комуністичними чрезвичайками або завідомо брехливими обітницями »земельки« і есерівського раю в) в погляді орґанізованих на орґанізаторів, як на »панів-кровопийців«, або непотрібних дурисвітів, які всі однаково живуть з темноти і визиску народу.
Орґанізованої продукції не може бути там: 1. де самі орґанізатори продукції дезорґанізовані і де кожний з них »сам собі пан«; 2. де вони не звязані з орґанізованими спільною місцевою державою і спільною національною культурою, яка у орґанізаторів виховує почуття громадського обовязку супроти орґанізованих, у орґанізованих почуття потрібности орґанізаторів, а у одних і других взаємну пошану, оперту на пошані спільного і для одних і других закону; 3. де продукція і власність на засоби продукції (землі і фабрики) для орґанізаторів-власників не єсть найкращим способом виконуваня їх необхідної орґанізаторської громадської функції, а тільки способом особистого збогачуваня шляхом особистих спекуляцій; і де для орґанізованих продукція єсть не працею для них самих необхідною — а ненавистною працею »на панів«, і власність — не методом орґанізації цієї продуктивної праці — а »награбленим«, яке і собі можна й треба пограбувати; і 4. де місце неорґанізованих орґанізаторів продукції, шляхом підбунтовуваня проти них орґанізованих (народу), намагаються зайняти люде, що з продукцією не мають нічогісенько спільного (інтеліґенти, войовничі, але не продукуючі »отамани« і т. д.).
Всі ці чотирі чинники од віків ділали на Україні. Орґанізатори продукції всі надії покладали на чужоземні влади і — під їх охороною — на свої індивідуалістичні спекуляції. Проти них підбунтовували орґанізованих ці, яких стихийним і вродженим хотінням (прикритим найчастіще чудовими народолюбними фразами) було »китайку драти і в онучах топтати«. В результаті в очах орґанізованих (народу) перші ставали »проклятими панами« а другі дурисвітами і розбійниками, яких можна справді переховувати для залякуваня панів, але яких провід в характері орґанізаторів громадянства був-би чимсь смішним і глибоко непристойним. Доки Україна матиме таких орґанізаторів своєї продукції, вона нічим иншим, як колонією, бути не може. Ні метод демократично-республиканський, ні охлократично-диктаторський, для зорґанізованя і оздоровленя наших орґанізаторів продукції — як про це буде мова дальше — не надаються.X. Неорґанізованість ідеолоґії громадянства дає в своїх наслідках такі найбільше характерні ознаки нашого громадського життя.
Найбільший розцвіт місцевої української культури припадає на ці часи князівської Руської Держави, коли тодішня правляча верства намагалась центри державного життя закріпити на українскій території і владу державну оперти на місцевім, південно-руськім, елєменті. Фундації на місцеві церкви, школи і монастирі, україньска земельна шляхта і козацька осіла старшина робила щедро тільки тоді, коли проявляла українську політичну активність і змагала до державного унезалежненя України. В часах т. зв. відродженя, фінансували українську національну пресу і українські культурні установи дворяне землевласники (»поміщики«), при чім тільки ці зпосеред них, що мріяли про таке чи инше унезалежненя України. В останніх часах найбуйніщий розцвіт української культури і преси (ідеолоґії) звязаний з періодом Гетьманства (1918 р.), в якому знайшла собі вираз початкова стадія змаганнь місцевих орґанізаторів продукції (хліборобів і промисловців) до сотвореня своєї власної влади (держави).
Всі ці змагання кінчались бунтом інтеліґенції проти своєї місцевої влади і проти творивших цю владу місцевих войовників продуцентів. В південно-руській анархії, яка примусила Князів перенести центр державного життя з України на північ, в Великоросію, найбільшу ролю відограли тодішні інтеліґенти типу Митуси: вороги своїх Князів і співці татарських людей. Православних панів лаяли в своїх писаннях уніятські письменники-інтеліґенти і палили до спілки з козацькою черню тодішні полу-інтеліґенти православні (недоучені попи, дяки, бурсаки і т. п. люде типу сучасних есерів). Політичні змаганя козаччини були розбиті Москвою головним чином при помочі тодішньої української інтеліґенції, яка служила посередником між Москвою і українськими козацькими бунтівниками проти своєї місцевої влади. Поміщикам українським з часів відродженя, підгодована ними, інтеліґенція віддячилась сотвореням ідеолоґії: »бий панів«; а проти Гетьманських »куркулів« — єдиних людей, що могли не писати, але читати українську пресу і літературу — заключила вона союз з російськими большевиками. При таких умовах тільки виїмково сильні та ідейні одиниці зпосеред місцевої державно-творчої верстви давали себе во імя України до останку живцем пожерти представникам української національної ідеолоґії, замість втікти під крила ідеолоґії польскої та московської. На жаль не одиницями, а орґанізованими ґрупами однородних одиниць творяться держави.
Пояснює (але не оправдує) оттаке поводженя української інтеліґенції у всіх добах нашої історії — зазначена вище, велика внутрішня слабість нашої державно-творчої верстви. При своїй слабости і неорґанізованости ця верства тільки дуже скромно могла матеріяльно піддержувати українську інтеліґенцію. Особливо часи боротьби за свою місцеву владу, часи боротьби за Українську Державу, вимагаючи од цієї верстви надлюдських зусилль, не давали їй змоги догоджати українській інтеліґенції так, як цього оця інтеліґенція хотіла. Хоч будова держав не єсть — як думають наші національні романтики — ділом виключно серця та уяви, і хоч питання жолудка відограють в ній рішаючу ролю, але питанням цим інтеліґенція українська присвячує уваги більше, ніж інтеліґенція державних націй, і більше, ніж це личить творцям ідеолоґії, духовим провідникам громадянства. »Очі завидющі і руки загребущі« — така характеристика дана представникові нашої інтеліґенції (Альоші Поповичу) ще в княжому епосі — осталась незмінною і до сьогоднішнього дня. І сьогодня її перше відрухове слово у відношеню наприклад до своїх братів інтеліґентів, прихильників своєї влади Гетьманської, єсть: »Вас перекупили?[9] В цім слові сказано все. Коли-б дійсно Гетьман, і ця державнотворча верства на якій спіралося Гетьманство — і взагалі всі бувші і будучі подібні верстви на Україні — могли »купити« українську інтеліґенцію, тоб-то коли-б у них в добу завойовуваня влади було досить »грошей«, досить сили матеріяльної — не було-б »народніх повстаннь« проти своєї влади і була-б Українська Держава.
»Купити« — це слово, якого вживає сама про себе українська інтеліґенція. Ми, зненавиджені нею »бувші поміщики«, що шануємо інтеліґенцію, бо це мізок і творці »духа« нації — кажемо инакше. По нашому, державно-творча, володіюча мечем і засобами продукції, верства має обовязок матеріяльно піддержувати інтеліґенцію тому, бо люде, що всі свої сили віддають тяжкій і необхідній для громадського життя ідеолоґічній праці, не можуть одночасно ані продукувати для свого прожитку хліба і товарів, і не можуть цього прожитку мечем собі здобувати. Прожиток повинні інтеліґенції давати ці, що потрібують для свого громадського істнування тієї ідеолоґії, тієї моралі громадського життя, яку творить інтеліґенція. Отже в першій мірі цей прожиток обовязані давати інтеліґенції орґанізатори держави і продукції, люде меча і матеріяльної продуктивної праці. Все питання тільки в цьому, як великий має бути цей прожиток і яке місце в громадянстві і державі повинна займати інтеліґенція.
В часах коли творились европейські держави (в инших формах було те саме і в державах не европейських), істнував звичай, що обовязував лицарів опікуватись жінками, безборонними і клерками. Клерком звався тодішній інтеліґент, який в часах твореня держав бував завжди в більшости подвижником, таким чи иншим монахом. Цей монах своїм подвигом, своєю ідеолоґічною працею в чернечім убожестві, і своїм ідейним поривом аскета — помагав фізичному і матеріяльному подвигові войовника-продуцента, який творив владу, будував державу, а свого ідейного учителя-інтеліґента захищав і ним опікувався. Республиканськими президентами і державними міністрами поставали оці, колись скромні, клєрки-інтеліґенти допіру тоді, коли нації вже побудували свої міцні хати-держави, коли войовники-продуценти в неробстві стратили свої державно-творчі прикмети і коли правити вже готовою, завойованою і збудованою державою міг інтеліґент так само, як жінка наприклад може вести вже налажене і готове сільське господарство.
Траґічним в нашій історії єсть те, що ми звичайно пориваємось де державного життя і до твореня своєї місцевої влади тоді, коли сусідні влади розкладаються. Інтеліґенція наша (інтеліґенція єсть завжди найбільше чуткою на чужосторонні впливи верствою в кожній нації) переймає методи політичні од цих сусідніх влад і думає, що влада українська може народитись тим самим способом, яким инші, старіючі вже, влади умірають. Тепер наприклад, інтеліґенція думає, що Україна може бути тільки »демократичною республикою«, в якій народом правитиме вона — »представниця народу«. Як повстали ці республики — про це вона думати не хоче. Так само не хоче вона боротись, ризикувати творити подвиг, дати ідейний порив, необхідний в боротьбі за державу, в завойовуваню влади. Вона хоче зразу такого забезпеченого життя, яке мають інтеліґенти инших, колись старими подвигами, кровю і жертвами вже сотворених держав.
Матеріялістична психіка української інтеліґенції розвязує багато наших історичних загадок. Вона пояснює нам споконвічне »зміновіховство« української інтеліґенції: факт, чому покірними рабами грубих і безпардонних метропольних влад ставали за шмат, хоч гнилої, але певної ковбаси ці, що не могли простити найменшого гріха своїй власній владі, яка такого забезпеченого і певного істнування не могла, не може і не могтиме зараз на початку українського державного життя інтеліґенції дати. Вона пояснює нам, чому люде, які діставали і дістають нападів політичної скаженини (rabies politica) на згадку про Українське Гетьманство, поводяться як овечки супроти большовицьких комісарів, польських поліцаїв, або виплачуючих щомісячні еміґрантські субсидії урядовців чеської влади.[10] Вона врешті пояснює нам, чому ми не маємо Української Держави.
Український інтеліґент не вдовольняється посадою низче президента, головнокомандуючого чи міністра в »самостійній Україні«. Він робить народні повстання проти місцевої слабої влади, коли вона благає його з оцею посадою підождати, поки мечем та продукцією збудується та окріпне держава. Але, зруйнувавши свою українську державу, він зразу-ж на другий день стає в »Малоросії« або »Малопольші« тихим (найчастіще псевдонімним) літератором, тим смирніщим, чим більше тверда ця метропольна влада, що окуповала дану частину України, і чим сильніще вона його одною рукою бє, а другою тиче »щомісячне жалуваня«. Хто-ж має при таких умовах творити українську державницьку ідеолоґію і будити приспане хотіння власної влади, власної Української Держави? »Освічений« такою інтеліґенцією український народ проклинає память своїх Гетьманів і молиться: не дай нам Боже свого власного пана, своєї власної влади. Метропольні влади, задоволені з оцих народніх бажаннь, легко (з захоплених ними українських багатств) покривають кошти удержаня місцевих ідеолоґічних творців оцих народніх бажань. Місцеві войовники-продуценти, стративши в боротьбі за свою владу свої найкращі і найбільше активні сили, загубивши свій »сепаратизм« і перетворившись в верству »самоотверженну«, безмірно задоволені, що метропольна влада зняла з них клопіт удержуваня української інтеліґенції і огиду читання в творах її »ума« лайок на себе. Інтеліґенція задоволена, що вона, не ризикуючи ні життям ні жолудком, може спокійно »вислужувати пенсії«, бути »єдиною представницею українського народу« та ще здобувати собі безсмертність в бібліоґрафічних показчиках української літератури. Кому-ж при таких умовах може бути потрібна на Україні Українська Держава?
Розуміється, як-би українська інтеліґенція була інтеліґентна, то вона зрозуміла-б, що Українська Держава, окріпши, могла-б забезпечити її істнування краще і почестніще ніж метропольні влади. Коли-б вона дійсно, інстинктом а не завидющими очима, хотіла Української Держави, то зрозуміла-б, що сама »з народом«, без войовника і без продуцента, вона цієї держави не збудує і не може збудувати. А зрозумівши це, вона може-б зважилась на риск ідейного та морального піддержуваня своїх місцевих войовників і войовників-продуцентів в добі їх тяжкого подвигу завойовуваня влади, твореня держави. І може змогла-б вона тоді перенести ці великі жертви, яких од неї така піддержка місцевих державно-творчих елєментів, при початковій слабости цих елєментів, вимагає. Ці рідкі хвилини, коли власне інтеліґентність і дійсне хотіння держави, а з ними ідейність та здатність на риск і на жертви, серед української інтеліґенції появлялись, були в нашій історії хвилинами народжуваня на Українській Землі Української Держави.- 2. Викликана українською інтеліґенцією матеріяльна руїна і денаціоналізація місцевої войовничої і продукуючої державно-творчої верстви веде за собою руїну української національної культури. Не завжди, після удачних повстаннь проти своєї влади, і проти своїх »панів« та »куркулів«, інтеліґенція українська знаходить гостинне прийняття наприклад в Празі. Звичайно вона опиняється тоді без матеріяльної піддержки за свою українську культурну працю і мусить переходити на службу культурам метропольним. Місце зруйнованої ідеолоґії української, якої вже нема кому матеріяльно піддержувати, ні кому творити, займають національні ідеолоґії чужеземні, принесені на Україну зпочатку ідеолоґами не місцевими, до яких вкінці прилучається і більшість »змінивших віхи, після зруйнування власної держави, ідеолоґів місцевих. Але й ці чужоземні ідеолоґії, матеріяльно піддержувані силою метропольних держав, не можуть орґанічно врости в місцеве громадянство і не можуть придбати на Україні потрібного авторитету. Тому й вони не в стані виконувати серед місцевого українського громадянства своїх ідеолоґічно-орґанізуючих завданнь.
Як вище було вияснено, всякий поступ, всякий рух вперед, може гармонійно і орґанічно реалізуватись тільки тоді, коли він абсорбується (вбірається в себе) місцевим консерватизмом. Завдяки політичній (державній) та громадській орґанізованости місцевого консерватизму, він знаходить собі поволі восприїмчивість пасивних народніх мас, і може таким чином їх порушувати, тягнути їх поволі за собою. На Україні цей динамічний процес не міг відбуватись в його нормальних, орґанічних формах. Місцева національна культура, яку, при нашій недержавности, ідеолоґічно творять місцеві поступовці інтеліґенти, не може абсорбуватись місцевим консерватизмом, бо місцевий консерватизм винищується цими інтеліґентами. Натомість українська національна культура абсорбується консерватизмами немісцевими, метропольними: йде на збогачуваня культур російської та польської. Там в метрополіях вона приймає, зовсім чужі місцевим українським пасивним народнім масам, тамошні політичні і громадські форми. В цих чужих формах вона накидається силоміць українському народові при помочі політичних (державних) і громадських орґанізацій метропольних націй. В результаті українські народні маси не можуть восприйняти ані культури української, яка не має змоги в своїм — нею самою нищенім — місцевім консерватизмі зреалізуватись, ані культур метропольних, які орґанічно чужі цим народнім масам, бо не відповідають їх степені восприїмчивости і виростають не з орґанічного розвитку, а з розкладу місцевого громадянства.[11]
- 3. Розклад місцевого громадянства, позбавленого своєї обєднуючої місцевої, орґанічної і авторитетної, ідеолоґії, піддержують, як представники української ідеолоґії національної, так і представники ідеолоґій метропольних націй. Одні і другі тому, що тільки гниття і хаос може забезпечити їх істнування на Україні в таких формах, в яких ці ідеолоґії при нашій недержавности у нас проявляються.
Українська »свідома« інтеліґенція, як представниця української національної ідеолоґії, знищивши свою державу, а з нею і консервативну половину своєї нації, може далі істнувати на Україні постільки, поскільки вона використовує безавторитетність чужоземних метропольних ідеолоґій: поскільки бунтує вона народ проти місцевих »панів«, які, по страті своєї держави, ці ідеолоґії мусіли прийняти. Представники чужоземних метропольних ідеолоґій можуть істнувати постільки, поскільки місцеві пани не сполучаться з місцевим народом і українською інтеліґенцією та своєю силою матеріяльною і орґанізацийною не дадуть цій інтеліґенції змоги зреалізувати українську національну ідеолоґію та вигнати з України ідеолоґії метропольні. В результаті: ліцитація в соціяльній (громадській) революцийности єсть найбільше характерною ознакою того ідеолоґічного гниття і хаосу, які панують в Україні.
З цькування »народу« проти місцевих »панів« живе українська »національно-свідома« інтеліґенція. Щоб місцеві »пани«, »народ« та інтеліґенція не сполучились в одну орґанічну національну цілість, щоб вони між собою вічно гризлися і в цій гризні всі на поміч метропольної влади оглядались, цього хочуть — отже в цім самім напрямі, що й »свідомі Українці« — »працюють« і представники ідеолоґій метропольних.
В оцій ліцитації в соціяльній революцийности — в цім ідеолоґічнім руйнуванню місцевого громадського життя — верх беруть розуміється завжди представники ідеолоґій метропольних. Беруть верх тому, що для реалізації своїх революцийних змаганнь вони вкінці знаходять завжди піддержку матеріяльної і орґанізацийної сили консервативного метропольного державного меча. З місцевої української соціяльної революції Москва та Польща беруть для себе те, що їх державне і громадське становище на Україні скріпляє. Найбільше навіть крайні, як російські так і польські революціонери на Україні, працюють завжди в результаті на користь Росії та Польщи тому, що вони мають за собою консервативні орґанізації цих двох державних націй, і що ці консервативні орґанізації вкінці всі дійсні »завойованя революції« в Україні на користь метропольних націй абсорбують.
Українські »національно-свідомі« ідеолоґи могли-б побороти ідеолоґів метропольних тільки тоді, коли-б вони силі чужоземного консервативного державного меча змогли противоставити силу консервативного державного меча місцевого, українського. Але для цього їм треба-б було ідеолоґічно піддержувати державні змагання тих, що цей місцевий державний меч хотіли-б і могли взяти в свої руки. Иншими словами: вони мусіли-б всім своїм ідеолоґічним впливом на народні маси піддержувати місцеві консервативні, посідаючі матеріяльну силу і політичний досвід, войовничі та продукуючі елєменти в добах, коли ці елєменти завойовують собі владу на своїй Землі. Доки інтеліґенція українська буде виключно соціяльно-революцийна (однаково: під соусом соціялістичним, націоналістичним, чи віроісповідним), вона конкуренції з революціонерами інтеліґентами метропольними не зможе видержати, і доля її: бути завжди битою.
- 4. Коли інтеліґенція (творці ідеолоґії) живе з піддержуваня серед місцевого громадянства ідеолоґічного хаосу, соціяльної розєднаности і громадської анархії, то таке громадянство не може мати орґанізованої публичної опінії, на якій міг-би опертися моральний авторитет матеріяльної сили місцевої влади. Держатися купи і взаємно себе не вирізувати — таке, весь час інтеліґенцією розпорошуване — громадянство може тільки тоді, коли воно взяте в сильні обручі якоїсь чужоземної метропольної державної влади.
Будова власної держави і істнування нації неможливі, доки продовжується такий стан. При такому стані: 1. кожна окрема інтеліґентська ґрупа буде нищити авторитети, піддержувані иншою ґрупою, і в результаті всі авторитети серед такого громадянства будуть здискредитовані та затоптані в болото; 2. затирається гряниця між громадськи нікчемними і громадськи цінними людьми, бо серед громадянства, позбавленого орґанізованої опінії, перші можуть дуже легко вибиватись, а другі ще легче можуть бути осмішені та оплюгавлені; всі-ж разом не можуть мати мірила трівкости та стійкости, необхідного для випробуваня дійсної громадської вартости людини: вони, в творимому інтеліґенцією хаосі опінії, міняються так швидко, що громадянство не тільки не має часу їх оцінити, але навіть зорієнтуватись, хто властиво стояв, стоїть, чи хоче стояти на його чолі; 3. громадянство, яке не має орґанізованої опінії (тоб-то зорґанізованої інтеліґенції, яка-б жила з обєднуваня а не з розєднуваня громадянства), не може мати найменшої відпорности на сторонні чужоземні впливи і нема такої ворожої провокації, яка не могла-б удатись серед такого громадянства, збільшуючи в ньому хаос, анархію і взаємну ворожнечу; 4. при неорґанізованій опінії нищиться весь час чужими, а ще більше власними руками маєстатичність ідеї державної і національної окремішности громадянства, — маєстатичність, без якої ні одно громадянство (позбавлене тоді почуття власної вартости, чести і самоповаги) не може навіть претендувати на окреме державне і національне істнування; 5. врешті пасивні народні маси — розворушувані і дражнені неорґанізованою і руїнницькою місцевою інтеліґенцією, яка весь час народ проти когось бунтує, але не має ні сили ні хотіння свої »ідеолоґії« реалізувати — тратять довіря до всіх цих ідеолоґій, впадають в апатію і пасивно піддаються врешті цій чужоземній ідеолоґії, яку їм накине силою чужа, не місцева влада.
Всі ці явища бачимо споконвіку на Україні. Всі українські політичні авторитети, всі найкращі місцеві державно-творчі люде, опоганювались в опінії українського громадянства. Коли наприклад Хмельницького роблено у нас пяницею і портретовано з ослячими вухами; коли про Виговського оповідалось, що він для українського діла куплений за стару кобилу, а про Кричевського, що йому за участь в козацькім повстанню обіцяно маєтки на Литві; коли Мазепа у нас став проклятим і зводителем жінок, і т. д. і т. д. — то все це не доказ, що ці наші державні мужі були такими, або що вони були гірші, ніж подібні мужі у инших націй. Це тільки доказ повної нікчемности місцевої інтеліґенції (і в наслідок цього повної неорґанізованости місцевої опінії), яка, при своїх прикметах, не хотіла і не могла дати творами свого духа і слова потрібний моральний авторитет людям діла, меча і матеріяльної продуктивної праці.
Рівнобіжно з принижуваням наших найбільше політично вартних, честних і благородних одиниць, нігде не роблено стільки національних героїв з типів чисто кримінальних і злодійсько-авантюристичних, як на сторінках української історії. Фіґурування з ними в цій історії, на рівних так-би сказати правах, може злякати навіть найсміливіщих, але честних і поважаючих себе українських людей.
Як нехибно вдавались всі ворожі провокації на Україні, про це знає кожний сумлінний історик і кожний уважний дослідувач сучасного нашого життя. Не бувало у нас такого випадку, щоб кількох куплених чужоземними владами українських інтеліґентів не потрафили скомпромітувати в очах цілого українського громадянства найцінніщих, а тому найбільше для цих влад небезпечних, українських людей. Починаючи від інтеліґентських складачів »народніх« пісень в роді: »бодай тебе, Хмельниченку, перша куля не минула« — і до сьогоднішніх »редакторів« ріжних провокаторських українських газет — всяка метропольна влада могла досхочу знайти серед української інтеліґенції людей готових плюгавити і морально нищити тих, кого їм ця влада вказувала, з певностю, що, при неорґанізованости місцевої опінії, така тактика завжди удасться. Роля наприклад большовицьких та польських впливів в орґанізації повстання проти місцевої української Гетьманської влади в 1918 р. буде, думаю, колись в подробицях вияснена істориками України.
Про маєстатичність, при таких умовах, української ідеї державно-національної — краще не згадувати. Звістна московська поговірка — »хахлу и такой богъ сбряде« — висловлює тільки спостереженя ріжниці, як до своїх »богів« (загально кажучи, авторитетів: персоніфікаторів того, в що вірять, що шанують, чого слухають) ставиться державна нація московська і як ставиться недержавна нація українська. Врешті, з такого типу інтеліґенцією, і при таких її »творчих та орґанізаторських« прикметах, нещасні наші, на чорноземі вибуявші, народні маси опиняються в траґічнім становищі здоровезної і силенної дівчини, до якої з писком і вереском, кусаючи і штовхаючи один другого, залицяється кумпанія імпотентів. Доведена до розпуки подібними залицяннями, вона віддається врешті в безсиллі першому ліпшому сильному ґвалтовникові, будь це большовицький червоноармеєць, чи польський республиканський кондотієр.
Демократичний метод орґанізації, руйнуючи навіть найсильніщі авторитети старих державних громадянств, власне як найбільше сприяє ідеолоґічному хаосові, дезорґанізації інтеліґенції, а з нею і дезорґанізації публичної опінії громадянства недержавного, не посідаючого ще своїх авторитетів. Тому він на Україні може бути бажаний для всіх, крім тих, що хочуть, аби була Україна. Прийняття цього методу орґанізації »національно-свідомою« українською інтеліґенцією, і її уперте зловживання ним, єсть тільки ще одним зайвим доказом, що вона свідомо пристосовує себе до нашого недержавного розкладу і використовує цей розклад для свого істнування, для свого прожитку.- 5. Пристосовуваня себе до процесу недержавного розкладу місцевого громадянства і піддержуваня цього розкладу своєю громадськи деструктивною ідеолоґічною діяльностю робить з української »національно-свідомої« інтеліґенції найслабшу громадську ґрупу на Україні. Позбавившись сама цієї культурної, орґанізацийної і матеріяльної сили, яку міг-би їй дати місцевий консерватизм (коли-б вона його в моменти державного унезалежненя своїми повстаннями не нищила, а потім весь час не цькувала), і не посідаючи цієї сили, яку всім иншим »не-українським« місцевим ґрупам дає або їх краще матеріяльне становище, або піддержка з боку консерватизмів метропольних, вона стає серед місцевого громадянства locus minoris resistentiae (місцем найменшої відпорности) на нашу хворобу недержавности.
- Всяка хвороба поражує, як відомо, не найсильніщі, а найслабші, місця в орґанізмі. Таким найслабшим місцем єсть в громадянстві України »національно-свідома« українська інтеліґенція. Тому вона стає у нас найбільше небезпечним огнищем нашої хвороби і найбільше шкідливим її розсадником. Коли неуміння українських людей здобути і зорґанізувати на своїй землі свою власну владу назвати бацилом хвороби недержавности, то українська »свідома« інтеліґенція єсть місцем, де цей бацил множиться з найбільшою силою і звідки, з продуктами її ума, розходиться по всьому орґанізму. Заражує він, розуміється, найбільше ці частини, що найбільше восприймають продукти творчости »свідомої« інтеліґенції.
Перш за все звідки береться »свідома«, в своїй більшости демократична і революцийна, інтеліґенція? — По знищеню, як вище було представлено, власнодержавницьких змаганнь місцевих войовників-продуцентів, Україна з дійсности перетворюється в літературу. Все, що на Україні єсть активного, мужського, бажаючого не тільки словесної, а й реальної творчости, відходить од цієї літератури, денаціоналізується. Дві категорії людей притягаються після цього до ідеї України. Перша — це ріжного ґатунку »кающіїся дворяне«, деінде їх місце займають »кающіїся поповичи«, тепер може будуть ще »кающіїся комуністи«, загалом кажучи, »кающіїся пани«: представники верхніх в даній історичній добі і пануючих верств. Основною їх прикметою єсть сильно розвинена чутливість. Завдяки ній вони усвідомлюють собі своє громадськи ненормальне положеня на Україні і бажають спокутувати гріхи своєї верстви перед народом. Але ця гарна прикмета має у »кающихся панів« другий, вже негарний, бік. Рівнобіжно з каяттям, у них розвивається трусливість: страх перед оцим апотеозованим народом, і звідци бажання як найбільше відокремитись од свого, »на погибель засудженого«, класу (декласуватись) і як найбільше уподобнитись до народу (мімікри), замість народ уподобнити до себе.
Друга катеґорія людей, що по руїні держави притягається до ідеї України, виходить з самого народу. Українство для цих людей не єсть чимсь, до чого вони »додумались«, як перші, а єсть просто вродженою ознакою примітивности. Коли перші до українства з верхніх пануючих класів опускаються, то другі від українства до верхніх пануючих класів починають підійматись. Обидві ці катеґорії в цьому протилежному рухові зустрічаються. При цій зустрічі українську »національно-свідому« і демократичну ідеолоґію, яку витворює перша катеґорія, приймають зпосеред катеґорії другої тільки ці, що не мають сили промостити собі шляху до верхніх класів, од яких одірвалась і одріклась категорія перша. В ідеолоґії плаксивій, романтичній і переповненій зненавистю та погордою до грішних панів — ідеолоґії, сотвореній »кающимися панами« — ці, що панами хочуть, але не мають ніяких даних стати, знаходять потіху і оправданя для своєї злоби, незадоволених апетитів, пасивности і слабости. В результаті »свідома« інтеліґенція, при нашій недержавности, добірається по прикметам завеликої чутливости, озлоблености, пасивности і трусливости. Вона витворює оце »свідоме демократичне українство«, в якому задихаються всі мужські активні елєменти як зверху, так і знизу: — зверху ці »пани«, що хочуть України, але без каяття, без трусливого самопринижуваня, без самодекласованя, без ренеґатської зненависти до свого класу і купування собі цією зненавистю »народньої« любови«; — знизу ці, що почувають в собі досить сил і внутрішньої вартости, щоб вибитись на верх не за те тільки, що вони »з народу і говорять змалку українською мовою«. Коли серед »свідомої« інтеліґенції ми зустрічаємо так мало дійсних жінок (по вислову одного з письменників-інтеліґентів), то це мабуть тому, що більшість мужчин серед цієї інтеліґенції женоподібна і що дійсні жінки до таких типів звичайно не мають симпатії. Від цієї загальної характеристики перейдім до важніщих деталів.
Візьмім наприклад вроджену всім мешканцям України прикмету завеликої емоціональности, при пропорціонально заслабій волі та інтеліґентности. У місцевих продуцентів вона обмежується хоч невеликою дисципліною, необхідною навіть в так легкій, як на Україні, боротьбі з природою за здобування від неї потрібних для життя матеріяльних дібр. У місцевих непродуцентів інтеліґентів, які не почувають себе »Українцями«, вона обмежується хоч трохи впливом метропольних консервативних орґанізацій, що своєю здержуючою силою і виховуваним волі та інтеліґентности хоч трохи (чому трохи, а не зовсім — про це була мова вище) дисциплінують руйнуючі пристрасти своїх — »южно-русскихъ« і »кресових« — »щирих«. »Свідома« українська інтеліґенція цих двох здержуючих чинників не посідає і вона свою надмірну емоціональність, сполучену з безхарактерностю та неінтеліґентностю, проявляє в необмеженім виді.
Візьмім далі вроджену всім мешканцям України взаємну злобу і зненависть. У більше менше матеріяльно забезпечених продуцентів вона обмежується хоч трохи матеріяльним достатком: мовляв — »як ковбаса та чарка, то минеться й сварка.« Місцеві інтеліґенти »не-Українці« хоч трохи освіжають і очищають свою душу позитивними, на любови і патріотизмі опертими, частинами державних метропольних культур. »Свідомий« інтеліґент позбавлений і першого і другого. Він матеріяльно не забезпечений так, як змінивший своєчасно віхи, інтеліґент »не свідомий«. Він кормиться тільки продуктами демократичної і революцийної »свідомої« української преси та літератури, тоб-то продуктами свого власного розкладу. Він відчуває своє приниженя і покривдженя, чого инші мешканці України, »не-Українці«, не відчувають. Він ненавидить їх і вони ненавидять його, але вони мають змогу свою зненависть при помочі метропольних влад реалізувати, а він цієї змоги не має і, при своїх прикметах, не може її мати. В результаті він весь насичений отрутою безсилої злоби. Чим більше він її в себе вбірає, тим більше її потрібує. Врешті вона обертається проти нього самого і він стає подібним до того нещастного, від злости ошалілого пса, який кусає або сам себе, або руки тих, що хотіли-б і могли з ланцюга мук його визволити.
Візьмім ще, присущу нам всім, ознаку нашої хвороби: нахил до романтизму. Цей нахил у наших продуцентів обмежується хоч трохи тим, що вони в своїй матеріяльно продуктивній праці зустрічають силу спротиву реальних сил природи і це улегчує їм зрозуміння ріжниці між бажаним і можливим, між уявою і дійсностю). У інтеліґентів »не-Українців« цей нахил обмежується хоч трохи тим, що через впливаючі на них метропольні консервативні орґанізації, вони входять в контакт з силою спротиву пасивних мас і тому хоч трохи привчаються обмежувати свої емоціональні бажання та мрії степеню реальної восприїмчивости цих мас. Інтеліґенти »Українці« зовсім позбавлені оцього чуття природної та громадської дійсности. Зло романтизму проявляється у них в повній і необмеженій силі. Відріжняти бажаного від можливого вони не уміють. Тому живуть вони найбільше фантастичними утопіями якихось »Україн без влади і без підвладних«, якихось соціялістичних чи націоналістичних українських ельдорадо. Здійснятися ці ельдорада мають самі і автоматично мають вони зайняти місце тієї живої, реальної, дійсної України, яку »свідомі« інтеліґенти зо всією своєю безсилою злобою ненавидять.Відчуваючи одначе в глибині душі, що всі ці »щастя« недосяжні, і не маючи сил ані бути, ані щезнути, інтеліґенція українська животіє романтично. Це значить, що вона вважає за правду тільки свої, з незагнузданої емоціональности, безвольности та неінтеліґентности виросші, фантастичні утопії, і скрегоче зубами на ту реальну дійсність, яка виключає можливість здійсненя всіх цих утопій. Тому »свідомі« інтеліґенти українські й самі нічого не роблять і другим не дають робити. Всякі реальні політичні українські починання, роблені во імя якоїсь ясної і виразної політичної ідеї, для них ненавистні тому, що здійсненя цих починаннь виказало-б повну непотрібність людей, живучих з українського романтичного скигління. Отже вони мріють, скиглять і лають. Лають нещадно всіх і вся, що щось робили, хотіли робити чи пориваються щось робити в Україні. Коли взяти останні часи, то українського »свідомого« інтеліґента не задовольняє ні Центральна Рада, ні Гетьманство, ні Директорія, ні большовики: все це погань, крім нього, який лає. В дійсности, в нім самім, в »свідомім« інтеліґенті українськім, в його романтичній імпотентности до творчого ідеалістичного пориву, і до здійснюваня цього пориву силою віри, волі, розуму та орґанізації — заховано огнище хвороби і розкладу України.
Коли брак ідеалізму — тоб-то брак сильних сталих хотіннь, і брак віри, волі та інтеліґентности для їх здійснюваня — єсть ознакою більшости, вічно хитаючихся, українських людей, то у української свідомої інтеліґенції ця ознака виявляється з найбільшою силою. Замість давати свому громадянству ясні образи (ідеї) спільних хотіннь, вказувати ясні способи для їх здійснюваня і піддержувати силою свого духа (слова) тих людей діла (меча і продукції), що ці ідеї беруться здійснювати, українська свідома інтеліґенція стає головним »продуцентом« орієнтацій[12] і, прибраних в партийні програми, ріжних маґічних заклинаннь. »Перемога світової революції«, міфічна »воля народу«, »побідний хід демократії«, »грядучий соціялістичний лад« і т. п. чудеса, мають, на думку цієї інтеліґенції, принести »волю Україні« і без жертв, без посвяти, без зусилля, без орґанізації, самі автоматично »збудувати українську державу«. Розуміється тільки цим маґам-чудодіям повинна належати влада в такій державі. По що здались якісь »войовники« і »продуценти«, коли інтеліґент посідає в своїх руках чудотворну політичну палочку. Своїми заклинаннями (газетами і книжками) він збудує Україну і в цій Україні буде розуміється тільки народ та інтеліґенція, бо хто-ж зрештою ще міг-би в оцім »раю« бути? Врешті характерною ознакою цієї інтеліґентської магії не єсть ідеалістичне хотіння творити добро, а страх перед злом і бажання робити зло другому. Не стільки для добра самих Українців препаруються в чудодійних інтеліґентських котлах всі ці ріжні »України«, скільки для того, щоб допекти ними »Ляхам«, »Москалям«, »панам«, »буржуям« і т. п., страшним для української інтеліґенції, злим та поганим істотам.
До цих ознак нашої хвороби, які »свідома« інтеліґенція посідає в степені більшій, ніж инші верстви місцевого громадянства, треба ще додати кілька її специфічних прикмет. Перша — це брак відповідної освіти і школи. Щоб бути звичайним ремісником, треба пройти якусь науку і пройти означене термінування, яке виховує уміння слухати і уміння наказувати, дає дисципліну, корпоративний дух і звичку до орґанізованости. Але щоб стати, при демократичнім методі орґанізації, творцем ідеолоґії нації — »редактором« чи літератором — для цього не треба ні освіти ні термінування.[13] Легко собі уявити, які наслідки для »духа нації« може мати такий натуральний добір, при якому в творці цього духа йде все, що до відповідальних фахів, вимагаючих освіти і стажу, не здатне.
Друга специфічна прикмета »свідомої« інтеліґенції — це повна відсутність почуття відповідальности за витвори свого ума і серця. Цього почуття не може бути у »вічних революціонерів«, що в глибині душі не мають навіть надії бути колись не в опозиції. Писати і говорити можна все, як що не мати надії це писане і говорене колись власним зусиллям реалізувати. Тому такий вічний революціонер має ще третю прикмету, випливаючу з попередніх. Він прикриває свою пустопорожність, свій повний брак внутрішнього творчого змісту, як найбільше трескучою »соціялістичною« чи »націоналістичною« фразеолоґією. Брак почуття міри в політиці української »свідомої« інтеліґенції в цім має одну з первопричин.
Цього почуття міри не треба, розуміється, утотожнювати з опуртунізмом (політикою пристосовуваня). Політик з почуттям міри уміє ризикувати і знає, де треба ставити безкомпромісові вимоги і де треба в тактиці поступатись, щоб осягнути здійсненя своєї ідеї. Тактику йому завжди підскаже почуття відповідальности за свою ідею і хотіння цю ідею реалізувати — тоб-то власне це, чого у »свідомої« інтеліґенції немає. Наприклад, українські »свідомі« наддніпрянські інтеліґенти, які свою політичну діяльність перед російською революцією виявляли в завзятім поборюваню української самостійности, і які державно-творчі здатности репрезентованого ними українства виявляли тільки в тім, що вічно в своїх інтеліґентських гуртках лаялись, взаємно себе топтали в болото і диференціювались — підняли в 1918 р. »народне повстання« проти місцевої Української Гетьманської Влади тому що, на їх думку, вона була »замало самостійницька« і »не-українська«. Як-би вони мали хоч дрібку почуття міри, то розуміли-б, що ця влада — при тогочасному культурно-національному стані України (3000 передплатників українських газет на »40 міліонів« Українців в періоді 1905—1914 р.[14], при цій ідеолоґічній підготовці, яку дали Україні вони, »свідомі« інтеліґенти, і при державно-творчих здатностях репрезентованого ними українства — виявляла те максимум самостійництва і українства, що при таких умовах могли зреалізуватись.
Врешті від своїх духовних батьків — »кающихся панів« — »свідома« інтеліґенція взяла не те, що в них було вартне і добре, а те, що в них було руїнницьке і зле. Вона не перейняла від них любови до України, знання її історії, глибокого відчування її траґічного становища, а взяла тільки декласованість і нахил до »мімікри«: взяла брак самопошани і нахил до підроблюваня себе під колір юрби. В сполученю з браком культури (її мали ще »кающіїся пани«), ці прикмети витворили серед »свідомої« інтеліґенції погорду до самої себе, а в дальшім лоґічнім розвитку і до цілого українства, яке вона репрезентувала та монополізувала. Що святого в політичнім життю оставила ця інтеліґенція з українства? Вона заплювала все: і свої власні і, хоч не її, але українські, політичні твори. І всяка політична акція українська, яка шукає виходу з цієї руїни, може тільки на таке відношеня до себе з боку »свідомих« і демократичних творців »української національної ідеолоґії« рахувати.
При таких прикметах української »свідомої« інтеліґенції тратить свої великі творчі можливости все те, що вона має в собі доброго і позитивного: її культурно-національна спільність з народніми масами та її ідеолоґічне виявлюваня поступових, — тоб-то не відповідаючих вже даному укладові громадських взаємовідносин — соціяльних та культурних потреб цих мас. Коли-б ця спільність і це »народолюбство« випливало з творчого сміливого ідеалізму — а не з трусливої утечі від відповідальности за здійснюваня ідеї і не руїнницького бажання використовувати »народолюбство« для свого власного животіння — то свідома українська інтеліґенція, як представниця національної ідеолоґії, намагалась-би притягнути до здійсненя цієї ідеолоґії всі місцеві державно-творчі не-інтеліґентські елєменти. Замість цього вона — своєю злобою, зненавистю, безхарактерностю, неінтеліґентностю, анархізмом, утопійностю, трусливостю і браком творчого ідеалізму — всі ці елєменти від української національної ідеолоґії відштовхує. В той спосіб українська »свідома« інтеліґенція оцю — нею репрезентовану українську національну ідеолоґію — позбавляє можливости зреалізуватись, здійснитись в формах своєї власної місцевої Української Держави.- 6. Коли найслабша і найбільше поражена хворобою недержавности ґрупа місцевого громадянства (якою єсть »свідома« українська інтеліґенція) не тільки репрезентує, але ще й монополізує для себе Україну, то виникає таке траґічне становище: дійсна, реальна, державна Україна може повстати тоді, коли вдасться побороти анархічні та руйнуючі ідеолоґічні впливи тих, що серед місцевого ґромадянства власне Україну репрезентують.
Як вище було сказано, держави не може бути без завойованя влади. Завойованя влади не може бути без ідеалістичного пориву, який морально піддержує войовників в їх боротьбі за владу, дає їм ублагороднююче почуття твореня великого і справедливого діла, і морально оправдує їх боротьбу за владу в очах тих народніх мас, серед яких оце завойованя, оце здобування собі держави відбувається. Такого ідеалістичного пориву не може бути, коли серед місцевого громадянства нема сильної, орґанізованої і високовартної інтеліґенції. Бо тільки така інтеліґенція може творити ідеолоґію, може морально піддержувати тих, ще своєю матеріяльною силою меча та продукції за здійсненя цієї ідеолоґії боряться і може своїм впливом на народні маси викликати серед цих мас любов та пошану до тих войовників-продуцентів, які здійснюють дану ідеолоґію, які своїм мечем і податками творять, будують — оперту на цій ідеолоґії, на цім »законі« — державу.
Такого ідеалістичного пориву, необхідного для завойованя влади і збудування держави, не може бути серед громадянства України доти:
2. доки українська »свідома« інтеліґенція буде вся демократична (демократична, розуміється, в значінню політичного світогляду і методу орґанізації, а не в значінню походженя), і революцийна, тоб-то доки буде вона вся кормитися з української недержавности: буде жити з того, що вічно бунтуватиме »народ« проти »панів«, вічно кусатиме словесно метропольні влади, але так, щоб ці укуси не були смертельні, щоб місцеве громадянство тільки вічно крівавилося, щоб в ньому не прокинулось бажання своєї власної влади, і щоб з цього розкладу могла жити вона, як єдина і монопольна представниця »вічно революцийних«, ніколи не здійснюваних, »народніх« і »національних« змаганнь;
3. доки ця інтеліґенція робитиме вражіння товариства, твердо і уперто переконаного, що з його »українства« нічого реального вийти ніколи не може, але постановившого неначе тайну між собою умову нікому про це не говорити, зі свого українства жити, за ріжні його політичні утопії між собою гризтися, і тільки однодушно, єдиним »національним фронтом«, виступати проти кожного, хто справді поважно хотів-би українство здійснювати і хто має хоч деякі дані для такого здійснюваня;
4. доки всякий, хто в Україні на реальне здійснюваня української державно-національної ідеї пориватиметься, буде одержувати епітети »окаянного«, »проклятого«, »пяниці«, »злодія«, »чужинця«, »кровопийці«, »дурня«, — епітети, які йому оця »свідома« інтеліґенція в творах свого ума і серця надаватиме і цими творами відповідну для нього опінію в очах »народу« вироблятиме;
5. доки всяка метропольна влада, користуючись таким дискредитованям найбільше здатних до зреалізованя України українських людей, зможе їх безкарно і при задоволеню всього українського народу фізично і морально нищити, а одночасно давати потрібну долю »свободи слова« українській інтеліґенції, щоб вона могла діло розкладання і руйнування України в межах, нешкідливих для цих влад, далі робити;
6. доки така »свідома« інтеліґенція в Україні не переведеться, доти українська ідея, як ідея політично-національна, може бути тільки блєфом. Блєфом з якого житиме горстка третьорядних літераторів і дрібних розбійників пера. Блєфом, яким иноді будуть користуватись для своїх скороминучих політичних цілей якісь чужоземні держави. Блєфом врешті, яким в добрій вірі зможуть в хвилинах революцій гратись тільки примітивні і полудикі анархічні »отаманчики«, здіймаючи собі з такою »національною ідеолоґією« взаємно голови доти, доки їм якісь сильні метропольні влади оцієї забави, на щастя місцевого громадянства, не припинять.
Який-же вихід з цього дійсно траґічного становища? — Відповіді на це питання присвячена вся моя праця, отже тут підкреслю тільки найголовніще, що стосується до української інтеліґенції.
Перш за все треба ясно усвідомити собі оцю страшну хворобу, треба розкрити оцю гниючу рану. Зробити це треба для двох причин. Перша — щоб, пізнавши, цю хворобу вилічити. Друга — щоб знати її наслідки, коли вона не буде вилічена, кожним честний інтеліґентний українець мусить знати, що коли він приймає участь в політичнім українськім життю, тоб-то піддержує віру в можливість істнування України, а разом з тим не поборює оцього розкладу, який ширить українська »свідома« інтеліґенція, то він бере на себе моральну відповідальність перед »малими сими« за діла цієї інтеліґенції. Він бере відповідальність за ширеня такої української національної ідеолоґії, яка з такою інтеліґенцією не може бути ніколи здійснена, а для якої »малі сі«, приймаючи її безкритично на віру, готові чим можуть жертвувати. Отже, будучи честним, треба »малим сим« сказати: Україна це тільки література; тому по українськи можете співати, танцювати, читати, писати, старину згадувати, поетів величати, але нічим реальним — ані життям, ані майном — для України не жертвуйте і не ризикуйте, бо при такій інтеліґенції, яку ми маємо, жертва ваша безцільна і пропаде вона даремнісінько. Або — бажаючи не Провансу, без непотрібних народніх жертв, а України, з необхідними для її реалізації жертвами — треба вийти з »невтральности« і треба енерґійно, не гаючи ні хвилини часу, братися за ліченя ґанґрени.
Основний лік — як вище вже було сказано — це відродженя та зміцненя українського консерватизму, в розумінню сильного зорґанізованя — честних, сильновольних, розумних, посідаючих традицію та досвід влади і політично здержуючі та орґанізуючі громадські прикмети — українських людей. В данім випадку мова йде про інтеліґенцію, тоб-то про відродженя та зміцненя української консервативної державницької ідеолоґії і орґанізацію цієї інтеліґенції, яка таку ідеолоґію буде ширити і розвивати. Щоб орґанізація консервативної інтеліґенції могла зародитись і розвинутись, мусить бути підготовлена восприїмчивість на таку орґанізацію і на її ідеолоґію серед цієї української інтеліґенції, яка вже єсть. Без цього будуть паралєльно, без ніякого на себе впливу, істнувати дві — себе взаємно не розуміючі і собі зовсім чужі — українські інтеліґенції: одна, з одиниць складена та на безпотомну загибель засуджена, консервативна, і друга, більше численна та більше довговічна, бо до безконечної української руїни і до процесу розкладу, який не вимагає ніякого зусилля, пристосована — революцийна.
Щоб не, було такого смертельного для України роздвоеня, треба щоб здоровіща частина сучасної української інтеліґенції — тоб-то ця частина, яка ще в стані усвідомити собі свою хворобу і яка ще може хотіти з цієї хвороби вилічитись — відділилась від частини безнадійно хворої, нездатної вже до виліченя. Цю здоровіщу частину жде дуже тяжка праця перевиховуваня себе — виховуваня в собі волі, розуму, витривалости, здержуючих громадських прикмет, ідейности, здатности до орґанізованости та до спільної праці — і ширеня ясної державницької ідеолоґії української, при страшних нападах фурії з боку хворої більшости української інтеліґенції. Проти цих нападів, проти цієї зарази, вона мусить себе імунізувати, тоб-то виробити в собі на них відпорність. Вона мусить себе імунізувати, але не ізолювати. Бо хоч нечитання українських газет і української політичної літератури єсть одним з найпевніщих способів, щоб не стратити віри в Україну, але воно не може зарадити лихові: вилічити хворобу. Щоб хворобу вилічити, треба бути з хворими в контакті, але, будучи в контакті, не треба ні в якім разі їхньою хворобою заражатись.
Дві річі потрібні для такої імунізації: любов і спокій. Любов до України та до своїх хворих братів-інтеліґентів, і спокій при обсервації хвороби — дадуть змогу здоровіщій частині української інтеліґенції зрозуміти своє становище і усвідомити свої завдання. Вона зрозуміє, що люде, які на неї будуть весь час грязюкою і каміннями кидати, де люде, які самі по собі сотворити, зробити щось — навіть зло — абсолютно не здатні. Вона зрозуміє, що ці люде страшно небезпечні тільки своєю хворобою, тоб-то тільки тоді, коли мати в самому собі восприїмчивість на їх заразу. Отже вони тим більше небезпечні і тим більше вони до робленя зла здатні, чим більше їх безсилі і плюгаві лайки до свого серця брати, чим більше їхній фурії самому піддаватись. І навпаки, любов і спокій радикально обезсилюють оцих людей і роблять нешкідливою ширену ними заразу. Небезпека від затроєних стріл зникає, коли їх отрута зустрічає в орґанізмі протиотруту. До отруйливих політичних писаннь та говорень більшости української інтеліґенції, бажаюча бути здоровою, її частина повинна ставитись так, як лікар до маячіння хворого, якого він любить і хоче вилічити.
Оттака зовсім окрема — але не одірвана од реального життя — самоорґанізація здоровіщої частини української інтеліґенції, сполучена з її імунізацією на заразливі впливи частини хворої, зроблять найважніще для нашого виліченя діло: вони притягнуть до української державно-національної ідеолоґічної праці елєменти зпосеред більше здорових, і менше поражених хворобою недержавности, »не-українських« верств місцевого громадянства. Оцим напливом в ряди української інтеліґенції місцевих »не-Українців«, — тоб-то людей не так ще сильно, як вона, заражених злобою, зненавистю, заздростю, злом романтизму і безідейности, — інтеліґенція наша буде відроджена і переорґанізована. Замість дотеперішньої — по формальним, зовнішнім гаслам, ніби однородно-революцийної, а в дійсности взаємно себе пожираючої ріжнородної юрби — народиться сильна однородна орґанізація інтеліґенції консервативної, а тоді, по її образу і подобію (як це вище було вияснено), повстане така-ж сильна і однородна орґанізація поступова. В той спосіб відбудеться процес повільного »розссання« огнища нашої хвороби — розссання »свідомої« інтеліґенції української цілим нашим українським громадським орґанізмом, і наша хвороба недержавности щезне разом з цим огнищем.
Часи коли у нас Бояни (інтеліґенція) Князям (людям меча і продукції, які реалізували ідеолоґії інтеліґенції) »славу рокотаху«, а Князі опікувались Боянами; часи козаччини, коли — зорґанізована і ублагороднена ділом Петра Могили — інтеліґенція піддержувала в народі авторитет козаків, а козаки своїми »фундаціями« на школи та монастирі піддержували інтеліґенцію і ставились уважно до формулованих нею потреб народніх — показують, що на Україні можлива перемога ідейности, волі, орґанізованости та інтеліґентности серед інтеліґенції, тоб-то, що інтеліґенція наша може бути вилічена. А раз інтеліґенція — мізок нації — може бути вилічена, то може вона дати і той ідейний порив, який робить державними недержавні нації: — порив, що людей меча і продукції на діла підіймає і ділами їхніми ідеолоґії реалізує та будує держави.З цього огляду ми бачимо, як тяжке завдання жде тих, ще хочуть оце громадянство, яке живе на Українській Землі, зорґанізувати політично і культурно в реальну окрему державну націю, — що хочуть будувати Українську Державу. Вони мусять знати, ще працювати доведеться їм серед людей, позбавлених, основного для будови держав, почуття патріотизму: людей, які від віків були приучувані і призвичаювані себе взаємно ненавидіти, боротись між собою за свою землю і кликати в цій боротьбі між собою на поміч чужоземців, але які не мали ні науки ні звички-традиції боронити спільними силами свою землю від чужоземців. Вони мусять знати, як тяжко зорґанізувати завойованя влади, без якого не може бути держави, серед громадянства, що не мало ні доброї орґанізації меча, ні доброї орґанізації продукції, ні доброї орґанізації ідеолоґії; тоб-то мало заслабих войовників-продуцентів, замало вартних войовників-непродуцентів, міліони безсилих, бо позбавлених проводу, продуцентів-невойовників, і ще слабшу та меншу вартну від них всіх інтеліґенцію; иншими словами: серед громадянства, що витворювало заслабий ідейний порив, необхідний для зорґанізованя боротьби за державу, і мало заслабу силу матеріяльну, необхідну для реалізації цього ідейного пориву. Знати-ж це все вони мусять тому, бо, не знаючи всієї трудности свого завдання, вони не мають навіть чого братись до його виконаня. Неусвідомлюваня собі всієї трудности будови Української Держави було одною з основних причин невдачі всіх сучасних українських політичних починаннь.
Завдання будови Української Держави і перетворювана нашого громадянства в реальну а не літературну Українську Націю, хоч безмірно трудне, але разом з тим і безмірно велике — власне цією своєю трудностю і цими можливостями, які відкриває його здійсненя і побореня цих труднощів. Крім того воно має за собою силу правди і справедливости.
Збудована на нашому непочатому і буйному »дикому полі«, сильна Держава Українська має дані перейняти від старіючої Західної Европи — може так, як колись Візантія від упадаючого Риму — весь її многовіковий досвід, всі здорові зерна її великої культури і ці зерна на свому родючому ґрунті до ще більшої височини виростити. Тільки Держава Українська мешканцям нашої нещасної Землі — яка досі була »окраїнами« Азії і Европи і полем герців для цих двох світів — має дані забезпечити нарешті людське громадське істнування, не »при битій дорозі«, а в свому власному гнізді. Свідомість величі цього завдання, і його правди та справедливости, може захопити людей сміливих та честних — людей, які люблять велике і шанують справедливе.
Три тільки способи, три тільки політичні методи здобування та орґанізації влади і орґанізації громадянства, матимуть до вибору ці люде для виконаня свого трудного, але великого і справедливого завдання. Крім демократії, охлократії і класократії людство не має і не знає инших політичних методів орґанізації громадського життя. При виборі одного з цих методів будівничі Держави Української муситимуть керуватись доступними для нашого пізнання основами динаміки нації, — основами, однаковими для всіх націй у всіх часах і на кожнім місці. Тільки вибравши метод, відповідаючий державним завданням при динаміці нації недержавної, вони можуть мати надію збудувати Українську Державу. І в тяжкій державницькій українській праці муситимуть вони памятати, що навіть найтрудніще завдання може бути виконано, коли єсть стихийне, вроджене хотіння; — ясна ідея, усвідомлююча хотіння; воля та розум, потрібні для здійсненя ідеї; — віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божїми законами; — і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватись дана ідея.
Вже часто в попередніх »Листах« я перестерігав перед містицизмом раціоналізму і перед містицизмом маґії. Людина не єсть »богом«, але не єсть і мавпою. Ми не в силі творити світа, але той світ, який од Бога Творця маємо, ми можемо досконалити. Політичні методи орґанізації — це не чудотворство і не маґічні заклинання — а тільки засоби для такого досконаленя. І при їх виборі та їх здійснюваню найбільше нам поможе віра в Бога і любов до наших українських людей такими, якими вони єсть, а не такими, якими ми хотіли-б, щоб вони були.
Коли кожний сталий мешканець Української Землі — кожний, хто орґанічно, своєю працею на ній і любовю до неї, з нею звязаний — буде нам близький і любий тому, що ми живем з ним з роду в рід на одній землі, що всі щастя та нещастя цієї землі на всіх нас відбиваються і на всіх нас спільне — навіть при нашій внутрішній боротьбі — пятно по собі оставляють, то тоді легче нам буде себе взаємно пізнати, найти ключ до взаємного розуміння себе, промовити собі взаємно до серця, розуму та волі, і розбудити в душах наших одне спільне хотіння України та сотворити одну спільну ідею України — хотіння та ідею, без яких зреалізувати, збудувати Україну неможливо.
І працю над нашим спільним досконаленям, над наближеням себе і земляків наших до нашого спільного ідеалу, уможливить нам і улегчить власне глибока віра в Бога. Не надія на ту чи иншу нагороду в цім земнім життю поможе нашому поколінню виконувати безмірно тяжкий та гіркий обовязок громадян України і доробляти те, чого не встигли зробити покоління попередні. Поможе нам в цьому тільки віра, що праця наша єсть виповнюваням нашого життя серед цих людей і на цім місці, де Бог судив нам уродитись, і що вона єсть виконуваням обовязку, покладеного на нас Божїми законами. Поможе нам в цьому врешті віра, що Бог дав людям для виконуваня добра та уникання зла розум та свобідну волю, і що сотворив Він нації здатними до оздоровленя, що »sanabiles fecit Deus nationes.«
——————
- ↑ Про цей Верещин єсть згадка вже під 1204 р. в Іп. списку Гал.-Вол. літописи: »Данилу же возвратившуся къ домови и ѣха съ братомъ, и прия Берестий, и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпье, Комовъ и всю Украину« (цитую за А. В. Стороженком).
- ↑ Нема мабуть більше безглуздого, і більше позбавленого всякого змісту, виразу, як: »чистокровний Українець« — в противоставленю до инших місцевих людей — »нечистокровних«. Хто знає історичну та ґеоґрафічну етимологію наших прізвищ, той з гірким тільки сміхом міг дивитись, як наприклад »чистокровний Українець« п. Петлюра поборював п. Лизогуба за українську »нечистокровність« (російський, мовляв, поміщик). Бо всі наші Петлюри, Падури, Стахури, Мадури і т. д. — це, судячи по прізвищам, нащадки польських селян, і всі ці »чистокровні українські« прізвища можна знайти в найбільшому числі там де вони повстали: по селах цієї частини корінної Польщи, де живуть Мазури. Розуміється з цього не виходить, що п. Петлюра не Українець. Він Українець тому, що виріс і живе на Українській Землі. Але смішне і національно руїнницьке єсть монополізованя неістнуючої »української чистокровности« якимись поодинокими ґрупами місцевих — найріжнорідніщих по свому походженю — українських людей.
- ↑ Сучасна гомоґенність (однородність) англійської нації витворилась і удержалась завдяки патріотизмові, що став свого роду реліґією нації — так пише один із знавців Анґлії (Н. ВеПос). Цей патріотизм в своїх основах не мав нічого спільного з руйнуючими нації сучасними націоналізмами. Він виріс з ідеолоґії територіяльної, а не ідеолоґії культурно-національної: зі свідомости спільної Землі-Батьківщини, а не зі свідомости спільної мови, віри і т. п. екстериторіяльних культурно-віроісповідних ознак.
- ↑ Очевидно під інтеліґентностю треба розуміти здатність спокійно і витривало, а тому по можливости і вірно, обсервувати явища та знаходити між ними причиновий звязок, а не талановитість, яка у людей цього типу, в деяких чисто емоціональних спеціяльностях (напр. в порноґрафічній белетристиці або публіцистичній лайці), може межувати навіть з ґеніяльностю.
- ↑ Наші республиканці часто з жалем вказують на приклад Латвії, Естонії і т. п. маленьких держав, що потрафили і без »40 міліонів« здержати напір большовицьких банд. Над причинами цього факту розуміється не думають. Ось вони: »главную і рѣшительную роль въ борьбѣ съ большевиками сыграло не правительство Ульманса (подібне до урядів нашої Центральної Ради. В. Л.), а надо отдать въ данномъ случаѣ полную справедливость — курляндское и лифляндское баронство«, пише самовидець цих подій в Латвії (Историкъ и Современникъ« кн. IV. 1923, ст. 247). Там демократія »всенаціональних« повстаннь проти своїх »баронів-чужинців« — проти місцевого консервативного державного елєменту — не робила і тому державність свою од большовиків урятувала.
- ↑ Звичай мазати виборним отаманам голову болотом і вкладати їм в руки тростинку, істнував, як відомо, на нашім »свободолюбивім« і республиканськім Запорожжі. Московському бояринові тих самих часів щось подібного у відношеню до Царя навіть у сні привидітися не могло. В цім одна з ріжниць нації державної від нації недержавної; нації, що під свою владу зайняла ⅙ частину земної кулі, і нації, якої одиноким спадком осталося власне це… болото, і замість тростинки — »слово«.
З вищесказаного не виходить, що взірцем для нас я ставлю політичні методи московської охлократії. Але повчитись у Великоросів поважаня до своєї влади Українцям заздалегідь треба, бо инакше за цю науку доведеться платити знов політичною незалежностю Української Землі.
- ↑ Наші демократично-республіканські історики та полтики лають Андрія Боголюбського за те, що він знищив Київ. Але вони не кажуть, що Київ був гніздом анархії серед тодішньої руської провідної верстви і що Андрій Боголюбський тому поклав основи могутности держави московської, що зміцнив князівську владу, оперши її виключно на дисципліновану північно-руську, а не анархічну південно-руську, частину цієї верстви. Вони не кажуть теж своїм українським слухачам, що анархісти нігде і ніколи не можуть правити державами. Вони не кажуть врешті, що хай українська провідна верства, до якої власне належать вони — історики, політики і публіцисти — перестане бути анархічною, коли хоче мати власну державу і коли не хоче, щоб її нищили чужі державники; або хай має принаймні стільки пуття чести та поваги, щоб не скиглити, коли її бють за нікчемність.
- ↑ Повторяю, що інтеліґенцією називаю клас людей, посідаючих ту чи иншу освіту, не зайнятих матеріяльно-продуктивною працею, здобуваючих собі прожиток виключно взамін за твори свого ума і духа, і не володіючих ні мечем, ні засобами продукції (землею і фабриками). Освічений хлібороб, робітник, землевласник, фабрикант, рентіє, банкір і т. д. не єсть інтеліґентами, бо вони не живуть виключно з твореня умових, ідеолоґічних, нематеріяльних цінностей. Тому також інтеліґентом не єсть ні офіцер, ні інженер. Інтеліґенція сучасна, як було вище (в Листі 34) сказано, обіймає ці фахи, що в початкових стадіях розвитку людських громад зосередковуються всі в руках духовенства: громадська проповідь (тепер преса), наука, письменство, толкування законів, лікування і т. д.
Розуміється мова тут йде скрізь про більшість української інтеліґенції, про її тип. Незначна меншість, що відзначається иншими прикметами, і що своєю внутрішньою красою різко відріжняється від загалу, тільки стверджує, як виняток, основний характер цього загалу.
- ↑ »Перекупили«… мабуть за ці маєтки гетьманські, які офіціяльним наказом сконфіскувала революцийно-інтеліґентська Директорія. При чім це був одинокий український наказ про персональну конфіскату панського маєтку. Ні одному з панів, що з погордою та зненавистю ставились до українства і тому в життю українськім ніякої участи не брали (всі свої надії на Москву та Польщу покладаючи), інтеліґенція українська маєтків не конфіскувала. Сконфіскувала тільки маєтки Скоропадських і самого Гетьмана — що віддав всі свої сили будові Української Держави — »поза законом« поставила. Це може мала бути наука для всіх будучих українських панів, які захотіли-б коли небудь українізуватись? Невже інтеліґенція українська покликана стверджувати своїми ділами, найстрашнішу для буття України і поставлену найзапекліщими ворогами України, тезу: українізація всякої правлячої верстви на Україні єсть для цієї верстви самогубством.
- ↑ Маленька ілюстрація: пражська »Нова Україна«, редаґована п. Винниченком і п. Шаповалом, кидається на нас з лайкою за те, що ми Спомини нашого Українського Гетьмана, перебуваючого разом з нами в тяжкім вигнанню, помістили в »Хліборобській Україні« з приміткою: »друкуємо з ласкавого дозволу Пана Гетьмана«. В цім-же самім числі ця сама »Нова Україна« друкує статтю Президента Масарика з такою приміткою: »Редакція Нової України містить за ласкавим дозволом шановного автора, Президента чехословацької Республики.« Розуміється, не можна нічого мати проти вислову пошани для Президента Масарика, але в сполученю з вищезгаданою лайкою цей вислов пошани набірає символічного значіння. Мабуть розуміє це і Президент Масарик, який сам бував на вигнанню і сам бачив ріжні типи відношеня людей до своєї влади, коли вона слаба, і до чужої, коли вона сильна.
- ↑ Прикладом культурного вовкулацтва (перемішаня чужого духа з чужим тілом), як характерного прояву нашої недержавности в сфері ідеолоґічній, можб служити: український Ярема Вишневецький, одуховлений і прославлений метропольним польським інтеліґентом Сенкевичем, і український інтеліґент Феофан Прокопович, одуховляючий та прославляючий метропольного Петра Великого.
- ↑ »Прімат зовнішньої політики над внутрішньою« — таку формулу для оправданя оцієї манії орієнтацій знайшов один з найбільше галасливих представників українського інтеліґентського націоналізму.
- ↑ Чим більше світ демократизується, тим строжче карають за безпатентне лікування тіла, і тим свобідніще дозволяють всякому займатись лікуванням духа. В зачатках великих культур і при твореню держав звичайно буває навпаки.
- ↑ Зі слів одного з видатніщих співробітників тодішньої української преси (амер. »Свобода« р. 1924 №281). Про стан національного руху на наддніпрянській Україні перед війною і революцією цікавий читач може довідатись з найавторитетніщих для цього періоду і дуже цінних »Спогадів« Є. Х. Чикаленка.