Листи до братів-хліборобів/III/Лист 3
| ◀ Лист 2: Слово — слуга стихійного хотіння. Сотворити хотіння словом — неможливо | Листи до братів-хліборобів Частина III Лист 3: Перше творче завдання слова: усвідомлювати і формуловати несвідоме стихійне хотіння |
Лист 4: Еволюція сотворених словом образів-ідей в залежности од сили стихійного хотіння, з якого ці образи-ідеї повстали ▶ |
|
3. В кожній соціяльній ґрупі, обєднаній однаковими матеріяльними і моральними умовами спільного громадського життя, все може бути, як і у окремої людини, ірраціональне, стихийне хотіння до буття собою, до захованя, проявленя і поширеня себе. Але поки оце стихийне хотіння даної ґрупи не усвідомлене нею, поки ця ґрупа не має свідомости себе і своїх бажаннь, то її хотіння дрімає і ніякими проявами руху, проявами сили не дає про себе знати. Цілі століття може трівати такий стан, аж поки в певний історичний момент певна частина цієї ґрупи не усвідомить собі свого стихийного, досі неусвідомленого хотіння. З того моменту ґрупа, досі пасивна — стає ґрупою активною; її хотіння, досі неусвідомлене, хотіння стихийне, сліпе — стає свідомим хотінням, свідомою волею, здатного творити діла.
Усвідомлювання собі оцього ірраціонального стихийного хотіння і виявленя його в виді прибраного в словесні льоґічні форми образу — стає першим завданням і обовязком праці нервів та розуму тих членів ґрупи, що належать до її думаючої і пишучої, оперуючої словом частини.
Всяка соціяльна теорія мусить бути зразу продуктом індивідуальної творчости. Але мірилом її сили і вартости являється не її »оригінальність«, »обєктивність«, »науковість«, »льоґічність« — а здатність підіймати живих, реальних людей на творчі громадські діла. Для доказу правдивости всякої соціяльної теорії більше варте одно добровільно віддане за неї людське життя, ніж сотні »науково« написаних томів. Але знов, щоб люде віддавали за якусь соціяльну теорію своє життя, вона мусить бути для них усвідомленою, вона мусить захоплювати їх образом, який вона викликає в їх душах і який відповідає їх стихийному ірраціональному хотінню. Вона мусить бути зформулована в живім — усвідомлюючім слові, здатнім порушувати стихийне хотіння людей.
І ось тут в цім способі формулування ірраціонального хотіння в раціоналістичнім слові проявляється вся чесність, вся моральна вартість письменника. Коли він до ніякої громадської ґрупи орґанічно, всіми фібрами своєї душі не належить, коли в ньому немає безмежної любови до свого колективу, коли він не живе сам його життям, то в ньому не може бути громадського інстинкту і тієї ірраціональної інтуїції, яка одна тільки — а не вправи в льоґіці чи стилістиці — дає можність письменникові зформулувати в слові ірраціональне хотіння своєї громади. Тому чесність і моральність вимагала-б од людей, які в собі такої великої любови до своєї громади не мають, од людей позбавлених громадського інстинкту, щоб вони твореням соціяльних теорій і публіцистичним письменством не займались.
Крім того громада має право вимагати і звичайно вимагає від письменника, щоби він, усвідомлюючи і формулуючи заложене в нім самім, як частині громади, спільне громадське хотіння, не вносив в цю свою працю своїх персональних, еґоістичних інтересів. Мірилом чесности і заразом найбільшою нагородою для чесного письменника-публіциста повинно служити те, що його власна, його розумом, кровю і нервами сотворена теорія, вийшовши на люде, перестає бути його теорією, а стає теорією-вірою всіх людей, що належать до даного колективу. Не повинно бути більшої радости для чесного письменника, коли він, зформулувавши в слові своє власне стихийне хотіння, зустріне серед своєї громади радісне признання, що це не його власні думки, що всі вже давно так думали, що вже давно всі того самого хотіли…
Алеж чесність в громадській публіцистичній праці і чесність в політичнім думаню, це одна з найрідших прикмет, особливо тепер, в часах панування »преси«, в часах не виданих ще в історії орґій літературної брехні і літературного шарлатанства.
Бо рідко хто може встояти проти спокуси замінити свою громадську пустопорожність і свій тупий анті-громадський еґоізм легкою компіляцією з підручників »політичної економії«. Свою злобну заздрість до розумніщих чи багатших прикрити ідеалістичною теорією якогось »визвольного руху«. Своє особисте стихийне бажання зробити політичну карєру і добратись до державної скарбниці прибрати в словесні форми якоїсь »патріотичної фільософії«. Свою гадючу зненависть до своїх найблизчих подати в якійсь блискучій своїм стилем прозі, або зробити з неї ідеольоґічну »оборону народу«, де може навіть якась справедлива думка затроюється по дорозі між мозком і пером персональною злобою такого гадючого, безчесного письменника. До чого-ж веде оце літературне шарлатанство бачимо добре ми всі, сучасники упадку і руїни европейської культури і цивілізації, що колись була сильна епічною правдою свого громадського життя, а тепер гниє, оплутана брехнею усвідомителів і виразителів того життя.
Та й наша сучасна Україна може служити чи не одним з найбільше яскравих прикладів руйнуючої ролі всякої брехливо-усвідомлюючої літератури. Подумаймо тільки, чи так би закінчився сучасний великий стихийний рух нашого народу, коли-б наші письменники, наша інтеліґенція, ті, що цей стихийний рух усвідомлювали і в слові формулували, чесно виконували кожний своє завдання, чесно усвідомлювали хотіння тієї соціяльної ґрупи, до якої кожний з них по способу свого життя, по свому уродженю і вихованю належав. Коли-б ріжні наші наддніпрянські політики-учені з поміщиків, міщан та духовного стану, не писали в своїх публіцистичних творах неправди, що вони так політично хочуть і так політично думають, як хочуть і як думають безземельні або малоземельні селяне і в той спосіб на селянській біді не робили-б своєї персональної публіцистично-політичної карєри. Коли-б письменники з посеред нашої шляхецько-дворянської верстви — замість усвідомлювати і обєднувати свій стан для того, щоб він міг виконувати традицийну, по батьках одідичену державну ролю супроти своєї рідної землі — не спекулювали на ріжних екстериторіяльних, не звязаних з рідною землею: »російських«, »польських«, кадетських«, »кресових« і т. п. словесних »політичних проґрамах«, з яких кожна мала на меті спасти тільки шкуру свого автора, віддаючи одночасно на заріз його-ж власних, менше дотепних, сусідів та братів. Коли-б інтеліґенти, що вийшли з патріярхальної і чесної селянської хліборобської сімї, не соромились і не соромили цієї своєї сім'ї, в молодости одріжняючись од неї своїми калошами і червоними косоворотками, а в дозрілому віці своєю літературною ріжноманітною есерівщиною і публіцистичним бандитизмом та хуліґанством. Коли-б на пророків комуністичної чи соціялістичної моралі не позували крикливо і брехливо сини священників або статечних міщан домовласників. Коли-б ідейними провідниками українського робітництва, яке, як всякий клас, бажало класової ідеольоґії і класової орґанізації, не ставали люде ні з яким класом орґанічно не звязані: здеклясовані, позбавлені всякого громадського інстинкту, хоч може иноді персонально ідейні політики, що замість обєднати робітничий клас, розбили його на взаємно поборюючі себе політичні партії. Коли-б виховані в »общерусской« безнаціональній і руйнуючій інтеліґентській культурі фразери, що з найбільшим призирством самі ставились до всякої »національно-самостійницької« ідеольоґії, що не вміли самі завести ладу в своїх дрібних балакучих інтеліґентських »партіях« і прожити з кимсь тиждень, щоб не посваритись, не стали раптом творити »европейського, демократичного і республіканського« самостійного державного ладу, національно усвідомлювати народ і формулувати норми співжиття для »сорокаміліонної нації« і т. д. і т. д.
І чи не зовсім природним, безконешно правдивим і справедливим було те, що та людська громада, яка живе на Україні, викинула в кінець кінців з поміж себе всіх своїх »усвідомителів«. »Усвідомителів«, що не зуміли чесно усвідомити хотіння тих частин громади, до якої кожний з них належав; »усвідомителів«, що одбившись од своєї громади, не живучи її орґанічним життям, тільки спекулювали словесно, тільки шукали літературних способів, щоб стати »політичними вождями«, — »батьками й отаманами народу« і »провідниками нації«, з якою вони нічим иншим, крім словесно-політичної спекуляції, не були звязані…
Коли неграмотний солдат, посланий на розвідку, карається смертю за брехливе донесеня, бо брехливе усвідомленя армії може грозити їй катастрофою — то яка має бути кара грамотним інтеліґентам-письменникам, що за для особистих своїх інтересів нечесно виконують свій обовязок, що брехливо усвідомлюють свою націю і брехливо формулують оте стихийне хотіння, од якого залежить буття або небуття нації?