Вікіджерела

Листи до братів-хліборобів/III/Лист 26

< Листи до братів-хліборобів | III

26. Тип другий: по взаємовідношеню між расою активною і расою пасивною — хаотичний, по свому орґанізацийному методу — демократичний.

Дуже трудно аналізувати хаос розкладу, яким єсть всяка демократія. Як не можна хаосу намалювати, так само і не можна його описати. Класократія, при якій життя росте і розвивається ритмічно, орґанізовано, знаходить свій вираз завжди в штуці гармонійній, епічно спокійній, ⁣»класичній«. Демократія знайшла свій вираз у всяких ⁣»кубізмах«. І мабуть дійсно хаос, можна представляти лише фраґментами. Отже фраґментами постараюсь зробити цей короткий аналіз расових взаємовідносин, присущих хаосови демократії.

Жовті цього типу ніколи не належать до одної усталеної раси. Це можуть бути: виходці з ріжних країн, представники ріжних раси і ріжних надій; виходці з одної країни, але ріжних рас, які там між собою орґанічно не злились, наприклад, як це часто в історії бувало, представники т. зв. арійської і семітської раси; врешті в найбільшому числі це люде взагалі без раси, иншими словами, раси неусталеної, продукт випадкової і хаотичної мішанини ріжних рас на такій території, яка або не має власної відпорної державної сили, або в якій ця державна відпорна сила вже ослабла і тому безупинний наплив ріжних чужоземців зовні, і хаотичне підіймання ріжних місцевих мішанців вгору, нічим в ній не обмежені та не зустрічають там ніяких перепон. Найчастіще активні (жовті, як ми їх умовно назвали) елєменти такої країни уявляють із себе зборище всіх оцих ґруп.

Розуміється ці люде ріжних рас, ріжної психіки і ріжних інстинктивних хотіннь, не творять ніколи, як жовті першого типу, суцільної, міцно одним духом спаяної орґанізацїї. Захопивши владу над пасивними чорними, вони весь час бються між собою за цю владу. Це не пануючі суцільні класові аристократії в своїй владі реліґією і монархією обмежені, а хаотичний конґломерат вічно воюючих між собою конкурентів до необмеженої республіканської влади.

Між ними бувають продуценти і не продуценти: люде з великим поривом до матеріяльної творчости і побіч них завжди ціла маса матеріяльно непродукуючих посередників: купців, фінансістів і т. зв. інтеліґентів, з нахилом у перших — до грошової, у других — до розумової спекуляції, до раціоналістичного пояснюваня і улаштовуваня життя, до оперованя не реальними річами, а їх еквівалєнтами: фікціями. Але всі оці демократичні продуценти і непродуценти по духу ніколи не бувають войовниками-лицарями. Між ними може бути багато забіяк, але не лицарів. Їх захоплює матеріяльний, а не моральний бік боротьби. Тому боротьба рідко коли їх ушляхотнює, а переважно упідлює. Перемігший демократ завжди гірший від демократа, що тільки бореться за перемогу. Вони починають неодмінно дуже високими і кінчають неодмінно низькими тонами. Це засаднича риса проґресивно-упадочного характеру кожної демократії.

По психіці це переважно визволенці, що пристрастно бажають свободи і панування, але здобувши їх, не уміють користуватись ними. В поривах своїх вони завжди необмежені. Коли вони продуценти, то їх продукція носить часто ґрандіозний, але завжди хаотичний і неорґанізований характер. Те саме в штуці і політиці. Але при тім вони великі матеріялісти і завжди індивідуалісти. Їх ніколи не захоплює сама тільки слава і вони ніколи не вдовольняються лицарським задоволеням з самої творчости. Вони завжди мусять мати патент, фірму (часто анонімну або псевдонімну бо імя і звязана з ним традиція родова не грають у них ролі, як у класократів) і за всякі свої винаходи для ⁣»добра нації«⁣ чи ⁣»людскости«⁣ вони бажають мати процент. Свобідна і нічим необмежена конкуренція в політиці, в продукції, в штуці — це підстава всякої демократії: це громадський прояв присущих їй хаотичних, мішаних, неодноцільних расових взаємовідносин.

Владу над чорними вони здобувають скрізь і завжди шляхом мирного проникання (пацифічної пенетрації). їхній демократичний імперіялізм — їх зажерливе і переповнене зненавистю до конкурентів бажання влади — прикривається у них завжди ідеєю вічного миру, вселюдської або національної благодати, ущасливленя своєю владою всіх, хто тільки цю владу признасть. Вони завжди оперують образами ⁣»справедливого«⁣ мирного компромісу; ⁣»братерської«⁣ унії і згоди поміж ворогами; ласкавої і ⁣»гуманітарної«⁣ політики; розумного і льоґічного переконування і т. д. і т. д. Але це не значить, що вони ніколи не воюють. Навпаки воюють вони дуже часто і значно більше від войовничих жовтих першого типу. Тільки їхня демократична війна зовсім инша, ніж війна класократична.

Класократичні жовті весь час живуть ідеєю війни. Вони не вдають, що не бачать в людині побіч добра, так само як і добро, вродженого їй зла. І кладучи в основу свого думаня і поступованя факт неминуче істнуючої в світі боротьби, вони цю боротьбу намагаються зробити шляхотною, ублагородшоючою, творчою. До війни вони себе виховують; до війни прилажена вся їх залізною дисципліною і пошаною до авторітетів спаяна громадська орґанізація; їх лицарський закон — це закон війни і вони його придержуються не тільки в часі миру але перш за все в часі війни.

Жовті демократичні живуть ідеєю миру і вродженого людині добра. Тому вони свободолюбиві; тому вони не визнають над собою ніяких авторітетів і ніякої обмежуючої — реліґійної і монархічної — влади; тому вони не орґанізовані і недисципліновані; тому їхня в принципі ⁣»гуманітарна«, ⁣»миролюбива«⁣ влада завжди республіканська, необмежена, бо хіба ж треба обмежувати ⁣»мир і добро«?

Але коли сувора правда життя примушує їх воювати, то вони не воюють, тільки лупляться. Зі своєю психікою пацифістів, які зажерливо бажають поширеня і влади, але ненавидять війну, які її бояться, які не мають для неї ані відповідної орґанізації, ані законів, вони, в своїй війні: впиваються в горло противникові, випалюють йому очі і зрадливо душать його отруйливими ґазами, стараються його розложити шпигами і провокаторами, добивають ранених, знущаються над безборонними, з безоружних роблять рабів, мстять противникові навіть по заключеню миру, здирають з нього контрибуції, щоб заплатити за войованя своїм підвладним, яким вони обіцювали вічний мир і т. д.

Війна демократична, як наприклад ця, що її виграла недавно ⁣»світова демократія«, це війна необмежена, війна хамська, бо ті що її ведуть, її не визнають, бо вона не має своїх законів, бо вона ведеться пацифістами. Війна класократична, це війна лицарська, бо вона признана, бо її визнають, бо ті, що її ведуть, для неї творять закони і її законом обмежують. Те саме і в війні політичній, внутрішній. Класократ шанує противника і вимагає од нього такої самої пошани для себе, бо тільки взаємна пошана дасть моральну силу законові, опертому на висліді лицарської боротьби. Демократ противника опльовує і розкладає во імя, розуміється, своєї ⁣»любови до ідеї«, до ⁣»нації«, до ⁣»народу«, до ⁣»справедливости«, до ⁣»свободи«. Демократична сучасна преса, демократичні політичні звичаї і вся наприклад діяльність російської, української і польської демократії, яку так майстерно використали і використовують російські большовицькі охлократи в характері пусканих перед атакою (але у себе поки що не толєрованих!) розлагаючих і смердючих ґазів, може служити ілюстрацією до вищесказаного.

Захоплюваня влади шляхом демократичного мирного проникання, може бути так само зовнішнє і внутрішнє. В першім випадку демократи розлагають і захоплюють в свої руки державну орґанізацію иншої нації, в другім вони роблять це саме зі своєю нацією. Перше можна було б назвати колоніяльною експанзією, друге — демократизацією метрополії. Але по суті між цими двома формами нема засадничої ріжниці, бо і сама метрополія під впливом демократизації в кінці кінців повертається в колонію.

Захоплюючи владу, цього типу жовті, ніколи не рахують на свою власну силу. Вони народжуються і розвиваються завжди під захистом чужої — класократичної або охлократичної — державної орґанізації. Ніколи не противоставляють вони чужій державній орґанізації — державної орґанізації власної, а стараються захопити цю чужу державну орґанізацію шляхом її розкладу і поборюваням її чужими руками, при помочі підбутовуваня проти неї чорних, пасивних мас. Але бунту чорних проти даної державної орґанізації вони ніколи не доводять, як охлократи, про яких мова дальше, до самого кінця. Коли тільки вони дірвались до влади, опанований ними державний апарат повертається ними проти чорних. При перемозі демократії бачимо явище як раз протилежне до того, що тепер відбувається в Росії. Там старий російський охлократичний апарат, відроджений в комуністичних чрезвичайках, використав демократію для розкладу своїх ворогів і одночасно винищив її радикально у себе, — тут демократія захоплює в свої руки державний апарат, робить його аполітичним, тоб то позбавляє його його власної влади, і користується ним проти тих чорних, які занадто повірили в проповідану демократами ⁣»свободу«.

Жовті класократичного типу в порівнанні з чорними знаходяться завжди в великій меншости і в боротьбі за владу, як було сказано, рахують тільки на себе, на силу своєї орґанізації. Тому до своєї орґанізації вони приймають тільки таких чорних, що по своїй високій громадській моралі виказали себе достойними бути в її рядах, що її не зрадять, на кого можна вповні покластися. Вони бережуть лицарську честь і право носити зброю, яке єсть правом лицаря, вони не поширюють на всіх. Жовті типу демократичного, які до влади добираються чужими руками, стараються притягнути до себе якнайбільше чорних, не дивлячись на їх моральні громадські прикмети. Тому вони проповідують ⁣»вроджену всім людям доброту«, ⁣»братерство, рівність і свободу«; стоять за всеннароднє озброєня, всенародню владу і т. д. В результаті число їх непомірно швидко росте. Засадничою ознакою цього типу жовтих єсть те, що їх в порівнанні з чорними завжди страшенно багато. Завдяки своїй численности, щоб панували над чорними, вони не потрібують такої єдности і орґанізованости, як жовті першого типу. Їм чужі всякі, обмежуючі їхній імперіялізм, громадсько-політичні форми і такі сталі та непорушні закони, які б окреслювали взаємовідносини між ними і чорними, між активними і пасивними елєментами даної нації. Де править, як при пануванню демократії, ⁣»більшість«, там ніякі сталі законні норми і ніяке обмежена пориву активної правлячої меншости відповідно до степені восприїмчивости пасивної більшости — не потрібні. Там все може робити і все може зміняти відповідно до своїх хвилевих бажаннь оця, така або инша хвилево правляча ⁣»більшість«. В цім ще одно джерело демократичного антімонархізму і демократичної антіреліґійности — джерело демократичного республіканства і демократичного беззаконня.

Що уявляє із себе оця правляча демократична ⁣»більшість«? Чи жовті цього демократичного типу єсть дійсно в більшости, чи тільки правлять вони при помочі більшости і що таке правління з погляду расових взаємовідносин означає?

Коротко відповідаючи: демократія єсть правлінням расових мішанців, породжених з хаотичного перемішаня між собою раси активної і раси пасивної в добах розкладу класократії або охлократії. Держиться правління цих мішанців їхньою серединностю між обома расами доти, доки удається їм розкладати расово одноцільні активні верхи та расово одноцільні пасивні низи і з цього розкладу творити свою більшість. Отже демократія з погляду расових взаємовідносин це єсть розложені жовті і розложені чорні, хаотично між собою перемішані, і то обєднувані потім, то розєднувані в цьому хаосі, ріжними ⁣»політичними«⁣ спекулятивними комбінаціями, на чолі яких стоять то більше жовті, то більше чорні, але завжди рябі — мішанці. Попробуємо точніще окреслити оці демократичні типи, і розслідити складну ґенеальоґію правлячого скрізь в бувших, сущих і будучих демократіях метиса.

Почнем зверху, від жовтих типу класократичного, ще одної усталеної раси. Їх розклад звязаний завжди з колоніяльним поширеням і економічним збагаченням метрополії, настільки, що всяку демократію можна назвати твором колоній і грошового багацтва. В колоніях він звичайно починається і з колоній переходить на метрополію. Розгляньмо зпочатку його еволюцію і його прикмети в метрополії.

А) Класократичний метод орґанізації нації не може удержатись при безпосередно до центру прилучених колоніях тому, що він територіяльний і все, що при пануванню класократії виходить з території, тим самим входить в иншу територіяльну націю, в иншу національну державу.[1] Коли до класократичної метрополії прилучаються нові чужерасові території так, що на ці території поширюється влада метропольної аристократії і що ця аристократія там територіяльно і національно не асимілюється, а править прилученою територією зі свого метропольного центру, то з цією хвилиною починається розклад класократії. Щоб правити більшим числом пасивних мас иншої раси вона мусить: 1. або збільшити швидко своє власне число; 2. або уступити свою владу, складеному з матеріяльно непродукуючих войовничих елєментів, державному централістичному охлократичному апаратові, який міг би силою і террором оці прилучені до метрополії пасивні маси в послуху держати.

В першім випадку бачимо таку картину: щоб збільшити свої ряди, правляча класократична аристократія починає приймати до себе, замість созвучних їй лицарських і матеріяльно продукуючих активних елєментів, ті пасивні і нелицарські елєменти з колоній, які, вирікшись своєї територіяльної і національної окремішности, приймають метропольну владу, збільшують ряди метропольної аристократії, але в цих рядах шукають собі не аристократичної творчости, а спокійного буття і панування під захистом сили оцієї чужої аристократії.

При нерозложеній класократії ми бачили явище якраз протилежне: там прибувші активні завойовницькі елєменти прийняли в свої ряди як раз відпорні, активні, войовничі елєменти місцеві. Прийнявши одночасно їх місцеву мову, їх місцеві звичаї, їх місцеву окремішність, — одно слово: обмеживши свою аристократичну активність відповідно до степені восприїмчивости місцевих завойованих мас — вони витворили спільно з місцевою аристократією перший місцевий, національний, дібраний по рисам духової подібности, лицарський, творчий аристократичний клас. Тут навпаки: активні елєменти розложили і опаскудили як себе, так і місцеву аристократію; вони притягнули до себе її найбільш нікчемні пасивні частини, які зі страху і жадности прийняли мову, звичаї і національність активних елєментів прибувших, увільнившись одночасно од примусу творчости, од своїх аристократичних обовязків супроти своїх пасивних мас. Продукт такої неприродної, хаотичної расової мішанини активних жовтих переможців — не з духово созвучними їм, найбільше активними, а з духово їм протилежними, найбільше пасивними чорними — продукт всякої колоніяльної експанзії — дає першу ґенерацію демократії, дає перших представників демократичного метиса.

Попавши в ряди пануючої аристократії такий метис починає множитись так швидко, як бацила туберкульозу в слабих легких. Зі своєю психікою полувойовника, полупацифіста — жадний на владу, але нездатний до риску і жертви для цієї влади — він починає пожирати все, що своєю кровю лицарською і жертвенним обмеженям себе здобула колись та пануюча аристократія, в ряди якої він попав.

Він не зазнав тяжкого бою з пасивностю та інертностю мас; він, не маючи в собі аристократичного, творчого пориву, не в стані навіть зрозуміти, якої великої орґанізованости, якої сильної внутрішньої дисципліни і якого обмеженя своїх імперіялістичних інстинктів вимагає цей аристократичний творчий порив, щоб його восприйняли, щоб за ним пішли пасивні та інертні маси. Опинившись в рядах пануючої аристократії не за лицарські жертвенні заслуги, а за те власне, що він од таких жертв лицарських ухилився, він, зі своєю психікою рознузданого і розперезаного хама, безмежно дивується, чому це треба обмежувати своє хотіння влади якимсь послухом авторітетові монархії і реліґії — якимись понад правлячою аристократією стоячими світськими і духовними законами. Йому здається, що пасивним ⁣»бидлом«⁣ можна правити самому, по республіканськи, необмежено — треба тільки цьому ⁣»бидлу«⁣ показати ⁣»інтерес і користь«⁣ від цієї республіакнської влади, треба оце ⁣»бидло«⁣ для своєї влади купити так само, як куплено для влади його: демократичного метиса. Звідци родиться вся ⁣»політика«⁣ демократичної аристократії, всі її ⁣»народолюбні«⁣ демократичні проґрами будуччини, якими — а не своєю, виробленою в минулім, внутрішньою силою і вартостю — вона хоче придбати для своєї влади пасивні ⁣»народні«⁣ маси. Звідци також її крикливий ⁣»ура-патріотичний«⁣ націоналізм, нездержаний і глупий, як вся неурівноважена психіка метисів. І цей словесно крикунський, шовіністичний, а при тім всім фіктивний ⁣»патріотизм«⁣ метисів заміняє старий спокійний, видержаний, але твердий, фактичний і творчий патріотизм класократії з хвилиною перемоги демократії, з хвилиною фактичного розкладу і фіктивного ⁣»літературного відродженя«⁣ такої завмираючої, здемократизованої нації.

В добу поширеня і скріпленя влади метрополії в колоніях, число цього пануючого метиса пропорціонально до пасивної маси, непомірно швидко зростає. Бажаючих бути купленими для влади, завжди знаходиться велика сила. Дорвавшись до влади, вони своїми расово відмінними стихійними хотіннями чим раз більше розкладають первісно одноцільні стихійні хотіння старої метропольної аристократії. Під впливом цього расового розкладу правлячої метропольної верстви розкладається її первісно одноцільна орґанізацийна державно-національна творчість; губиться традицийність, тяглість і консеквентність провідних ліній її політики. Зріст демократизації означає скрізь і завжди упадок сили і влади класократичної метрополії. Всі здержуючі, консервативні і традицийні політичні форми, з яких була виросла сила метрополії, і завдяки яким були завойовані колонії, тепер нищаться напливаючою з колоній новою демократичною аристократією. Всяка демократія завжди усуває, заважаючу їй і обмежуючу її, владу Монарха; вона завжди хоче стати ⁣»суверенною«, хоче сама необмежено правити в своїй вільній і свобідній ⁣»народній«⁣ республіці. І у всякій такій демократичній ⁣»народній«⁣ республіці, ⁣»народ«⁣ репрезентує і його іменем править скрізь і завжди він — оцей, хаосом породжений, демократичний метис — однаково, чи поняття ⁣»народу«⁣ буде поширено в такій республіці, відповідно до історичної доби, на ширші, чи вузчі круги місцевої людности.

Поруч з цією першою катеґорією метисів, які своєю рознузданостю і вродженою їм расово ріжностю та розбіжностю їхніх стихійних хотіннь, розкладають основні консервативні класи метропольної нації, родиться незабаром в колоніях їх катеґорія друга. Коли правлячі верхі там вже уконституувались, як представники не місцевої, а метропольної нації, то до цих чужонаціональних верхів починають тягнутись і собі ці революцийні, активні елєменти, що їх в дальших поколіннях виділяє з себе місцева колоніяльна людність. Замість абсорбуватись місцевими національними активними консервативними класами, як це ми бачимо при класократії, ці революцийні активні елєменти починають напливати з колоній до метропольних центрів політичного та культурного життя, і по прикладу правлячої там демократії, починають вимагати від неї, але вже не пацифістичним тільки войовничим, революцийним шляхом, участи в правлінню і владі. І те, чого не донищив метис демократичний, пасивного походженя, тепер нищить до краю колоніяльний метис охлократичний, походженя активного, войовничого. Своєю расово відмінною революцийностю він усуває рештки того, що ще зберігало і консервувало метропольну націю: її старі орґанічні класові сполученя, її традицію, її культуру. Дуже часто він вкінці завойовує метрополію, але не зверху, не по класократичному — не обмежуючи себе верховною монархічною консервативною владою відповідно до степені восприїмчивости пасивних мас — а завойовує він її знизу, руйнуючи всі здержуючі консервативні політичні форми національного життя во імя самої же метропольної нації, яка його в колоніях до себе притягнула, але расово і духово не засимілювала і для якої він по расі і духу остався зовсім чужим. Що творять з метрополіями такі революцийні колоніяльні метиси, повчити може історія їх панування в Римі в останніх часах Римської Імперії, історія французької і російської революції і т. д., і т. д.

В випадку другім, коли колоніяльне поширеня метрополії кінчиться перемогою метропольного охлократичного державного апарату над розложеною колоніяльним демократичним метисом і нездатною вже до влади метропольною класократичною аристократією, захоплюваня влади демократією приймає инші і більше складні форми. Тоді першій ґенерації демократії — як наприклад російському чи французському ліберальному дворянству — не удається дорватись до влади так, як це вдалось наприклад здемократизованій, антімонархічній і республіканській польській шляхті. Чим здержуючий державний апарат метропольної нації сильніщий, тим ⁣»народолюбство«⁣ і демократизм бажаючого влади демократичного метиса пропорціонально більші. В Польщі, де державна влада монархічна була дуже слаба, демократія обмежилась включеням в сферу своїх впливів тільки шляхти, кінчаючи дрібною, і не поширилась ані на міщанство, ані на селянство. В Росії, де влада державна була дуже сильна, демократія дійшла аж до ідеалізації босяцтва. Бо проти охлократії, яка уявляє із себе завжди сильну державну орґанізацію, оперту на пасивні маси, демократії боротись дуже важко. Їй остається тоді підбунтовувати тільки ⁣»покривджений тиранами народ«, на якому влада цих тиранів завжди власне спірається. Тому демократія в таких випадках завжди ⁣»йде в народ«⁣ визволяти його од побившої не народ, а власне її — демократію — тієї чи иншої охлократичної влади. Демократичний метис зі свободолюбивого і лаючого Королів республіканського шляхтича, або з мажучого болотом голови своїх Гетьманів ⁣»вільного низового«⁣ козака, стає під владою сильної охлократичної поліції смирним і заплаканим ⁣»народолюбцем«. Він за всяку ціну хоче відмовитись тоді від свого стану, він бажає ⁣»повороту до природи«, він — поки його не пускає до влади оця ненавистна державна поліція — тужить ⁣»за простотою і справедливостю«⁣ бездержавного, ⁣»племінного«, на принціпах ⁣»рівности, свободи і братства«⁣ опертого і т. п. укладу життя.

Доки демократія репрезентована тільки отакими ⁣»кающимися дворянами«, вона розуміється безсила. Їх демократичний ідеалізм означає тільки останню фазу розкладу класократії і її повну капітуляцію перед охлократією. Вони на свому демократизмі звичайно не заробляють тільки тратять і борючись за свої ідеали вони швидко падають вниз, расово розкладаючись і гублячись серед пасивних мас. Перемогу над сильним охлократичним державним апаратом одержує допіру така демократія, яка своїм визнавцям готує не тернові вінки, а матеріяльні блага.

Зріст економічного добробуту і матеріяльної культури такої поширеної на колонії охлократичної держави родить оцю життєздатну демократію. Її провідні верстви рекрутуються переважно з шукаючих легкої наживи пацифістичних чужинців, яких звичайно спроваджує в свою країну пануюча в ній охлократія тоді, коли примітивного хозяйства для державних потреб вже не вистачає, а по винищеню і розкладі здемократизованої класократії, місцевих матеріяльно творчих елєментів вже немає. Хаотичне сполученя — не по ознакам класової подібности і расової созвучности, а переважно з міркуваннь грошового характеру — оцих пацифістичних чужих ріжних предприємців з місцевим населеням дає численну, енерґійну і зажерливу верству багатих метисів, яку прийнято тепер називати промисловою, фінансовою і торговою буржуазією. Оці багаті метиси беруть в свої руки провід в боротьбі з охлократичним державним апаратом, що не дає їм здійснювати необмежено їх необмежені матеріяльні апетити. Але поборюють вони охлократичний державний апарат розуміється не власними руками. Для цього вживають вони — з одного боку: куплених ними урядовців цього самого державного апарату, — а а другого: ⁣»народ«, який притягають вони на свою сторону перейнятими од вимираючих ⁣»кающихся дворян«⁣ демократичними ідеалами.

Посередниками між оцією демократичною багатою буржуазією і бідним народом служить завжди т. зв. інтеліґенція, число якої швидко зростає паралєльно з розвитком хаотичної матеріяльної культури, творимої демократичною буржуазією. Складена з ріжних здекласованих і вирваних зі свого орґанічного оточеня, расово і духово найріжнородніщих типів, оця інтеліґентська верства, мішаючись хаотично з ріжними суспільними ґрупами, витворює в кінці найчисленніщу ґрупу расово найбільше мішаних і духово найбільше неодноцільних демократів. З них складається боєвий аванґард демократії. Вони фабрикують всі ріжноманітні проґрами будучого ⁣»народного щастя«⁣ і орґанізують народ для боротьби за демократичні ідеали, реалізація яких завжди приносить користь не народові, а тільки демократичним метисам і перш за все їх найбагатшій катеґорії — оцій т. зв. тепер буржуазії. Врешті побільшеня державного бюрократично-військового апарату в міру колоніяльного поширеня такої охлократичної метрополії і зросту її економічного багацтва, вводить в ряди цього апарату масу так само расово ріжнородних елєментів, смирних і слухняних, поки сильний державний апарат дає їм посади і страшно революцийних, коли цих посад вже не вистачає. Всі оці катеґорії расових мішанців складають із себе те, що єсть реальною, дійсною, життєздатною демократією. Вона доривається до влади тоді, коли їй вдається нарешті розложити вкрай охлократичний державний апарат і, усунувши його голову — будь це якийсь революцийний диктатор чи абсолютистичний Монарх — захопити в свої руки центри державного життя. Так дійшла до влади демократія французська, так хотіла і хоче дійти до влади демократія російська і т. д.

Расові взаємовідносини метрополії по перемозі демократії звичайно виглядають так. Збоку: завміраючі рештки розложеної класократичної аристократії, найчастіще усунуті од громадського життя і доживаючі свого віку в замкнутих родинах, иноді віддані культурній чи філянтропійній праці. Зверху у влади демократичний метис, расовий мішанець найріжнородніщого походженя, найріжнородніщого темпераменту і найріжнородніщих хотіннь, число якого в порівнанні з пасивною масою дуже велике. Править він при помочі решток охлократичного державного апарату, складеного з ріжних матеріяльно непродукуючих і неосілих елєментів, спаяних механічно ще в одну орґанізацію рештками старої охлократичної виучки і дисципліни. Знизу врешті пасивна маса, серед якої авторітет правляча демократія здобуває собі в той спосіб, що робить її ⁣»суверенною«⁣ і в її руки передає фікцію верховної ⁣»народньої«⁣ влади.

Але коли б ця пасивна ⁣»народня«⁣ маса була одноцільна, орґанізована, расово і духово нерозложена, то вона могла б зреалізувати свою фікцію влади, і тоді повалити зразу реальну владу демократії. Отже першою конечною умовою панування демократії єсть расовий і духовий розклад пасивних мас. Тому демократія так завзято поборює класові, професіональні, взагалі орґанічні і консервативні сполученя мас. Тому вона з них творить натомість сполученя ⁣»партийні«, хаотичні і поступові, обєднані не минулим спільним життям, а цілями будуччини, при чім оті цілі будуччини вічно міняються, і сьогодняшня демократична ⁣»більшість«⁣ завжди хоче чогось иншого, ніж ⁣»більшість«⁣ вчорашня, хоч ніякого переселеня народів в межичасі звичайно не буває. Тому вона розпорошує ці пасивні маси на ⁣»рівні«⁣ одиниці, і включає з цього хаотичного конґломерату одиниць в свою правлячу верству елєменти не найбільше вартні, а найбільше крикливі, зажерливі, безпринціпні, злобні, — бо власне такі елєменти найбільше вимагають швидкого ⁣»братерського«⁣ демократичного компромісу і демократичного національного ⁣»обєднаня«⁣ з ними. Тому вона всіма силами сприяє розкладові семї своїми ⁣»подружними законами«, своїми звичаями, врешті т. зв. рівноправностю жінок — але не рівноправностю в ріжних областях, як це ми бачимо при класократії — а рівноправностю в областях тих самих, з чого випливає, що жінка, бажаючи стати тим самим, що і мужчина, осмішує в той спосіб до решти всю мужську діяльність демократів та збільшує демократичний хаос, і т. д., і т. д.

Коли б морально відродились і політично зорґанізувались рештки класократичної аристократії, то при своїй вродженій расовій духовій єдности і при повній незорґанізованости, духовій неодноцільности, взаємній ворожнечі, зрадництві і продажности правлячих демократичних верхів, вони дуже легко могли б їх розігнати і вирвати владу з їх рук. Отже другою конечною умовою панування демократії єсть расовий і духовий розклад решток класократії. Тому демократія осмішує і опльовує де може тих, кого вона зве ⁣»аристократами«. Тому вона витягає в своїй пресі всі поодинокі випадки т. зв. ⁣»аристократичних«⁣ сімейних і персональних брудів (які у демократії самі собою зрозумілі і серед демократів нікого не дивують, з чого висновок: хто хоче робити свинства ⁣»законно«⁣ той мусить стати демократом). Тому вона ловить всяких здекласованих ⁣»аристократичних«⁣ полуголовків на мужів для дочок збагачених демократів, або на ⁣»титулованих«⁣ слуг і репрезентантів демократичної влади. Тому вона цькує весь час ⁣»народ«⁣ проти ⁣»панів« — навіть тоді, коли ці ⁣»пани«⁣ вже давно загубили всяку владу і коли вже неподільно народом править він, ⁣»переможець демократ«⁣ і т. д., і т. д.

Коли б врешті охлократичний державний апарат хотів правити не для демократії, а сам для себе, і коли б знайшовся у нього якийсь сильний вождь, що на чолі поліції і армії, подібно як Наполєон, порозганяв би ⁣»парламентарні«⁣ торговиці демократії, то розуміється прийшов би в один день кінець демократичній владі. Отже третьою конечною умовою панування демократії єсть расовий і духовий розклад охлократії. Тому демократія усуває в тінь всіх більше вартних активних і енерґійних державних орґанізаторів та заміняє їх пасивними виконавцями. Тому вона має завжди в запасі ⁣»конкуренцийних Генералів (в Польщі: проти Пілсудського — Галлєр, у Франції: проти Фоша инші маршали, у нас: проти Болбочана — Волох і т. д.). Тому вона розбиває всі спроби політичної орґанізації виконуючих державні функції урядовців і береже при помочі всяких провокаторів та розлагателів, при помочі підкупу і хабарів ⁣»аполітичну благонадьожність«⁣ державного апарату (а не: політичну, як при пануванню охлократії, бо демократичний державний урядовець мусить служити однаково всім, навіть найбільше собі протилежним політикам). Тому вона нищить врешті єдність і орґанізованість офіцерського корпусу, введеням в його ряди наприклад Жидів, або всяких мамелюцьких елєментів, яким чужі поняття про офіцерську честь, офіцерську солідарність і т. д., і т. д.[2]

Вирівнюваня на низ; натуральний добір по найнизчим типам; автоматичне, завдяки методові (помимо сліз ідеалістів демократії) проникання в верхи суспільства, в найкращі умови розплоду і життя, найбільше еґоістичних, найбільше антігромадських, найбільше руїнницьких і анархічних типів, при одночаснім паданю вниз і ⁣»упасивнюваню«⁣ всіх орґанічно нездатних до боротьби демократичними методами найбільше громадськи цінних і творчих елєментів — ось як виглядають расові взаємовідносини при пануванню демократії.

Характерною ознакою цих взаємовідносин єсть — як бачимо — нищеня всіх орґанічних, расово і духово суцільних сполучень. Але по знищеню їх лишається хаос. Орґанізація хаосу — який по природі своїй не може бути зорґанізований, а може бути тільки орґанізованою силою вгамований і завойований — це ахіллєсова пята всякої пацифістичної, внутрі неорґанізованої, складеної з ріжних мішанців демократії, джерело її вічного і необхідного для її істнування шарлатанства.

Не буду тут перечисляти всіх цих безконечних форм орґанізації хаосу, якими оперують безрезультатно демократичні маґи. Зрештою українському читачеві, що пережив всякі ⁣»соціялізації«, ⁣»націоналізації«, ⁣»вибори до установчих зборів«⁣ і т. п., поки не докотився назад до старого ⁣»поліцейського участка«, названого тепер комуністичною чрезвичайкою — ці форми досить відомі. Про деякі з них буду говорити дальше. Тут, коли мова про расу, хочу звернути увагу на одну цих форм, а саме на раціоналістичну ⁣»ідею«⁣ демократичної нації.

Нація демократії — це не єсть нація класократії. Ці дві форми буття нації в лоні одного колективу на одній території більше собі смертельно ворожі, ніж ворогуючі між собою дві зовсім ріжні нації. Нація при класократії це орґанічне сполученя активних і пасивних елєментів на одній території, в звязаних рисами внутрішньої стихійної симпатії і подібности класах, і орґанічний твір, випливаючих з такого сполученя, ритмічних та орґанізованих форм матеріяльного і духового життя. При демократії це екстериторіяльна спілка нічим між собою орґанічно не звязаних одиниць, побудована не на одідичених по минувшині спільних стихійних хотіннях, які у цих, мішаного походженя і розпорошених одиниць, абсолютно ріжні, а на певних раціоналістично, розумово доказуваних спільних цілях в будуччині, яких здійсненя має принести ту чи иншу користь даній спілці.

Такий утилітарний і раціоналістичний характер демократичної нації, потрібуючий льоґічних доказів та переконування і ⁣»переконуючий«⁣ тільки для тих, кого розуміється можна ⁣»переконати«, робить з нації, що була очевидним фактом при орґанічній класократії — вимагаючу ріжних доказів фікцію при хаотичній демократії. І може панувати в життю оця фікція так довго, доки серед даної нації істнують ще здержуючі, консервативні, нерозложені останки попередніх орґанічних сполучень, які держаться самі собою без патріотичних доказів і без переконування демократії.[3] — Або, доки істнує одідичений по попередніх стадіях розвитку і зберігаючий механічну єдність нації, сильний охлократичний державний апарат, як це бачимо наприклад у Франції, де цей унаслідований демократією від ⁣»старого режиму«⁣ охлократичний державний апарат зберігає єдність нації, не зважаючи на всю розкладову діяльність французької ⁣»патріотичної демократії«. Тим пояснюється факт, що ні одна нація не почала і не може почати свого істнування від демократії і що демократичні надії можуть істнувати тільки там, де вже була або єсть своя власна національна держава, тоб то там, де вже були і правили свої власні класократичні або охлократичні аристократії.[4]

Врешті, як ще одну рису, характеризуючу расові взаємовідносини при пануванню демократії, варто згадати те, що при демократичнім розкладі класових орґанічних сполучень якоїсь територіяльної осілої нації і при переході її в стан екстериторіяльної спілки, поділеної на цілий ряд взаємно себе поборюючих, во імя ⁣»кращого розуміння національного інтересу«, менших спілок, перевагу серед них одержують вкінці такі теж екстериторіяльні спілки, що обєднані між собою расово і орґанічно, а не тільки одними раціоналістичними патріотичними заклинаннями. Такі екстериторіяльні расові обєднаня — це переважно всякі неосілі кочові нації, які нападають зовні або ізвнутрі на нації осілі тоді, коли останні розкладаються. Під їх завойованям гинули і гинуть звичайно всякі демократії. Сьогодня наприклад такою перемагаючою ізвнутрі нацією серед демократій европейських єсть екстериторіяльна — але, в протилежність до цих демократій — расово суцільна, орґанічно обєднана і тому од них без порівнаня сильніща — нація жидівська. З ряду безчисленних прикладів завойованя зовнішнього, вкажу на завойованя великої розложеної Візантії расово суцільною і духово обєднаною горсткою войовничих кочових Арабів і т. д.

Розглянувши вплив демократизації на расові взаємовідносини метропольних націй, подивімся як виглядають в загальних рисах відносини між жовтими і чорними в колоніях.

В) Першою умовою повставання колоній єсть низька громадська мораль і расовий та духовий розклад серед місцевих чорних, ще до приходу на їхню територію жовтих. Тільки завдяки цьому розкладові чорних стає можливим зайняття їх території жовтими шляхом мирного проникання, а не оружного завойованя. Перше дає завжди початок колоніям; з другого — коли воно йде в парі з перемогою класократії — родяться нові нації і нові держави.[5]

Розклад чорних виявляється в слабости та розєднаности їхньої аристократії і в бунті проти неї пасивних мас, піднятім анархічною частиною цієї місцевої аристократії. Бунт проти власної аристократії місцевих чорних, який використовують прибувші жовті на те, щоб знищити ним цю аристократію і самім зайняти її місце — це скрізь і завжди неодмінний початок колоніяльного і демократичного типу громадського життя.

Як на типовий приклад, повтореня якого в тисячах відмін можна знайти в історії людства, вкажу на зайняття Іспанцями Мексики. Держава Ацтеків, по розмірам своїм чотирі рази така, як сучасна Франція, — держава на ті часи сильно залюднена і добре зорґанізована, посідаюча прекрасну армію і цілу сіть уміло проведених шляхів — була в протязі чотирьох років (1519—1522) опанована 660 (дословно: шістьсот шестидесятю, з них тільки триста озброєними!) іспанськими авантурниками під проводом Фернанда Кортеза тільки завдяки тому, що йому ⁣»пощастило«⁣ підняти бунт мас проти місцевої правлячої аристократії і при помочі цього бунту одну частину її знищити, а з другою — менше відпорною — заключити ⁣»братерську унію«⁣ і ⁣»мирний компроміс«⁣ що до уступленя влади.

Оці місцеві бунтівники зразу ж дали збройну семитисячну допомогу горстці Іспанців. Вони по іспанському наказу вирізали найбільше вартісну, найбільше відпорну і лицарську частину місцевої власної аристократії. Вони допомогли Іспанцям ограбити зо всіх незчислимих дорогоцінностей місцеві палати і храми. Вони врешті різали потім, всякий раз коли це було потрібне Іспанцям, одні других, бо між цими бунтівниками все знаходились ⁣»лівіщі«, які настільки ненавиділи власних ⁣»панів«, що готові були вислужуватись перед прибувшими ⁣»визволителями«⁣ до повного ⁣»самоотверженія«⁣ і нищити нещадно всіх тих своїх, в кім тільки, по іспанським підшептам, вони запідозрили бажання ⁣»стати паном«, мати свою власну, а не іспанську владу.

А історія України? Чи ми, що бачили зайняття не сповна трьохтисячним большовицьким загоном півміліонного Київа, можемо повірити байкам про ⁣»незчислимі орди татарські«, що знищили Київську Руську Державу? Хіба ця горстка Татар, якої чистокровного потомства вистало ледве на рідке заселеня Криму, не зайняла многоміліонної Руси тодішньої завдяки бунтові проти власних князів своїх же ⁣»людей татарських«?[6] Хіба двері першій польській окупації Галичини не відчинило убийство збунтованими галицькими боярами власного руського Короля Юрія-Болєслава і вирізаня тих його сторонників, при помочі яких він над розбещеним боярством хотів настановити тверду державну монархічну владу? Хіба перші московські війська на Україну не закликав збунтований проти свого Гетьмана Пушкарь? Хіба не бунтом демократичних українських патріотів знищили большовики Гетьманську Українську Державу? І хіба ці самі патріоти та ⁣»визволителі народу од панів«, не поступились, втікши до Варшави, всім, чого тільки од них вимагали Поляки? Хіба підчас героїчної боротьби Галицької Армії не взривали Західно-Українську Державу з середини і не бунтували ⁣»народ«⁣ проти власного Уряду ці — найбільші серед галицької демократії ентузіясти в руїнництві, з яких одні ⁣»протестують«⁣ сьогодня, як еміґранти, проти польської окупації, а другі видають в Галичині польонофільські демократичні ⁣»хлопські«⁣ газети?

Культ підлости, брехні, розкладу і зради — ось ⁣»принципи« громадського життя у всякій колонії. Розвиткові їх сприяють расові взаємовідносини між жовтими і чорними, які ми бачимо на такій колоніяльній території.

Жовті цього типу, які здобули владу над чорними не перемогою в чеснім бою власної орґанізованої сили, а шляхом розкладу і деморалізації чорних, ніколи в своїй масі не мають аристократичного хотіння обмежити свій імперіялізм степеню восприїмчивости чорних. Вони ніколи національно і територіяльно не асимілюються з ними, не творять одної місцевої — спільної і для них і для чорних — обмежуючої монархічної влади державної, не нормують своїх відносин до чорних спільними законами, одною спільною вірою, одною мовою, одною нацією. До здеморалізованих і розложених ними чорних вони ставляться з необмеженим призирством. В свій круг вони приймають тільки таких чорних, які вирічуться своєї окремішности і приймуть віру, мову і національність жовтих. І ці чорні, розложені зпочатку жовтими, тепер входячи в той спосіб в їх ряди, в свою чергу розкладають жовтих.

Розкладові жовтих сприяє також те, що в цьому колоніяльному типі вони ніколи не бувають так одноцільні і зорґанізовані, як жовті першого типу. Коли владу над чорними можна здобути не ризикуючи життям, а зручною політикою і умілим пацифістичним розкладанням чорних, то на їх землю починають йти не тільки лицарі продуценти — з яких виключно складались жовті класократичного типу — а лізуть туди хмарою елєменти пацифістичні, всякі пошукувачі легкої поживи, далі купці і посередники,[7] врешті всяке декласоване шумовиння, яке в метрополії, при більшій ще орґанічности її громадського життя, не знаходить поля для своєї розкладової діяльности.

Така расова і духова неодноцільність прибувших жовтих оцього демократичного типу і випливаюча звідци розбіжність їх стихійних хотіннь, не дозволяє їм сотворити з себе на землі чорних єдиної заплоднюючої і орґанізуючої сили, яку творять жовті типу класократичного. Активність жовтих розпорошується тут в ріжних напрямах і тому вона не тільки безплодна, але розлагаюча і шкідлива.

Єдина ґрупа жовтих, яка могла б тут стати такою заплоднюючою національно і державно творчою силою, це ґрупа лицарів продуцентів, анальоґічна до жовтих першого типу. Оселившись на землі чорних на стале і розпочавши тут свою громадську і матеріяльну творчість, вона стихійно хоче усунути неморальність громадських взаємовідносин між собою і чорними, хоче сотворити між собою і чорними необхідну для її істнування державно-територіяльну, і духово-національну єдність. Але тут вона не одинока. Звичайно вона буває в великій меншости, і на шляху до здійсненя своїх стихійних хотіннь вона зустрічає непоборимі перешкоди.

Проти неї завзято виступають инші ґрупи жовтих. Перш за все аристократія метропольна, яка не хоче позбутися легко здобутої і доходної колонії. Далі купці і посередники, для яких визиск колонії можливий тільки доти, доки колонія не унезалежнилась і не сотворила своєї окремої сильної, недопускаючої чужестороннього визиску, національної держави. Її поборюють завзято неосілі і матеріяльно непродукуючі представники адміністративного метропольного державного апарату, які кормляться власне з державної і національної залежности колонії від метрополії.[8] Проти неї врешті бунтує завзято місцеві пасивні маси зайшле сюди з метрополії всяке декласоване революцийне шумовиння, бо в державнім унезалежненю колонії воно зовсім слушно бачить народженя тут тих самих здержуючих, консервативних, твердих форм громадського життя, від яких воно утікло власне з метрополії, і при відсутности яких в колонії воно може ловити свою рибу в мутній воді місцевого хаосу.

Далі проти неї з цілою своєю зажерливостю виступає місцевий демократичний метис, який єсть завзятим прихильником метрополії доти, доки вона сильна, і найбільшим її ворогом, як тільки вона ослабла. В першім випадку він (як напр. у нас, за Гетьмана Мазепи) поборює самостійницькі тенденції цієї єдино посідаючої власновладні державні інстинкти, осілої ґрупи лицарів-продуцентів во імя народнього добра, яке, на його тодішні погляди, вимагає конче єдности колонії з метрополією. В випадку другім, коли метрополія вже ослабла, він (як напр. за Гетьмана Павла Скоропадського), ставши зразу сам завзятим самостійником, підіймає повстання проти цих же самих ⁣»панів«⁣ під гаслом, що вони єсть прихильники метрополії, зрадники самостійности, вороги народа і чужинці. В дійсности влада класократичних лицарів-продуцентів, яка одна може сотворити реальну самостійність колонії, ненавистна демократичному метисові тому, що вона — як влада місцева і консервативна — обмежила б його необмежені демократичні апетити і не дала б йому жити з розкладу нової держави так, як він досі жив з розкладу колоніяльного при старій державі метропольній.

Врешті проти цієї ґрупи, що одна здатна сотворити з колонії окрему націю і державу виступають не менше завзято — здавалось би найбільше в цьому заінтересовані — місцеві чорні. Серед цих розложених і здеморалізованих чорних дуже рідко знаходиться созвучне оцим класократичним жовтим аристократичне ядро, біля якого могла-б розпочатись їх територіяльна та національна асиміляція. Найчастіше серед місцевих чорних виробляється надзвичайна здатність до цього, що тепер прийнято означати словом ⁣»орієнтація«. Не будучи в стані добре відріжнити одних жовтих від других; змішуючи в своїй уяві всі ці взаємно собі ворожі та протилежні жовті ґрупи — неосілих купців, посередників, спекулянтів, осілих лицарів продуцентів, кочуючих революціонерів, державних урядовців і т. д. — в одну купу (наприклад: ⁣»буржуїв«); бачучи врешті, що між цими всіми жовтими нема єдности — і позбавлені тому, не так як чорні першого типу, одного центру притягання, — чорні цього другого типу хочуть просто всіх своїх жовтих, всіх більше активних елєментів позбутися. Роблять же вони це в той спосіб, що піддержують таких жовтих, які найменше їх інертности, пасивности і лінивству заважають. Але що такими жовтими, в залежности од моменту, можуть бути ріжні їхні ґрупи (иноді це буває державний метропольний апарат, який при помочі ⁣»народа«⁣ винищує місцеві аристократичні антіметропольні рухи; иноді це бувають жовті революціонери, які, спіраючись на ⁣»народ«, боряться з державним апаратом; иноді купці і посередники, які потрібують чорних для своїх спекуляцій і т. д.), то чорні в своїх шуканнях доброї ⁣»орієнтації«⁣ розпорошуються в найбільше ріжнородних напрямах, пристають то до одних, то до других жовтих, витворюють в оцій хаотичній мішанині з ними силу силенну необчисленних в своїх ділах метисів і втягаються цими ріжними катеґоріями жовтих в завзяту боротьбу між собою, тим страшніщу, чим більше одірвались од свого класового, родинного, взагалі орґанічного ґрунту всі оці, шукаючі ⁣»орієнтацій«, ⁣»родства непамятаючі Івани«. Одну тільки ґрупу жовтих одностайно поборюють всі взаємно себе поборюючі чорні. А саме якраз ту ґрупу осівших тут на стале лицарів-продуцентів, з якої, в сполученю з созвучною ґрупою чорних, міг би витворитись перший основний консервативний національний клас, а разом з ним народитись нова держава і нова нація. Поборюють же вони цю ґрупу тому, що вона власне, з поміж всіх жовтих ґруп, найбільше пасивности, інертности і лінивству чорних заважає. Тому, що во імя своєї моралі осілих лицарів і продуцентів вона вимагає від чорних більше інтензивної праці, орґанізованости і творчости, і що, бажаючи сотворити з себе і чорних нову націю та нову державу, вона хоче примусити чорних піти по ненавистній для всякої пасивної маси лінії найбільшого опору.

В результаті ця ґрупа жовтих, яка в першому типі, завдяки своїй внутрішній єдности і силі, потягнула за собою чорних — тут, позбавлена боротьбою на всі боки цієї сили і не зустрічаючи тому восприїмчивости серед чорних та не можучи зреалізувати свого творчого пориву, починає, як все в колоніях, сама розкладатись і гнити. Вона замикається в своїм кругу і витворює з себе омертвілу касту, якої вся енерґія йде на повне одмежування себе від оточуючого її колоніального рабства та хамства. Весь творчий порив найкращих і найбільше чесних елєментів цієї касти, позбавленої точки реального приложеня сили, повертається в безґрунтовий, одірваний зовсім од життя ідеалізм. Одні з них наприклад ідеалізують метрополію, вносячи тим в її культуру розкладові елєменти романтичної брехні і манії величности; другі углубляються в минувшину власного краю, одходячи в той спосіб від його гіркої і безнадійної сучасности. Більшість врешті сама демократизується і, вирівнюючись на демократичного метиса, починає ⁣»раціонально«⁣ використовувати всі ці реальні колоніяльні можливості, які забезпечують їй добробут і фізичне істнування.

Отже — замість одділятись од метрополії, як це наказували б їй її стихійні хотіння — вона починає навпаки: чим раз більше тягнути до метрополії. Замість орґанізувати свою державу — піддержувати метропольний державний апарат. Замість здобувати собі своєю діяльностю авторітет серед чорних — забезпечувати себе притяганням на свою землю ворожих до чорних чужонаціональних елєментів з метрополії. Замість обмежити по аристократичному свій імперіялізм сильніщих степеню восприїмчивости слабших чорних, обєднавши їх і себе одною місцевою, чорним зрозумілою, мовою, одною спільною вірою, одною спільною нацією, одною, унезалежнюючою їх землю, спільною державою — вона починає навпаки: по хамськи насилувати, розєднувати та розкладати чорних, перетягаючи їх всякими правдами і неправдами на свою окрему, не місцеву, ⁣»панську«⁣ віру, мову і націю та виступаючи супроти чорних в неприродній для цієї осілої земельної ґрупи — ролі аґентів чужоземельної метропольної держави.

Розуміється таке викривлюваня з раціональних мотивів своїх ірраціональних стихійних хотіннь — як всім громадським ґрупам так і їй — приносить врешті загибель. Метрополія ніколи в момент небезпеки не забезпечує щцюґрупу, бо більше для неї значіння має піддержка найкраще до колоніяльних умов пристосованого і тому тут найсильніщого демократичного метиса. Притягнуті сюди з метрополії нові жовті хочуть просто зайняти місце старих і тому намагаються перш за все цю осілу, земельну ґрупу викинути. Її денаціоналізуюча діяльність серед чорних викликує якраз протилежні наслідки: вона будить почуття національної окремішности чорних, але не почуття творче, позитивне, яке виникло б з їх національного і територіально-державного обєднаня з цею ґрупою жовтих, а почуття руйнуюче, неґативне, в формі національної зненависти, на одній і тій самій землі, елєментів пасивних до елєментів активних, нації ⁣»поневоленої«⁣ до нації ⁣»пануючої«, нації ⁣»рабів«⁣ до нації ⁣»панів«.

Нічого врешті казати, що вищі форми матеріяльної культури, які творить тут оця ґрупа жовтих, позбавлені необхідної для їх орґанічкого істнування єдиної громадської національної моралі, остаються зовсім чужими і ворожими для чорних і вся орґанізація труда в таких колоніях полягає на штуці співпрацюючих з собою жовтих і чорних зробити собі взаємно найбільше кривди і шкоди. Побудована на такому ґрунті місцева матеріяльна творчість стає найбільше зненавидженим проявом громадського життя. Репрезентуюча цю творчість ґрупа, яка в країнах класократичних — горда своєю продуктивною (хліборобською, промисловою і т. д.) працею і сильна своєю лицарською орґанізованостю — править націями, — тут, загубивши свою аристократичну лицарськість, єдність, орґанізованість і дисциплінованість, повертається сама в зборище розпорошених і ⁣»раціонально спекулюючих«⁣ індивідуалістичних продуцентів демократії. Зненавиджена, завдяки своїй внутрішній слабости, пасивними масами, ця ґрупа творців місцевої хліборобської і промислової культури мусить підлизуватись до пануючого в колоніяльному хаосі демократичного метиса, мусить шукати у нього шарлатанського ⁣»оправдана«⁣ перед ⁣»народом«⁣ для того, що єсть основою громадського життя: для своєї матеріяльно творчої, продуктивної праці.

З розкладом завязків місцевої класократії вплив на колоніяльне життя здобуває собі чим раз більше демократія. Нігде демократичний метис не має такого сприяючого його розплодові осередку, як в колоніях. Тут весь час відбувається згаданий вище процес расової диференціяції, але нема процесу расової кристалізації та інтеґрації. Тому тут не витворюються орґанічні сполученя людей по звязаним стихійною симпатією, расовою созвучностю, однаковим способом праці і однаковими стихійними хотіннями — класам. Тому тут, крім чужого метропольного державного апарату, нема внутрішньої громадської абсорбуючої консервативної сили, яка всякі деструктивні, рознуздані, анархічні елєменти в стані поставити на місце. Власне ці найбільше активні елєменти демократії — продукт хаотичної мішанини рас — здобувають собі тут чим раз більшу свободу.

Поборюючи всіма силами смертоносні для нього орґанічні класові сполученя, демократичний метис творить сполученя раціоналістичні, партийні. Вони ніколи не обєднані, як класові орґанізації, спільною консервуючою традицією, а завжди обєднані проґрамою будуччини. Держаться вони не внутрішньою симпатією і стихійною єдностю, а зненавистю до инших подібних сполучень. Конкуренцийна боротьба за впливи на ⁣»народ«⁣ між взаємно себе ненавидячими демократичними партіями — а не орґанічна співпраця обєднаних своєю внутрішньою силою класів — лежить в основі громадського життя всіх демократій, а в першій мірі здемократизованих колоній. Оця конкуренцийна боротьба ріжних проґрам будуччини дає демократичному метисові повну свободу рухів. Він не звязаний ніякими здержуючими, випливаючими з минувшими, консервативними моментами. Всяка ⁣»проґрама«, яка на його утилітаристичний погляд може сподобатись в будуччині ⁣»народній більшости«, завжди його ⁣»переконає«. Тому ні одна демократія в світі своїми спекуляціями не сотворила нації. Бо нації без завойованя більшости силою і моральним авторітетом твердої та непохітної меншости і без оборони того, що сотворено цією силою і авторітетом: — оборони традиції національної аж до загину, аж до смерти, — не буває. Метрополії можуть бути спокійні за свої колонії доти, доки вони менше ніж ці колонії демократичні. Сильна метропольна нація завжди матиме за собою серед колоніяльних метисів запевнену ⁣»ідейно і раціонально«⁣ обосновану демократичну більшість. Колоніяльний демократ ⁣»орієнтується«⁣ дуже швидко. Беручи наприклад наші відносини: вчора, коли Росія була сильна а Польща слаба, він кпив собі з Поляків, був русофілом і в крайньому випадку українським автономістом; сьогодня він польонофіл, русофоб і ⁣»самостійник«; а завтра, як відродиться Росія і ослабне Польща — він знов буде русофілом і українське самостійництво називатиме ⁣»польською або панською чи буржуазною інтриґою«. При чім для всіх цих перемін він матиме економічні, національні, ідейні, патріотичні і які хочете раціонально доказані, народні і демократичні ⁣»підстави«.

Почуття територіяльного патріотизму, інстинкту сусідства і земляцтва, без якого не можна помислити істнування державної, територіяльної нації — в здемократизованих колоніях розуміється немає. ⁣»Свій«⁣ означає тут не мешканця спільної національної території, а члена одної екстериторіяльної політичної спілки, який противоставляється ⁣»чужому«, хоч сусідові по землі, але членові иншої такої спілки. Симпатія до мешканців инших земель і зненависть до земляків (»ненавидять себе взаємно так, як горожане У. Н. Р.« — каже сучасна приказка) — ось характерна ознака ⁣»патріотизму«⁣ колоній. Нація з поняття територіяльної, державної, культурної, матеріяльної і духової, взагалі орґанічної спільности, що виросла з минулої спільної традиції, перетворюється тут в ознаку партийну, і до неї можуть належати тільки члени оцього партийно-спекулятивного, на доходи в будуччині обрахованого предприємства. В метрополіях, де єсть ще орґанічні останки колишньої класократичної нації, або де нація держиться механічно при купі останками старого охлократичного державного апарату, всі ці партийні демократичні ⁣»нації«⁣ говорять принаймні одною, виробленою колись, мовою і мають одну спільну, колись вироблену, назву. Але в колоніях всі ці ріжні демократичні ⁣»нації«⁣ говорять звичайно ріжними мовами і мають ріжні назви, бо кожна метрополія, при помочі своїх місцевих демократичних прихильників, надає часто колоніям инше, їй інтересам відповідаюче, імя. Нема тут розуміється теж, крім поліцийно-державного закону метрополії, почуття одної, обовязуючої всіх мешканців даної території в їх взаємовідносинах, орґанічної законности. Тут не було основи для такої орґанічної законности: — оружного і морального класократичного завойованя — і тому кожна колоніяльна демократична і екстериторіяльна ⁣»нація«⁣ бажає мати свій власний, окремий, екстериторіяльний закон і т. д.

Нігде процес витворюваня своєї власної національної аристократії, без якої не може бути нації, не зустрічає стільки перепон, як в колоніях. Завязки такої аристократії, про які була мова вище, винищуються метрополіями завжди при помочі самих же мешканців колоній. Серед колоніяльних метисів сильні метрополії завжди знаходять досить охочих, щоб свою власну аристократію вирізати і винищити, викликуючи в той спосіб найгіршу форму національної деморалізації і національної руїни: повну зневіру в свої власні сили і безмежну погорду до своїх же земляків.

Отака моральна смерть місцевої національної аристократії (а разом з нею і смерть нації, ⁣»відродженої«⁣ по методу напр. ⁣»Відродженя Нації«⁣ п. Винниченка) лежить в інтересі метрополії більше, ніж її смерть фізична. Тому нема засобів, яких би не вживали метрополії, шоб тільки підняти місцеві маси, проти місцевих державно і національно творчих аристократичних елєментів. З цього ремесла — винищування і цькування власних ⁣»панів« — живе демократичний метис. І поки ці ⁣»пани«, чи кандидати на панів, не в стані своєю власного орґанізованою силою вгамувати руйнуючу діяльність місцевої демократії — доти не може бути мови про національне і державне визволеня колонії. Доти проти її визволителів завжди підійме пасивні ⁣»народні«⁣ маси, по наказу метрополії, той чи инший місцевий демократичний метис. Доти весь розвиток громадського життя колонії буде відбуватись в напрямі вирівнюваня на хама. Доти найкращі умови для розплоду і виживання матимуть в ній найгірші, руїнницькі і найбільше антігромадські типи. І доти врешті постійно будуть елімінуватись з такої колонії елєменти найкращі, найбільше творчі, найбільше громадськи чутливі, найбільше гостро відчуваючі всю гидоту колоніяльного життя.

При таких умовах, єдиним щасливим виходом для колонії являється скерування — як напр. в Провансі — всіх місцевих окремішно-національних проявів і бажаннь в сферу красного письменства, етноґрафічної штуки, культу місцевих поетів і фолькльорної та історичної науки. Тільки при повній одмові од всяких політичних незалежницьких державних тенденцій з боку тих, що єдині могли б, як би були сильні, цю національну державу сотворити — демократичний метис не чуючи вже небезпеки од власних ⁣»панів«, перестає бути ⁣»самостійником патріотом«⁣ і спокійно жерує собі дальше на відпадках метропольного національного життя. Він не затроює тоді більше своєю присутностю місцевої ідеї національної окремішности і ця ідея, визволена з недосяжного для неї царства земного, переходить в єдино для неї при таких умовах доступне: — царство неземних, небуденних, святочних і літературних мрій.[9]

Щоб така колонія могла визволитись політично, а не літературно, мусить серед неї народитись настільки матеріяльно сильний і орґанічно своїм стихійним ірраціональним хотінням обєднаний, імперіялістичний, аристократичний, войовничий клас, щоб його вибухової сили та енерґії вистало на боротьбу з метрополією, на приборканя власної розкладової демократії і на порив за собою — а не на дражненя тільки — своєю національно-державною творчостю місцевих пасивних мас. Ми вже мали раз такий клас в козаччині Богдана Хмельницького. З народженям і розвитком такого класу йдуть звичайно в парі слідуючі прояви колоніяльного громадського життя.

1. Дана колонія насичена вже людностю настільки, що новий наплив колоністів переростає норми тогочасних можливостей економічного життя (вони ріжні в ріжних добах) і тому лягає однаковим тягарем на всі продукуючі верстви місцевого населеня, витворюючи серед них спільні сепаратистичні тенденції супроти метрополії.

2. Після такого насиченя колонії пройшов певний час колоніяльного затишшя, який припинив дальшу расову метизацію, сприяв усталеню місцевої раси, і дав можність розпочатись процесові расового та духового обєднаня, звязаних рисами подібности і симпатії та однаковим способом життя і праці, місцевих орґанічних класів.

3. Провід в визвольній боротьбі з метрополією бере в свої руки матеріяльно продукуючий і матеріяльно незалежний, ний, войовничий, орґанічно вже обєднаний, найвищий і найсильніщий місцевий клас.[10]

4. Серед місцевих пасивних мас розпочалась реакція проти колоніяльно-демократичної деморалізації, в формі народженя чи відродженя реліґії, яка своїм здержуючим, консервативним, орґанізацийним авторітетом розкладові впливи демократії усуває. Цю реліґію приймає завжди провідний місцевий найсильніщий клас. Він обмежує свої імперіялістичні хотіння випливаючими з цієї реліґії законами спільної з пасивними масами моралі і витворює одночасно, оперті на такій спільній моралі, обмежуючі так само його імперіялізм, політичні форми монархічної державної влади.[11]

Тільки при таких умовах може відбутись політичне визволеня колонії — визволеня орґанічне, творче, її власними, здатними до дальшого національного та державного розвитку силами.

Але иноді може прийти найстрашніще для колонії визволеня демократичне. Воно буває тоді, коли з яких небудь причин, в добі ще панування демократії, ослабла або розвалилась метрополія. Демократичний хаос в такій колонії — що здобула собі самостійність не завдяки власній внутрішній силі, а завдяки безсиллю метрополії — доходить до кульмінацийної точки. Позбавлена власного сильного державного апарату, позбавлена власних здержуючих консервативних класових сполучень, така колонія, по упадку державного апарату метропольного, стає ареною нічим вже не здержаної боротьби демократичних політичних партій між собою. Провідники цих демократичних партій, перед якими одкрилось несподівано необмежене вже нічим поле для політичної спекуляції, хочуть тепер стати всі головами держави, що найменше її міністрами, провідниками і героями нації. Між ними починається безконешна бійка, якої класичним прикладом може служити республіка Мексиканська; в трохи (поки що!) лагідніщих формах всі визволені перемогою антантської демократії нові европейські республіканські і демократичні ⁣»національні держави«, або нещасна, зі своєю октроірованою державностю, Ірляндія.[12] Такі, ⁣»само стійні«⁣ з чужої ласки, колонії звичайно бувають знов завойовані якоюсь сильною метрополією, яка увільняє їх мешканців від всіх нещасть ⁣»самостійного«⁣ демократичного життя. Найчастіще цими завойовниками — подібно як і завойовниками здемократизованих метрополій — бувають сусідні сильні охлократії, до аналізу яких переходимо.

 
 

——————

  1. ↑ Напр. в старинних часах, в класократичній Греції, все, що виходило за межі Держави-Города, вважалось для держави вже чужим. Серед деяких італійських племен істнував реліґійний обряд, яким діти, уроджені певної весни, призначались на еміґрацію і, коли ставали повнолітніми, виводились за межі даної території, без права повороту і з обовязком закласти для себе нову Державу-Город, од матірньої вповні незалежну. В новітніх часах такий погляд на орґанічну еміґрацію, відповідаючий законам природи (зрілий плід, дорослі діти і т. д.), задержався був найдовше в Англії, де, як пише знавець цього питання Проф. J.-R. Seeley, до недавня вважали, що ⁣»все еміґруюче з Англії єсть для неї страчене«. Цим мабуть пояснюється зовсім инший вплив колоній на класократичну Англію, яка од своїх еміґрантів, як вже чужих їй, одмежовувала себе надаваням їм найширшої автономії, і напр. на охлократичну Іспанію, яка навпаки: своїми колоніями безпосередно з центру сама правила. Перша, не зливаючись ніколи з колоніями, своєї внутрішньої сили і єдности не ослабила; друга — своєю безпосередною участю в колоніяльнім життю себе вичерпала, отруїла і в результаті: колонії загубила, а сама до краю занепала.
  2. ↑ Цікаві з цього боку дані про офіцерський склад напр. парижського ґарнізону читач може знайти в книзі Maurras'a: Si le coup de force est possible.
  3. ↑ В цьому між иншим лежить основна ріжниця української демократії галицької від демократії наддніпрянської. Деструктивна діяльність першої не дає таких катастрофічних наслідків, як деструктивна діяльність другої, тому, що в Галичині заховались унаслідовані ще від класократичної Галицько-Володимисрької Держави, і ще вкрай не розложені останки старої Руси, в формі орґанічних, консервативних класів: патріярхального селянства, міщанства, дрібної шляхти і, особливо, сімейного духовенства, що вийшло переважно зі шляхти, перебравши її державно-національні традиції. Вся оця галицька ⁣»тверда Русь«, не потрібуюча для свого істнування демократичного переконування, стихійно противостоїть від столітть своїм національним консерватизмом хаотичному напорові ⁣»мягкої«⁣ демократичної Польщи, і поскільки галицька демократія тільки, бореться з Польщею та йде в тім по лінії стихійного національного консерватизму — постільки її діяльність, абсорбуючись цим консерватизмом, шкоди великої національному орґанізмові не приносить.

    На Наддніпрянщині стара класократична орґанічна Русь вже давно пала в нерівнім бою. Її останки розплились в охлократичній ⁣»общерусскости«, або опинились серед виміраючих ⁣»зубрів«⁣ старої панської консервативної Польсько-Литовської Держави. Тому стихійним, орґанічним заборолом проти напору Росії ця мертва вже Русь тут служити не може. Нащадок цієї наддніпрянської Руси: Українство — орґанічний твір козацько-шляхецького класу XVII ст. — могло би — як орґанічна, стихійна, непотрібуюча раціоналістичних доказів демократії і тому реальна а не фіктивна сила — істнувати тоді, коли б відродився, скріпив себе новими созвучними елєментами, і на ново зорґанізувався оцей основний лицарсько-хліборобський консервативний український клас. Власне цей процес виявився у відродженім в 1918 р. Гетьманстві — єдинім сучаснім прояві орґанічного, стихійного, а не літературного, фіктивного українства. На жаль весь ⁣»порив«⁣ української демократії пішов на знищеня слабих зачатків цього єдине Україно-творчого процесу: — пішов на знищеня відроджуючихся орґанічних консервативних основ Української Нації. Тому після виконаня цього ⁣»патріотичного«⁣ діла, українська демократія підрізала сама під собою сук, на якому могла би сидіти і стала знов тим, чим вона була і давніще: розпорошеним зборищем взаємно себе ненавидячих літераторів, абсолютно нездатних до політичної творчости і абсолютно безсилих в боротьбі з Росією.

    Пробним каменем для галицької демократії була б її діяльність тоді, колиб в Галичині не стало раптом Польщи так, як на Наддніпрянщині не стало в 1918 р. Росії. Судячи по неповнім правда досвіді 1919 р. — а саме: великім лібералізмі Галицького Уряду і тому все зростаючій проти нього опозиції з боку крайніх демократичних елєментів — треба боятись, що галицька демократія показала б тоді всю свою деструктивну суть так само, як і демократія наддніпрянська і що вона так само кинулась би тоді на знищеня власних консервативних підстав нації і держави, якими вона держиться, поки власної держави немає і поки вона тільки: за будуче національне визволеня бореться з Польщею. Не забуваймо, що перед 1918 р демократія наддніпрянська теж виспівувала (що правда, не розуміючи) на національних святах: ⁣»Гетьмани, Гетьмани, як би то ви встали« — і дуже була мила для тих ⁣»поміщиків і куркулів«, які купували та видавали її газети та журнали.

    Коли ціле українство не має остатись тільки відміною старого орґанічного опору Руси проти Польщи — проявом ⁣»південно-західнього руського«⁣ життя, який можливий в значінню деструктивної політичної сили тільки під Польщею — то воно мусить з українства слизнякуватого, ⁣»мягкого«, демократичного, перетворитись в українство класократичне, ⁣»тверде«, таке, якими були ці залізні завойовники, що оцю тверду стару західню Русь колись були сотворили. Не з русофобських спекулянтсько-демократичних деклямацій, писаних у зайнятім Польщею Львові, зможе таке українство народитись. Тільки відродженя і орґанізація в українських національних формах — як в Галичині, так і в Наддніпрянщині — основних, матеріяльно сильних, духово обєднаних, продукуючих і лицарських консервативних класів і така їх внутрішня сила, щоб її вистало, як на одвойованя України з під метрополій, так і на вичищеня її з внутрішньої демократичної гнилі, зможе покласти основи Українській Нації і перетворити українство з демократичної політичної спекуляції, або галушково-літературного провінціонального провансальства, в творчу, велику, світову національну силу.
  4. ↑ Др. В. Старосольський в своїй ⁣»Теорії Нації«, маючи очевидно на думці класократичні періоди життя націй (він говорить в данім разі про феодальну передкапіталістичну державу), подає таку зовсім слушну їх характеристику: ⁣»Кождий з політично активних елєментів цеї віджитої доби (чому віджитої? — демократія теж не раз вже в історії ⁣»відживалась«, а про те знов маємо її розцвіт сьогодня. В. Л.) був з соціольоґічного боку спільнотою, був суспільством обєднаним не тільки зовнішньо, механічно, але орґанічно внутрішньо, з живим почуттям приналежности до себе на внутр і окремішности на вні, спеціяльно супроти инших суспільних класів. І не тільки кожний з них для себе був спільнотою… Момент авторітету становить основу як монархічного так і аристократичного принціпу і на ньому основане становище церкви. Отже побудована на основі авторітету орґанізація має все характер спільноти. Силою, яка удержує її та її внутрішній лад єсть психічний настрій, а не льоґічна рація, є стихійна а не свідома воля. Поки авторітет пануючих чинників держався, удержувався побудований на ньому суспільний та політичний лад, як спільнота, в якій розділ поміж пануючими та поневоленими находив практичне одобреня також з боку поневолених (які ж це ⁣»поневолені«, що ⁣»одобрюють«⁣ своє поневоленя? В. Л.) власне дякуючи стихійній силі авторітету«⁣ (ст. 74—5). А далі, пишучи про демократію, Автор теж зовсім слушно каже: ⁣»раціоналізм і демократія означають в першій мірі повну атомізацію; суспільність розбивається на поодинокі людські одиниці як на атоми, з яких тільки механічно, штучно, шляхом зложеної орґанізації має зродитись вища цілість«⁣ (ст. 77). Після вищесказаного незрозуміло, чому Автор пише про ⁣»6езнаціоналість феодальної передкапіталістичної держави«⁣ і запевняє, що ⁣»історично народини сучасної нації є звязані з народинами сучасної демократії«⁣ (ст. 89). Поминувши вже те, що феодалізми бували ріжні, бували класократичні, але бували (як про це мова дальше) і демократичні, в цих твердженях єсть инша засаднича помилка. Розуміється демократичний період життя нації звязаний з народинами демократії і зі знищеням класократії чи охлократії: щоб сотворити демократичну Францію треба було ново народженій демократії розложити пануючу перед тим французську, а не якусь иншу, охлократію; щоб будувати демократичну У. Н. Р. треба було розвалити недемократичну українську Гетьманщину і т. д. Але ж ніодна сучасна та й не сучасна нація — як така — не народилась при демократії і від демократії. Хай Автор вкаже хоч одну націю в світі, яка б виробила свою окрему назву, окрему мову, здобула окрему територію, придбала свою історичну традицію, збудувала свою державу, одно слово стала національною індивідуальностю та окремішностю при пануванню демократії. Хіба Англія, Франція, Німеччина і т. д. стали націями тоді, коли у них появилась демократія? Хіба тоді виросла їх національна сила і могутність? Хіба ці Англійці, що збудували сьогодняшні демократичні Північно Американські Штати, були демократами? Хіба Угорщина наприклад це слаба нація тому, що в ній слаба демократія? Хіба Провансальці, Ірландці, Українці, південно-американські ⁣»нації«, це найсильніщі нації тому, що вони найбільше демократичні? І чи причина слабости цих націй не лежить в тому, що на чолі їх стоять власне демократії і що демократичний хробак розкладу звив собі кубло вже в самім зерні, з якого мають допіру вирости ці нації? Зокрема приклад південно-американських націй такий у цьому відношеню поучаючий, що на ньому варто зупинитись уважніще.

    Др. Старосольський пише, що ⁣»колискою«⁣ цих націй була ⁣»типова боротьба демократії«⁣ за визволеня і що власне в цій демократичній боротьбі проти метрополії ⁣»замаяв самостійницький стяг«⁣ і настав ⁣»момент народин нових націй«⁣ (ст. 87). Послухаймо одначе, що кажуть історики цих націй. Наприклад García Caldéron сам Перувянець, в своїй надзвичайно цікавій праці: ⁣»Les démocraties latines de l'Amérique«⁣ (цю працю цитує і Др. С., не звертаючи одначе належної уваги на подані в ній факти, які абсолютно перечать його національній ґльорифікації демократії) подає ось який образ народин і сучасного стану оцих націй. Перш за все початки їхньої національної єдности поклала іспанська (а в португальських колоніях — португальська) метрополія тим, що своєю жорстокою і упертою уніфікацийною політикою вона звязала прибувших в ці колонії Іспанців (звуться там ці іспанські колоністи креолами) з місцевим індийським населеням одною католицькою вірою і накинула цьому місцевому населеню іспанську мову. Без цього вікового уніфікацийного процесу, повстання всіх цих націй з одною національною вірою і одною національною іспанською (або португальською) мовою було б неможливе. Caldéron пише: ⁣»Креоли творять націю проти Іспанців; метиси (мішанці Іспанців з Індийцями) сотворять потім демократію проти креолів оліґархів (отже не проти метрополії, як думає Др. Старосольський!). Це дві фази одної великої революції«⁣ (ст. 44). І далі пояснює: ⁣»можна розріжнити три етапи в цьому визвольному русі: колоніяльний, монархічний і республіканський«. В першому, пануючі в колоніях креоли заховують лояльність супроти метропольної монархії. В другому, вони (креоли, а не метиси демократи), в боротьбі з ослабленою метрополією, хочуть сотворити зі своїх країн свої національні монархії, при чім — додає Calderon — ⁣»креоли, провідники революцийного руху проти метрополії, ховають від пасивної, рутинної, часто роялістичної (у відношеню до іспанських Монархів) юрби свої сміливі амбітні замисли. Ці (іспанського походженя) американські аристократи — монархісти. Визволяючи від метрополії свої країни, ґенерали і державні мужі бажають забезпечити новим націям сталість монархій«. Ітурбід стає в 1822 р. Імператором в Мексиці. Помішники Болівара (в цім самім часі) пропонують йому корону. Бельґрано на конгресі 1816 р. заявляє, що найкращою формою правління для визволеної Арґентини єсть обмежена монархія і багато тодішніх депутатів бажає возстановленя трону Інків, сотвореня власної династії і т. д. ⁣»Ці оснувателі (fondateurs) самостійности розуміли, що тільки сильний режим міг вирвати нові нації з під демаґоґії та анархії… Вони хотіли монархії без деспотизму, політичної солідності! без іспанської опіки«⁣ (ст. 45—6). ⁣»Монархія — додає вже від себе Caldéron — дала б південній Америці стійкість (stabilité) і самостійність; вона б не допустила до горожанських війн і піввікової анархії«, яка настала власне під пануванням демократії. І тільки ці південно-американські нації сильні, де — як наприклад в Бразилії — по словам Caldéron'а: ⁣»монархія зформувала націю«, де вона ⁣»сотворила єдність отчизни«, де її ⁣»принципи авторітету заховали Бразилію од сталої революцийної крізи, в якій мучаться инші південно-амер. нації«⁣ (ст. 168—170). Така стала кріза характеризує власне етап третій: демократично-республіканський.

    Всі південно-амер. демократії, репрезентовані головним чином метисами, народились не в боротьбі з метрополією, а в боротьбі з власною креольською класократичною аристократією, після того, як ця аристократія, визволивши колонії, сотворила нові держави і нові нації та прищепила демократичним метисам самостійницько-національні ідеали. Слабість і незорґанізованість креольської класократії не дозволила їй удержати в більшости південно-американських націй сотворених нею по визволеню з під метрополії, власних монархій. Вони були повалені охлократичними ⁣»народніми«⁣ повстаннями і диктатурами, після яких допіру настало панування демократії. Отже ці демократії, як скрізь і завжди так і тут, прийшли вже на готові, вже сотворені нації і держави. Свідомість національної окремішности і початки державности дали креольські класократи, а державні апарати потворили диктатори охлократи. У іспансько-індийського метиса стало більше політичного демократичного інстинкту і терпцю, ніж у нашої наддніпрянської демократії, що не хотіла підождати поки — як там іспанські креоли, так тут місцеві хлібороби, або як каже демократія — ⁣»російські та польські поміщики і куркулі«⁣ сотворять їй за Гетьманщини власну національну державу, яку вона згодом могла б опанувати. Але тому що фундаменти більшости цих південноамериканських держав та націй, завдяки слабости сотворившої їх креольської класократїї, були дуже слабі, то повставші на руїнах оцих недовговічних класократичних монархій та охлократичних диктатур і позбавлені тому консервативних класів та сильного державного апарату тамошні демократичні республіки ⁣»деґенеруються — як пише Caldéron — в комедію дрібних нікчемних інтересів, в революцийну орґію«. Правлять всі ці демократії, позбавлені власної внутрішньої сили, при помочі закордонних капіталів, які вони на найбільше тяжких і принижуючих умовах для своїх урядів позичають (ст. 350). Такий республікансько-демократичний уряд — пише Caldéron — це казна. З неї живуть посередно або безпосереднєо всі горожане, тоді коли чужинці (які, завдяки закордонним позичкам, знаходяться під охороною окремих законів!) експлуатують місцеві національні багацтва і ними користуються«⁣ (ст. 358). Демократичне правління в таких республіках, по словам одного мексиканського державного мужа, це ⁣»адміністрація бюрократії цивільної, яка знаходиться під протекцією бюрократії озброєної: армії«⁣ (ст. 352). До цього у Caldéron'а знаходимо поясненя, що число цієї правлячої демократичної бюрократії весь час страшно швидко зростає. З одного боку кожний новий демократичний правитель збільшує число державних посад, щоб обдарувати ними своїх прихильників, допомігших йому здобути владу; з другого — матеріяльно непродукуюча демократія дбає про розвиток національної культури в той спосіб, що літераторам і культурним діячам дає теж державні посади, в наслідок чого культура розвивається слабо, але бюрократів літераторів стає з кожним днем чим раз більше. Можна собі уявити, який характер приймає ⁣»громадське життя«⁣ в цих демократичних націях, де державна казна служить головним ⁣»засобом продукції«⁣ і джерелом матеріяльного істнування для патріотичних горожан і де рішаючий голос в справі володіння цею державною казною має армія. Наприклад в республіці Болівії (названої так од імени оснувателя цієї дерлеави і творця болівіянської нації Симона Болівара) було — як пише історик Болівії Arguedas — між 1825 і 1898 р. більше ніж шістьдесят революцій і ціла серія міжнародніх війн. В цім часі шість президентів були замордовані, не рахуючи тих, що умерли на вигнанню«⁣ (цитую за Caldéron'ом ст. 108).

    Отже на підставі вищесказаного думаю, що звязувати народини нації з народинами демократії, як робить Др. Старосольський — це з погляду ⁣»Теорії Нації« — не вірно, а з погляду її практики, для якої пишуться теорії — дуже небезпешно.
  5. ↑ Ще раз підкреслюю, що мирне проникання не означає безкровну окупацію. Навпаки, воно часто сполучене, як про це була мова вище, зі страшними жорстокостями і буває більше кріваве ніж завойованя оружне. Основна ріжниця між першим і другим лежить в тому, що при класократичнім оружнім завойованю ми бачимо завжди два виразно розмежовані табори: жовтих і чорних — і про перемогу перших над другими рішає завжди чесний, одвертий, лицарський оружний бій, без внутрішнього розкладу та деморалізації противника і без помсти над ним. Мирне колоніальне проникання, з якого родяться всі демократії, такого розмежування і таких боїв не знає. Вся його суть лежить в тому, що жовті проникають в чорну масу і здобувають собі владу над нею шляхом її внутрішнього морального розкладу і фізичного її винищування та обезсилювання її ж власними — чорними — руками.
  6. ↑ »Ці татарські люде цілими громадами піддавались Татарам мабуть ще підчас першого походу Бату через Україну. Вони обіцяли давати Татарам данину збіжем, бути під їх безпосередньою властю в покорі і послусі і не хотіли більше мати ніяких князів… Татарам на руку був цей рух, ці бажання спектися князів: він ослабляв княжу власть і взагалі відпорну силу людности, забезпечував Татарам спокійне панування над цими краями, бо ті відокремлені громади, без дружин, без князів, не спроможені були дати ніякого одпору« — так пише Проф. М. Грушевський (Ілюстрована Іст. України, І. вид., ст. 134), якого всі симпатії, як він сам заявив (в журналі ⁣»Борітеся-поборете«⁣ ч. 1), були завжди по боці оцих ⁣»людей татарських«. Отже чи мають право українські демократи, які в момент реального а не літературного державного будівництва на ⁣»княжі місця«⁣ в нації понастановляли були ідейних прихильників ⁣»людей татарських«, нарікати тепер, що Україною правлять новітні ⁣»Татари«. Російські большевики тільки виконали те, що проповідував і чого хотів разом зі всею українською демократією Проф. М. Грушевський. Вони прийняли під свою безпосередню владу народ, який не хоче мати ⁣»своїх князів«; або точніще: якому таку політичну мудрість і так у національну свідомість прищеплювали його ⁣»ідейні представники, вожді і усвідомителі«.
  7. ↑ В країнах европейських ця остання категорія часто була репрезентована Жидами, число яких може служити одним з найпевніщих показників степені внутрішнього колоніяльного і демократичного розкладу нежидівських мешканців даної землі.
  8. ↑ Відомо, яку ролю відограли на Україні в XVII ст. слуги маґнатів, що репрезентували тут польську державну владу. Вони найбільше завзято поборювали місцеві аристократичні, власновладні, державно і національно творчі тенденції зсілої земельної козаччини, найславніщим і типовим репрезентантом якої став власник Суботова Хмельницький. І коли ці слуги маґнатські були переважно походженя місцевого (напр. адміністрація і міліція в маєтках кн. Яреми Вишневецького), то на чолі козаччини, що боролась за визволеня України, станула в більшости шляхта польська і прибувша сюди з північно-західних земель шляхта українська, одна і друга типу лицарсько-хліборобського, яка, осівши на стале в степовій козацькій Україні, взяла в свої руки провід в боротьбі за відділеня своєї нової батьківщини од метрополії. Але тоді ця прибувша шляхта застала вже на Україні хоч невелике, але созвучне їй місцеве аристократичне козацьке ядро, біля якого розпочалась її надзвичайно швидка територіяльна і національна асиміляція. Витворена в той спосіб козацька лицарсько-хліборобська земельна класократія в своїй боротьбі на три фронти: зі степовим охлократичним руїнником, зі здемократизованим метропольним польським визискуючим державним апаратом, і з розкладовою діяльностю власної демократії — змогла великим героїчним зусиллям за Гетьмана Богдана створити дійсну, реальну Україну.
  9. ↑ Тільки в такому безтілесному царстві літератури можуть знайти душевний спокій для себе всі чесні Дон-Кіхоти, нездійснимої при демократичному тилі взаємовідносин між активними і пасивними елєментами, місцевої ідеї державно національної. Бо політичні змагання, при перевазі колоніяльної демократії, приносять їм тільки гіркі моральні мукі, а часто вигнання і передчасну та безплодну, нікому непотрібну смерть. Борючись реально за ідею політичного визволеня колоніяльної нації, а не маючи сили приборкати місцеву колоніяльну демократію, вони своєю саможертвою викликують тільки з царства ненароджених тіней нездатні до життя політичні ембріони. Заслабі, щоб жити, а за живучі вже, щоб зразу же умерти, ці недорозвинені, героїзмом і кровю слабих породжені, політичні ембріони мстять потім породившим їх батькам формами свого огидливого — безмежно до творчих батьківських ідейних бажаннь неподібного — реального життєвого потворства. Тільки усвідомивши собі вищесказане, можна зрозуміти всю траґедію нашого літературного ⁣»відродженя«, що йшло в парі з політичним конанням; гіркий ⁣»юмор«⁣ Котляревського і Гоголя; траґедію літературних епіґонів козацтва: лівобічного — Куліша і правобічного — Михайла Чайківського; траґедію Антоновича, зразу активного самостійника, врешті археолоґа і т. д.

    Особливо багато прикладів таких траґедій можна найти серед недорозвинених південно-американських націй, в більшости яких життя прийняло огидливі форми завдяки перемігшій в їх нутрі типовій колоніяльній демократії. Наприклад відомий ⁣»герой Америки«, іспанський креол Болівар, творець на місці іспанських колоній пяти нових національних держав: — Перу, Венецуелли, Колумбії, Екватора і Болівії — побачивши перед смертю, в що обернулись під пануванням захопившої владу демократії оці сотворені ним держави, писав: ⁣»Воду орали ці, що служили справі визволення! В Америці немає вірности ні серед людей, ані серед націй. Їх договори — це шпарґали; їх конституції — мертві книги; їх вибори — бійки; їх свобода — це анархія, а життя з ними — це мука«. Знов инший великої сили і здібности державний муж, творець державної і національної самостійности Чилійської республіки, креол старого хліборобського велико-земельного і аристократичного місцевого іспанського роду — Бальмацеда, скинутий вкінці ⁣»народнім повстанням«, піднятим проти нього демократичними, збагаченими на спекуляціях, метисами, покінчив життя самогубством, залишивши в своїм передсмертнім політичнім заповіті такі слова: ⁣»Мене ніскільки не дивують ані непослідовність ані несталість цих людей (піднявших повстання). Всі ж бо творці південно-американської самостійности умерли в тюрмах, або були замордовані, або загинули, як вийняті з під права, на вигнанню. Такий характер носять горожанські війни у всіх старинних і сучасних демократіях. І тільки той, хто бачив власними очима переможців в такого рода війнах, зрозумів, чому переможені — навіть як би вони були найбільше відданими слугами Держави — кінчають тим, що кидаються на свій власний меч«⁣ (цитую за вище згаданою працею Caldéron'а).
  10. ↑ Визволеня колонії не буває, коли визвольний рух беруть в свої руки класи пацифістичні і найслабші, отже наприклад матеріяльно непродукуюча пацифістична інтеліґенція, або пасивні т. зв. ⁣»народні«⁣ маси і т. д. Коли б напр. проти Англії в Північній Америці повстали були американські Неґри чи Індийці під проводом, скажім, місіонерів, а не повстав був місцевий найсильніщий англійський промислово-колонізаторський клас, то не було б ніколи окремих од Англії Сполучених Штатів, а була б і досі англійська колонія. Коли б на чолі повстання проти польської Річпосполитої не станула була польська українізована шляхта типу самого Богдана Хмельницького («він виріс і обертався в кругах єзуїтсько-шляхецьких, польських або спольщених, в сфері їх ідей« — пише Проф. М. Грушевський в своїй великій «Історії України» т. VIII, ч. III, ст. 127 — даючи цею характеристикою цінний причинок до зрозуміння психольоґії Великого Гетьмана, вихованого в поняттях тодішнього пануючого класу), і анальоґічна шляхті по свому матеріяльному стану і класовій психольоґії — отже найвища тоді між Українцями по свому соціяльному становищу — городова реєстрова козаччина, а повстали були самі селяне під проводом тодішньої місцевої інтеліґенції, то не було б України, а була б Польща дійсно від моря до моря. Визволеня всіх південно-американських націй — як це вже зазначено вище — було ділом не метисів, Індийців, Неґрів і мулатів, а ділом креолів, нащадків іспанських та португальських завойовників і представників найвищого місцевого класу. При чім, по словам істориків цих націй, між ними тільки такі стали здатними до життя, в яких верства креольська була сильна, численна, добре зорґанізована і де вона змогла зразу, на другий день по визволеню з під влади метрополії, побороти місцеву демократичну анархію. Наприклад такою сильніщою від инших нацією стала Бразилія, яка від португальської метропольної влади теж визволилась допіру тоді, коли на чолі повстання став місцевий, португальський по свому походженю, найсильніщий клас. В 1822 р. цей клас, під проводом стало перебуваючого тоді в Бразилії сина португальського Короля: князя Дон Педро де Алькантара (він придбав собі славу гаслом: ⁣»самостійність або смерть!«) сотворив власну монархічну державу, за семидесятилітнього істнування якої зформувалась та сконсолідувалась окрема бразильська нація. Коли б настали часи, що найвищим і найсильніщим правлячим класом став би клас промислових робітників, то тільки під проводом цих правлячих ⁣»пролєтаріїв«, а не тих, ким вони будуть правити, може відбутись визволеня колонії.

    Повстання колоніяльних пасивних мас, під проводом спекулюючих на цих масах місцевих розпорошених демократичних ґруп, скрізь і завжди звертається вкінці не проти метрополії, а проти місцевих ⁣»панів«, тоб то як раз проти тих класів, з яких може витворитись перший і необхідний для істнування нації, консервативний національний клас. Воно заганяє ці зародки власної національної аристократії назад в обійми метрополії і в той спосіб нищить в корінню можливість перетвореня колонії в незалежну національну державу. Провокацийні повстання пасивних мас проти місцевих вищих класів, які часто роблять метропольні уряди, щоб власне знищити серед цих класів зародки державно-національного сепаратизму, служать найкращою ілюстрацією до цього факту. Ніщо так основно не підрізало козацьку Українську Державу і не поробило з козаків вірніщих підданих Царя, як повстання черні проти старшини під проводом ріжних місцевих демократичних ⁣»патріотів« — повстання, які провокувала Москва. Ніщо так не пхнуло в обійми Росії польсько-українську правобічну шляхту, як гайдамацькі повстання, орґанізовані російськими аґентами. Ніщо так не перетворило сепаратистичну західно-галицьку польську шляхту в більших приклонників Австрії, як західно-галицька різня, яку руками польського селянства справив цим польським сепаратистам австрійський уряд. Думаю, що заслуги сучасної української соціялістичної і ⁣»патріотичної«⁣ демократії в ділі знищеня України і загнаня назад в Росію та Польщу місцевих державно творчих, по свому вихованю російських та польських елєментів, що почали саме українізуватись — будуть ясно видні нашим нащадкам, коли тільки не вдасться возстановити того, що ця демократія своїм повстанням проти Гетьманської Української Держави зруйнувала.
  11. ↑ Не буду тут довше зупинятись над загально знаним фактом відродженя і орґанізацийної пращі українського православя паралєльно з розвитком козацького класу і значінням, яке мало для перемоги козаччини та одвойованя нею України Патріярше (подібно як Папське для англійського Вільгельма Завойователя) благословення для Гетьмана Богдана. Так само вкажу тільки побіжно на величезну ролю християнства в історії витвореня нових держав з колишніх римських колоній і руїн римської метрополії. Відродженя реліґії це першорядний фактор в ділі побореня демократичного хаосу і дисциплінованя розложеної та розпорошеної цим хаосом колоніяльної нації. Визволеню колонії сприяє звичайно в таких випадках йдучий дальше демократичний розклад метрополії. Коли колонія вийде з демократичного хаосу швидче ніж метрополія — її перемога забезпечена.
  12. ↑ Українська демократія дуже любить покликуватись на приклад Ірляндії. Поминаю вже це, що націоналізм український — як слушно звернув на це увагу в своїх цінних статях про Ірландію Проф. С. Томашівський (в Львівській ⁣»Свободі«⁣ за р. 1922, також в книжці: ⁣»Під колесами історії«) — трудно порівнювати з націоналізмом ірландським тому, що останній спірається на многовіковій традиції, оперує традицийними національними а не соціяльними гаслами, має в руках таку сильну зброю, як відріжняюча Ірландців від Англійців римо-католицька реліґія, з її могутнім церковним орґанізацийним апаратом і т. д. Але навіть такий сильний націоналізм деґенерується під проводом демократії. Бо коли прийняти, що власна національна держава повинна бути вищою і кращою політичною формою громадського життя, а не установою найбільше сприяючою самовирізуванню туземців, то приклад Ірляндії повинен бути застрашаючий. Він власне показує до чого доводить демократичний метод орґанізації колоніяльної нації. Про основи нації — її орґанічно, стихійно спаяні класи — і про орґанізацію цих класів там забуто во імя демократичної ⁣»національної єдности«. Тому нація виродилась там в словесний націоналізм, що став монополем демократичних політичних партій. На чолі всіх цих партій бачимо інтеліґентів, які конкурують між собою і перед народом в степені зненависти до Англії. Поки була ще на місці оця зненавиджена Англія, демократичний метод орґанізації нації не виказав всієї своєї деструктивної суті, бо один ворог обєднував собою в одно тіло всю цю демократичну і демократією розпорошену націю (як би там таких національних ворогів було два, як напр. на Україні, то і демократія тамошня, так само би роздвоїлась на дві ⁣»орієнтації«, як і українська). Але коли цей національний ворог на хвилину одійшов собі в бік, то показалось що ніякої орґанічної національної едности між демократичними націоналістами немає. Вони зараз же кинулись на себе з ножами. Розуміється якийсь стихійно спаяний і добре зорґанізований, матеріяльно сильний, консервативний клас, міг би силою своєю цю боротьбу припинити, демократію на її місце — серед законом обмеженої опозиції — поставити, від руїнницького необмеженого політичного проводу її одігнати і національно-державний лад силою своєю установити. Але такий клас під владою демократії не зорґанізувався. В результаті сучасна ірландська політична внутрішня боротьба ведеться між однаковими по свому інтеліґентському проводу і соціяльному складу демократичними партіями, з яких одні намагаються вдавати з себе тепер ⁣»консерватистів«⁣ тоді, коли инші спекулюють дальше на ⁣»народолюбстві«⁣ і революцийнім непримиримім патріотизмі. Тому ця боротьба проґрам, а не класів, абсолютно безплодна, вона не може дати жадній демократичній партії рішучої перемоги, затягається вона в безконешність (бо патріотизм демократії безмежний і між нею все знаходяться ⁣»лівіщі«⁣ чи ⁣»правіщі«, але все більше завзяті патріоти) і в результаті викликує вона серед змучених і позбавлених одного сильного проводу пасивних мас повну зневіру в репрезентовані демократією національно-державні ідеали. Останні (в червні 1922 р.) вибори до ірляндського парляменту, де поруч 58 націоналістів правих (ґрупи Коллінса) і 36 лівих (ґрупи де Валєри) пройшло 33 представники від фермерів і робітників, показують, що проти всевладної досі демократії починається реакція. В опозиції до неї починають поволі орґанізовуватись розпорошені нею і розбиті класи. Але що демократія змонополізувала там виключно для себе ідею державно-національну, то ці класи, з яких власне могла би вирости сильна, орґанічна, життєздатна Ірляндська нація, через свою опозицію до демократії, починають вороже ставитись і до змонополізованих демократією національно державних змаганнь. В цім лежить джерело будучої ірландської траґедії і проблематичної з внутрішніх причин ірландської незалежности. Її утрата була б льоґічним наслідком розкладової діяльности всієї ірландської, як ⁣»правої«⁣ так і ⁣»лівої«, демократії.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Листи_до_братів-хліборобів/III/Лист_26&oldid=688116