Листи до братів-хліборобів/III/Лист 18
——————
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
|
18. Оцим же самим змаганням безсилої здеклясованої інтеліґенції захопити в свої руки політичну владу і провід в нації не городській, а в нації сільський, хліборобській, — пояснюється такий на перший погляд дивовижний факт, як поява на Україні есеровщини.
Будучі історики російської революції будуть колись голову ламати над питанням: в який спосіб на Україні, що вже в XVII-ім століттю, навіть у своїй степовій частині, стала під впливом зросту хліборобської культури переходити від спільного володіння землею до володіння приватного, — на Україні, яка за повне приватне і дідичне по лицарському праву меча, »козацькою шаблею« здобуте право до землі, вела вікову боротьбу з Польщею, з Москвою, з Татарами і врешті зі своїми внутрішніми общинниками, репрезентованими в часах великої Руїни півкочовою уходницькою Січю Запорожською[1] — на Україні, яка в кінці кінців, не зважаючи на дальші повсякчасні перешкоди з боку общинницького петербурґського російського уряду, що насильно заводив в ній аракчеївські общини, що нарочито піддержував скрізь спільність і замкнутість »крестьянскихъ обществъ«, виграла цю вікову боротьбу і закріпила скрізь на своїй території перевагу приватного (чи то хуторського, чи то »подворного«) землеволодіння — в який спосіб в цій хліборобській Україні, в XX-ім століттю, в самім вже кінці многостолітнього процесу інтензифікації хліборобства і під впливом цієї інтензифікації закріпленя землі в повну приватну власність, раптом на чоло селянських мас вибилась на якийсь час партія, що в своїх писаннях пропонувала »соціялізацію землі«, тоб-то знищеня приватної власности на землю, иншими словами поворот до давно пройдених низчих форм хліборобства і до звязаної з примітивним хліборобством примітивної земельної общини.
І коли ці історики не звернуть уваги на факт, що перед війною, а особливо підчас війни, здеґенерований російсько-петербурґський уряд наплодив по своїх бюрократичних, не даючих ніякої технічної освіти школах, цілі юрби здеклясованої інтеліґенції і півінтеліґенції — то вони відповіді на це питання не знайдуть. Тільки появою оцієї здеклясованої, до ніякої продукцийної праці непідготовленої і нездатної інтеліґенції і півінтеліґенції — появою її в таких страшних масах, які в своїй десятиміліонній армії, в своїм державнім апараті, в своїх »земсоюзах«, »земгорах« і т. д. здатна була прогодувати тільки змобілізована дореволюцийна Росія — пояснюється той факт, що ця інтеліґенція і півінтеліґенція, не знайшовши для себе бюрократичних посад в Галичині, в Костянтинополі та инших краях, що їх мала завоювати стара Росія, кинулась підчас революції на українське село і там, по розпаді російської армії, бюрократії, »земсоюзів« і »земгорів«, стала шукати виходу для своєї звички до командування, для своєї волі до матеріяльно непродукуючого, за сором для себе матеріяльну працю вважаючого, інтеліґентського способу життя.
Знищеня приватної власности на землю це ідея-образ, що захопив оцю здеклясовану інтеліґенцію, яка по розвалі петербурґської Росії лишилась без посад і стала шукати собі політичної роботи на селі. Цей образ-ідея вповні відповідав її стихийним хотінням політичного проводу над позбавленим в її уяві приватно-власницького права до землі, отже над позбавленим своєї матеріяльної сили, »поінтеліґентщеним«, коли так можна сказати, селянством.
Селянин землевласник, селянин володіючий основним засобом хліборобської продукції і підставою своєї матеріяльної сили: землею — це, як зовсім слушно кажуть есеровські теоретики, »монополіст« — це сам собі пан, який сам має матеріяльну силу для влади; який може правити сам, і який до політичної влади над собою інтеліґента — по скільки цей інтеліґент не стероризує його якоюсь чужою найнятою армією, або не оплутає сіткою демократичного анонімного інтернаціонального фінансового капіталу — не допустить.
Вирвати у селянства, як багатшого так і біднішого, оцей »монополь« сили: вирвати у нього землю, оцю матеріяльну підставу всякої хліборобської політичної сили, перетворити гордих селян-хазяїв, що з посмішкою ставляться до всякої міської інтеліґентщини, в незвязану тисячними нитками приватної власности з землею, покірливу, рабську, тремтячу перед всяким інтеліґентом (будь це петеребурґський чиновник, український соціяль-революціонер, чи большовицький комісар) общинницьку череду; дати такий общинний стадний земельний устрій селянству, щоб воно в цім стаднім земельнім устрої не могло витворити само з себе своїх-же власних сильніщих правителів і тому не могло обійтись без інтеліґентських проводирів — ось стихийне бажання, як старих петербурґських »мирових посередників« і »земських начальників«, так і їх духовних спадкоємців: всяких українських і неукраїнських есерів. Бажання всіх тих, кого старий петербурґський, общинницький і по духу кочовий, не хліборобський, російський уряд підготовляв по своїх школах на більших або менших бюрократів, на більших або менших доглядачів і погоничів »благоденствуючого« під пануванням тієї чи иншої інтеліґентської бюрократії »хліборобського народу«.
»На село, на орґанізацийну роботу між селянством, повинні піти всі трудово-інтеліґентські елєменти, які не мають якоїсь конкретної цінної роботи по містах« — пише провідник українських есерів і ніколи нічого спільного з селом не мавший професор Грушевський.[2]
А що міст на Україні дуже мало і що вся »конкретна і цінна робота по містах« була вже у нас зайнята інтеліґенцією російською, польською і жидівською, то інтеліґенція українська вся дійсно кинулась »на орґанізацийну роботу« на село. І як захопленя влади над міським пролєтаріятом, під гаслом інтернаціонального соціялізму, стало політичною »конкретною і цінною роботою« інтеліґенції по містах — так захопленя влади над селянством, під гаслом соціялізації землі і знищеня »панів та куркулів« землевласників, стало політичною »конкретною і цінною роботою« інтеліґенції по селах.
Теорію спільного володіння землею, на якій можна було-б оперти »українську соціялізацію землі« оці інтеліґенти і півінтеліґенти застали вже готову. В єдино доступній їм російській літературі, ця теорія була зформулована: з одного боку ріжними нездатними і залінивими до хліборобської праці, романтичними »кающимися россійскими дворянами«, а з другого — ідеольоґами офіціяльної бюрократії, для якої община, тримаюча мілліони російського селянства в одній сліпій, темній, примітивній юрбі, здавалась зовсім слушно підставою і опорою петербурґського самодержавія. Треба було тільки оцю мертву раціоналістичну теорію оживити силою свого ірраціонального стихийного хотіння політичної влади і проводу над українським селом. І подібно тому, як утопійний ідейний соціялізм, під впливом зросту властолюбивого хотіння міщанської політикуючої інтеліґенції, перетворився у всякі політичні, бажаючі влади, соціяль-демократичні партії — так само старе, з одного боку ідейно-утопійне, а з другого мертвоказьонне російське »общинництво« перетворилось раптом, під впливом хотіння державних посад з демобілізованої в 1917 році інтеліґенції, в величезну політичну українську партії соціялістів-революціонерів.
І так само, як в політичнім городськім соціялізмі зустрілись часово дві діяметрально собі протилежні — міщансько-інтеліґентська і пролєтарсько-робітнича — громадські течії, так і в українській політичній сільській есеровщині, здеклясовані, до продукційної праці нездатні, бюрократичною російською школою покалічені інтеліґенти, в своїх бажаннях захопити політичну владу, зустрілись зі стихийним бажанням безземельного і малоземельного селянства не дати нізащо в руки заможніщим сільським хазяям пустуючої хвилево, під впливом розбоїв і погромів, сусідньої поміщицької землі.
Розуміється не есеровської соціялізації хотіли оці, голосувавші за есеровські виборчі списки, безземельні та малоземельні селяне. Розуміється ніхто з них не збірався віддавати в общинне і соціялізоване володіння свого города, чи своєї одної або двох десятин. Розуміється нікому з них не спадало на думку вимагати од багатшого сусіда, щоб він пожертвував »обчеству« в »громадське користування« свою власну, по батьках одідичену землю. Вони хотіли тільки, щоб поміщицька — як у нас на Правобережжі кажуть: »скарбова« — земля, що віками давала їм прожиток і заробіток, не дісталась на власність в руки посідаючих інветар заможніщих селян, у яких, при сучасній системі їх хазяйства, де бідне селянство прожитку і заробітку вже не мало-б. І як давніще, при касуванню напр. сервітутів, за удержаня цих сервітутів, тоб-то за удержаня старих, пережитих, реакцийних форм землеволодіння, стояли завжди оці бідні малоземельні селяне, бо, маючи небагато землі, вони випасали свою худобу в поміщицькому лісі і на спільній з поміщиком толоці — так тепер за удержаня неподільности і непродажности »скарбової« землі, за право користування (а не за право общинного володіння!) цією поміщицькою землею, иншими словами за своє старинне право сервітута до цієї землі, стали, як один, всі ті селяне, які, не маючи своїх коней, волів, возів і плугів, не могли мати надії, що їм, як багатіям, вдасться цю землю на власність купити.
Але крім цієї катеґорії »есерів« була ще багато небезпешніща катеґорія инша. Ті самі, що вже в XVII століттю (при тодішніх земельних просторах!) скаржились на »дуків«, що за ними »всі луги і луки« і що »козаку-нетязі нема де коня попасти«. Ті самі сучасні козаки-нетяги, що, як тоді так і тепер, з найбільшою погордою ставлячись до тяжкої хліборобської праці, ненавидять всею душею той плуг, що займає все нові землі і все урізає пасовиська, де можна було так легко, свобідно, без тяжкої праці табуни коней та овець випасати. Це весь той, на жаль ще численний у нас, нашою нацією на протязі віків ще не вповні засимільований східний кочовий елємент, який хоч мусів з бідою пристосуватись до нових умов істнування, але своєї дідичної расової зненависти до осілого хлібороба не позбувся.
Він все орґанічно потрібує коло себе пустих, порожніх земель. Йому завжди, чи в XVII-ім чи в XX-ім століттю все треба »прирізки« і то прирізки розуміється »без викупи«, бо-ж він цієї прирізки не хоче так як хлібороб: для збільшеня, для інтензифікації своєї хліборобської праці — а для того, щоб власне менше працювати, менше горати, а більше випасати, щоб вільніще, свободніще, безробітніще можна було жити. Земля на власність йому не потрібна; він її не любить, бо він з неї не живе. Коли йому стає »тісно« він не добуває, як західний европеєць, як український хлібороб, як китаєць, з тієї самої землі замість одного — два пуди зерна. Він просто оцю »бісову тісноту« кидає і шукає нових порожніх земель. Або-ж… в рядах тієї чи иншої »красної армії« йде він огнем і мечем на сусідні хліборобські культури, йде на захід »ширити ідеї Карла Маркса«.
Велике відродженя оцих східних кочових елєментів, їх страшна радість, їх безконешне щастя, що вони можуть поторощити косарки, порозвинчувати трактори і молотилки, поламати плуги, попалити »економії«, заводи і фабрики, поздіймати рельси і шпали, порізати телєґрафні дроти — це одна з найбільше характерних рис російської так званої революції. Не на пасивному, прибитому бідному малоземельному і безземельному але працьовитому хліборобові, який тільки і мріє, щоб десь доробитись земельки, — а ось на цьому активному войовничому, скрізь на мітінґах виступаючому »свідомому соціялістичному сільському елєменті« будували свої пляни захопленя на Україні політичної влади всі есерствующі інтеліґенти. Однаково як старі: хоч розумні та енерґійні, але еґоістичні, політично криводушні, хитрі і лукаві амбітники, духові спадкоємці наших колишних прототопів Максимів Філімонових[3], — так і молоді: в своїх бажаннях »будувати соціялістичну Україну« щирі та ідейні, але наївні, недоучені і збаламучені по школах »воєннаго времени«, наші гарні здемобілізовані хлопчаки.
Багато більше практичні в ділах політичної влади і адміністрації, посідаючі вікову традицію панування кочовників над хліборобами, російські большовики багато швидше ніж наші старі і молоді есери зрозуміли дійсний стан річей на українському селі. Знаючи, як і есери, що головний і найнебезпешніщий ворог панування всякої інтеліґентської бюрократії — однаково чи петербурґської, чи есеровської, чи большовицької — це селянин-хазяїн землевласник, вони рішили його вкрай знищити і обезсилити, але знищити не утопійною есеровською соціялізацією, з якої цей селянин-хазяїн сміявся, а реальною »Вохрою« (воєнною внутрішньою комуністичною охраною, складеною з надійних, переважно інородних елєментів) і так само реальними, як стара петербурґська поліція і »охранка«, місцевими сільськими »комбєдами«.
Політично розбитий »Вохрою« і »комбєдами«, перед тим опльований, осмішений і в той спосіб морально обезсилений своїми »рідними« есерами, український селянин-хазяїн, оцей есеровською і большовицькою »Україною« побитий »куркуль«, був, як економічна сила, проте використаний большовиками. Але як старий петербурґський уряд в залежність од »крестьянскаго общества« — так само і большовики поставили того небезпешного »куркуля« в залежність од »Комбєда«; в таку залежність од темної і ледачої, ненавидячої всяку більшу інтензивність праці — юрби, щоб він не міг визволитись з під панування тієї юрби, щоб він не міг удосконалити свого хазяйства, щоб він не міг порости в силу, щоб він не міг ніколи стати тим хліборобом, якого поява розторощує скрізь і завжди всяке панування півкочових, однаково чи петербурґських, чи большовицьких, чи есеровських, інтеліґентських баскаків.
Економічна необхідність примусила большовиків оддати »куркулю« пустуючі поміщицькі землі. Але віддали вони їх тільки в оренду[4] і при тім так, що скрізь задержана неподільність і непорушність цих поміщицьких земель тому, що »комбєди« дістали на ці землі право сервітута, тоб-то право одержувати з »куркулів«, орендаторів поміщицької землі, ріжні економічні користи, які вилились тепер переважно в форму натуральної повинности-дані. І так само, як перед століттями, мусить український хлібороб і тепер цю дань в натурі зі своєї праці всяким баскакам, всяким ледачим але озброєним кочовникам, всяким ідеалізованим нашими есерами »людям татарським« платити…
Розуміється оцей реально пристосований до визиску хліборобської праці большовицький кочовничий державний апарат знищив зразу ефемерну словесну популярність есерів. »Комбєди примусили хлібороба працювати на себе, не »прапануючи« йому, як есери, якусь утопійну соціялізацію, а вживаючи до цього озброєну реальну військову силу. Вони задержали скрізь непорушно витворені хліборобським економічним життям на України всі форми приватного землеволодіння, як »крестьянскаго« так і »дворянскаго«, але політично пристосували їх до панування над ними нехліборобських: кочових та інтеліґентських елєментів. І одночасно викинули зразу »за шиворотъ« скрізь наших соціялізаторів есерів.
Бо виїзжаючи по владу з міста на село, забули наші есери, що влада не твориться словесним шарлатанством; що в супереч відомій приказці, трудніще »на селі дурити«; що інтеліґент, який хоче панувати над хліборобом і тому береться соціялізувати йому землю, крім своїх ґазеток, промов і брошурок, мусить ще мати за собою: або набрану з Калмиків, Інґушів і Текінців »Вохру«, або-ж демократичний інтернаціональний фінасовий капітал.
Але шкоду своєю словесностю принесли есери нашому селу не меншу, чим приносить її скрізь всяка здеклясована інтеліґенція, що пхається до політичної влади. Розуміється шкоду не безпосередню, бо навіть на це не стало сили та ідейности у наших більше хитрих чим завзятих інтеліґентських демаґоґів, а шкоду посередню тим, що вони, як їх духові попередники з часів Руїни, прочистили тільки своєю аґітацією шлях для російсько-большовицького панування в Україні.
Есери своєю »політичною діяльностю« підрізали морально єдину українську національну силу, яка могла була встояти проти большевизму: вони підрізали хазяйовите, хліборобське, більше чи менше земельне українське землевласницьке селянство. І ослабивши українського »пана і куркуля«, вони підготовили на Україні панування »Вохри« і »комбєдів«. Замість явити світу »нове слово« української соціялізації, вони розвиток хліборобської культури на Україні повернули на цілі століття назад.
Бо підготовлене есерами панування большовиків на Україні означає збереженя і законсервування всеї поміщицької землі, без огляду на її культурну, національну і економічну вартість; без огляду на те, чи той, хто володів нею, був дійсно необхідним для України творцем її національного багацтва, господарем-хліборобом, чи це був якийсь »городський аґрарій«, який хотів лише ренту за свою землю діставати.
Бо панування большовиків зупинило на довгі часи економічно і національно корисний процес парцеляції таких лятифундій, які ані культурностю свого господарства, ані патріотизмом свого хазяїна і його любовю до рідної землі — не були з Україною звязані і на місці яких став уже було появлятись скрізь скуповуючий і прибіраючий ці лятифундії до своїх міцних рук новий український земельний аристократ: дійсно тілом і душею з рідною землею звязаний хлібороб-селянин землевласник.
Бо панування большовиків, знищивши культурні інтензивні хліборобські господарства і знищивши хліборобський промисел, зменшило »трудовміщаємість« України, зменшило верстак праці для малоземельних і безземельних селян і взагалі для цілої Української Нації. Воно найбільше скривдить власне це найбідніще селянство, бо примусить його, шукаючи праці, цілими масами (так як це було в XVII ст. за часів першої Руїни) тікати світ за очі з України. Воно найбільше ослабить національну силу України, бо знищивши її хліборобську культуру і розганяючи по світі селянство, воно відчинить на розтіж двері для чужої національно і крайнє ворожої Україні західно-европейської як капіталістичної так і хліборобської кольонізації.
Бо врешті панування большовиків зупинило на Україні той найважніщий і рішаючий для будуччини Української Нації процес, який вже розпочався було за Гетьманщини: процес національного обєднання в один міцний український хліборобський клас найбільше культурних, найбільше звязаних з рідною предківською землею старих (помосковлених було і зпольщених) хліборобів-дворян з тим новим, молодим, сильним і енерґійним хліборобським аристократичним елєментом, що його почала вже у великому числі витворювати з себе наша працьовита і хазяйовита крестянська маса.
Підготовлене українськими есерствующими інтеліґентами панування большовиків стало впоперек шляху національного відродженя України. Воно задержало національне відродженя і політичну орґанізацію того єдиного, володіючого матеріяльною силою на Україні, хліборобського класу, який один тільки в стані, маючи для цього ту матеріяльну силу, сотворити Українську Державу; який один тільки в стані дати державну орґанізацію своїй нації і тим задержати як навалу руїнників-кочовників зі Сходу, так і ще небезпешніщу навалу хижацького демократичного інтернаціонального фінансового капіталу і ворожої чужонаціональної хліборобської кольонізації з Заходу. Інтеліґентські безсилі есерствующі патріоти, як властолюбиві інтеліґентські патріоти всіх націй і всіх країв, своїм непосильним для них бажанням захопити політичну владу, принесли найбільшу шкоду своїй нації. Вони перешкодили тільки наростанню тієї єдиної реальної національної сили, без якої Україна — це поетично-публіцистична інтеліґентська літературна утопія, — тієї єдиної реальної політичної хліборобської сили, без якої істнування Держави, а значить і Нації Української неможливе.
- ↑ В історії Січи Запорожської треба розріжняти виразно два зовсім відмінні періоди: Перший до часів Гетьманування Богдана Хмельницького, коли Січ була висунутим найдалі в Дикі Степи аванпостом хліборобської культури, козацькою лицарською школою для боротьби з кочовниками — і період другий по смерти Хмельницького, коли Січ, злигавшись з Татарами, стала аванпостом кочовників в їх боротьбі з хліборобами, стала пристановищем і опорою всіх тих півкочових (уходницьких, рибальських, ловецьких і т. д.) українських елєментів, які стояли за неподільність козацьких військових земель і які були страшно незадоволені з заведеня на »городовій« Гетьманській Україні приватного козацького землеволодіння. Але позаяк ця перемога приватного землеволодіння була наслідком стихийного процесу інтензифікації та поширеня хліборобства і перемоги плуга над нерозораним степом то нова Січ, заступниця степу, мусіла в цій боротьбі з плугом упасти.
- ↑ »Борітеся-поборете« — закордонний орган У. П. С. Р., ч. 4. Там же подана проф. Грушевським така зворушлива ідилічна картина соціялізованого села, яка хіба тільки в золотому сні могла приснитись якомусь старому російському бюрократові. Уявім собі таку волость — пише він — де єсть громадська цегельня, тартаки, бровар, винокурня, одна або дві цукроварні і всякі инші заводи. Працюють в них місцеві селяне під проводом місцевих механіків і інструкторів в часах, коли робота в полі не вимагає всеї енерґії. Викопавши і звізши буряки, ячмінь (?!) і бараболю, селяне зварили собі за шість місяців цукор на цукроварні, накурили пива, горівки, скільки треба для спожитку (»согласно табели о винокуреніи« додав-би тут старий бюрократ), виткали полотно з льну і коноплі, нашили обувя і всякого иншого реміння з шкіри. Робочий день при сім був невеликий, шість годинний що найбільше, працьовано по дві, три, чотирі переміни… Коли на оранку, косовицю і жнива вийде вся трудова людність громади, коли являться до помочи ще й машини, 16 годинна робота на полі теж спаде може до 8 — 10 годин в середнім рахунку. Селянин тепер прогодує не тільки своїх, він прийме охоче чимало всякої сторонньої людности, перед усім кваліфікованих робітників, всякого рода техників, а також і культурних робітників. Він може обставити їх зовсім прилично з матеріяльної сторони. Потяг з міста на село піде на зустріч запотребованя села-громади у всякого рода спеціялістах професіоністах і т. д. і т. д. Найбільше сумним одначе, а заразом найбільше характерним являться те, що ці милі есеровські фантазії про ідиллю соціялізованого села не перешкодили проф. Грушевському в літі 1921 р. предлагати свої реальні послуги большовикам, які реально і на ділі винищують те саме українське село, за долю якого так ніби турбувався есерствующий інтеліґент Грушевський.
- ↑ Яка шкода, що проф. Грушевський не довів своєї великої історії до часів »великої Руїни«. Ми-б напевне більше знали про оцього протопопа Філімонова, одного з найбільше освічених і енерґійних людей свого часу, який »з ненависти і заздрости до людей значних« кликав на Україну московських воєвод; який був ідейним вдохновителем тодішньої, теж посвоєму есеровської Пушкарівщини та Брюховеччини; якого Москва вживала скрізь, де тільки треба було розбити небезпешну для неї українську козацько-старшинську національну силу і якого, використавши для своїх цілей, вона кинула врешті в тюрму, поводячись з ним жорстоко і з погордою.
- ↑ По большовицьким законам поміщицька земля віддається селянам в оренду на девять літ, отже так, щоб орендатори не могли придбати до неї десятилітнього права давности і в той спосіб землю за собою закріпити. Це один з численних прикладів, як часто закони життя нещадно нищать закони теоретичної льоґіки і як часто дійсність готує гіркі розчарування для її словесних фальсифікаторів.