Листи до братів-хліборобів/II/Лист 2
| ◀ Лист 1: Про головну підставу нашої »орієнтації«: ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути | Листи до братів-хліборобів Частина II Лист 2: Як досі у нас розвязувався і як повинен розвязуватись проблєм зорґанізування такої сильної і авторітетної ґрупи, коло якої могла-б національно обєднатись і політично зорґанізуватись Українська Нація |
Лист 3: Як від обєднаня та зорґанізування українського хліборобського класу залежить обєднаня і зорґанізування цілої Української Нації, і як обєднаня та орґанізація хліборобів зможуть відбутись тільки при двух умовах… ▶ |
|
2. Почнемо з нашої »орієнтації« внутрішньої.
Без світової революції не може бути України — голосять наші ліві: комуністи, частина есерів та есдеків. Без Росії нема України — пишуть наші федералісти й москвофіли. Без допомоги Польщи й Антанти не збудуємо України, не визволимось з під Росії — ось гасло тих, що репрезентують Українську Народню Республіку. Де-ж правда?А правда на нашу думку ось яка. Коли представники ціх усіх наших головних »орієнтацій« не помиляються, коли дійсно без допомоги сторонньої сили не може повстати Україна, то це знак, що ніякої України нема, і що поняття нації української — це фікція. І всі, хто и той спосіб »катає та валяє, аби лиш гаряче« українську політику, продовжує тільки нашу двохсотлітню руїну. Найбільший український руїнник — це заразом і найбільший український реакціонер. Розуміється він сам того не знає, бо минувшина України для нього чужа, бо досвіду історичного, традиції та національної індивідуальности в ньому немає, бо він — так само, як і його предки часів »Руїни« — безбатченко, маріонетка, одна з тих, що періодично вискакують на нашій землі і, відогравши свою ролю в чужих спритних руках, счезають з історичної сцени, не зіставивши по собі нічого »ні науки, ні завітів« своїм нащадкам. І власне з діяній таких безбатченків і маріонеток повстала відома теорія, що Українець це недомосковлений Поляк, або недопольщений Москаль; що »Малоросія« була-б собі спокійним російським провансом, де процвітав би культ аполітичних галушок, гопака й бандури, як-би не сусідство Польщи, яка від часу до часу підіймає в цьому провансі ірриденту; що »Русь« була-б найбільш патріотичною »малопольською« провінцією Польщи, як-би не сусідство Москаля, який усе хоче Польщу з допомогою її внутрішньої »Русі« розвалити. Збунтований Москвою проти Польщи »Русин«, і збунтований Польщею проти Москви »Малороссъ« — ось як дивляться на нас сторонні аранжери »українських політичних комедій«. Чому повстають такі теорії, звідки беруться українські політичні маріонетки?
Ми маємо надзвичайно здібну, сильну, здорову народню масу з окремою мовою, окремою своєрідною культурою, масу, що компактно живе на точно означеній території. Маємо отже основні статичні елєменти нації, які в теорії завжди можуть служити підставою для бажання перетворити їх в елєменти динамічні: для сформування з нашої несвідомої етноґрафічної маси, свідомої та зорґанізованої державної нації. Але на практиці, за винятком двох діб у нашій історії: варяжсько-князівської та шляхецько-козацької, зорґанізування нашої етноґрафічної маси в націю і державу не вдавалось. Не вдавалось же воно тому, що за винятком тих двох діб не знайшлось на нашій національній території ґрупи людей, настільки авторітетної, щоб вона зуміла біля себе обєднати величезну більшість української етноґрафічної маси і настільки сильної, щоб вона могла всі зовнішні, ворожі наскоки відбити та всі внутрішні деструктивні руїнницькі течії серед власного народу побороти, міцну власну державну орґанізацію для цього сотворивши.
Проблєм зорґанізування такої сильної і авторітетної ґрупи, коло якої могла-б національно обєднатись і політично зорґанізуватись Українська Нація — це єсть основний проблєм нашого національного й державного будівництва. Без теоретичного та практичного розвязаня цього проблєму ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією ані державою. Це зрештою не стільки розуміють скільки відчувають усі сучасні провідники нашої політики і хоч несвідомо, хоч »намацуючи собі емпірично дорогу« — як що вжити образного вислову лідера есерівської партії — всі вони прямують до тієї самої мети.
Але хто »намацує собі емпірично дорогу« тоді, коли його сусіди прекрасно свої дороги знають і твердо ними йдуть, мусить опинитись в залежности від ціх сусідів, мусить у своїй темноті та безрадности до кого-небудь із ціх сусідів пристати. Так зробили вкінці наші сучасні кандидати на провідну, обєднуючу і орґанізуючу українську ґрупу. Не зумівши стати такою ґрупою, не зумівши власними силами зорґанізувати та повести за собою націю, вони пристали до сусідів. Але як-би до одного та всі разом, то це ще було би пів біди. Вийшло-ж таке, що одні пристали до Польщи, другі до світової революції, треті до єдиної-неділимої Россії. І сталося з нашими незрячими політиками »емпіриками«, знесиленими до того внутрішньою ворожнечою та розєднаням, те, що завжди в таких випадках буває: вони опинились у ролі безвольних маріонеток в руках чужих, зрячих, сильних, свідомих своїх цілей людей.
Ґрупа політиків, що в основних питаннях національної політики не має своєї власної, одної, точно означеної лінії; ґрупа політиків, що замість попереду зорґанізувати саму себе, розбилась, поділилась і, покликавши сусідів на поміч, кинулась на себе взаємно з ножами — розуміється до орґанізації нації в одно національне й політичне тіло нездатна. Хто вони та ґрупа і де коріння її політичного безсилля?
Українська матеріяльно непродуктивна інтеліґенція, що досі творить оту ґрупу кандидатів у політичні орґанізатори України, має дуже великі заслуги перед нацією на полі культурної аполітичної праці. Без її співучасти важко було-б розвинутись українській науці, штуці, літературі, навіть українській кооперації. Але до політичної праці інтеліґенція українська показала себе абсолютно нездатною. Причини цієї нездатности зрозуміємо, коли прикладемо до інтеліґенції той самий метод матеріялістичного розуміння соціяльних взаємовідносин, якого вона сама так залюбки вживає у відношеню до инших класів. Хто вона, українська інтеліґенція, в розумінню соціяльнім? Яка її соціяльна класова природа? Які вона має інтереси?… Про це я говорив ширше в моїм першім листі, а тепер тільки додам те, що потрібно для зрозуміння її політичних орієнтацій і політичної орієнтації нашої.
Перш за все констатуймо факт. Всі провідники й діячі наших трьох головних орієнтацій — польонофільської, москвофільської і світово-революцийної — нічим не ріжняться між собою по своїй соціяльній природі всі вони належать до одної ґрупи здеклясованої, матеріяльно непродукуючої, безземельної та безверстатної інтеліґенції. Всі вони жили або живуть з умової праці, тоб-то твореня певних нематеріяльних духових цінностей всі вони продукують на ринок, яким являється працююча фізично, продукуюча матеріяльні цінности нація.
Теоретично можна гадати, що, взявшись за національну політику, всі вони: і С. Петлюра, і В. Винниченко, і М. Грушевський, і федералісти (вживаючи імен розуміється не персонально, а для означеня головних українських політичних напрямків) почнуть творити духові політичні цінности в одному напрямі, по одній лінії. Тоді очевидно їх політичний вплив на націю, як одиноких продуцентів ціх цінностей, був би страшенно великий. Нація почала-б думати і поступати так, як думали-б і вчили-б вони. Вони — здеклясовані інтеліґенти — могли-б і стали-б тоді ґрупою, коло якої політично зорґанізувалася-б і національно обєдналась уся нація, провід її над собою признавши. І основний проблєм нашого істнування був-би таким чином розвязаний. Але показалось, що в життю, на ділі це неможливе.
Для цього (поминаючи инші моменти, про які тут не говоритиму) бракує здеклясованій, матеріяльно непродукуючій інтеліґенції — тоді, коли вона беретвся за політику — перш за все спільного економічного інтересу. Вона не має інтересу в тім, щоби бути політично обєднаній супроти ринку, на який вона викидає свою умову продукцію, і бути обєднаній супроти инших ґруп, що мають инші інтереси. Навпаки: тільки розєднаня, тільки боротьба поміж собою, тільки політична конкуренція дає змогу такій інтеліґенції вибитись політично, забезпечити собі кращі умовини свого матеріяльного істнування. Чим більше зростає число такої інтеліґенції, чим більше її бере участь в політиці, тим гостріщою стає її конкуренція поміж собою, тим вона більше »диференціюється«. Лідери партій можуть істнувати тільки тоді, коли істнують партії. Чим більше політично розбита нація, чим більш завзяту боротьбу вона веде сама з собою, тим більше в ній політичних партій, більше лідерів, більше всяких політичних посад для інтеліґенції. Політикуюча інтеліґенція живе з політичного розбивання та розєднування нації. Думати, що біля неї зорґанізується і обєднається в одно тіло вся нація — абсурд.
Кожна суспільна ґрупа, що хоче будувати, орґанізувати суспільство, мусить черпати свої сили сама з себе. Тільки її власна внутрішня сила, її удільна вага, рішає про її здатність притягання, про її вплив на ціле суспільство. Для того, крім спільного економічного інтересу, вона мусить ще мати спільну традицію, тоб-то певну суму історичного досвіду, здобутого її попередніми поколіннями в боротьбі за істнування й переданого »з молоком матері«, з вихованням, поколінням слідуючим. Оця сума певних суспільних вартостей — що в боротьбі за істнування себе оправдали та в досвіді поколіннь показали себе для самозбереженя тієї ґрупи найкращими — творить те, що ми називаємо культурою. Без культури нема нації, без традиції нема культури. Без обєднуючої спільної традиції і спільної культури не може істнувати ґрупа людей, біля якої має обєднатись і зорґанізуватись нація.[1]
Яка спільна традиція може бути у нашої інтеліґенції, яка по походженю свому належить до ріжних класів: духовенства, збанкрутованого дворянства, селянства, міщанства, всякого »разночинства« і яка має одну тільки, спільну рису — здеклясованість, тоб-то розрив зі всякою зборною громадською традицією. Ніякого одідиченого досвіду, ніяких одідичених цінностей все можна й треба пробувати і при тім нема нічого до страченя. Ґрупа поодиноких осіб, одірваних од традиції, а через те позбавлених усякої культури (хоч може дуже цивілізованих, учених і освічених) і не обєднаних ані власною спільною традицією, ані спільним економічним інтересом — не може мати ніякої внутрішньої сили, не може мати сили притягання, не може обєднувати й орґанізувати націю.
Нам трохи дивно читати в книжці лідера найбільшої української політичної (есерівської) партії, професора Грушевського, що »йти з народом це не значить ним командувати і водити його точно по своїм плянам і діспозіціям« і що »ті, що йтимуть з ним (тоб-то проф. Грушевський з есерами) тільки до певної міри могтимуть ним кермувати, а часто він вестиме їх, а не вони його і заводитиме не туди навіть, куди вони хтіли-б«.[2]І ми розуміємо обуреня та розпуку того селянина, який на з'їзді в Станіславові, в марті 1919 р. — інтеліґентам, що йдучи за народом, питали у селян поради що до політичної орієнтації — сказав: »а на що-ж ми вас по школах учили, на що ми за вашу науку свою останню корову продавали? На віщо ви нам всі здалися, коли ви в трудну годину до нас по розум приходите? Про те сам факт вповні ясний і зрозумілий: не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести. Сила і авторитет — дві прикмети, без яких не може зявитись в нації провідна, обєднуюча та орґанізуюча її група — це не прикмети політикуючої інтеліґенції.
»Йти з народом« — ось її теорія; »йти за народом« — ось її практика. Шукати, »намацувати« чого той народ хоче і, кидаючи в нього демаґоґічні кличі, дивитись, на яку вудку рибка ловиться — ось її політична тактика. »Союзъ русскаго народа«, есери, комуністи і назад — ось природна еволюція її реальних масових політичних форм (99% виборців!), всяких форм кабінетних і »поміркованих партій« не рахуючи. Коли-б Японія була заінтересована в Україні так, як заінтересована в ній Польща, большовики й російська реакція, то можна з певностю сказати, що появилась-би японофільска українська політична партія, яка на свому прапорі виписала-б гасло »без Японії нема України«. Хто сам в собі не має сили, той мусить шукати її поза собою. В тім суть усіх численних, взаємно себе виключаючих українських інтеліґентських політичних орієнтацій.
Тільки така суспільна ґрупа, яка міцно звязана спільним економічним інтересом; тільки така ґрупа, яка має спільну традицію та спільну культуру й одну, випливаючу зі спільного інтересу та спільної традиції і культури, спільну і ясну, свою власну політичну лінію — тільки така ґрупа може обєднати і зорґанізувати біля себе всю націю. Заклик до нашої інтеліґенції одного з найвидатніщих її представників В. Винниченка: зливайтесь з класом, йдіть на службу класові (автор має на думці пролєтаріят) — це єдиний для неї політично чесний і розумний клич. Він знаменує заслужене політичне банкроцтво української інтеліґенції та служить показчиком усвідомленя нею того факту, що суспільною ґрупою, яка здатна обєднати націю, ґрупою, що має всі вищенаведені прикмети — спільний інтерес, спільну традицію, спільну культуру і одну власну політичну лінію, а тому може мати силу і авторітет — єсть клас.
На нашу думку класом, що єдиний може мати на Україні потрібні для обєднання та зорґанізування цілої нації силу й авторітет — єсть найдужчий з усіх українських класів наш клас хліборобський. Ми не маємо і ще довгий час не могтимемо мати сильного класу міщанського, буржуазного, такого, який став підставою національного обєднання скажім сучасної Чехії та Польщи. Наш слабкий і нечисленний пролєтаріят теж до такої ролі нездатний. Тільки український клас хліборобський встані класною силою і власним авторітетом політично зорґанізувати і національно обєднати нашу етнографічну масу, тоб-то сотворити Українську Державу і Українську Націю — ось друга основна точка нашої політичної »орієнтації«.
В який спосіб мусить український хліборобський клас вести свою політику, щоби 1. скріпити свою власну внутрішню силу і 2. здобути в очах инших класів потрібний для національного обєднання і державного зорґанізування цілої нації авторітет?
——————