Листи до братів-хліборобів/I/Лист 5
| ◀ Лист 4: Для неї був рідніщий Керенський, ніж український хлібороб | Листи до братів-хліборобів Частина I Лист 5: Інтеліґентське »відродженя нації« під гаслом інтернаціоналізму |
Лист 6: Все-ж таки джерело сучасної траґедії української не в політичнім шарлатанстві демократичної інтеліґенції, а в денаціоналізації і безсиллі української хліборобської аристократії ▶ |
|
Коли б така сама голубина чистота й невинність, як у справах міжнародніх, була у наших провідників і в справі національній — ми б може вийшли з російської революції переможцями. Але тут на жаль наша інтеліґенція вкусила вже од дерева пізнання добра й зла.
Понадкласова національна ідеольоґія в сучасній своїй европейській формі єсть твором міщанської демократії, яка в часах „весни народів“ своїм романтичним ентузіязмом, своєю фанатичною відданостю ідеї нації, зуміла цю ідею прищепити всім класам, всім членам своїх етноґрафічних колективів.
Ми мали нагоду пережити свою „весну народів“ тепер під час російської революції. І верствою, що була покликана цей прапор чистої понадкласової національної ідеї піднести і з ним у бій піти — була українська міщанська демократія, тоб то та сама наша українська інтеліґенція. Стара міщанська Европа ще й досі виглядає нашого українського Ґарібальді. Ніяка невдача під оцим всенаціональним прапором для української інтеліґенції не була би страшна.
Ідея — чиста, ясна, безкомпромісова, для всіх Українців без ріжниці класів єдина національна ідея була б лишилась. І вона в кінці перемоглаб.
Але наша національна „весна“ прийшла тоді, коли в Европі була вже національна „осінь“, коли понадкласова ідея національности стала вже там старенькою европейською міщанською демократією в достаточній мірі зогиджена й запаскуджена. Форм новітнього европейського національного руху наша інтеліґенція, з чужоземними мовами мало знайома, на жаль зовсім не знала. А в російській літературі, на якій була вона вихована, відбивалась тільки вся гостра й заслужена зрештою критика націоналістичної російської буржуазії. І наша молода міщанська демократія в молодечу, романтичну національну ідею своєї старшої европейської сестри вже не вірила та й завдяки свому становищу автономістів і посередників — повірити не могла. Вона була по російському „соціялістична“ й сама в загальнонаціональну, обєднуючу всі класи ідею не віруючи, не могла такої всенаціональної віри дати українським народнім масам, які знов, з ніякими літературами не знайомі, в своїй чистоті духа власне під синьо-жовті прапорі до такої ідеї йшли, такої всенаціональної, визвольної, повстанської, „противочужинецької“ ідеї шукали та її від проводирів своїх сподівались. І вийшов із того всього страшний трагічний розґардіяш.
Перед самим відкриттям I-го Всеукраїнського Військового З'їзду — основи Української Армії — коли вже всі численні участники були в залі і з напруженям ждали прибуття ініціяторів, раптом на естраду вискочив „хтось у сірому“, розуміється інтеліґент-офіцер, і став несамовитим голосом плюгавити нашу минувшину, а особливо лаяти Гетьманів, що тільки, мовляв, з народу кров ссали і його в неволю продавали. Тих самих Гетьманів, про яких — як це не одному з участників зїзду було відомо — згадав не раз добрим словом Шевченко, про яких і „батько Грушевський“ стільки гарних книжок написав. Зробилося в залі так, як бува на великім селянськім празнику хтось підвипивши скаже якусь дурницю. Всі стараються в це місце й не дивитись. Але в міру того, як „оратор“ говорив, починали в очах деяких солдат появлятись злі вогники. „А де вони єти самиє, що отих гетьманів хотять?!“ чулося виразно в ціх поглядах, звернених жестами оратора на нас, групу українських самостійників, що зібралась була в однім куті.
Для нас ця „передмова“ до зїзду майбутніх ідейних провідників української армії, була гіркою, болючою образою. Мій знайомий — полковник Олександер Сахно-Устимович, зрештою спокійний і як дитина лагідний чоловік, з шаблею хотів кинутись на хуліґана. Ледве ми його здержали. Але від відповіді „ораторові“ здержати таки не змогли. Та тільки він став говорити — урочисто війшла президія. Сахно-Устимович замовк. Демократичний настрій був попереднім „оратором“ зроблений.
Поки життя не забуду отого моменту. Того й ще одного.
В яку годину по відкриттю зїзду й цій хуліґанській передмові, появляються раптом на сцені коло президії козаки з прапорами й портретами… Чиїми?… Тих же самих тільки що облаяних та оплюгавлених Гетьманів! Мало того. На ці гетьманські портрети вони, ці козаки, вмерти за „федеративну Україну“ клянуться.
Мене аж у горлі здавило. Зболілі, напружені нерви відчули одразу настрій солдатської маси. Її почуття законности, почуття чесности й моралі було тяжко ображене. Оці „українські буржуї“ з неі кепкують, сміються — такий тільки висновок міг зробити з того всього в справах політичних ще недосвідчений український солдат. І в „зраді“ Сагайдачників, Полуботковців, Богдановців, Дорошенковців і тих усіх инших полків, що ймена українських Гетьманів у інтерпретації українських ес-ерів носили — зовсім не винна чесна, моральна, законна українська солдатська маса. Винні ті „книжники й фарисеї“, що свою національну пустопорожність хотіли затушувати перед „народом“ підкреслюванням мертвої національної форми; ті, що своє власне духове каліцтво, свою невіру й погорду до ідеї власної державности, вважали врожденним каліцтвом цілого українського народу, який на їх думку їхню ідею нації тільки як „земельку“ та зненависть до „панів“ міг зрозуміти й приняти.
І винні може більш од усіх ми самостійники-гетьманці, що тоді зараз же, не чекаючи, з вільним козацтвом, зі зброєю в руках, в оборону традиції національної, чести національної й своєї власної чести не стали…