Листи до братів-хліборобів/I/Лист 20
| ◀ Лист 19: Бо демократичні республіки можуть повстати тільки серед таких націй, яких державно-орґанізацийний національний апарат був сотворений перед тим аристократичними Монархіями | Листи до братів-хліборобів Частина I Лист 20: Бо інтеліґентська демократія це орґанізм без спинного хребта, а спинного хребта: — армії і державно-орґанізацийного апарату — який би могли обліпити інтеліґентські демократичні слизняки, у Нації Української не було |
Лист 21: Тільки український хліборобський клас, обєднаний владою українського Гетьмана-Монарха, може збудувати Українську Державу ▶ |
|
Кожна демократія в чистім виді, така, як наша сучасна демократія українська — це орґанізм без спинного хребта. Спинний хребет кожної державної, отже й державної демократичної орґанізації — армія, не твориться „виборами“, ані демократичною, найбільше „народолюбною“ політикою. Армія твориться силою, зверху вниз, а не знизу вверх — монархічними, колиж монархія в даний мент неможлива — то аристократичними, хоча-б навіть большовицькими — диктатурами. І наша Народня Республіка моглаб армію сотворити тільки в такім разі, коли-б у самім початку російської революції найшовся був український диктатор. Подібно як Хмельницький зумів сполучити українську „чернь“ з українською шляхтою — так він мусівби сполучити соціяльний селянський фермент з творчим українським аристократичним елєментом у одній понадкласовій всенаціональній армії й армію цю кинути в війну — за оборону віри, за здобуття египетських пірамід, за світову соціяльну революцію, за захист цивілізації перед варварами, за священні права людини, за винищеня „буржуїв“ усього світа. Гасло це справа другорядна, аби армія й аби війна, бо без того ні одна держава в світі на руїнах революції повстати не могла й не може. А гасло само тоді напрохувалось — це війна за волю України з Росією временного правительства — з Керенським. За цим гаслом пішлаб була вся „большовицька“ Україна, пішлиб були всі праві хліборобські й монархічні круги, що всяких „кадетів“ російських не переварюючи, з хвилиною абдикації Царя могли вважати, що переяславська умова й злука Московщини з Україною перестала істнувати.
Ми хлібороби-гетьманці могли тільки це провідникам нашої демократії радити. Але виділені з нації ціми провідниками в окрему групу „ворогів народніх“, не мали можности цього зробити. Це були часи для українського Лєніна. Лєніна ми не знайшли. І в тім уся траґедія Української Республіки, — траґедія, якої коріння спочиває в традицийній українській демократії.
Бо коли замість війни за повну волю цілої української нації пропонується українському „народові“ автономія й земля, а українські „пани“ виділяються в якусь окрему катеґорію й говориться про них народові: ось це твій найбільший національний ворог, а це ми твої оборонці — то чесний селянський народ одвертається від хитрих „народолюбних“ політиків і йде туди, де єсть велика ідея, де єсть творчий розмах, де єсть війна за цю ідею.
Соціялізацією землі, федералізмом і національними меншостями українська демократія знищила не тільки нас — ненавистних їй „контрреволюціонерів, хліборобів, самостійників і гетьманців“ — вона зарізала й сама себе. Поддєливаня под мужицький розговор — для мужика неінтересно. Ця ґеніяльно схоплена істина мусить бути вогненними літерами вписана в „книги битія“ української демократії для науки як не сучасного, то принаймні всіх будучих її поколінь.
„Державна“ роля нашої демократії для сучасної історичної доби вже скінчена. Вона може лише продовжувати далі єдине діло, до якого вона по природі своїй єсть здатного — діло політичного посередництва між чужими урядами на Україні й українським „народом“. Посередництва між старою Росією й народом, між Керенським і народом, між Антантою й народом, а тепер між новою Польщею й народом та між новою Росією й народом.
При тім доля нашої демократії звязана нерозривно з долею сучасної Польщи й сучасної Росії. Коли Пілсудський і Лєнін поділять поміж собою Україну й кожний із них сотворить державний апарат та, нову польську й російську аристократичну верству в підляглих їм українських землях, то діло нашої демократії буде — творити там демократичну опозицію. Кричати або шопотіти „кривда нам ся діє“ й гостро або лагідненько підбунтовувати народ проти його „гнобителів“ — з таким напруженим патріотичної енерґії, яке буде відворотно пропорціональне силі тих „гнобителів“. Чим сильніщі будуть Пілсудські та Лєніни, тим слабший буде патріотизм української демократії, — чим вони будуть слабші, тим більше ростиме патріотичне українське демократичне завзяття доти, доки з новим упадком сучасної Росії й Польши не буде воно „після довгих і великих вагань“ примушене знов вирости аж до жадання самостійности, з таким самим очевидно як і тепер результатом…
Смертельно нудна була б історія України, колиб вона вся дійсно була демократична. Але иноді бувають у життю нашої нації й не демократичні епізоди. Повна ліквідація ціх епізодів так, щоб і сліду по них не лишилось, це внутрішнє хатнє завдання нашої демократії. И тому народолюбні демократи з орєнтацією на уряд російський, наші новочасні Брюховецькі, й такіж деморати з орєнтацією на уряд польський — наші новочасні Тетері, мусять ще взяти на себе той самий обовязок, який брали їхні історичні прототипи: повбивати й зліквідувати своїх „недемократів“ — Сомків, Нечаїв, Немиричів, Богунів, Нелюбовичів-Тукальських, Дорошенків, Мазепів-Колєдинських, Орликів — фізично знищити й злобою своєю оплюгавити всіх, хто цілою душею вірив і вірить у „шалені думи“ гетьманські Богдана Хмельницького про свою власну вільну, незалежну, велику й сильну Українську Державу — і тих, хто за таку Державу не „з примусу“, а з власної волі, не хвилевою агітацією, а працею цілого свого життя боровся.