ЛНВ/1/Із секретів поетичної творчости/Вступні уваги про критику
| ◀ Конґрес орієнталїстів | Лїтературно-науковий вістник Том I. Книжка I Із секретів поетичної творчости I. Вступні уваги про критику (Іван Франко) |
Психольоґічні основи ▶ |
|
Певно нераз тобі доводило ся, шановний читачу, вичитувати в критичних статях та оцїнках такі осуди, як: отсе місце вийшло вельми поетичне, мова у сего автора вельми мельодийна, або навпаки: в тих віршах нема й слїду поезиї, проза сего автора суха, мертва, рапава, вірш деревляний і т. д. І коли ти не привик без думки повторяти чужі осуди або хоч бажав виробити ясне виображінє про те, що властиво значать оті критичні фрази, яким способом критик дійшов до свойого осуду і як міг би його виправдати перед скрупулятним трибуналом, то нема що й казати, твоє бажанє було даремне. Критик не говорив тобі нїчого більше, не мотивував свойого суду, або в найлїпшім разї вдовольняв ся тим, що приводив пару віршів або пару рядків прози з критикованого автора, додавав від себе пару окриків в родї: ось як сей пише, або: ну, що сказати про такий уступ! — і лишав тобі самому до волї осудити, як же властиво пише той автор і що справдї сказати про сей або той уступ. А властиво нї! Він не лишав тобі сего до волї, а всею своєю арґументациєю силкував ся з гори накинути, суґґестувати тобі свою думку. Не можна робити йому з сего закиду. Очевидно, кождий, хто пише, чинить се в тім намірі, щоби піддати, суґґестувати другим якісь думки, чутя, виображіня, тілько що один уживає для сеї цїли поетичної форми, другий наукової арґументациї, третій критики. Правда, кошти продукциї суґґестуваня на сих трох шляхах досить не однакові. Поет для доконаня суґґестиї мусить розворушити цїлу свою духову істоту, зворушити своє чутє, напружити свою уяву, одним словом, мусить сам не тілько в дїйсности, але ще й другий раз, репродуктивно, в своїй душі пережити все те, що хоче вилити в поетичнім творі, пережити як найповнїйше і найінтензивнїйше, щоби пережите могло вилити ся в слова як найбільше відповідні дїйсному переживаню і в кінцї попрацювати ще над тим, уже зовсїм технїчно, щоби ті єго слова уложили ся в форму, яка би не тілько не затемнювала яркости того безпосереднього переживаня, але ще в додатку підносила-б те переживанє понад рівень буденної дїйсности, надавала-б йому коли вже не якесь висше, символїчне значінє, то бодай будила в душі читача певні суголосні тони як части якоїсь ширшої мельодиї, збуджувала би в нїй певні тривкі вібрациї, що не втихали-б і по прочитаню твору, вводили би в неї хвилюванє згідне з єї власними споминами і таким робом чинили би прочитане не тілько моментально пережитим, але рівночасно частиною, відгуком чогось давно пережитого і похороненого в памяти. Єго суґґестия мусить проте зворушити так само внутрішню істоту читача, вводячи в неї нове зерно житєвого досьвіду, нове пережитє і рівночасно сцїплюючи те нове з тим запасом виображінь та досьвідів, які є активні або які дрімають в душі читачевій. Сказавши коротко: поет розширює зміст нашого внутрішнього я, зворушуючи його до більшої або меншої глибини.
Учений не сягає так глибоко, а бодай не мусить сягати. Він відкликаєть ся до розуму. Єго мета — розширити обсяг знаня, поглубити розумінє механїзму, яким сплїтають ся і доконують ся явища. Правда, і тут єго суґґестия звичайно не є часто розумова, хиба денебудь у математицї. Аджеж наші розумові засоби підлягають тим самим псіхічним законам сцїпленя, ассоцияциї образів і ідей, як усякі иньші; значить, усяке нове сцїпленє, яке до нашої розумової скарбницї вносить виклад ученого, мусить розривати масу старих сцїплень, які там були вже давнїйше, значить, мусить зворушити не тілько чисто розумові, льоґічні звязки, але весь духовий орґанїзм, значить і чутє, що являєть ся постійним і неминучим резонансом всякого, хоч би й як абстрактно-розумового духового процесу. Та сего не досить. Аджеж учений викладаючи нам здобутки науки мусить послугувати ся мовою, і то не якоюсь абстрактною, а тою звичайною, витвореною історично, привичною для нас. А се значить, що коли він говорить або коли ви читаєте єго виклад, то без огляду на єго і на вашу волю самі єго слова викликають у вашій уяві величезні ряди образів, нераз зовсїм відмінних від тих, які бажав викликати в вас автор. Ті побічні образи заберають значну часть вашої духової енерґії, спроваджують утому, наводять нудьгу; річ талановитого писателя викликувати як найменше таких побічних виображінь, як найменше розсївати увагу читача, концентруючи її на головній течії арґументациї. Значить, те, що ми назвали поетичною суґґестиєю, є по части і в науковій суґґестиї; чим докладнїйша, доказнїйша має бути наука, тим сильнїйше мусить учений бороти ся з сею поетичною суґґестиєю, отже поперед усего з мовою — відси йде нпр. конечність витворювати наукову термінольоґію, звичайно дику, варварську в очах фільольоґа, або звичай уживати для такої термінольоґії чужих слів, відірваних від живого звязку тої мови, в яку їх вплетено — на те, щоби не збуджували нїяких побічних образів в уяві.
А якаж є суґґестия лїтературного критика? Чи вона поетична? Деякі сучасні французькі критики, головно Лєметр, готові зупинити ся на тім. Ось нпр. Лєметрові слова про критику, висказані в єго статї про Поля Бурже: „Зовсїм очевидно, що, як і всякий иньший писатель, критик мусить вкладати в свої твори свій темперамент і свої погляди на житє, бож він своїм розумом описує розум иньших… Значить, критика являєть ся так само особистою, так само релятивною і через те (?) так само цїкавою, як і всї иньші роди лїтератури“. Завважте, Лєметр подає ті крайне недокладні і в значній мірі невірні слова як річи, що розуміють ся самі собою! А тимчасом якаж тут льоґіка? Коли критик вкладає в свої твори свої погляди на житє, то які се можуть бути погляди? Або вони будуть — лишимо на боцї доґматичне „вірні — невірні“ — ну, згідні з поглядами більшости єго читачів, так сказати вульґарні і в такім разї критик не буде потребував мотивувати їх близше, — або вони суперечні з поглядами більшости, в такім чи иньшім напрямі революцийні, і в такім разї критик мусить зробити ся пропаґандистом, мусить мотивувати свої погляди більше або меньше науковим способом. Чим більше наукові, спокійні, ясні, влучні будуть єго арґументи, тим лїпше для него і для єго справи. Значить, виходило би, що чим більше критик зблизить ся до типу ученого, тим лїпше відповість своїй завдачі. Але нї! По думцї Лєметра з єго слів виходить, що критика мусить бути особиста! Чому? Мабуть тому, що крім своїх поглядів (значить, крім засобу свойого знаня) критик вносить у свій твір також свій темперамент (значить, засіб свойого чутя і навіть хвилевих настроїв). Так щож з того? Учений також не може знївечити в собі впливів свойого темпераменту, коли пише учений твір, та про те він раз у раз намагаєть ся, і то сьвідомо, систематично, зменшити в собі ті впливи; на скілько се йому вдаєть ся, від того залежить власне міра єго критичної здібности. А лїтературний критик по думцї д. Лєметра має право бути цїлком особистим, т. зн. може зовсїм обійти ся без критичної здібности, може писати як йому подобаєть ся, коли тілько пише цїкаво.
Свій погляд на критику договорює д. Лєметр ось якими характерними словами: „Критика ріжнородна до безконечности, відповідно до предмету єї студий, відповідно до духового складу самого критика і відповідно до поглядової точки, яку він вибере собі. Предметом єї можуть бути твори, люде і ідеї; вона може судити або тілько дефінїювати. Бувши зразу доґматичною, вона зробила ся з часом історичною і науковою; та, здаєть ся, на сьому ще не зупинив ся процес єї розвою. Як доктрина — вона несолїдна, як наука — недокладна і мабуть іде по просту до того, щоби зробити ся штукою користувати ся книжками для збогаченя і ублагороднюваня своїх вражінь“. Коли що небудь можна зрозуміти в тій блискучій ґалїматії, так се хіба те, що д. Лєметр проклямує повне банкротство критики — звісно, такої, як він сам розуміє її. Бо справдї, коли критика (говоримо тут усе про лїтературну критику, а коли д. Лєметр так собі по дорозї притягає сюди за волосє також критику „людей і ідей“ і про все разом висказує свій дальший осуд, то чинить се або навмисно для збаламученя читача, або сам не знаючи, що чинить) не має анї солїдної доктрини анї доброго наукового метода, то вона не зробить ся навіть, як думає д. Лєметр, штукою смакованя книг, а зійде на пусту, хоч і „артистичну“ (т. є. блискучу по формі) балаканину, або ще гірше, на прислужницю лїтературної моди, що дуже часто буде рівнозначучим з прислужництвом зіпсованому смакови гнилих, дармоїдських, декадентних та маючих і впливових верстов. Читача, котрий би жадав від критики якихсь певних вказівок чи то на полї естетичного смаку, чи на полї лїтературних ідей або житєвих змагань, ся критика лишить без відповіди, а недогадливих потягне за собою блиском зверхньої форми, заставить їх кланяти ся лїтературним божкам, які їй подобають ся і які нераз замісць здорової страви подаватимуть їй отруту. Страшним прикладом може тут служити власне сучасна французька критика, або безідейно-субєктивна, як у Лєметра, або безідейно доґматична, як у Брюнетіера, в усякім разї нїби то артистична, т. є. така, що блискучою, нїби артистичною формою маскує свою ненауковість.
Я троха довше зупинив ся на словах Лєметра головно через те, що він, так сказати, „зробив школу“ не тілько у Франциї, але й геть поза єї границями. Візьмім нпр. видного нїмецького критика Германа Бара, що є керманичем лїтературної части в віденьськім тижневнику „Die Zeit“. Субєктивна, безпрінціпна і ненаукова критика доведена у него до того, що робить ся виразом капризу, вибухом лїричного чутя, а не жадним тверезим, розумно умотивованим осудом. „Зухвальством видавалось би мінї — пише він про Верлєна — моїм дрібним розумом обняти сего величнього. Ми повинні глубоко хилити ся перед ним і дякувати, що він був на сьвітї“. А тим часом в приватній розмові сей сам Бар признає, що Верлєн був нїкчемний чоловік і що між єго віршами більшина — сьмітє, а тілько дещо має на собі печать ґенїя. Чим жеж буде єго „критика“, як не надуживанєм шумних слів та лїричних зворотів для одуреня читача? Або коли він пише про Метерлїнка: „Ми не характеризували його, ми осьпівали його. Ми й не думали описувати єго істоту; нї, ми тілько видавали окрики захвату. Так сильно спалахнув наш ентузиязм, що єго постать через се щезла в димі і парі. Ми не могли нїчого про него сказати; ми сьпівали йому „Аллилуя!“ Що ввело Бара в такий захват? Він оповідає се так само лїрично і незрозуміло для здорового розуму. „За всїми єго творами почували ми чоловіка, котрий у перве розвязав язик тайнам, які ми доси боязко берегли в собі. Не те, що він мовив, нї, невисказане і недовідоме, що ми почували при тім, чарувало нас так сильно. Він мав ту силу, що міг нам дати почути, що в вічнім, якого ми тілько сьмієм догадувати ся, він наш брат. Те, що він мовив, не мало для нас нїякого значіня; в мовчанцї ми зближували ся до него“. Можу хіба позавидїти тому, у кого ся ентузиястична тірада викличе яке небудь ясне виображінє, а не сам тілько шум в вухах. Нема що й мовити, що така критика є в найлїпшім разї тілько стилїстичною вправою, але своєї природної задачі — аналїзи поетичних творів яким небудь науковим методом — не сповнює анї крихітки.Значить, критика повинна бути наукова. Та до якої наукової галузи має вона належати? Яким науковим методом мусить послугувати ся, щоби осягнути свою цїль? І яка взагалї повинна бути єї цїль?
Вернемо ще раз до цитованих уже слів Лєметра. По єго думцї критика була з разу доґматичною, потім зробила ся історичною і науковою, а вкінцї (певно в особі самого Лєметра і єго школи) змагає до того, щоби зробити ся артистичною, творчою чи тілько репродуктивною, штукою смакованя лїтературних творів. І тут така сама історична ґалїматія, як уперед була льоґічна. Критика була на сам перед доґматична? Що се значить? Чи Арістотель, котрого можемо вважати першим лїтературним критиком на широку скалю, приступав до своєї працї з готовими вже доґмами? І які могли бути ті доґми? На скілько знаємо, Арістотель поступав зовсїм навпаки, т. є. зі звісних йому грецьких лїтературних творів висновував правила, які буцїм то кермували поетами при компонованю тих творів. Значить, Арістотелева поетика була не доґматична, а індуктивна: до сформулованя правил критик доходив простудіювавши богато творів даної катеґориї. Що пізнїйші віки брали Арістотелеві правила як доґми і прикроювали до них пізнїйші твори зложені серед иньших обставин, — се ще не робить Лєметрового висказу правдивійшим.
Другим ступнем в розвою критики по думцї Лєметра було те, що вона зробила ся історичною і науковою. Вже з самої стилїзациї видно, що д. Лєметр не гаразд розуміє, яка може бути наукова критика і мішає її з історичною, т. є. з істориєю лїтератури. Він показує як на приміри критиків — на істориків лїтератури Нізара, Тена і иньших, забуваючи, що задача історика лїтератури зовсїм иньша, нїж задача критика біжучої лїтературної продукциї. Бо коли історик лїтератури має дану вже самою сутю річи перспективу, користуєть ся богатим материялом зложеним в творах даного автора, в відзивах про него сучасних, в тім числї і критиків, в мемуарах, листах і иньших чисто історичних документах, то звичайний критик не має майже нїчого такого, мусить сам вироблювати перспективу, вгадувати значінє, вияснювати прикмети даного автора, мусить, що так скажу, орати цїлину, коли тимчасом історик лїтератури збирає вже зовсїм достиглі плоди.
Перемішавши таким робом наукову критику з істориєю лїтератури Лєметр мабуть зрозумів, що стукнув ся лобом у стїну абсурда. Бо коли так, то критикови приходилось би ждати, аж критикований автор умре, аж будуть видані всї єго твори, листи, документи про єго житє, спомини єго знайомих і ворогів. Про початкових, молодих, незвісних нїкому авторів критик не повинен би нїчого говорити. Та на лихо, д. Лєметрови і подібним до него критикам прийшлось би в такім разї самим поперед усего пошукати собі иньшого хлїба, і ось на ратунок являєть ся теория критики несолїдної, ненаукової, субєктивної, „критики свойого я“, як характеризує той же Лєметр критику Поля Бурже. „Критикуючи сучасних писателїв, він не рисує нам їх портретів, не займаєть ся їх житєписом, не розбирає їх книг і не студіює їх артистичних способів, не вияснює нам, яке вражінє зробили на него їх книги як артистичні твори. Він дбає тілько про те, щоби як найлїпше описати і вияснити ті моральні прінціпи і ті ідеї їх, які він найбільше присвоїв собі з симпатиї і з нахилу до наслїдуваня“. Може бути, що писаня зроблені таким способом будуть мати якусь вагу і якесь значінє, та тількож треба зрозуміти, що з лїтературною критикою вони не мають нїчого спільного, бо власне те, що становить предмет лїтературної критики, — розбір книг, виясненє артистичних способів автора і вражіня, яке робить єго книга — лишають критики-субєктивісти на боцї або збувають побіжним, звичайно зовсїм доґматичним та немотівованим: sic mihi placet.
Надїюсь, що шановний читач не поремствує на мене за ті полємічні нїби відскоки від простої стежки. Вони все таки ведуть мене до мети, яку я назначив собі, поперед усего показуючи, чим не повинна бути лїтературна критика. Значить, чим же повинна бути вона? Ми певно всї згодимо ся на те, що вона повинна бути як мога науковою, т. є. основаною на певних тривких законах — не доґмах, а узагальненях здобутих науковою індукциєю, досьвідом і аналїзом фактів. Ми згодимо ся на те, що лїтературна критика не те саме, що істория лїтератури, хоча істория лїтератури може і мусить в великій мірі користувати ся здобутками лїтературної критики. Значить, лїтературна критика по нашій думцї не буде наукою історичною і історичний метод може мати для неї тілько підрядне значінє.
Так само хибним видаєть ся мінї погляд тзв. реальних критиків, сформулований Добролюбовим ось у яких словах: „Для реальної критики важний поперед усего факт: автор виводить такого чи иньшого чоловіка, з такими поглядами, хибами і т. и. От тут критика розбирає, чи можлива і дїйсна така людина; а переконавши ся, що вона вірна дїйсности, критик переходить до своїх власних міркувань про причини, що породили таку людину і т. д. Коли в творі даного автора показано ті причини, то критик користуєть ся ними і дякує автора; коли нї, то не чіпаєть ся його, як, мовляв, ти сьмів вивести таку людину, не показавши причин єї істнованя? Реальна критика поводить ся з твором артиста так самісїнько, як з появою дїйсного житя; вона студиює його, силкуєть ся вказати його власну норму, зібрати єго основні прикмети“ (Добролюбовъ, Сочиненія III, 15). Що особливо дивує нас в тих словах, так се цїлковите знехтованє штуки „реальною“ критикою. Для неї твір штуки має таке саме значінє, як явище дїйсного житя, отже артистичне оповіданє буде так само цїнне, як ґазетярська новинка. Розбираючи артистичний твір реальний критик поперед усего буде докопувати ся, чи виведена писателем у єго творі людина правдива і можлива в дїйсности? Значить, коли писатель змалює портрет дїйсної людини або подасть єї біоґрафію, то для реального критика се буде цїннїйше від повісти Гоголя або Гончарова. І що цїкавійше, Добролюбов не подає нам анї натяку на те, яким способом критик буде справджувати вірність і дїйсність осіб описаних у артистичнім творі або вірність і дїйсність настроїв зображених в лїрицї. Чи надасть ся йому тут метод статистичний, чи описовий, чи який иньший? І чи твір найвірнїйший пересїчній дїйсности буде найлїпший? І чи вільно авторови малювати явища виємкові, людей видуманих і серед більш або менше видуманих обставин? На се все реальна критика не дає нїякої відповіди. На дїлї-ж, о скілько вона розвилась була в Росиї в 50-тих і 60-тих роках, се була переважно пропаґанда певних суспільних та полїтичних ідей під маскою лїтературної критики. Як пропаґанда вона мала своє велике значінє; як лїтературна критика вона показала ся далеко не на висотї своєї задачі.
Сї уваги доводять нас і ще до одного ограниченя: полїтичні, социяльні, релїґійні ідеї властиво не належать до лїтературної критики; діскутувати їх треба з специяльною для кождої науковою підготовкою. Вона може бути у лїтературного критика, та єї може й не бути і коли лїтературний критик з гори відсуне від себе дискусию над сими питанями, на скілько вони висказані в якімсь лїтературнім творі, і ограничить ся на саму діскусию чисто лїтературних і артистичних питань, які насуває даний твір, то він вповнї відповість своїй задачі.
Щож се за питаня, які насуває нам лїтературний твір по за обсягом втїлених в ньому социяльних, полїтичних та релїґійних ідей, т. є. по за обсягом тенденциї авторової? І Лєметр і Добролюбов мимохіть зачіплюють сї питаня, та не вважають потрібним зупиняти ся на них довше. Се питаня про відносини штуки до дїйсности, про причини естетичного вдоволеня в душі людській, про способи, як даний автор викликає се естетичне вдоволенє в душі читачів або слухачів, про те, чи у автора є талант, чи нема, про якість і силу того таланту, значить і про те, чи і на скілько тенденциї авторові звязані орґанїчно з виведеними в єго творі фактами і випливають із них? Буде се задача може й скромна, та про те важна, бо тілько зробивши оту роботу можна знати, чи можна на підставі якогось твору робити якісь дальші висновки про социяльні, полїтичні чи релїґійні погляди автора, чи може сей твір як недоладний треба без дальшої діскусиї кинути між макулятуру.
Вже з самого сформулованя тих завдач, які поперед усего, по моїй думцї, має перед собою лїтературний критик, можна побачити, до якої наукової галузї мусимо відносити єго роботу і яким науковим методом він мусить послугувати ся. Лїтературна критика мусить бути по нашій думцї поперед усего естетичною, значить, входить в обсяг псіхольоґії і мусить послугувати ся тими методами наукового досьлїду, якими послугуєть ся сучасна псіхольоґія.
Могло б здавати ся, що се така ясна річ, що властиво не варто було так довго колесити, щоби дійти до неї і нема по що з таким притиском виголошувати сю тезу. Аджеж естетика є властиво наука про почуваня, специяльно про відчуванє артистичної краси, — значить, є частиною псіхольоґії. А в такім разї й основана на нїй критика мусить бути псіхольоґічною, і тілько бувши такою може користувати ся й тими науковими методами дослїду, які виробила сучасна псіхольоґія, — значить, може зробити ся в повнї науковою, спосібною до дїйсного розвою, а не залежною від капризів та моди. І тілько тодї вона може як публїцї так і писателям давати певні вказівки, значить, може бути плідною, по свойому продуктівною. Та вже самі наші діґресиї показали, що вони були далеко не зайві, що питаня про завданя і метод лїтературної критики далеко не такі ясні і загально приняті, як би того випадало надїятись. В дальших роздїлах нашої розвідки побачимо, що й на полї чисто естетичної критики панує не менша неясність і замішанина понять.
В своїх увагах, що підуть дальше пз. „Із секретів поетичної творчости“, я бажав би познайомити нашу осьвічену громаду з деякими способами і здобутками новійшої псіхольоґії специяльно на полї естетики, прикладаючи ті методи до нашого поетичного материялу.
Др. Іван Франко.
Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року і автор помер більш ніж сто років тому.