Кузина Бета/XXXV
| ◀ XXXIV | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXXV. Обід лореток |
XXXVI ▶ |
|
Барон Монтес де-Монтеянос був лев, але лев неспізнаний. Вишуканий Париж, Париж кінських перегонів та лореток захоплювався чудовими жилетами цього чужоземного вельможі, його бездоганно лакованими чобітьми, його незрівняними палицями, завидними кіньми та каретою, якою правували негри, геть поневолені й гаразд побиті. Багатство його було відоме, він мав на сімсот тисяч франків кредит у славетного банкіра дю-Тільє; але завжди його бачили самого. Коли бував у театрі на прем'єрах, то брав крісло в партері. Не одвідував жадного салону. І ніколи не подав руки якійсь лоретці! Його імени не могли поєднати ні з яким ім'ям гарної світської жінки. Щоб згаяти час, він гуляв у віст у Жокей-Клубі. Тому людям довелося клепати на його звичаї або — і це здавалось куди цікавішим — на його особу: називали його Комбабом! Біксіу, Леон де-Лора, Лусто, Флорін, панна Елоїза Брізту й Натан, вечеряючи якось у знаменитої Карабіни з багатьма левами та львицями, вигадали це надзвичайно втішне пояснення. Масоль, як державний радник, і Клод Віньйон, як колишній викладач грецької мови, розповіли нетямущим лореткам славетний анекдот, принесений „Давньою Історією“ Ролена, про Комбаба, цього добровільного Абеляра, що мав за обов'язок охороняти дружину царя Асирії, Персії, Бактріяни, Месопотамії та инших округ з географії, властивої старому професорові Бокажеві, що продовжував Анвіля, творця давнього Сходу. Це прізвисько, що з чверть години смішило гостей, викликало силу жартів, надто вільних для твору, якому Академія могла-б не дати монтіонівської премії, але в них фігурувало ім'я, що пристало до густої гриви вродливого барона, якого Жозефа називала чудовим бразилійцем, так як кажуть чудовий Катоксанта.
Карабіна (справжнє ім'я її було Серафима Сіне), найзнаменитіша з лореток, та сама, що, завдяки своїй витонченій красі та дотепам, вирвала скіпетр тринадцятої округи з рук панни Тюрке, більше відомої під ім'ям Малаґи, була для банкіра дю-Тільє тим, чим Жозефа для герцога д'Ерувіля. Отож о сьомій годині вранці того самого, дня, коли Сент-Естев пророкувала Вікторенові успіх, Карабіна сказала дю-Тільє:
— Коли-б ти був любенький, то влаштував-би мені обід у Роше-де-Канкаль і привів-би для мене Комбаба; ми хочемо нарешті дізнатися, чи є в нього коханка… я заклалася за… і хочу виграти…
— Він завжди сидить у готелі Принців, я зайду за ним, — відповів дю-Тільє, — і ми погуляємо. Збери всіх наших хлопців. Біксіу, Лора! Словом, усю нашу ватагу!
О сьомій з половиною ввечері в найкращій залі того закладу, де обідала вся Европа, блищав на столі чудовий срібний посуд, зроблений спеціяльно для обідів, де Пиха обплачує надмір банковими білетами. Потоки світла мінилися на різьбленому металі. Слуги, яких провінціял визнав-би за дипломатів, коли-б не їхні літа, тримались з поважністю людей, певних своєї нагороди.
Прийшло вже п'ятеро й чекало ще дев'ятьох. Це був передусім Біксіу, сіль усякої розумової кухні, який 1843 року все ще тримався при повній зброї завжди нових жартів — явище теж рідкосне в Парижі, як і Чеснота. Потім Леон де-Лора, найбільший із тодішніх пейзажистів та мариністів, який мав над усіма своїми суперниками ту перевагу, що ніколи не знижувався проти перших своїх творів. Лоретки не могли обходитись без цих двох королів дотепу. Без них не минав ні обід, ні вечеря, ні прогулянка. Серафима Сіне, яко господиня, прийшла одною з перших і виблискувала під зливою світла своїми плічми, яким рівних не було в Парижі, шиєю, що немов токар виточив, без єдиної зморшки! свавільним обличчям та синьою отласною сукнею з синім таки тканням, оздобленою такою силою англійських мережив, що вартістю їх можна було-б прогодувати впродовж місяця ціле село. Гарна Женні Кадін, яка в театрі того вечора не виступала і якої портрет надто всім відомий, щоб треба було про неї щось казати, з'явилася в убранні казкової пишноти. Розвага для цих дам завжди буває змаганням туалетів, де кожній з них хочеться одержати приза для свого мільйонера й цим сказати своїм суперницям: „От якої я варта ціни!“
Третя жінка, що, мабуть, свою кар'єру тільки-но починала, майже сором'язливо поглядала на розкіш двох багатих товаришок високого стану. В простій одежі з білого кашеміру з синьою оздобою, вона була зачісана в квітки в перекуря з породи Мерланів, якого невправні руки несвідомо надали наївної грації чудовому білявому обличчю. До своєї сукні вона ще не звикла й почувала, за священним висловом, боязнь, нерозлучну з першим виступом. Вона приїхала з Валонії, щоб примістити в Парижі запаморочливу свіжість, безневинність, яка й у мручого бажання роз'ятрила-б, та красу, варту всіх тих, кого Нормандія вже достачила різним театрам столиці. Риси її незайманого обличчя були ідеалом янгольської чистоти. Її молочна білість відбивала світло, мов те свічадо. Тонкий рум'янець був накладений на щоки ніби пензлем. Звалася вона Сідаліза. Це був, як побачимо далі, необхідний пішак у партії, що грала пані Нурісон проти пані Марнеф.— Руки в тебе не пасують до імени, моє серце, — сказала Женні Кадін, коли Карабіна познайомила її з цим шіснадцятилітнім шедевром, що вона привела.
Сідаліза, справді, давала на прилюдний захват чудові руки, пружні та мережасті, але червоні від розкішної крови.
— Яка їй ціна? — тихенько спитала Женні Кадін у Карабіни.
— Ціла спадщина.
— Що ти хочеш з неї зробити?
— Що? Панію Комбаб!..
— А тобі що за це діло?
— Вгадай!
— Срібний посуд?
— Маю три сервізи!
— Діяманти?
— Свої спродую…
— Зелену мавпу?
— Ні, картину Рафаеля!
— Яка це муха тебе вкусила?
— Жозефа мені жити не дає своїми картинами, — відповіла Карабіна, — і я хочу мати ще кращі, ніж у неї…
Дю-Тільє привів героя обіду, бразилійця; за ним увійшов і герцог д'Ерувіль із Жозефою. Співачка була в простій оксамитовій сукні. Але на шиї в неї блищало намисто, вартістю сто двадцять тисяч франків, із перлів, ледве помітних на її шкірі кольору білої камелії. В чорні коси вона встромила єдину червону камелію (мушка!), разючу своїм ефектом, і ради втіхи нанизала на кожну руку по одинадцять перлових обручок. Коли ручкалась із Женні Кадін, та сказала їй: „Позич-но мені свої мітенки!..“ Жозефа розстібнула обручки й подала їх подрузі на тарілці.
— Що за смак! — сказала Карабіна. — Зовсім герцогиня! Яка сила перлів! Ви пограбували ціле море, щоб оздобити дівчину, пане герцог? — додала вона, звертаючись до присадкуватого герцога д'Ерувіля.Актриса взяла одну обручку, решту двадцять наділа на чудові руки співачці й поцілувала її.
Лусто, літературний похлібець, Ля-Пальферін та Малаґа, Масоль та Вавіне, Теодор Гальяр, один з власників найповажнішої політичної газети, доповнювали товариство. Герцог д'Ерувіль, до всіх ставлячись з вельможною ввічливістю, з графом Ля-Пальферіном привітався особливим поклоном, який, не виявляючи ні пошани, ні приязни, каже всім присутнім: „Ми — одного роду, одного племени, ми одне одного варті!“ Цей аристократичний поклін створено на розпач інтелігенції з вищої буржуазії.
Карабіна посадовила Комбаба ліворуч себе, а герцога д'Ерувіля — праворуч. Сідаліза сіла коло бразилійця, а Біксіу поруч нормандки. Малаґа примостилась поруч герцога.
О сьомій годині взялися до устриць. О восьмій покуштували, між двома стравами, замороженого пуншу. Меню цих бенькетів усім відоме. О дев'ятій годині вже точилася жвава балачка, як годиться після сорока двох пляшок різного вина, випитого між чотирнадцятьма особами. Подано десерт, жахливий квітневий десерт. Ця хмільна атмосфера сп'янила тільки нормандку, що співала різдвяної пісні. Крім цієї бідної дівчини, ніхто розуму не втратив, бо питці й жінки були обранцями вечіркового Парижу. Уми сміялися; очі, хоч і блискучі, лишилися розумними, але уста звертались до сатири, до анекдоту, до непристойности. Розмова, що точилася досі в порочному колі перегонів та коней, біржових справ, різних вартостів світських левів, порівнюваних одне до одного, та відомих скандальних історій, загрожувала стати інтимною, розбитись на групи з двох серць.
В цю хвилину, під впливом поглядів, якими Карабіна ущедряла Леона де-Лора, Біксіу, Ля-Пальферіна та дю-Тільє, заговорили про кохання.
— Добрі лікарі ніколи не говорять про медицину, справжні дворяни ніколи не говорять про предків, митці не говорять про свої твори, — сказала Жозефа, — чому-ж нам говорити про наше ремество… Я відклала виставу в Опері, щоб прийти сюди, але не за тим, певна річ, щоб тут працювати. Киньте позувати, любі друзі.
— Мова йде про справжню любов, серденько! — сказала Малаґа; — про ту любов, через яку гинуть, через яку батьків гублять, жінок з дітьми продають і до в'язниці йдуть…
— Тоді кажіть! — відказала співачка. — Не чула!
Не чула!.. Цей вираз, що трапив до словника лореток з говірки паризьких вуличних хлопчиків, становить, завдяки грі очей та обличчя цих жінок, цілу поему на їхніх устах.
— Так я, виходить, не люблю вас Жозефо? — шепнув герцог.
— Ви може й справді мене любите, — тихо відповіла йому, посміхаючись, співачка, — але я не люблю вас тією любов'ю, про яку мова зараз іде, тією любов'ю, коли світ стає чорним без коханої людини. Ви мені приємний, корисний, але не необхідний, і коли-б завтра ви мене покинули, то я мала-б трьох герцогів замість одного…
— Хіба в Парижі є любов? — сказав Леон де-Лора. — Часу не вистачає, щоб забагатіти, як-же можна віддатися справжній любові, що поглинає людину, як цукор — вода? Щоб любити, треба бути страшенно багатим, бо любов нищить людину, як ось, наприклад, нашого любого бразилійського барона. Давно вже казав я, що крайності перетинаються! дійсно закоханий нагадує євнуха, бо для нього вже не існує жінок на землі! Він таємний, він як той справжній християнин, самотній у своїй пустині! Гляньте-но на цього славного бразилійця!.. — Всі очі звернулись на Анрі Монтеса де-Монтеянос, що аж зніяковів, опинившись у центрі всіх поглядів. — Він пасеться вже цілу годину, а не знає, так як і бик не знав-би, що за сусідку в нього най… не скажу тут найвродливіша, але найсвіжіша жінка в Парижі.— Тут усе свіже, навіть риба, цим ресторація славиться, — сказала Карабіна.
Барон Монтес де-Монтеянос привітно глянув на пейзажиста й сказав: „Гаразд, п'ю за вас!“ І кивнувши Леонові де-Лора головою, поважно випив повну шклянку портвейну.
— Так ви, значить, закохані? — сказала Карабіна сусідові, отак витлумачивши його тост.
Бразилійський барон ще налив шклянку, вклонився Карабіні й знову свій тост повторив.
— За здоров'я панії, — сказала тоді лоретка так комічно, що пейзажист, дю-Тільє та Біксіу зареготали.
Бразилієць зостався поважний, мов-би брондзовий. Цей спокій обурив Карабіну. Вона чудово знала, що Монтес любить пані Марнеф, але не сподівалась такої суворої вірности, такої упертої мовчанки переможеного чоловіка. Як про коханця судять з поводження його коханки, так і про жінку частенько судять з поведінки її коханця. Гордий своєю любов'ю до Валерії та її взаємністю, барон відповідав цим заслуженим знавцям трохи іронічною посмішкою, і вигляд, до того-ж, був у нього величний: вина не зіпсували кольору його обличчя, і очі його, що виблискували темним золотом, хоронили таємницю душі. Тому Карабіна й подумала сама-собі: „Ну й жінка! Як вона заполонила це серце!“
— Це кремінь! — сказав півголосно Біксіу, що вбачав тут тільки жарт і не догадувався якої важливости надає Карабіна знищенню цієї фортеці.
Поки ці розмови, з вигляду такі легковажні, точилися праворуч від Карабіни, ліворуч між герцогом д'Ерувілем, Лусто, Жозефою, Женні Кадін та Масолем тривала суперечка про любов. Саме з'ясовували, що спричиняється до цих рідкосних явищ: жага, впертість чи любов. Жозефа, якій теорії ці дуже обридли, захотіла змінити розмову.
— Ви говорите про те, чого зовсім не знаєте. Чи хоч один з вас любив так жінку, і то жінку негідну себе, щоб змарнувати своє багатство, багатство своїх дітей, щоб продати своє майбутнє, щоб зганьбити своє минуле, щоб наражатись на каторгу, обкрадаючи державу, щоб погубити дядька й брата, щоб дозволити собі так очі зав'язати, що й не подумати навіть, що це для того їх в'яжуть, щоб не побачив він безодні, де його, для останнього жарту, штовхають! У дю-Тільє під лівою ссочкою каса, у Леона де-Лора — дотеп, Біксіу сам із себе глузував-би, як-би иншого кого полюбив так, як себе, у Масоля замість серця — міністерський портфель, у Лусто там якась порожнеча, коли він допустився, щоб його покинула пані де-ля-Бодрей, пан герцог занадто багатий для того, щоб через кохання зруйнуватися, Вовіне й лічити не варт, лихварів я виключаю з людського роду. Отже, ви ніколи не любили, ні я так само, ні Женні, ні Карабіна… А сама я тільки раз і бачила явище, яке зараз описувала. Це, — сказала вона до Женні Кадін, — наш бідний барон Гюло, про якого я збираюся оповістку дати, мов про запропащого собаку, бо хочу знайти його.
— Он воно що! — подумала Карабіна, пильно глянувши на Жозефу. — Може в пані Нурісон знайшлося дві картини Рафаеля, що Жозефа підграє мені?
— Бідолаха! — мовив Вовіне. — Він був великий, чудовий. Який стиль, які манери! Він нагадував Франсуа I. Який вулкан, і якої спритности, якого генію докладав він, щоб роздобути гроші! І там, де він зараз, він шукає їх, він їх витягає, мабуть, з мурів, що з маслаччя складені, там, у паризьких передмістях біля застав, де він, певно, ховається…
— І це ради тієї панійки Марнеф! — сказав Віксіу. — От так розпусниця!
— Вона виходить за мого приятеля Кревеля! — додав дю-Тільє.
— І безтямно закохана в мого приятеля Стейнбока! — сказав Леон де-Лора.
Ці три фрази були для Монтеса трьома пострілами в груди. Він сполотнів і такий біль відчув, аж ледве підвівся.— Мерзота ви! — сказав він. — Ви не повинні мішати ім'я чесної жінки з іменами ваших пропащих жінок. А тим більше робити з неї мету для своїх жартів.
Монтеса урвали одностайні „браво“ та оплески. Знак подали Біксіу, Леон де-Лора, Вовіне, дю-Тільє та Масоль. Всі кричали хором.
— Хай живе імператор! — гукнув Біксіу.
— Коронувати його! — крикнув Вовіне.
— Ганьба Медорові, слава Бразилії! — скрикнув Лусто.
— А, червоношкірий бароне, так ти любиш нашу Валерію? — сказав Леон де-Лора. — Не поганий у тебе смак!
— Сказав він не політично, зате чудово! — зауважив Масоль.
— Але-ж, мій любий клієнте, ти мені доручений, я твій банкір, і твоя безневинність мені шкодить.
— Ах, скажіть мені ви, людина серйозна… — звернувся бразилієць до дю-Тільє.
— Спасибі, від усього товариства, — мовив Біксіу, вклоняючись.
— Скажіть мені щось поважне!.. — додав Монтес, не зважаючи на жарт Біксіу.
— Ну, так маю честь сказати тобі, що мене запрошено до Кревеля на весілля, — відповів дю-Тільє.
— Ах, Комбаб бере пані Марнеф під оборону! — сказала Жозефа, врочисто підводячись. Вона з трагічним виглядом підійшла до Монтеса, злегка й дружньо вдарила його по голові, глянула на нього з комічним захопленням і похилила голову. — Гюло це перший приклад запеклої любови, а от і другий, — сказала вона, — та він не в лік, бо походить з тропиків!
Коли Жозефа злегка вдарила його по чолу, Монтес упав на стільця й звернувся поглядом до дю-Тільє.
— Якщо я іграшка ваших паризьких жартів, — сказав він йому, — якщо ви хотіли вивідати мою таємницю… — І він оповив стіл вогняним поясом, проймаючи всіх гостей поглядом, де палахкотіло бразилійське сонце, — то скажіть мені, на бога, — доказав благально, майже по-дитячому, — але не обмовляйте жінку, яку я люблю…
— Ну, а коли Валерія вас негідно зрадила, обдурила, обкрутила, — шепнула йому Карабіна, — і коли я доведу вам це в себе вдома, через годину, що ви тоді зробите?
— Не можу вам сказати цього тут, при цих Яго, — сказав бразилійський барон.
— Ну, так мовчіть! — відповіла вона йому, посміхаючись, — не будьте в Парижі посміховиськом найрозумніших людей, і приходьте до мене, побалакаємо…
Монтес був приголомшений.
— Докази!.. — пробурмотів він. — Не забувайте!..
— Матимеш їх за-досить, — відповіла Карабіна. — Та коли від самої підоздри в тебе голова морочиться, то я боюсь за твій розум…
— Та й уперте-ж з нього створіння, гірше, як небіжчик голандський король. Ану, Лусто, Біксіу, Масоль, ще хто? хіба не запрошено вас до пані Марнеф на сніданок післязавтра? — спитав Леон-де-Лора.
— Ja, — відповів де-Тільє. — Маю честь ще раз вам, бароне, сказати, що, коли ви випадково мали намір одружитися з пані Марнеф, то вас, як той законопроєкт, відкинуто кулею, що зветься Кревелем. Мій приятель, мій старий товариш Кревель має вісімдесят тисяч ліврів ренти, а ви, мабуть, не могли похвалитись таким багатством, бо инакше, я певен, вас уподобали-б…
Монтес слухав трохи замислено, трохи смішливо, і цей його вигляд всіх налякав. В цю мить до Карабіни підійшов головний лакей і шепнув їй, що в залі її чекає якась родичка й хоче з нею побалакати. Лоретка підвелася, вийшла й побачила пані Нурісон, завуальовану в чорне мереживо.
— Ну, чи треба мені до тебе йти, дівчинко? Клюнув він?
— Атож, матусю, пистоля так набито, аж страшно, щоб він не стрельнув, бува, — відповіла Карабіна.