Кузина Бета/XXXIV
| ◀ XXXIII | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXXIV. На Валерію помста кладеться |
XXXV ▶ |
|
Другого дня Кревель завітав до своїх дітей на той час, коли вся родина після сніданку зібралась у вітальні. Селестіна кинулась до батька на шию й тримала себе так, ніби він і вчора приходив, хоч за два роки це була його перша візита.
— Добридень, батьку, — мовив Вікторен, подаючи йому руку.
— Добридень, діти мої, — сказав поважний Кревель. — Пані баронеса, складаю до ваших ніг якнайглибшу пошану. Боже мій, як ці діти ростуть! Вони женуть нас геть, вони кажуть нам: „Діду, дай нам місця під сонцем!“ Пані графине, ваша чудова врода не в'яне! — додав він, глянувши на Гортензію. — А от і решта наших скарбів! кузина Бета, чесна діва. Та ви всі тут дуже добре виглядаєте… — сказав він, обдарувавши кожного своїм словом, яке супроводив грубим сміхом, що ледве ворушив червоні маси його тілистого обличчя.
І оглянув доччину вітальню з якоюсь зневагою.
— Люба моя Селестіно, дарую тобі свою обставу з вулиці Сосей, вона тут дуже пасуватиме. Вітальню твою треба підновити… Ах, от і шахрайко Венцеслав! Ну, так чи розумненькі-ж ми, діти мої? Треба держатись звичаїв.
— Тим, хто забув про них, — сказала Лісбета.
— Цей сарказм, моя люба Лісбето, мене вже не торкається. Я хочу, діти мої, покласти край фальшивому становищу, в якому так довго був, і як добрий батько родини, прийшов сповістити вас про своє весілля без ніяких манівців.
— Дружитись це ваше право, — сказав Вікторен, — і що-до мене, то я вертаю вам слово, яке ви дали мені, коли я дістав руку моєї любої Селестіни…
— Яке слово? — спитав Кревель.
— Що ви не дружитиметесь, — відповів адвокат. — Ви визнаєте мені справедливість, потвердивши, що я не вимагав від вас такого зобов'язання, що ви з власної охоти його на себе взяли мимо моєї волі, бо я тоді зауважив, що вам не варт себе цим зв'язувати.
— Так, пригадую, любий друже, — засоромившись, сказав Кревель. — І їй-богу, слухайте!.. любі діти, якщо ви схочете жити в згоді з панією Кревель, то ніколи не каятиметесь. Ваша делікатність, Вікторене, мене зворушує… Великодушність до моєї особи ніколи марно не згине… Ну, так чорт бери! прийміть добре свою мачуху, приходьте до мене на весілля!..
— Ви не кажете, тату, хто ваша наречена? — сказала Селестіна.
— Та це-ж бабина таємниця, — вів Кревель. — Нема-що в піжмурки гратися! Лісбета, мабуть, сказала вам…
— Любий пане Кревель, — відказала лотарингка, — єсть імена, яких тут не називають…
— Ну, це пані Марнеф!
— Пане Кревель, — суворо відповів адвокат, — ні я, ні дружина моя на цьому весіллі не будемо — не з користолюбних мотивів, бо допіру я говорив з вами цілком щиро. Так, я дуже радий буду, якщо ви знайдете щастя в цьому союзі; але я керуюся міркуваннями чести й делікатности, які ви, певно, розумієте і яких я висловити не можу, бо вони роз'ятрили-б рани, що тут ще не загоїлись…
Баронеса зробила знак графині, і та, взявши дитину на руки, сказала:
— Ну, ходімо купатись, Венцеславе! Прощайте, пане Кревель.Баронеса мовчки вклонилася Кревелеві, і Кревель не міг стримати посмішки, коли побачив, як здивувалась дитина, потрапивши під небезпеку цього несподіваного купання.
— Ви женитесь, пане, — скрикнув адвокат, коли лишився на самоті з Лісбетою, дружиною своєю та тестем, — з жінкою, що обібрала мого батька й довела його до теперішнього становища; з жінкою, що живе з зятем після того, як зруйнувала тестя, що завдає смертельного жалю моїй сестрі… І ви думаєте, що я перед усіма ухвалю ваше безумство своєю присутністю? Мені щиро шкода вас, любий пане Кревель! Ви не маєте родинного чуття, ви не розумієте солідарности й чести, що поєднує окремих членів родини. Для пристрастів немає доводів — на лихо, я це аж надто добре знаю. Люди в пристрасті глухі й сліпі. Дочка ваша Селестіна занадто свідома своїх обов'язків, щоб сказати вам хоч єдине слово ганьби.
— Ще-б пак! — мовив Кревель, бажаючи урвати цю прокурорську промову.
— Селестіна не була-б моєю дружиною, коли-б зробила хоч одне зауваження, — вів адвокат. — Але я особисто можу спробувати спинити вас край безодні, надто-ж після того, як подав вам доказ своєї незацікавлености. Певна річ, не багатство ваше, а ви сами мене турбуєте… І щоб висловити вам свої почуття, можу додати — хоч-би для того, щоб вас заспокоїти що-до вашого майбутнього шлюбного контракту — що матеріяльне становище моє не лишає нам бажати кращого…
— Завдяки мені! — скрикнув Кревель, посинівши на обличчі.
— Завдяки достаткам Селестіни, — відповів адвокат; — а коли ви жалкуєте, що дали дочці своїй, як посаг від власного імени, гроші, які не складають і половини того, що залишила їй мати, то ми готові повернути їх вам…
— Чи знаєте ви, пане зятю, — сказав Кревель, стаючи в позицію, — що пані Марнеф, прибравши моє ім'я, відповідатиме перед світом тільки за те, що робитиме, як пані Кревель?
— Це може й благородно, — сказав адвокат, — це великодушно для сердечної справи й любовного пориву, але я не знаю ні такого імени, ні закону, ні титулу, що-б міг покрити крадіжку трьохсот тисяч франків, ганебно вирваних у мого батька!.. Я одверто кажу вам, любий тестю, що ваша наречена негідна вас, що вона вас дурить, що вона безтямно закохана в мого зятя Стейнбока й сплатила його борги…
— Це я їх сплатив…
— Гаразд, — провадив адвокат, — дуже радий за графа Стейнбока, який, певно, розплатиться з вами колись; але його люблять, дуже люблять, часто люблять…
— Його люблять!.. — сказав Кревель, якого обличчя виявляло загальне схвилювання. — Це нечесно, брудно, дріб'язково, заяложено — наговорювати на жінку!.. Коли такі речі, пане, висувають, то їх доводять…
— Я дам вам докази…
— Чекаю їх…
— Позавтра, любий пане Кревель, я назву вам той день і годину, коли зможу викрити жахливу розпусту вашої майбутньої дружини…
— Гаразд, буду дуже радий, — сказав Кревель, знову себе опанувавши. — Прощайте, діти, до побачення. Прощай, Лісбето…
— Проведи його, Лісбето, — шепнула Селестіна кузині Беті.
— Так ось як ви нас покидаєте?.. — крикнула Лісбета Кревелеві.
— А, зять мій на силах зріс, у колодочки вбився! Суд, палата, юридична й політична крутня молодця з нього зробили. Ха, ха, він знає, що в ту середу я женюся, і в неділю добродій цей пропонує сказати через три дні, коли саме покаже мені, що дружина моя негідна мене. Це непогано… Іду контракта підписувати. Ходімо зі мною, Лісбето, ходімо!.. Вони нічого про це не знатимуть! Я хотів залишити Селестіні сорок тисяч франків ренти, але Гюло зараз так поводився, що навіки одвернув моє серце.
— Дайте мені десять хвилин, дядьку Кревель, почекайте мене в кареті коло ґанку, я доберу якогось приводу, щоб вийти.
— Гаразд…
— Друзі, — сказала Лісбета, заставши родину у вітальні, — я їду з Кревелем, сьогодні ввечері підписують контракт, і я зможу розказати вам про умови. Мабуть що вже в-останнє йду я до тієї жінки. Батько ваш оскаженів. Хоче вас спадщини позбавити…
— До цього його пиха не допустить, — відповів адвокат. — Він хотів володіти маєтком Пресль і з рук його не випустить, я його знаю. Хоч і будуть у нього діти, Селестіна завжди одержить половину спадщини, закон забороняє відписувати все майно… Але ці справи нічого для мене не важать, я думаю тільки про нашу честь… Ідіть, кузино, — сказав він, стискуючи Лісбеті руку, — вислухайте добре контракт.
Через двадцять хвилин Лісбета з Кревелем заходили до готелю на вулиці Барбе, де пані Марнеф у лагідній нетерплячці чекала наслідків походу, що з її наказу відбувся. Валерія, кінець-кінцем, зайнялась до Венцеслава тим чудовим коханням, що раз на життя стискує жіноче серце. Цей невдаха-митець зробився в руках пані Марнеф таким довершеним коханцем, що був для неї тим, чим вона була для барона Гюло. Валерія одною рукою держала пантофлі, а другу тримав Стейнбок, що до нього на плече вона схилила голову. Після від'їзду Кревеля вони пустилися в розмову з уривчастими словами, яка нагадує довгі літературні твори нашого часу, де на титульній сторінці написано: „Передрук заборонено“. Цей шедевр інтимної поезії цілком природньо викликав у митця жаль, який він висловив не без гіркоти:— О, яке лихо, що я жонатий, сказав Венцеслав, — бо, коли-б був почекав, як казала Лісбета, то тепер з тобою міг-би одружитися.
— Треба бути поляком, щоб бажати дружину зробити з щирої коханки! — скрикнула Валерія. — Проміняти кохання на обов'язок, втіху на нудьгу!
— Знаю я, яка ти примхлива! — відповів Стейнбок. — Хіба я не чув, що ти говорила з Лісбетою про барона Монтеса, отого бразилійця?..
— Ти хочеш звільнити мене від нього? — сказала Валерія.
— Це був-би єдиний спосіб, щоб перешкодити тобі з ним бачитись, — відповів екс-скульптор.
— Знай-же, любенький, — відповіла Валерія, — що я берегла його для себе в чоловіки, бо-ж перед тобою я ні з чим не криюся!.. Через обіцянки, що я дала цьому бразилійцеві… (о, багато раніше, ніж з тобою познайомилась, — сказала вона, відповідаючи на жест Венцеслава). Ну, так через ці обіцянки, якими він тепер мучить мене, я мушу дружитися майже нишком, бо коли він дізнається, що я за Кревеля віддаюся, то він здібен… убити мене!..
— О, що-до цього страху!.. — сказав Стейнбок із зневажливим жестом, який означував, що небезпека ця нічого не може важити для жінки, яку любить поляк.
Зауважте, що в справах відваги в поляків немає найменшої хвальби, бо вони й справді глибоко хоробрі.
— А цей дурень Кревель свято хоче впорядити й виявити на моєму весіллі свої смаки до матеріяльної пишноти! Він такої труднації мені завдає, що не знаю, як і виплутатись.
Чи могла-ж Валерія признатись тому, кого божествила, що барон Анрі Монтес після розриву з бароном Гюло перебрав у спадок привілей приходити до неї у всякий час уночі й що, не зважаючи на свою спритність, вона не змогла ще добрати приводу до сварки, де-б бразилієць лишився перед нею кругом винним? Вона аж надто знала майже дику вдачу баронову, яка дуже нагадувала Лісбетину, и тремтіла, гадаючи про цього ріо-де-жанейрського мурина. Зачувши стукіт карети, Стейнбок покинув Валерію, яку обіймав за стан, і взяв газету, так що застали його геть заглибленим у читання її. Валерія ретельно вишивала пантофлі своєму нареченному.
— Як на неї наговорюють! — шепнула Лісбета Кревелеві на порозі, показуючи на цю картину. — Гляньте на її зачіску! Хіба вона розпатлана? Послухати Вікторена, так ви трохи не накрили голубків у їхньому гніздечку.
— Люба Лісбето, — відповів Кревель у позиції, — чи бачиш, щоб обернути Аспазію в Лукрецію, досить розбудити в ній пристрасть!..
— Чи-ж не казала я вам, — вела Лісбета, — що жінки люблять таких гладких розпусників, як ви?
— Крім того, це й невдячно було-б з її боку, — сказав Кревель, — бо скільки-ж грошей втелющив я сюди? Тільки Ґрендо та я про це знаємо!
І показав на сходи. В опорядженні цього готелю, що його Кревель за свій уважав, Ґрендо пробував змагатися з Клереті, модним архітектом, якому герцог д'Ерувіль доручив Жозефин будинок. Але Кревель, нездатний зрозуміти мистецтво, хотів, як і всі буржуа, витратити певну, наперед визначену, суму. Під тиском кошторису Ґрендо не міг здійснити своєї архітектурної мрії. Різниця між Жозефиним готелем і готелем на вулиці Барбе була та сама, що й між оригінальною та вульгарною річчю. Те, чим захоплювались у Жозефи, ніде не можна було побачити; те, що блищало в Кревеля, можна було купити скрізь. Ці розкоші були відділені одне від одного рікою мільйона. Одиноке свічадо коштує шість тисяч франків, а свічадо, що виробляє фабрикант — п'ятсот франків. Справжня люстра Буль доходить на прилюдному торгу трьох тисяч франків, а відлити таку-ж люстру за моделлю можна за тисячу-тисячу двісті франків; перша в археології є те саме, що картина Рафаеля в малярстві, друга — це її копія. Що варта для вас копія з Рафаеля? Кревелів готель був, отже, чудовим зразком дурної пишноти, так як Жозефин — найкращим взірцем мистецького помешкання.
— Маємо війну, — сказав Кревель, підходячи до нареченої.
Пані Марнеф подзвонила.
— Сходіть по пана Бертьє, — сказала вона лакеєві — і без нього не вертайтесь. Коли-б тобі повелося, татку, — сказала вона, обіймаючи Кревеля, — ми-б затримали моє щастя й улаштували запаморочливе свято; та коли вся родина противиться весіллю, друже мій, то пристойність вимагає зробити його тихцем, надто-ж коли наречена — вдова.
— А я, навпаки, хочу блиснути розкішшю часів Луї XIV, — сказав Кревель, якому з певного часу вісімнадцяте століття почало здаватися дрібним. — Я замовив нові карети; буде карета про пана й карета про пані, два гарні купе, коляса, пишний берлин з чудовим сидінням, що тремтить, як пані Гюло.
— Ах, я хочу?.. Значить, ти вже не будеш моїм ягнятком? Ні, ні. Серце моє, ти зробиш по моїй волі. Сьогодні ввечері підпишемо між нами контракта. Потім у середу одружимось офіційно, як належить, але нишком, як казала моя бідна мама. До церкви підемо пішки в звичайній одежі й відправимо службу без хору. За свідків у нас будуть Стідман, Стейнбок, Віньйон та Масоль, все люди інтелігентні, які до мерії прийдуть мов-би випадково і які пожертвують для нас тим, що вистоять відправу. Твій колега повінчає нас о дев'ятій годині вранці, як виняток. Відправа буде о десятій, об одинадцятій з половиною ми вже тут снідатимемо. Я обіцяла нашим гостям, що з-за столу встанемо тільки ввечері… У нас буде Біксіу, твій старий товариш по службі дю-Тільє, Лусто, Вернісе, Леон Лора, Верну, цвіт інтелігенції — вони не знатимуть, що ми побрались, ми їх поморочимо, трохи вип'ємо, і Лісбета з нами буде; я хочу, щоб вона оповістила про весілля, Біксіу мусить загадувати їй загадки і… провчити її.
Цілих дві години Валерія теревенила різні вигадки, аж у Кревеля з'явилося таке справедливе міркування: „Як-то може така весела жінка та бути розпусницею? Пустунка — це так, а щоб зіпсута… де вже там!“
— Що-ж твої діти про мене казали? — спитала Валерія в Кревеля, затримавши його коло себе на канапці, — багато страшного?
— Вони кажуть, — відповів Кревель, — що ти любиш Венцеслава злочинно — це ти, суща чеснота!
— Авже-ж, що люблю мого Венцеславка! — скрикнула Валерія, покликала до себе митця, взяла його за голову та й поцілувала в чоло. — Бідного хлопчика без підтримки, без грошей, зневаженого від тієї жирафи морков'яної масти! Що-ж поробиш, Кревелю? Венцеслав — це мій поет, і я люблю його привселюдно, як ніби це дитина моя! Оті чесні жінки вбачають погане скрізь і в усьому. Що-ж, виходить, вони з чоловіками тільки на погане здатні? А я, як ті пещені діти, що їм ніколи ні в чому не відмовляли — цукерки мене вже аж ніяк не хвилюють. Бідні жінки, шкода мені їх!.. І хто-же це мене так бештав?
— Вікторен, — сказав Кревель.
— Та чого-ж ти не заткнув дзьоба цьому судовому папузі мамусиними двомастами тисячами франків?
— Ах, баронеса втекла, — сказала Лісбета.
— Хай бережуться, Лісбето, — сказала пані Марнеф, нахмуривши брови, — або вони приймуть мене в себе, і добре приймуть, і прийдуть усі до своєї мачухи, або я їх скручу (перекажи їм від мене) ще краще, ніж барона… Я хочу бути лихою, кінець-кінцем! Слово чести, мені здається, що добра тілько злом доб'єшся!
О третій годині добродій Бертьє, наступник Жардо, зачитав шлюбний контракт після короткої наради з Кревелем, бо де-які артикули в ньому залежали від поведінки подружжя молодих Гюло. Кревель відступав своїй нареченій майно, що складалося: 1) з сорока тисяч франків ренти в паперах, які були зазначені; 2) з готеля й усієї обстави, що в ньому була, і 3) з трьох мільйонів грошима. Крім того, він робив своїй майбутній дружині всі дозволені законом дарунки; звільнив її від будь-якого опису; а в разі смерти одного з них, якщо не матимуть дітей, вони обопільно віддавали одне одному все майно, рухоме й нерухоме. Цей контракт зводив багатство Кревелеве до двох мільйонів франків капіталу. Коли-б у нього були діти від нової дружини, то частка Селестінина повинна була-б скоротитись до п'ятьсот тисяч франків, зважаючи на майно, передане Валерії. Це була приблизно дев'ята частина його теперішнього достатку.
Лісбета вернулась обідати на вулицю Луї Великого з розпачем на обличчі. Вона пояснила, розтлумачила шлюбний контракт, але Селестіна, як і Вікторен, видалися їй нечулими до цієї руїнницької новини.
— Ви розгнівили свого батька, діти мої! Пані Марнеф заприсяглася, що ви приймете в себе дружину пана Кревеля й що ви прийдете до неї, — сказала вона.
— Ніколи! — сказав Гюло.
— Ніколи! — сказала Селестіна.
— Ніколи! — скрикнула Гортензія.
Лісбету взяло бажання зломити погордість усіх Гюло.
— Здається, вона має зброю проти вас!.. — відповіла вона. — Я не знаю ще, в чому річ, але довідаюсь… Вона натякала на якусь історію з двомастами тисячами франків, що торкається Аделіни.
Баронеса Гюло злегка відхилилась на канапі, де вона сиділа, і страшні конвульсії засмикали її.
— Ідіть до неї, діти мої!… — крикнула баронеса. — Прийміть ту жінку! Пан Кревель — негідник, він варт найгіршої кари!… Скоріться тій жінці… Ох, страхіття, вона все знає!
Після цих слів, сказаних із слізьми, з риданнями панії Гюло достало сили піти до себе в кімнату, спираючись на руки дочці та Селестіні.
— Що все це значить? — скрикнула Лісбета, лишившись на самоті з Віктореном.
Адвокат, остовпівши на місці з причин цілком зрозумілих, не чув Лісбети.
— Що тобі, Вікторене?
— Мене жах узяв! — сказав адвокат, якого обличчя стало загрозливим. — Лихо тому, хто займе мою матір, тут я вже вагатись на буду! Якби міг, я розчавив-би цю жінку, як гадюку… Ах, вона важить на життя й на честь моєї матери!..
— Вона сказала — тільки мовчи про це, любий Вікторене, — вона сказала, що скрутить вас іще гірше, ніж вашого батька… Вона просто попрікнула Кревеля за те, що він не заткнув вам рота таємницею, яка так налякала Аделіну.
Послали по лікаря, бо стан баронесин гіршав. Лікар написав їй опійного середника, і Аделіна, випивши ліки, запала в глибокий сон; але всю родину опанував гнітючий жах. Другого дня раненько адвокат рушив до суду й зайшов по дорозі до поліційної префектури, де став благати Вотрена, начальника охоронної поліції, щоб прислав йому пані де-Сент-Естев.
— Нам заборонено, пане, втручатись у ваші справи, але пані де-Сент-Естев перекупка, вона до ваших послуг, — відповів славетний начальник.
Вернувшись додому, бідний адвокат довідався, що розум його матери в небезпеці. Доктор Біаншон, доктор Лярабі та професор Анґар ухвалили на консиліумі вдатись до героїчних заходів, щоб одвернути від голови кров. В ту хвилину, як Вікторен слухав докладні пояснення доктора Біаншона, що сподівався втишити підступ, хоч колеги його на це й не надіялись, лакей оповістив адвокатові клієнтку, пані де-Сент-Естев. Вікторен покинув Біаншона на півслові й побіг униз сходами, як божевільний.
— Може у вас у домі є джерело пошесного божевілля? — сказав Біаншон, вернувшись до Лісбети.
Лікарі пішли, залишивши студента, якому доручили доглядати пані Гюло.
— Ціле чесне життя!.. — це були єдині слова, що промовила хвора після катастрофи.
Лісбета не відходила від Аделіниного ліжка, вона її доглядала, і молоді жінки не могли нею нахвалитись.
— Ну, люба пані де-Сент-Естев! — сказав адвокат, провівши страшну стару до кабінету та ретельно замкнувши двері, — як наші справи?
— Ну, любий друже, — сказала вона, дивлячись на Вікторена холодно й іронічно, — чи зібралися вже ви з думками?..
— Ви вже почали?..
— Ви п'ятдесят тисяч франків даєте?..
— Так, — відповів Гюло-син, — бо треба поспішати. Знаєте, що одним своїм словом ця жінка поставила під загрозу життя й розум моєї матери? Так починайте!
— Почали вже! — відказала стара.
— Ну?.. — судорожно спитав Вікторен.
— Ну, так вас видатки не лякають?
— Навпаки.
— Бо вже витрачено двадцять три тисячі франків.
Гюло-син дурнувато глянув на Сент-Естев.
— Та чи ви недотепа? А ще й зірка судова! — сказала стара. — За ці гроші ми маємо совість однієї покоївки та картину Рафаеля, це недорого…
Гюло таки лишився приголомшений і широко розплющив очі.
— Ну, — вела Сент-Естев, — ми підкупили Рену Тузар, від якої в пані Марнеф немає секретів…
— Розумію…
— Та коли ви скупитесь, то кажіть!..— Я все заплачу, — відповів він, — продовжуйте. Мати казала мені, що ці люди варті найгіршої кари…
— Тепер уже не колесують, — сказала стара.
— Ви відповідаєте мені за успіх?
— Покладіться на мене, — відповіла Сент-Естев. — Ваша помста прокидається.
Вона глянула на годинника, годинник показував шосту.
— Ваша помста вдягається, огнища в Роше-де-Канкаль розпалені, коні біля карет б'ють копитами, залізо моє розпікається. Ах, я знаю вашу пані Марнеф, як своїх п'ять пальців! Все наготовлено, що там! Примана в пастці лежить, завтра скажу вам, чи отруїлась миша. Сподіваюсь! Прощайте, сину мій.
— Прощайте, пані.
— Ви знаєте англійську мову?
— Так.
— Бачили „Макбета“ по-англійському?
— Так.
— Ну, сину мій, ти будеш королем! Тоб-то спадкоємцем! — мовила ця жахлива шекспірівська відьма, яка, здавалось, Шекспіра знала. Вона покинула спантеличеного Гюло на порозі кабінету. — Не забувайте, що завтра доповідь! — сказала вона з ґречністю завзятої позивачки. Вона побачила, що прийшло двоє одвідувачів, і хотіла справити перед ними за якусь графиню Пембеш.