Кузина Бета/XXI
| ◀ XX | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXI. Що творить великих митців |
XXII ▶ |
|
В прюнелевих чобітках, у сірих шовкових панчохах, у розкішній леватиновій сукні, гладенько зачісана, в гарненькому капелюхові з чорного оксамиту на жовтій отласній підбивці, ішла Лісбета на вулицю Сен-Домінік через бульвар Інвалідів та й міркувала, чи пощастить їй заволодіти сильною душею Гортензії, зважаючи на її розгубленість, та чи сарматська непостійність Венцеслава — ще й у тих обставинах, коли такі характери на все здібні, — дозволить їй похитнути його любов?
Гортензія з Венцеславом займали перший поверх будинку на розі вулиці Сен-Домінік та Площі Інвалідів. Помешкання це, що колись гармонувало з медовим місяцем, тепер мало наполовину свіжий, наполовину збитий вигляд, який треба назвати осінню обстави. З молодих нечупари, вони псують усе навколо несвідомо й ненавмисно, так само як надуживають і коханням. Захоплені сами собою, вони мало турбуються майбутнім, яке пізніше завдає матері родини великого клопоту.
Лісбета застала Гортензію, коли та власноручно одягала маленького Венцеслава, якого зразу-ж вирядили до саду.
— Добридень, Бето, — сказала Гортензія, що сама відчинила кузині двері.
Куховарка пішла на базар, а покоївка, що була й за няньку, прала.— Добридень, дитино моя, — відповіла Лісбета, цілуючи Гортензію. — А Венцеслав у своєму ательє? — спитала тихо.
— Ні, вдома; він розмовляє у вітальні із Стідманом та Шанором.
— Ми можемо побути сами? — спитала Бета.
— Ходімо до мене в кімнату.
Кімната ця була оббита ситцем у рожеві квітки з зеленим листом на білому полі, що злиняв від сонця, як і килим. Завіси давно вже не прано. В повітрі чути було дим цигарки Венцеслава, що, ставши вельможністю в мистецтві й природжений дворянин бувши, трусив тютюновий попіл на ручки крісла, на найкращі речі, як коханець, якому все прощається, як багач, що не визнає буржуазного клопоту.
— Ну, поговорімо про твої справи, — мовила Лісбета, бо кузина її мовчала, вмостившись у кріслі. — Та що тобі? Ти щось блідненька, моя люба.
— З'явилося дві нові статті, до мого бідного Венцеслава загудили; я читала їх, але від нього ховаю, бо він геть занепаде духом. Пам'ятника маршалові Монкорне вважають за зовсім поганий. Про барельєфи висловлюються прихильно, — це щоб з жорстоким лицемірством похвалити орнаментистський хист Венцеслава та ще дужче підкреслити думку, що справжнє мистецтво не про нього! Я благала Стідмана сказати мені правду, і він зовсім пригнітив мене, признавшись, що його думка збігається з думкою митців, критики та публіки. „Якщо Венцеслав, сказав він мені отам у саді перед сніданком, не виставить наступного року шедевру, то йому доведеться покинути велику скульптуру й держатися ідилій, фігурок, коштівних виробів та ювелірного діла!“ Цей вирок був для мене дуже болючий, Венцеслав ніколи на це не згодиться, він почуває свою силу, в нього стільки прекрасних ідей…
— Та не ідеями-ж платити постачальникам, — зауважила Лісбета, — весь час я йому це товкла… Грошей треба. А гроші здобудеш тільки за готові речі, які ще мусять подобатись буржуа, щоб їх купували. Коли прожити треба, то хай краще в скульптора на варстаті буде модель свічника, попільнички, стола, ніж група чи статуя, бо оте всім потрібне, а аматора на групу та його грошей місяцями чекати треба…
— Твоя рація, добра моя Лісбето, скажи-ж йому це, бо я не зважусь… Крім того, — він і Стідману це сказав, якщо він візьметься до орнаментів, до дрібної скульптури, то муситиме відмовитись від Інституту й великих творів, і тоді ми втратимо триста тисяч франків за роботи, обіцяні нам у Версалі, у паризькому самоврядуванні та від військового міністерства. От що відбирають у нас ті жахливі статті, писані під впливом конкурентів, що хочуть перехопити наші замовлення.
— А все це не те, про що ти мріяла, бідна киценько! — сказала Бета, цілуючи Гортензію в чоло, — тобі хотілося дворянина, що-б вів перед у мистецтві, що-б стояв на чолі скульпторів… Але це — поезія, чи бачиш… Для цієї мрії треба п'ятдесят тисяч ренти, а ви маєте тільки дві тисячі чотириста, поки я жива, три тисячі після моєї смерти.
Гортензії до очей підступили сльози, і Бета злизала їх поглядом, як та кішка молоко.
Ось коротка історія їхнього медового місяця, яка може взагалі буде корисна для митців.
Моральна праця, полювання в горішніх ділянках розуму належить до найбільших поривів людини. В мистецтві — а під цим словом треба розуміти всі витвори думки, — слави найбільше варта сміливість, про яку загал і не догадується і яку отут може вперше з'ясовується. Під страшним тиском злиднів Венцеслав, якого Бета тримала в становищі тих коней, що їм наочники одягають, щоб не дивились вбік од дороги, якого підхльоскувала ця сувора дівчина — втілення Необхідности й покори перед Долею, — перейшов, хоч від природи був поет і мрійник, від задуму до виконання, сам для себе непомітно перескочивши через безодні, що відділяють ці півкулі Мистецтва. Міркувати, мріяти про прекрасні твори, задумувати їх — це чудово. Це однаково, що курити чарівні цигари чи жити куртизанкою, що знає тільки свої фантазії. Твір з'являється тоді в дитячій граційності, в радісному безумстві народження, з пахучими кольорами квіток та швидкоплинним соком наперед смакованого овочу. Оце Задум та його радощі. Той, хто вміє висловити свій план, уже вважається за людину надзвичайну. Цю здібність мають усі митці та письменники. Але зробити! але породити! але пильно виховати дитину, вкладати її нагодовану вдосталь що-вечора спати, цілувати її що-ранку з невичерпною матерньою любов'ю, змивати з неї бруд, прибирати її сто разів у найкращі одежі, що вона дере раз-у-раз, і не боятись конвульсій цього божевільного життя та творити з нього одухотворений шедевр, що промовляє для всякого погляду в скульптурі, для всякого розуму в літературі, для всякого спогаду в малярстві, для всякого серця в музиці, — оце Виконання та його муки. Рука мусить працювати весь час і весь час коритися думці. Але думка не завжди має до послуг творчі засоби, як не буває постійна й любов.
Цю звичку до творчости, цю невтомну материнську любов, яка творить матір (цей природній шедевр, що його так глибоко зрозумів Рафаель!), словом, цю здібність до мізкового материнства, яку так важко здобути, втратити надзвичайно легко. Надхнення — це Випадковість Генія. Воно не стежкою вузькою біжить, а в повітрі шугає й знімається недовірливо, як той ворон, у нього немає стрічки, що за неї поет міг-би його схопити, волосся його полум'яне, воно тікає, як білі й рожеві фламінго, розпач усіх мисливців. Отже, праця — це виснажлива боротьба, якої бояться і в якій кохаються прекрасні й могутні натури, що часто в ній і гинуть. Один великий сучасний поет казав про свою жахливу працю: „Беруся до неї з розпачем, кидаю її з тугою“. Хай-же загал це тямить! Коли митець не кидається бездумно в свій твір, як Куртій у прірву, як салдат на фортецю, коли не працює він у цьому кратері, як шахтер під завалою, коли він, нарешті, споглядає на труднощі, замість перемагати їх одну по одній, як казкові коханці, що за-для своїх принцес поборюють облудні чари, — то твір лишається недокінчений, він гине в глибу ательє, де творити вже неможливо, і митець на власні очі бачить конання свого хисту. Росіні, цей рідний Рафаелеві геній, буде цьому за разючий приклад, коли порівняти його вбогу юність із достатками дозрілих літ. Тому й здобувають однакову винагороду, однакову славу й ті самі лаври великі поети та великі воєводи.
Венцеслав, натура мрійлива, стільки енергії поклав на творчість, науку та працю під деспотичним проводом Лісбети, що любов та щастя спричинились у ньому до реакції. Справжня вдача його знову виявилась. Лінощі та недбальство, сарматська млявість знову посіли в його душі звиклі місця, звідки вигнала була їх вчительська різка. Перші місяці митець був захоплений коханням до дружини. Гортензія з Венцеславом віддалися чарівним пустощам законної, щасливої, безтямної пристрасти. Гортензія тоді сама відвертала Венцеслава від усякої праці, пишаючись перемогою над суперницею своєю — Скульптурою. Взагалі жіночі пестощі заглушають Музу й знесилюють дику, брутальну міць працівника. Минуло з півроку, і пальці скульпторові розучились тримати різьця. А коли потреба працювати відчулась, коли принц Вісембурзький, голова комітету для підписки, зажадав побачити статую, Венцеслав промовив славетні ледарські слова: „Зараз почну!“ І заколисав свою любу Гортензію облудними словами, пишними планами митця-курія. Гортензія подвоїла любов до свого поета, вона вже уявляла величну статую маршала Монкорне. Монкорне мусів бути ідеалом відваги, типом кіннотчика, втіленням хоробрости в дусі Мюрата. Та глянувши на цю статую, кожен зрозуміє всі перемоги Імператора! А яке виконання! Оливець був послужливий, він не відставав від слів.
Замість статуї з'явився маленький чарівний Венцеслав.
Тільки-но справа доходила до того, щоб іти до ательє в Ґро-Калью, ліпити глину та робити макет, тоді то годинник, що для принца робився, вимагав присутности Венцеслава в ательє Флорана та Шанора, де різьблено фігури; то день був сірий і похмурий; сьогодні ділові візити, завтра родинний обід, не згадуючи вже про кепський настрій і нездужання та тих, нарешті, днів, коли треба з коханою жінкою попустувати. Маршал принц Вісембурзький мусів розгніватись, щоб одержати модель, і заявити, що відмовиться від свого рішення. Тільки після безлічи докорів та сили гострих слів комітет підписників добився побачити модель. З роботи Стейнбок раз-у-раз приходив видимо стомлений, скаржився на цю мулярську працю та фізичну свою кволість. Цей перший рік подружжя жило в певнім достатку. Графиня Стейнбок, що нестямилась від свого чоловіка й радощів задоволеної любови, проклинала військового міністра; вона пішла до нього й заявила, що великі твори не можна виробляти так, як гармати, й що держава, за прикладом Луї XIV, Франсуа I та Леона X, мусить служити генію. Бідна Гортензія гадала, що тримає в своїх обіймах справжнього Фідія, і ставилася до свого Венцеслава з материнською вибачливістю жінки, що любов свою доводить до обожнення. „Не поспішай, казала вона чоловікові, все майбутнє наше в цій статуї, не хапайся з нею, зроби шедевр“. Вона приходила до ательє. Закоханий Стейнбок гаяв з дружиною п'ять годин із семи, описуючи їй статую, замість робити її. Півтора роки поклав він на цей, капітальний для нього твір.
Коли гіпс відлито і модель з'явилась на світ, бідолашна Гортензія, що була свідком величезних зусиль свого чоловіка, знеможеного притомою, що знесилює тіло, руки й пальці скульпторові, — Гортензія визнала твір чудовим. Батько її, що на скультурі не знався, і баронеса, ще більше нетямуща, повірили, що це справді шедевр; військовий міністр, якого вони сами привели, теж був задоволений під їхнім впливом з того гіпса, що стояв окремо, у відповідному освітленні, на ефектному тлі зеленого полотна. Леле! На виставці 1841 року цього ідола, так швидко зведеного на п'єдестал, зустрінуто одностайною огудою, навіть обуреним шиканням та глузуванням. Стідман хотів з'ясувати своєму другові справжнє становище — його обвинуватили в заздрощах. Так само криками заздрощів були для Гортензії і газетні статті. Тоді Стідман, хлопець достойний, добився статтів, де критиків заперечено, де зауважено, що скульптори так змінюють свої твори, обробляючи їх з гіпса на мармур, що виставляють звичайно тільки мармур. „Переходячи від проєкту в гіпсі до статуї, виконаної в мармурі, писав Клод Віньйон, можна споганити шедевр або зробити з поганого велике. Гіпс — це рукопис, а мармур — книга“.
За два з половиною роки Стейнбок зробив статую і дитину. Дитина була гарна на диво, а статуя гидка.
Годинник, зроблений для принца, та статуя оплатили борги молодого подружжя. На той час у Стейнбока вже звичкою стало з'являтись у світі, на виставках, у італійців; він чудово говорив про мистецтво й підтримував перед світськими славу великого митця своєю мовою, своїми критичними поясненнями. У Парижі є геніяльні люди, що все життя своє тільки висловлюються й задовольняються отакою салонною славою. Стейнбок, наслідуючи цих чарівних євнухів, з дня на день більшу відразу почував до праці. Починаючи якусь роботу, він думав про всі труднощі її, через те духом занепадав і воля його слабнула. Надхнення, оте розумове з походження шаленство, тікало щосили, побачивши цього хворого коханця.Скульптура, як і драматичне мистецтво, є заразом найважче і найлегше з усіх мистецтв. Скопіюйте модель, і твір виконано; але вдихнути в нього душу, дати тип, відтворюючи чоловіка чи жінку — це подвиг Прометея. Такі досягнення під ліком у аналах скульптури, як під ліком і поети в історії людськости. Мікель-Анджело, Мішель Коломб, Жан Ґужман, Фідій, Праксітель, Поліклет, Плюже, Канова, Альберт Дюрер — це брати Мільтона, Вірґілія, Данте, Шекспіра, Тассо, Гомера та Мольєра. Подвиг цей такий грандіозний, що однієї статуї досить для безсмертя людини, як досить було Фіґаро, Ловеласа, Манон Леско, щоб увічнити Бомарше, Річардсона та абата Прево. Поверховні люди (а серед митців їх аж надто багато) кажуть, що скульптура існувала тільки голизною, що вона вмерла разом з Грецією, що з сучасним одягом вона неможлива. Передусім, давні створили чудові статуї, цілком загорнуті в покривала, як от Полімінія, Юлія, то-що, а ми не знайшли й десятої частини їхньої вмілости. Потім, хай справжні прихильники мистецтва подивляться у Флоренції на „Мислителя“ Мікель-Анджело та в Майнському соборі на „Божу матір“ Альберта Дюрера, що створив із чорного дерева живу жінку під потрійним убранням і таке пишне, таке м'яке волосся, яке чи й доводилось зачісувати колись покоївці; хай підуть туди нетямущі, і всі хай визнають, що геній здібен пройняти думкою одежу, зброю, сукню й оживити під ними тіло так само, як людина позначає свою зовнішність своєю вдачею та життьовими звичками. Скульптура є невпинне здійснення того, що один і єдиний раз названо в малярстві ім'ям Рафаеля! Розв'язання цієї жахливої проблеми полягає тільки в невпинній, постійній праці, бо матеріяльні труднощі мусять бути так переможені, рука має бути така вправна, звична й слух'яна, щоб скульптор міг боротися віч-на-віч з тією духовною натурою, яку треба відтворити в матеріялі. Якби Паґаніні, що в нього душа промовляла струнами скрипки, перестав на три дні вправлятися, він втратив-би, як сам висловлювався, регістр свого струменту; цим він означував єдність дерева, смика, струн та себе самого; коли-б ця єдність розбилася, він зразу став-би звичайним скрипалем. Невпинна праця є закон мистецтва так само, як і життя, бо мистецтво — це ідеальна творчість. Тому великі митці й справжні поети не чекають ні замовлень, ні покупців, вони творять сьогодні, завтра, завжди. З цього повстає та звичка до праці, та постійна обізнаність із труднощами, що підтримує їхнє співжиття з Музою, з її творчими силами. Канова жив у своєму ательє, як і Вольтер у своєму кабінеті. Гомер та Фідій теж, певно, так жили.
Венцеслав Стейнбок теж був на тернистому шляху, яким ті великі люди пройшли і який веде на Альпи Слави, коли Лісбета прикувала його до мансарди. Щастя в особі Гортензії привело поета до лінощів, нормального стану всіх митців, бо лінощі їхні мають роботу. Це радощі баші в гаремі: вони пестять ідеї, упиваються п'яними джерелами розуму. Великих митців на зразок Стейнбока справедливо називають „Мрійниками“. Ці курці опіуму завжди потрапляють у скруту, хоч під впливом невблаганних обставин вони стали-б великими. Проте, ці напівмитці з себе чарівні, їх люблять, їх ущедряють похвалами, ставлять вище за справжніх митців, яким закидають індивідуалізм, дикість і непокору світським законам. Ось чому. Великі люди належать своїм творам. Їхня окремішність, їхня відданість праці здається дурням егоїзмом, бо їх теж хотіли-б бачити, в костюмах фертиків і в тому становищі, якого вимагають так звані світські обов'язки. Хотіли-б, щоб африканські леви були розчісані та напахчені, як болонка в маркізи. Ці люди, в яких рівних мало і які з ними рідко здибаються, бувають надзвичайно самотні; вони стають незрозумілі для більшости, що складається, як відомо, з дурнів, заздрісників, неуків та посередностів. Чи зрозуміла тепер роля жінки коло цих грандіозних винятків? Та жінка мусить бути такою, як Лісбета була п'ять років, і давати, крім того, любов лагідну, обережну, завжди готову, завжди радісну.
Гортензія, просвітлена своїм материнським стражданням, здушена жахливими нестатками, надто пізно примітила помилки, що вона мимоволі вчинила через свою надмірну любов; та вона була гідною дочкою своєї матери, і серце її гнітилось на думку, що вона мучитиме Венцеслава; вона занадто любила, щоб бути катом свого любого поета, але бачила вже той недалекий час, коли злидні обпадуть її, сина її і чоловіка.
— А, що там, моя мала́, — сказала Бета, бачивши сльози, що підступили до прекрасних очей її двоюрідної кузини, — не варто побиватися. За цілу шклянку сліз не дадуть і тарілку супу! Скільки вам треба?
— Та тисяч п'ять-шість франків.
— У мене є од сили три тисячі, — сказала Лісбета. — Що зараз робить Венцеслав?
— Йому пропонують зробити вкупі з Стідманом десертний посуд для герцога д'Ерувіля за шість тисяч франків. Тоді Шанор береться сплатити чотири тисячі франків, що ми винні Леонові Лора та Брідо, це борг чести.
— Як, ви одержали гроші за статую і за барельєфи на пам'ятнику маршалові Монкорне, а боргу цього не сплатили?
— Але-ж, — сказала Гортензія, — ми вже три роки витрачаємо по дванадцять тисяч франків, а прибуток у мене сто луї. Пам'ятник маршалові, коли відкинути видатки, дав нам не більше, як шіснадцять тисяч франків. Справді, якщо Венцеслав не працюватиме, я не знаю, що з нами буде. Ах, коли-б я могла вивчитись робити статуї, як-би я глину ліпила! — сказала вона, витягуючи свої прекрасні руки.
Як бачимо, Гортензія в заміжжі виправдала те, що можна було сподіватися від неї, як була дівчиною. Очі її іскрились; у жилах її текла палка, залізиста кров, їй тяжко було, що вся енергія її іде на дитину.
— Ах, люба моя кізонько, розумній дівчині слід віддаватися за митця тільки тоді, коли він багатство вже здобув, а не тоді, коли ще тільки має здобути.
В цю хвилю почулися кроки та гомін Стідмана й Венцеслава, що проводили Шанора; незабаром Венцеслав з'явився із Стідманом до кімнати. Стідман, яким цілком заволоділо товариство журналістів, видатних артисток та знаменитих лореток, був елегантний молодик, якого Валерії хотілось у себе бачити і з яким Клод Віньйон уже її познайомив. У Стідмана як-раз кінчився звязок із славетною панією Шонц, що одружилася тому кілька місяців і виїхала в провінцію. Валерія з Лісбетою, знаючи про цей розрив від Клода Віньйона, визнали за потрібне притягти друга Венцеслава на вулицю Вано. Стідман з пристойности рідко бував у Стейнбоків, а при знайомстві його з Валерією Лісбети не було, то-ж побачила вона його зараз уперше. Пильно оглядаючи славетного митця, вона постерегла, що він кинув на Гортензію кілька поглядів, з яких догадалася, що його можна буде дати в розраду Гортензії, якщо Венцеслав її зрадить. Стідман справді гадав, що не будь Венцеслав йому приятель, з Гортензії, молодої і розкішної графині, була-б чудова коханка; через це бажання, противне його чесності, він і уникав цього дому. Лісбета примітила ту багатозначну ніяковість, що гнітить чоловіків при жінці, з якою їм не вільно кокетувати.
— А молодик цей з себе дуже гарний, — шепнула вона на вухо Гортензії.
— Ах, ти гадаєш? — відповіла вона. — Я ніколи цього не помічала…
— Стідмане, мій славний, — мовив Венцеслав на вухо товаришеві, — ми одне одного не соромимось, — ну, так нам треба побалакати про справи з цією старою дівчиною.
Стідман уклонився кузинам і вийшов.— Умовились, — сказав Венцеслав, провівши Стідмана, — але на цю роботу треба півроку, а тим часом треба прожити.
— У мене діяманти є! — скрикнула молода графиня Стейнбок у величному пориві люблячої жінки.
Сльози підступили Венцеславу до очей.
— О, я працюватиму, — відповів він, сівши коло дружини та взявши її до себе на коліна. — Робитиму різне начиння, весільні кошики, брондзові групи…
— Але-ж, любі дітки, — сказала Лісбета, — ви знаєте, що ви — мої спадкоємці, і я лишу вам, повірте, добрі гроші, особливо як ви допоможете мені одружитися з маршалом; коли нам швидко з цим пощастить, я візьму вас до себе на утримання, вас і Аделіну. Ах, як-би ми щасливо вкупі жили! Тимчасом послухайтесь мого довгого досвіду. Не вдавайтеся до ломбарду, це загибель для позичальників. Завжди, скільки я знаю, їм підчас перезастави грошей бракує на відсотки і все гине. Я можу дістати вам у позику грошей по п'ять відсотків під звичайну розписку.
— Ах, це нас урятувало-б! — сказала Гортензія.
— Ну, мала моя, хай тоді Венцеслав сходить до особи, що зробить йому цю послугу на моє прохання. Це пані Марнеф; якщо полестити їй — бо вона пихувата, як і всі вискочні — то вона залюбки визволить вас із скрути. Сходи до неї, люба Гортензіє.
Гортензія глянула на Венцеслава таким поглядом, як засуджені на страту, мабуть, дивляться, сходячи на ешафот.
— Клод Віньйон уже познайомив з нею Стідмана, — відповів Венцеслав. — Це дуже приємний дім.
Гортензія похилила голову. Те, що вона почувала, можна пояснити одним словом, — це був не біль, а хвороба.
— Але, люба моя Гортензіє, треба-ж учитися жити! — скрикнула Лісбета, розуміючи красномовний рух Гортензії. — А то ти теж, як і мати твоя, опинишся в порожній кімнаті, де плакатимеш, як Каліпсо після розлуки з Улісом, та ще й у таких літах, коли Телемака вже не буває!.. — додала вона, повторюючи дотеп пані Марнеф. — На людей треба дивитись, як на струмент, що ним користуєшся, береш його й кидаєш по потребі. Використайте-ж, дітки, пані Марнеф, потім викините її. Чи ти боїшся, що Венцеслав, який божествить тебе, захопиться тією жінкою, років на п'ять проти нього старшою, зів'ялою, як в'язка люцерни, і…
— Я краще свої діяманти заставлю, — сказала Гортензія. — О, не йди туди нізащо, Венцеславе!… Це пекло…
— Її правда! — сказав Венцеслав, цілуючи дружину.
— Спасибі, друже, — відповіла молода жінка, нестямлячись від щастя. — Бачиш, Лісбето, дружина мій — янгол; він не грає, ходимо ми скрізь укупі, і коли-б він ще працювати почав — ні, це вже завелике для мене щастя. Чого-б це нам іти до коханки нашого батька, до жінки, що руйнує його і смертельної муки завдає нашій героїчній мамі?..
— Дитино моя, не там твій батько зруйнувався; зруйнувала його співачка, а потім твоє весілля! — відповіла кузина Бета. — Боже мій, пані Марнеф для нього дуже корисна, що там!.. Але я мушу про все мовчати…
— Ти всіх обороняєш, люба Бето…
Гортензія побігла до дитини, що почала кричати в саді, і Лісбета лишилась на самоті з Венцеславом.
— У вас янгол, а не дружина, Венцеславе! — сказала кузина Бета. — Любіть-же її добре, не смутіть її ніколи.
— Атож, я так її люблю, що навіть таюся від неї з нашим становищем, — відповів Венцеслав. — Але з вами, Лісбето, я можу про це говорити… Ну, так коли навіть діяманти дружинині в ломбарді заставити, то й цим лихові не зарадиш.
— Ну, так позичте в пані Марнеф… — сказала Лісбета. — Умовте Гортензію, Венцеславе, щоб пустила вас туди, або, їй-богу, сходіть так, щоб вона й не знала!
— Про це я й сам подумав, — відповів Венцеслав, — коли відмовлявся йти, щоб не смутити Гортензію.— Слухайте, Венцеславе, я дуже вас обох люблю й мушу попередити вас про небезпеку. Якщо підете туди, держіть серце обома руками, бо жінка та — демон, всі закохуються в неї з першого погляду; вона така порочна, така зваблива!.. Вона зачаровує, як мистецький шедевр. Позичайте в неї гроші, але не давайте їй своєї душі в заставу! Не знати вже мені спокою, якщо кузина моя буде зраджена. Ось і вона! — скрикнула Лісбета. — Нічого їй не кажімо, я влаштую вашу справу.
— Поцілуй Лісбету, янголе мій, — сказав Венцеслав дружині, — вона визволить нас із скрути, позичить нам свої заощадження.
Він кивнув Лісбеті, і Лісбета це зрозуміла.
— Тепер, сподіваюсь, ти вже працюватимеш, херувиме мій? — сказала Гортензія.
— Ах, — відповів митець, — завтра-ж почну!
— Оце „завтра“ нас і руйнує, — сказала йому Гортензія, посміхаючись.
— Ах, любенька моя, скажи-ж сама, що кожен день у мене якісь перешкоди, несподіванки, справи!
— Та це правда, любов моя.
— Ось де в мене ідеї!.. — вів Стейнбок, ударивши себе в чоло. — О, та я всіх ворогів хочу здивувати! Хочу зробити столовий сервіз у німецькому стилі шістнадцятого століття, в чарівному стилі! Вирізьблю лист із комахами, покладу на нього дітей, поставлю нових химер, справжніх химер, втілення наших снів!.. Вони вже в мене готові! Все це буде витончене, легке й заразом пишне. Шанор пішов від мене, геть зачарований… Мені треба тільки, щоб підбадьорили мене, бо остання стаття про пам'ятник Монкорне дуже мене пригнітила.
Цього-ж дня, знову лишившись хвилинку на самоті, митець умовився з старою дівчиною, що завтра прийде до пані Марнеф, чи дозволить йому це дружина, чи він і нишком це зробить.