Кузина Бета/XX
| ◀ XIX | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XX. Два брати з великого братства братів |
XXI ▶ |
|
— Ні, сто чортів, тільки світські жінки вміють так любити! — думав Кревель. — Як вона проводила мене на сходах, освітлюючи їх своїми поглядами — це я її так захопив! Де там Жозефі!… Жозефа шлюха! — скрикнув колишній комі-вояжер. — Що я сказав? Шлюха… Боже мій, я можу отаке й у Тюїльрі бовкнути… Ні, якщо Валерія не візьметься до мого виховання, то нічого з мене не буде… А мені-ж так хочеться виглядати аристократом… Ох, що за жінка, аж за живіт мене бере, коли гляне суворо… Яка грація, який розум! Жозефа ніколи так мене не хвилювала. А яка незнана виборність! А, он і добродій мій.
В темряві Вавилонської вулиці він постеріг високу, трохи згорблену постать Гюло, що тинявся коло рештовання недокінченого будинку, і пішов просто до нього.
— Добридень, бароне, бо вже за дванадцяту звернуло, мій любий! Що ви тут у біса робите?… Ви гуляєте під гарненьким дрібним дощиком. В наші літа це зле. Хочете, дам вам добру пораду? Ходімо кожен додому, бо, між нами, світла у вікні ви не побачите…
Коли сказав він останню фразу, барон відчув, що йому шістдесят три роки й що плащ на ньому мокрий.
— Хто це вам сказав?.. — спитав він.
— Валерія, чорт бери! Наша Валерія, що хоче бути тільки моєю Валерією. Ми партнери, бароне, можемо розграти красуню, коли вам буде завгодно. Нема чого вам гніватись, ви-ж знаєте, що право на реванш я завжди собі виговорював; ви за три місяці вкрали в мене Жозефу, а я відібрав у вас Валерію за… Та не варт про це говорити, — мовив він. — Тепер я хочу, щоб вона належала тільки мені. Але це не пошкодить нам лишитись добрими друзями.
— Кревелю, не жартуй, — відповів барон стиснутим від гніву голосом, — це справа життя або смерти.
— Стривайте, що це ви так хвилюєтесь?… Бароне, чи ви забули вже, що казали мені в день весілля Гортензії: „Хіба таким дідуганам, як ми, личить сваритися через спідницю? Це по-крамарському, це дріб'язковість..“ Ми, розуміється, люди часів Регенства, синіх каптанів, Помпадур, вісімнадцятого століття, всього, що було за маршала Рішельє, Рокайля й, смію сказати, „Небезпечних Звязків“!..
Кревель міг-би довго нагромаджувати свої літературні слова — барон слухав його так, як глухі слухають на початку своєї глухоти. Побачивши при газовому світлі, що обличчя його ворога сполотніло, переможець спинився. Все це було для барона громом серед ясного дня після заяв пані Олів'є та останнього погляду Валерії.
— Боже мій, хіба-ж мало є в Парижі инших жінок!.. — скрикнув він нарешті.
— Оце саме й я тобі казав, коли ти відібрав у мене Жозефу, — відказав Кревель.
— Слухайте, Кревелю, це неможливо… Дай мені доказів!.. у вас теж є ключ від вхідних дверей?
І барон, приступивши до будинку, засунув ключа в замок, але двері не подалися, і він даремно пробував зрушити їх.
— Не знімай вночі галасу, — спокійно мовив Кревель. — Слухайте, бароне, мої ключі багато кращі за ваші.
— Доказів! Доказів! — приказував барон, трохи не божеволіючи від горя.— Ходімо, я покажу вам докази, — відповів Кревель.
І повів барона, як і казала Валерія, до набережжя вулицею Ілерен-Бертен. Бідолашний державний радник ішов ходою комерсанта, що мусить завтра заявити про банкрутство; він плутався в здогадах про причини зрадництва, захованого в глибу серця Валерії, і здавався сам собі жертвою якоїсь містифікації. Коли йшов через Королівський міст, власне життя видалось йому таким порожнім, таким кінченим, таким заплутаним фінансово, що він ладен був піддатися на лиху думку — Кревеля в річку кинути й самому слідком плигнути.
На вулиці Дофен, що тоді ще не була поширена, Кревель спинився коло хвіртки. Вона виходила в довгий коридор, викладений білими та чорними тахлями, що правив за сіни, а в кінці його були сходи та швайцарська, освітлені з внутрішнього дворику, яких у Парижу багацько. Цей дворик, спільний із сусідним будинком, вражав надзвичайною нерівністю свого розподілу. Маленький домок Кревеля — бо то була його власність — мав прибудову із скляним дахом, поставлену на сусідській землі з умовою — не поширювати цю споруду, цілком непомітну для ока за швайцарською та виступом сходів.
Це помешкання, яке в Парижі не диво побачити, довго правило за комору, кімнату та кухню одній з двох крамниць, розташованих на вулиці. Кревель відділив від помешкання три кімнати першого поверху, і Ґрендо перетворив їх у маленький, економний домок. Пройти в нього можна було двома способами — передусім через мебельну крамницю одного купця, якому Кревель наймав її задешево, але помісячно, щоб мати змогу покарати його в разі нескромности; а, крім того, через двері, так вправно зроблені в мурові з коридору, що були вони майже непримітні. Знайти це маленьке помешкання, що складалось з їдальні, вітальні та спальні, освітлене згори й належне почасти сусідові, почасти Кревелеві, було, отже, майже неможливо. За винятком продавця випадкових меблів, ніхто з пожильців про існування цього маленького раю не знав. Швайцарка, якій Кревель платив за спільництво, була чудовою куховаркою. Пан мер міг, отже, заходити до свого економного домка й виходити з нього коли хоч уночі, не боючись жадного шпигунства. Вдень жінка, прибравшись, мов по покупки йдучи, та мавши ключа, цілком безпечно могла приходити до Кревеля; вона оглядала випадковий крам, торгувалась, заходила до крамниці й виходила з неї, не збуджуючи в зустрічних найменшої підозри.
Коли Кревель засвітив у будуарі канделябри, барона здивувала вишукана й кокетна розкіш обстави. Колишній парфюмер цілком здався на волю Ґрендо, і старий архітект визначився створінням у стилі Помпадур, що коштувало до того-ж шістдесят тисяч франків. „Я хочу, сказав тоді Кревель до Ґрендо, щоб одна герцогиня, коли прийде сюди, здивувалась“… Він жадав найпрекраснішого Едему, щоб володіти в ньому своєю Євою, своєю світською жінкою, своєю Валерією, своєю герцогинею.
— Тут два ліжка, — сказав Кревель до Гюло, показуючи канапу, звідки висувалося ліжко, як шухляда з комоду. — Оце одне, а друге в тій кімнаті. Отже, ми можемо вдвох перебути тут ніч.
— Докази! — сказав барон.
Кревель узяв свічника й повів свого друга до спальні, і Гюло побачив там на канапці розкішний капот Валерії, в якому вона пишалася на вулиці Вано перед тим, як почала вживати його в Кревелевому домку. Мер одімкнув замок у маленькому столику з дерев'яної мозаїки, видобув одного листа й подав баронові:
— А прочитай.
Державний радник прочитав писану оливцем записку:„Я даремно чекала тебе, старий щуре! Такій жінці, як я, не личить чекати колишнього парфюмера. Ні обіду не було, ні цигарок. Ти мені за це заплатиш“.
— Це-ж її рука?
— Боже мій! — сказав Гюло, пригноблено сідаючи. — Пізнаю всі її речі, ось чепці її та пантофлі. Ох, та відколи-ж…
Кревель кивнув йому, що розуміє, і взяв із столика пук рахунків.
— Глянь, старий! Я платив підрядчикам у грудні 1838 року. В жовтні, два місяці перед тим, ми справили тут входини.
Державний радник похилив голову.
— Як це ви в чорта робите? Я-ж знаю розподіл її часу година в годину.
— А прогулянка в Тюїльрі?.. — сказав Кревель, притираючи руки від радощів.
— Так що-ж?.. — спантеличено запитав Гюло.
— Твоя, так-би мовити, коханка рушає в Тюїльрі — вважається, що вона гуляє там від першої до четвертої, а вона пурх! та й сюди. Ти знаєш Мольєра? Так от, бароне, нічого неймовірного в твоїй історії немає.
Гюло, не здоліючи нічого заперечити, зловісно мовчав. Катастрофи схиляють усіх сильних та розумних людей до філософії. Морально барон почував себе, як людина, що шукає вночі дороги серед лісу. Його похмура мовчанка, та зміна, що сталася на його знеможенім обличчі, геть налякала Кревеля, бо він не бажав смерти свого сподвижника.
— Я вже казав тобі, старий, що ми партнери; розграймо красуню… Хочеш розграти красуню, га? По щирості!
— Чому, — сказав Гюло сам до себе, — з десяти гарних жінок що-найменше семеро буває розпусних?
Барон був занадто розстроєний, щоб цю проблему розв'язати. Краса — це найбільша людська сила. Всяка сила без противаги, без перешкод, без стриму веде до надміру, до безумства. Сваволя — це шаленство сили. У жінок сваволя — це фантазія.
— Тобі нема що скаржитись, любий брате, у тебе чудова, ще й чесна дружина.
— Так мені й треба, — сказав сам собі Гюло. — Я зневажав дружину, мучив її, а вона — янгол! О, бідна моя Аделіно, ти відомщена! Вона мучиться мовчки, на самоті, вона гідна захоплення, варта моєї любови, от я мушу… бо вона ще чарівна, біла, вона знову, як дівчина, стала… Та чи є жінка підліша, безчесніша, злочинніша за цю Валерію?
— Це шахрайка, — сказав Кревель, — негідниця, яку слід було-б на площі Шателе відбатожити; але, мій любий Канільяку, коли ми й належимо до часів синіх каптанів, маршала Рішельє, Трюмо, Помпадур, Дюбарі, гультяїв і самісінького вісімнадцятого століття, то лейтенантів поліції вже немає.
— Що робити, щоб любили?.. — спитав сам себе Гюло, не слухаючи Кревеля.
— Дурне оце бажання, щоб нас любили, мій любий, — сказав Кревель, — нас можуть тільки терпіти, бо пані Марнеф сто разів розпутніша за Жозефу…
— І жадобніша! Вона коштує мені сто дев'яносто дві тисячі франків!.. — скрикнув Гюло.
— І скільки сантимів? — спитав Кревель з багатійською зухвалістю, почувши таку мізерну суму.
— Зразу видко, що ти її не любиш, — сумовито мовив барон.
— Досить уже з мене, — відказав Кревель, — бо вона забрала в мене більше, як триста тисяч франків.
— Де-ж вони? Де все це дівається? — сказав барон, схиливши голову.
— Коли-б ми були змовились, як ті юнаки, що в складок утримують якусь дешевеньку лоретку, то вона-б нам коштувала дешевше.
— Це ідея, — мовив барон; — та вона однаково-б нас дурила. От, що ти думаєш, старий товстуне, про того бразилійця?— Ах, старий зайче, твоя правда, нас ошукали, як… акціонерів!.. — сказав Кревель. — Такі жінки — це товариства на вірі!
— Так це вона, — спитав барон, — сказала тобі про світло у вікні?..
— Дідусю мій, — обізвався Кревель, стаючи в позицію, — нас у дурні пошито! Валерія — це… Вона-ж сказала, щоб я затримав тебе тут… Тепер я розумію… У неї бразилієць… Ах, я відмовляюся від неї, бо ти її за руки держи, а вона тебе й ногами обдурить. Це-ж паскуда, це мерзота!
— Вона за повію гірша, — сказав барон. — Жозефа, Женні Кадін мали право нас дурити, бо вони-ж своїми розкошами торгують!
— Але вона! Строїть-же з себе святу та божу, — сказав Кревель. — Слухай, Гюло, вертайся-но до своєї дружини, бо з справами в тебе не гаразд, чутки вже йдуть про якісь векселі, видані одному дрібному лихвареві Вовіне, що спеціяльно лореткам позичає гроші. А я вже видужав від пристойних жінок. До того-ж, навіщо нам у наші літа ці розпутниці, що, скажу щиро, не можуть не дурити нас? У тебе, бароне, сиве волосся й штучні зуби. Я виглядаю, як Сілен. Буду гроші збирати. Вони ніколи не обдурять. Коли їх і треба показувати що-півроку до загального відому, то вони-ж хоч відсотки дають, а жінка ця відбирає їх… З тобою, любий брате Ґубето, старий мій спільнику, я міг-би погодитися на таке образливе, ні — філософське становище; але з якимсь бразилійцем, що, може, привіз з батьківщини непевні колоніяльні продукти…
— Жінка — це нез'ясована істота, — сказав Гюло.
— Я її з'ясовую, — сказав Кревель, — ми старі, а бразилієць молодий і гарний…
— Це правда, — сказав Гюло, — сам знаю, що ми старіємо. Але, друже мій, чи можна відмовитись від цих чудових створінь і не бачити, як роздягаються вони, зачісують волосся, як дивляться на нас крізь пальці з хитрою посмішкою, накладаючи папільйотки, строять усякі свої гримаси, розводять свою брехню, нарікають, що мало їх любимо, коли ми справами виснажені, і розважають нас, не зважаючи ні на що?
— Еге-ж, їй-богу, це єдина приємна річ у житті! — скрикнув Кревель. — Ах, коли отаке личко до тебе посміхається й каже: „серце-коханий, який-же ти любий! Я, мабуть, инакша, ніж инші жінки, що захоплюються юнаками з цапиними бородами, пройдисвітами, що курять і грубі, як ті лакеї! Бо через молодість свою вони нахаби!.. Словом, прийде, привітається та й іде собі. Хоч я, по-твоєму, й кокетка, а про мене люди у п'ятдесят років кращі за хлопчаків; це надовго, тут і пошана, вони знають, що жінку важко знайти, і вони нас цінять… Через те й я люблю тебе, злодію ти!“… І при цьому ще й жартує, ще й пустує, ще й… Ах, все це брехливе, як програми міської думи…
— Брехня часом миліша за правду, — мовив Гюло, пригадуючи кілка чудових сцен, бо Кревель своїми рухами передражнював Валерію. — Брехню треба підтримувати, нашивати лелітки на театральну одежу…
— А потім брати цих брехух, — грубо сказав Кревель.
— Валерія — фея! — скрикнув барон, — вона тебе з старого юнаком робить…
— Атож, — обізвався Кревель, — це вугор, що між руками в тебе в'ється, та ще й вугор який!.. Білий і солодкий, як цукор!.. Втішний, як Арналь, а вигадливість! Ох!
— О, вона спритна! — скрикнув барон, забувши вже про свою дружину.
Брати лягли спати найкращими друзями в світі, пригадуючи одне по одному чари Валерії, тон її голосу, її маніжництво, жести, жарти, бризки розуму й серця, бо в цієї артистки кохання були чудові піднесення, як у тенорів, що співають иноді ту саму арію краще, ніж звичайно. І обидва заснули, заколисані цими спокусливими, диявольськими спогадами, освітленими пекельним вогнем.Вранці о дев'ятій годині Гюло заявив, що йде до міністерства, а в Кревеля були справи за містом. Вони вкупі вийшли, і Кревель сказав, подаючи руку баронові:
— Значить геть ворожнечу? Бо-ж пані Марнеф і ти, і я з голови викинули.
— О, цьому вже кінець! — відповів Гюло з якимсь жахом.
О десятій з половиною Кревель через дві приступки скакав по сходах до пані Марнеф. Він застав негідницю, чудову чарівницю в найкокетнішому дезабільє за добірним сніданком у товаристві барона Монтеса де-Монтеянос та Лісбети. Не зважаючи на удар, що завдала йому присутність бразилійця, Кревель попросив у пані Марнеф на дві хвилини авдієнцію. Валерія пішла з ним до вітальні.
— Валеріє, янголе мій, — сказав закоханий Кревель, — панові Марнефу недовго лишилось жити; якщо ти будеш вірна мені, то ми поженимося після його смерти. Подумай про це. Я звільнив тебе від Гюло… Так розважай, чи варт цей бразилієць проти паризького мера, людини, яка за-для тебе досягла-б найвищих шаноб і крім того має вже вісімдесят з гаком тисяч ліврів ренти.
— Це треба обміркувати, — сказала вона. — О другій годині я буду на вулиці Дофен, поговоримо; але майте розум! І не забувайте подарунку, ви вчора пообіцяли!
Вона вернулась до їдальні, а за нею й Кревель, який втішався на думку, що добрав способу володіти Валерією неподільно; але в їдальні він побачив барона Гюло, який підчас цих коротких перемовин теж з'явився з таким самим наміром. Державний радник, як і Кревель, попросив на хвилинку авдієнції. Пані Марнеф знову пішла до вітальні, посміхаючись бразилійцеві, мов казала: „Божевільні! Що-ж вони тебе не бачать?“
— Валеріє, — сказав державний радник, — дитино моя, цей кузен нагадує американського дядька…— О, годі! — скрикнула Валерія, уриваючи барона. — Марнеф ніколи не був і не буде, не може вже бути моїм чоловіком. Перший, єдиний, кого я люблю, несподівано вернувся… Це не моя причина! Але гляньте на Анрі, гляньте й на себе. Потім подумайте, чи може вагатись тут жінка, надто коли вона любить. Любий мій, я не утриманка. Віднині я не хочу бути між двома старими, як та Сюзанна. Якщо я вам дорога, то ви будете, ви й Кревель, нашими друзями, але всьому кінець, бо мені двадцять шість років, я хочу надалі бути святою, чудовою, гідною дружиною, як ваша.
— Оце так? — сказав Гюло. — Ах, ось як ви мене зустрічаєте, коли я прийшов до вас, як папа, з повними руками індульгенцій!.. Ну, так чоловік ваш не буде ніколи ні начальником канцелярії, ні кавалером Почесного Легіону.
— А це ми ще побачимо! — сказала пані Марнеф, певним способом глянувши на Гюло.
— Не треба гніватись, — розпачливо промовив Гюло, — сьогодні ввечері я прийду, і ми порозуміємося.
— У Лісбети, я згодна!..
— Гаразд, у Лісбети!.. — сказав закоханий дідуган.
Гюло з Кревелем вийшли разом і на сходах весь час мовчали; а на вулиці ззирнулись і сумно засміялись.
— Старі безумці ми з тобою!.. — сказав Кревель.
— Я їх спровадила, — сказала пані Марнеф Лісбеті, сідаючи знову до столу. — Я ніколи не любила, не люблю й не любитиму нікого, крім мого ягуара, — додала вона, посміхаючись до Анрі Монтеса. — Лісбето, дівонько моя, чи ти знаєш?.. Анрі простив мені всю ту бридоту, до якої призвели мене злидні.
— Це моя вина, — мовив бразилієць, — я повинен був прислати тобі сотню тисяч франків.
— Бідолашний! — скрикнула Валерія. — Я повинна була заробляти на життя, але пальці мої до цього не створені… спитай у Лісбети.Бразилієць пішов найщасливішою в Парижі людиною.
Коло полудня, Валерія з Лісбетою балакали в розкішній спальні, де ця небезпечна парижанка надавала остаточного блиску своєму вбранню, бо жінки роблять це конче самостійно. Замкнувши двері й спустивши портьєри, Валерія до найдрібніших подробиць розповіла про всі вечірні, вночішні й вранішні події.
— Чи вдоволена ти, моє золотко? — сказала вона Лісбеті, закінчивши. — Чим маю бути: панією Кревель чи панією Монтес? Як на твою думку?
— З Кревеля такий розпусник, що він проживе не більше, як років десять, — відповіла Лісбета, — а Монтес ще молодий. Кревель лишить тобі приблизно тисяч із тридцять франків ренти. Хай Монтес почекає, він радий буде, коли й Веніяміном у тебе лишиться. Отож у тридцять три роки ти зможеш, дитино моя, якщо гарною збережешся, вийти й за бразилійця та відогравати велику ролю, маючи шістдесят тисяч франків власної ренти, особливо під протекцією маршалки.
— Так, але Монтес — бразилієць, з його ніколи нічого не вийде, — зауважила Валерія.
— Ми живемо, — сказала Лісбета, — в добу залізниць, коли чужинці починають доходити у Франції високих становищ.
— Побачимо, — відказала Валерія, — коли помре Марнеф, а мучитись уже недовго.
— Його невідступні хвороби, — сказала Лісбета, — це ніби фізична гризота. Ну, я йду до Гортензії.
— Іди, мій янголе, — відповіла Валерія, — та приведи мені мого митця! За три роки не здобути й п'яди землі! Венцеслав і Анрі — оце дві мої єдині пристрасті. Один — любов, другий — фантазія.
— Яка-ж ти гарна сьогодні! — сказала Лісбета, обіймаючи Валерію за стан та цілуючи її в чоло. — Я радію твоїми радощами, твоїм багатством убранням… Я й жити почала тільки того дня, як ми сестрами стали…
— Стривай, тигрице моя! — сказала, сміючись, Валерія, — шаль на тобі косо… Ти ще й досі за три роки не навчилась шали носити, не зважаючи на мої лекції, а ще хочеш бути пані маршалкою Гюло…