Кузина Бета/III
| ◀ II | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ III. Чудове жіночне життя |
IV ▶ |
|
— Ви будете гарна ще десять років, — вів Кревель, стоячи в позиції, — будьте прихильна до мене, і панна Гортензія вийде заміж. Гюло дав мені право, як я вже казав, вести справу без манівців, і він не гніватиметься. За три останні роки я збільшив свої капітали, бо в пустощах стримувався. Маю тепер триста тисяч франків заробітку, крім основного капіталу, і вони до ваших послуг…
— Вийдіть, пане, — сказала пані Гюло, — вийдіть і ніколи мені на очі не навертайтесь. Коли-б не потреба знати причини вашої підлої поведінки в справі шлюбу, що готувався для Гортензії… Так, підлої… — підхопила вона, бо Кревель зробив рух. — Як-же инакше назвати таку ворожість до бідної дівчини, до гарної, безневинної істоти?.. Коли-б не ця потреба, що рвала моє материнське серце, ви ніколи-б зі мною не розмовляли, ніколи до мене не прийшли-б. Тридцять два роки чесного життя, подружньої вірности не загинуть під ударами пана Кревеля…
— Колишнього парфюмера, наступника Цезаря де-Бірото в „Королеві Троянд“ на вулиці Сент-Онора, — глузливо промовив Кревель, — колишнього помічника мера, капітана національної гвардії, кавалера Почесного Легіону, точнісінько як і його попередник.
— Пане, — вела баронеса, — панові Гюло, після двадцяти років постійности, могла обриднути дружина, це торкається тільки мене; але, бачите, пане, свою невірність він покрив таємницею, бо я не знала, що він заступив вас у серці панни Жозефи…
— О! — скрикнув Кревель, — тільки ціною золота пані!.. Ця пташка стала йому за два роки в сто тисяч франків. Ха, ха, ви ще не знаєте…
— Годі про це, пане Кревелю. За-для вас я не відмовлюся того щастя, яке мати почуває, коли може без гризоти в серці цілувати своїх дітей, коли бачить, що родина її шанує, любить, і віддам свою душу богові незаплямованою.
— Амінь! — сказав Кревель з диявольскою гіркотою, що розливається на обличчі в претенційних людей, коли вони знову зазнають поразки в тому самому заходові. — Ви ще не знаєте злиднів у останньому ступні, сорому… безчестя… Я пробував просвітлити вас, хотів урятувати вас і вашу дочку… то що-ж, прочитаєте новітню притчу про „блудного батька“ від слова до слова. Ваші сльози й ваша гордість зворушують мене, бо бачити кохану жінку в сльозах — це жах! — мовив Кревель, сідаючи. — Все, що я можу вам пообіцяти, люба Аделіно, це не вживати нічого ні проти вас, ні проти вашого чоловіка, але й по довідки до мене не присилайте ніколи. Оце й усе.
— Що-ж робити? — скрикнула пані Гюло.
Досі баронеса хоробро терпіла потрійну муку, що це оповідання в її серці знімало, бо страждала як жінка, як мати і як дружина. Справді, поки тесть її сина був бундючний і настирливий, вона черпала силу з опору, який ставила крамаревій грубості; але лагідність, яку виявляв він у розпачу відкинутого коханця й приниженого національного гвардійця, попустила струни її душі, напружені до крайньої мірі; вона ламала руки, ридала й була в стані такого тяжкого пригноблення, що дозволила Кревелеві, який навколішки став, цілувати свої руки.
— Боже мій, що робити? — ще раз мовила вона, витираючи очі. — Хіба може мати спокійно дивитись, як перед її очима гине дочка? Яка буде доля цієї чудової істоти, міцною як своїм чеснотливим життям коло матери, так і своєю видатною натурою? Иноді вона гуляє по саді й сумує не знати чому, я бачу її із слізьми в очах…
— Їй двадцять один рік, — сказав Кревель.
— Чи варто віддавати її в манастир? — спитала баронеса. — Бо підчас таких криз релігія часто буває безсилою проти природи, і дівчата, найпобожніше виховані, втрачають голову!.. Але встаньте-ж, пане, хіба ви не бачите, що тепер між нами все кінчено, що ви гидкий мені, що ви знищили останню надію матери…
— А якщо я знову відновлю її?.. — сказав він.
Пані Гюло глянула на Кревеля так розпачливо, що той зворушився, але прогнав із серця жаль через її слова: „ви мені гидкий“. Чеснота завжди буває надто прямолінійна, вона не знає відтінків та засобів, якими можна викеровуватись у хибному становищі.
— Тепер без посагу не віддаси заміж навіть таку гарну дівчину, як Гортензія, — вів Кревель, знову прибираючи ображеного вигляду. — Така краса, як у вашої дочки, небезпечна для чоловіків; це ніби шиковний кінь, що на нього мало покупців трапляється, бо утримувати його коштує дорого. Підіть пішки з такою жінкою під руку — всі на вас дивитимуться, всі за вами посунуть, бажатимуть вашу дружину. Цей успіх турбує багатьох людей, що не хочуть убивати коханців, бо, зрештою, більше, як одного, і не вб'єш. У вашому становищі можна одружити дочку тільки трьома способами. За моєю допомогою, але ви цього не хочете — це раз; знайти шістдесятлітнього діда, багатющого, що не має дітей, але хоче їх мати — це важко, але буває. Скільки є старих, що беруть Жозеф, Женні Кадін, чому-ж не знайтися такому, що зробить цю дурницю законно? Коли-б у мене не було Селестіни та двох онуків, я сам женився-б з Гортензією. Це два! Останній спосіб найлегший.Пані Гюло підвела голову й тоскно глянула на старого парфюмера.
— Париж — це місто, де збираються всі енергійні люди, що виростають, як ті дички, на французькій землі, в ньому кишить багато безпритульних талантів, багато сміляків, здібних на все, навіть здобути багатство… Ну, так ці хлопці… (Ваш слуга теж таким був свого часу й добре їх знає!.. Що мав дю-Тіле? Що мав Попіно двадцять років тому? Ниділи обидва в крамниці дядька Бірото без жадного капіталу, крім бажання висунутись, а воно, на мою думку варте найкращого капіталу!.. Капітал можна проїсти, а здібностів не проїси!.. А я що мав? Бажання висунутись, відвагу. Тепер дю-Тіле зрівнявся з найвидатнішими особами. Малий Попіно, найбагатший дрогіст з Ломбардської вулиці, став депутатом, а тепер і міністром…). Ну, так отакий кондотьєр, мовляв, крамар, писака або маляр, це єдина в Парижі істота, що може взяти безпосажну красуню, бо хоробрість їхня не знає меж. Пан Попіно одружився з панною Бірото, не сподіваючись і лівра посагу. Люди ці божевільні! Вони вірять у любов так само, як у свою долю та здібності!.. Пошукайте енергійної людини, що закохається у вашу дочку, і він ожениться з нею, не зважаючи на становище. Признайтесь, що, як ворогові, мені не бракує великодушности, бо порада ця йде мені на шкоду.
— Ох, пане Кревелю, якщо ви хочете бути моїм другом, то покиньте свої смішні думки!..
— Смішні? Пані, не принижуйте себе, гляньте на себе… Я вас люблю, і ви прийдете до мене! Я хочу сказати колись Гюло: „Ти взяв у мене Жозефу, а я в тебе — дружину..!“ Це старий закон відплати! І я добиватимусь здійснення свого проєкту, аби тільки ви не стали надміру бридкою. Я доб'юся, ось через що, — сказав він, стаючи в позицію та дивлючись на пані Гюло.
— Ви не знайдете ні діда, ні закоханого молодика, — провадив він після павзи, — бо не так любите свою дочку, щоб віддати її в лапи старого розпусника, а взяти першого-ліпшого енергійного юнака, ви, баронеса Гюло, сестра генерала-лейтенанта, що командував старими гренадерами старої гвардії, ніколи не погодитесь — це-ж може бути простий робітник, — був-же один теперішній мільйонер простим механіком тому десять років, — простий доглядач робіт, простий підмайстер на фабриці. І тоді, побачивши, що ваша дочка, під впливом своїх двадцяти років, може вас знечестити, ви подумаєте: „Краще хай я схиблю, і коли пан Кревель збереже все в таємниці, я зароблю дочці двісті тисяч франків посагу десятьма роками прихильности до колишнього рукавичника… дядька Кревеля!…“ Я вам обрид, і мова моя глибоко неморальна, правда? Але, коли-б вас змагала непереможна пристрасть, ви, щоб поступитись мені, почали-б міркувати так, як міркують усі закохані жінки. Ну, так ці міркування, ці поступки сумління з'являться у вашому серці ради щастя Гортензії…
— У Гортензії ще є дядько.
— Хто, дядько Фішер?.. Він свої справи по́рає — знову-таки через барона, що гребе з усіх скриньок, де тільки рука його сягає.
— Граф Гюло…
— О, ваш чоловік, пані, вже згайнував заощадження старого генерала-лейтенанта, на них він урядив будинок своєї співачки. Ну, так я мушу йти без жадної надії?
— Прощайте, пане. Від пристрасти до жінки моїх літ легко видужати, і у вас з'являться християнські думки. Бог допомагає нещасним.
Баронеса підвелася, щоб присилувати капітана відступити, і вирядила його до великої вітальні.
— Хіба в такому ганчір'ї мусить жити прекрасна пані Гюло? — сказав він.
І показав на стару лямпу, на свічадо з облізлою позолотою, на вичовганий килим, на все лахміття колишніх розкошів, що обертали велику, білу, червоно-золоту вітальню в якийсь труп царственного свята.
— Над усім цим сяє чеснота, пане. Я не хочу мати чудову обставу, роблячи з тієї краси, яку ви в мені добачаєте, вовчі пастки та лазівки для срібної монети.
Капітан прикусив губу, пізнаючи вираз, яким він допіру затаврував Жозефину жадібність.
— І для кого ця постійність? — спитав він.
В цю хвилину баронеса довела колишнього парфюмера аж до дверей.
— Для розпусника, — додав він, прибравши вигляду людини чеснотливої і мільйонера.
— Коли ваша правда, пане, то моя постійність має де-яку заслугу, та й усе.
Вона покинула капітана, уклонившись йому так, як уклоняються обридникам, щоб їх здихатись, і так швидко відвернулась, що не побачила вже його в-останнє в позиції. Вона пішла розчинити двері, що позачиняла, і не могла побачити загрозливого руху, яким Кревель з нею попрощався. Ішла гордо, благородно, як мучениця в Колізеї. Проте, сили її вичерпались, бо в своєму синьому будуарі вона впала на канапу й сиділа, втупивши очі в півзруйновану альтанку, де дочка її балакала з кузиною Бетою.
З перших днів шлюбу аж до цього моменту баронеса любила свого чоловіка так, як Жозефіна наприкінці любила Наполеона — захопленою, материнською, рабською любов'ю. Хоч їй невідомі були подробиці, які Кревель допіру розповів, проте вона аж надто добре знала, що барон Гюло вже двадцять років її зраджує; але вона насунула собі на очі олив'яний вуаль, вона плакала нишком, і жадного докору в неї ніколи не виривалось. Цією янгольською лагідністю вона здобула від чоловіка пошану і створила круг себе ніби культ божества. Приязнь, яку дружина виказує чоловікові, повага, якою вона його оточує, заразливі в родині. Гортензія вважала свого батька за довершений зразок шлюбної вірности. А Гюло-син, вихований в атмосфері захоплення бароном, що в ньому кожен бачив одного з велетнів — помічників Наполеонових, був свідомий того, що становищем своїм зобов'язаний батьківському імені й заслугам, та, крім того, ще й досі боявся батька під впливом дитячих вражінь, що довго зберігають свою силу; отже, коли-б він навіть і догадувався про ті недоладності, що викрив Кревель, то через надмірну шанобливість свою не ремствував-би на них, а виправдав-би їх з того погляду, з якого взагалі дивляться на чоловіка в таких справах.
Тепер треба пояснити надзвичайну відданість цієї прекрасної та благородної жінки, і от у кількох словах її історія.
З одного прикордонного лотарінзького села, що коло підгір'я Вогезів, три брати Фішери, прості хлібороби, через республіканські реквізиції рушили до райнської армії.
Року 1799 середульший з братів, Андре, вдівець і батько панії Гюло, доручив свою дочку під догляд старшому братові, П'єрові Фішеру, який після рани, що дістав 1797 року, став нездатний до служби і взяв кілька часткових підрядів у військовому транспорті, здобувши їх з протекції комісара-розпорядника Гюло д'Ерві. Цілком природнім випадком Гюло, приїхавши до Страсбургу, побачив родину Фішерів, Аделінин батько та його молодший брат були тоді постачальниками фуражу в Ельзасі.
Аделіну, що мала тоді шіснадцять років, можна було порівняти з славетною панією дю-Барі, що теж була дочкою Лотарінгії. Вона належала до тих довершених, разючих красунь, до тих жінок, подібних на пані Тальєн, що їх природа обробляє особливо дбайливо; вона ущедряє їх своїми найціннішими дарами: виборністю, благородством, грацією, витонченістю, елегантністю, незрівняною шкірою та кольором обличчя, стопленим у цій невідомій майстерні, де працює випадок. Всі ці прекрасні жінки подібні між собою. Біянка Капелла, якої портрет є шедевр Бронзіно, Венера Жана Гужона, якій за оригінал була славетна Діяна де-Пуатьє, синьйора Олімпія, якої портрет міститься в галереї Дорія, нарешті Нінон, пані дю-Барі, пані Тальєн, панна Георгія, пані Рекам'є, всі ті жінки, що лишились вродливими, не зважаючи на свої роки, пристрасні й надмірні втіхи в житті, мають у поставі, побудові, в характері краси разючу подібність, так ніби в океані поколінь є якась афродитська течія, звідки виходять усі ці Венери, дочки тієї самої солоної хвилі.
Аделіна Фішер, одна з найпрекрасніших серед цього божественого племени, мала величні риси, зміясті лінії, прозору шкіру жінок, народжених королевами. Біляве волосся, що наша мати-Єва дістала з божих рук, царствений зріст, величний вигляд, вельможні обриси профіля, сільська скромність спиняли по дорозі всіх чоловіків, зачарованих, мов аматори перед Рафаелем, — то-ж, побачивши її, розпорядник у законний термін узяв Аделіну Фішер за дружину на превелике здивування Фішерам, що всі виросли в захопленні перед своїми начальниками.
Старший, салдат 1792 року, тяжко зранений під час атаки Вісембурзьких фортець, божествив імператора Наполеона й усе те, що стосувалось до великої армії. Андре та Йоган з пошаною ставились до розпорядника Гюло, висуванця імператорового, якому до того-ж були зобов'язані своєю долею, бо Гюло д'Ерві, добачивши в них розум та чесність, витягнув їх із військової валки й поставив на чолі дуже важливої управи. Брати Фішери зробили чимало послуг підчас кампанії 1804 року. Після замирення Гюло здобув їм призначення на постачальників фуражу в Ельзасі, не знаючи, що його самого пізніше пошлють до Страсбургу, щоб готувати кампанію 1806 року.
Для молодої селянки цей шлюб був ніби вшестям. Прекрасна Аделіна без жадних переходів потрапила з сільського болота в рай імператорського двору. Справді, на той час комісара-розпорядника, одного з найчесніших та найактивніших робітників своєї справи, названо бароном, покликано до імператора і призначено в імператорську гвардію. Цій прекрасній селянці стало сміливости надолужити своє виховання з любови до чоловіка, що за ним вона просто дух ронила. Як чоловік, генеральний розпорядник був ніби відповіддю Аделіні, як жінці. Він належав до обраних серед найкращих чоловіків. Високий, добре збудований, елегантний у поставі, з синіми очима невідпорного блиску, мінення та відтінку, він визначався серед д'Орсеїв, Форбінів, Уврарів, словом серед усього полку красунів часів імперії. Але любовні пригоди цього переможця, наскрізь перейнятого що-до жінок ідеями директорії, урвались на довгий час через подружнє кохання.
Отже, для Аделіни барон був з самого початку якимсь непомильним богом; вона була зобов'язана йому всім: багатством — мала карету, опрічний будинок і всі розкоші того часу; щастям — її любили, не криючись; титулом — була баронесою; славою, кінець-кінцем, бо її називали прекрасною панією Гюло; нарешті, вона мала честь відхилити залицяння імператора, що подарував їй діямантову рів'єру й завжди відзначав її, бо часом запитував: „Чи добре має ся прекрасна пані Гюло?“ з виглядом людини, що може помститися над тим, хто переміг-би там, де він зазнав поразки.
Отож, не треба великого розуму мати, щоб зрозуміти в простій, наївній і прекрасній душі причини фанатизму, що пані Гюло вкладала в свою любов. Запевнивши сама себе, що чоловік проти неї ніколи схибити не здібний, вона обернулась перед судом власного сумління в покірну, зречену й сліпу рабиню свого творця. Зважайте до того-ж, що вона була дуже обдарована здоровим розумом, тим здоровим розумом народу, що допоміг зміцнити її виховання. В світі вона говорила мало, ні про кого не лихословила, не добивалася блиску, в усе вдумувалась і наслідувала найпорядніших жінок, кращого роду.
Року 1815 Гюло тримався лінії принца Вісембурзького, одного з своїх найближчих друзів, і взяв участь в організації тієї імпровізованої армії, якої поразка закінчила наполеонівський цикл у Ватерлоо. Року 1816 барон був у ганьбі від міністерства Фельстра, і знову до інтенданства його покликано тільки 1823 року, коли він став потрібний для еспанської війни. 1830 року він знову з'явився у військовому уряді, як директор департаменту, коли Луї-Філіп зробив щось ніби вербунок серед старих наполеонівських банд. По вступі на престіл молодшої галузі, якій він був спритним поборником, барон лишився незмінним директором у військовому міністерстві. Крім того, він дістав маршальське жезло, і король нічого вже не міг для нього зробити, хіба що призначити міністром або пером Франції.
Не маючи праці з 1818 до 1823 року, барон Гюло віддався пильному служінню жінкам. Пані Гюло залічувала перші зради свого Гектора до часів великого фіналу імперії. Отже баронеса дванадцять років у своєму шлюбному житті неподільно грала ролю prima donna absoluta. Ще й досі вона тішилась старою, закляклою приязню, яку почувають чоловіки до дружини, коли вона бере на себе покірну ролю лагідної та чеснотливої подруги; вона знала, що жадна суперниця не встоїть проти єдиного слова докору, але заплющувала очі, затикала уші й не хотіла нічого знати про поведінку чоловікову по-за домом. Словом, ставилась до Гектора, як мати до пещеної дитини. За три роки перед розмовою, що оце відбулася, Гортензія пізнала батька в театрі Вар'єте, що сидів у літерній ложі бенуару з Женні Кадін, і скрикнула:
— Он тато!
— Ти помиляєшся, мій янголе, він у маршала, — відповіла баронеса.Баронеса дуже добре примітила Женні Кадін, але замість вдатися в розпач, побачивши її красу, вона подумала сама-собі: „Негідник-Гектор мабуть дуже щасливий“. Проте, мучилась, терпіла нишком жахливий біль, але, побачивши Гектора вдома, знову бачила дванадцять років свого непорушного щастя і жодної скарги не в силі була висловити. Їй дуже хотілося, щоб барон зробив її своєю вірницею, та з пошани до нього вона ніколи не зважувалась натякнути, що знає про його походеньки. Такий надмір делікатности можна здибати тілько в красунь із народу, що вміють терпіти удари, не відбиваючись; в жилах їхніх ще є рештки крови перших мучеників. Дівчата доброго роду, рівні своїм чоловікам, почувають потребу мучити їх та позначати своє терпіння — як у більярді очка позначають, — дошкульними словами, якими виявляють свою диявольську мстивість та забезпечують собі чи то вищість, чи то право на відплату.
Баронеса мала пристрасного прихильника в особі свого зятя, генерала-лейтенанта Гюло, шановного командира піших гренадерів імператорської гвардії, якого мусіли на останок днів його нагородити маршальським жезлом. Цей старий, командувавши з 1830 до 1834 року військовим дивізіоном, де були бретонські департаменти, — місце його подвигів 1799 та 1800 років, — оселився в Парижі коло брата, якого й досі по-батьківськи любив. Серце цього старого салдата заприязнилось із невістчиним, він захоплювався нею, як найблагороднішою і найсвятішою істотою її стати. Він не женився, бо хотів здибати другу Аделіну, марно шукавши її по двадцятьох країнах у двадцятьох походах. Щоб не втратити пошани цього старого, бездоганного й несхибного республіканця, що про нього Наполеон казав: „З хороброго Гюло упертий республіканець, але він ніколи мене не зрадить“, Аделіна ладна була терпіти муки ще жорстокіші від тих, що допіру її спіткали. Але цей сімдесятдвохлітній дід, розбитий тридцятьма походами, зранений у-двадцять сьоме під Ватерлоо, був для Аделіни тільки метою захоплення, а не заступником. Бідолаха-граф, крім инших недуг, і чути міг тільки за допомогою ріжка!
Поки барон Гюло був красунем, любовні пригоди його не позначались на статкові, але в п'ятдесят років він мусів розраховуватись із чарівницями. В таких літах любов у старих чоловіків обертається в порок; до цього прилучається ще й безглузда пиха. З того часу Аделіна примітила, що барон став неймовірно вимогливий до свого туалету, фарбував волосся та бурці, носив пояси та корсети. Він хотів лишитись вродливим за всяку ціну. Цей культ власної особи хибу, з якої колись сам глузував, — він довів до дріб'язковости. Нарешті Аделіна постерегла, що золотий струмок, який котиться до баронових коханок, має джерело в її домі. За вісім років згайновано в-щент чимале багатство, і так, що два роки тому, коли женили молодшого Гюло, барон мусів признатись дружині, що весь статок їхній полягає в його платні.
— Що-ж з нами буде? — спитала Аделіна.
— Будь спокійна, — відповів державний радник. — У вашому розпорядженні моє утримання, а я забезпечу посаг Гортензії та наше майбутнє комерційними справами.
Глибока віра цієї жінки в могутність та високі прикмети, в здібності та вдачу свого чоловіка заспокоїла цю хвилинну турботу.