Кузина Бета/II
| ◀ I | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ II. Тяжкі признання |
III ▶ |
|
— Слухайте, пане Кревелю, — обізвалась баронеса, зовсім не збираючись сміятись, — вам п'ятдесят років, на десять років менше, як панові Гюло, я це знаю; але в мої літа жіноче безумство мусить бути виправдане красою, молодістю, славою, заслугами, яким-небудь блиском, що нас засліплюють до самозабуття, навіть у наші літа. Якщо ви маєте п'ятдесят тисяч ліврів ренти, то літа ваші цілком урівноважують багатство; отже, нічого того, що жінка вимагає, у вас немає…
— А любов? — сказав національний гвардієць, підвівшись і підходячи, — любов, що…
— Ні, пане, упертість! — сказала баронеса, уриваючи його, щоб покласти край цій сміховині.
— Так, упертість і любов, — провадив він, — але де-що і більше — права…
— Права? — скрикнула пані Гюло, стаючи велична від призирства, зневаги, обурення. — Але, — вела вона, — з таким тоном ми ніколи не кінчимо, і я не за тим вас просила прийти, щоб розмовляти про те, що спричинилось до вашого вигнання, не зважаючи на звязок між нашими родинами…
— Я гадав…
— Знову! — підхопила вона. — Хіба ви з того, як я легко та вільно говорю про коханця, про все найдражливіше для жінки, не бачите, що я цілком певна своєї чесноти? Я нічого не боюся, навіть підозри за те, що замкнулася з вами. Хіба це поведінка кволої жінки? Ви самі добре знаєте, навіщо я вас покликала!..
— Ні, пані, — відказав Кревель, прибираючи холодного вигляду. Він стиснув губи й знову став у позицію.
— Ну, то я не буду розводитись, щоб скоротити нашу обопільну муку, — сказала баронеса Гюло, дивлячись на Кревеля.
Кревель іронічно вклонився, і людина досвідчена пізнала-б у його рухові грацію колишнього комі-вояжера.
— Наш син одружився з вашою дочкою.
— О, коли-б це діло тепер було!.. — сказав Кревель.
— То шлюб цей не відбувся-б, — жваво відповіла баронеса, — догадуюсь. Проте, вам нема що скаржитись. Син мій не тільки один з найперших паризьких адвокатів, а ось уже рік як депутат, і його виступ у палаті був такий блискучий, що можна незабаром сподіватись йому і міністерства. Вікторена двічі призначали на доповідача у важливих справах, і він міг-би вже бути, коли-б схотів, генеральним адвокатом у касаційній палаті. Отже, коли ви натякайте мені, що у вас зять без достатку…
— У мене зять, якого мушу підтримувати, — відповів Кревель, — а це, здається мені, ще гірше, пані. З п'ятисот тисяч франків, призначених у посаг моїй дочці, двісті тисяч пішло бо-зна на що!.. На сплату боргів вашого шановного сина, на чарівне умеблювання його будинку, що коштує п'ятсот тисяч франків, а од сили дає п'ятнадцять тисяч, бо він сам займає найкращу його частину, ще й винен за нього двісті шістьдесят тисяч франків… Прибуток ледве покриває відсотки по боргу. Цього року я даю дочці тисяч двадцять франків, щоб вона могла обкрутитись. А зять мій, що заробляв, кажуть, тридцять тисяч франків у суді, хоче кидати суд ради палати.
— Це, пане Кревелю, справи не торкається і відхиляє нас від теми. Але, щоб покінчити з цим — якщо син мій стане міністром, якщо зробить вас кавалером ордену Почесного Легіону та радником паризької префектури, то вам, колишньому парфюмерові, зовсім нема чого скаржитись!
— А, в тому то й річ, пані! Я — бакалійник, крамар, колишній торгівець мигдалевим тістом, португальською водою, олією до волосся, — виходить для мене велика честь, що віддав свою дочку-одиначку за сина барона Гюло д'Ерві; дочка моя, мовляв, баронеса. Це відгонить часами регентства Луї XV, круглих віконець! Дуже добре… Я люблю Селестіну так, як можна любити одиначку, так люблю її, що терпів усі незручності вдовування в Парижі (і в розцвіті сил, пані!), щоб не обдарувати її ні братом, ні сестрою; але знайте, що й з такою безтямною любов'ю до дочки я не порушу свого багатства ради вашого сина, якого витрати, мені, старому торгівцеві, не здаються ясними…
— Пане, зараз у міністерстві торгівлі ви бачите пана Попіно, колишнього дрогіста з Ломбардської вулиці.
— Мій друг, пані!… — сказав колишній парфюмер; — бо я, Селестен Кревель, колись головний прикажчик у дядька Цезаря Бірото, купив фонди згаданого Бірото, тестя Попіно, а сам Попіно був звичайним прикажчиком у тому закладі, і він сам про це згадує, бо не пишається (треба справедливість йому віддати) перед людьми з добрим становищем та шістьдесятма тисячами франків ренти.
— Отже, пане, ті погляди, що ви означуєте словом „регентство“, певно непридатні вже для доби, коли людей відзначають за їхні особисті прикмети, і коли ви віддали свою дочку за мого сина…
— Ви не знаєте, як стався цей шлюб!.. — скрикнув Кревель. — Ох, прокляте парубоцьке життя! Коли-б не мої захоплення, моя Селестіна була-б віконтесою Попіно!
— Знову-таки, не докоряймо одне одному за доконані факти, — енергійно відказала баронеса. — Говорімо по суті тієї скарги, що виникла в мене через вашу чудну поведінку. Моя дочка Гортензія могла віддатись заміж, шлюб цілком залежав від вас, я вірила у ваші великодушні почуття, я гадала, що ви віддасте справедливість жінці, яка завжди носила в серці тільки образ свого чоловіка, що ви звільните її від потреби приймати людину, яка може її компромітувати, що ви ради чести родини, з якою звязані, не вагаючись допоможете Гортензії улаштуватись із паном радником Леба… А ви, пане, перешкодили цьому весіллю…
— Пані, — відповів колишній парфюмер, — я зробив, як чесна людина. До мене прийшли й спитали, чи будуть сплачені двісті тисяч франків посагу, обіцяних за Гортензією. Я відповів дослівно так: — „Я цього не гарантую. Мій зять, якому родина Гюло призначила цю суму в посаг, мав борги, і я гадаю, що, коли пан Гюло д'Ерві завтра помре, то вдова його лишиться без шматка хліба“. Оце й усе, люба пані.
— Чи сказали-б ви так, пане, — спитала пані Гюло, пильно дивлячись на Кревеля, — коли-б я для вас зрадила свої обов'язки?..
— Не мав-би права так казати, люба Аделіно, — скрикнув цей своєрідний коханець, уриваючи баронесу на слові, — бо ви знашли-б тоді посаг у моєму папіровникові…
І додаючи до слова й діло, гладкий Кревель схилився на одне коліно та поцілував руку пані Гюло, бо від його слів її охопив німий жах, який він визнав за вагання.
— Купити доччине щастя ціною… О, встаньте, пане, або я подзвоню.
Колишній парфюмер через силу підвівся. Ця обставина такої люти на нього нагнала, що він знову став у позицію. Майже в усіх чоловіків є улюблена постава, що в ній вони сподіваються виявити всі переваги, якими обдарувала їх природа. У Кревеля ця поза полягала в тому, що він схрещував руки під Наполеона, одвертав трохи голову і втупляв свій погляд так, як художник на портреті Наполеонові зробив, тоб-то в обрій.
— Додержувати, — мовив він, добре вдаючи обурення, — додержувати вірність якомусь розпус…
— Чоловікові, пане, який годен того, — відказала пані Гюло, уриваючи Кревеля, щоб не дати йому вимовити слова, якого не хотіла почути.
— Стривайте, пані, ви написали, щоб я прийшов, ви хочете знати причини моєї поведінки, ви доводите мене до крайности своїм імператорським виглядом, своїм призирством і… зневагою! Так ніби я негр який. Кажу вам ще раз, повірте мені! — я маю право… лицятись до вас… бо… Та ні, я так вас люблю, що буду мовчати…
— Кажіть, пане, через кілька день мені буде сорок вісім років, я не маніжна дівчина й усе можу слухати…
— Ну, так чи дасте ви мені слово чесної жінки, — бо ви, на лихо мені, чесна жінка, — що ніколи не зрадите мого імени, ніколи не скажете, що саме я викрив вам цю таємницю?..
— Якщо це умова відкриття, то присягаюсь, що нікому, навіть чоловікові, не назву того, від кого дізнаюсь про ті дивовижні речі, які ви мені звірите.
— Охоче вірю, бо справа торкається тільки вас та його…
Пані Гюло зблідла.
— Ах, коли ви любите ще Гюло, то будете мучитись! Може краще мовчати?..
— Кажіть, пане, бо по вашому, справа йде про те, щоб виправдати переді мною ті чудні заяви, що ви мені робили, і ту упертість, з якою ви мучите жінку моїх літ, що хоче одружити свою дочку й потім… спокійно вмерти.
— Самі бачите, що ви нещасна…
— Я, пане?
— Так, прекрасне й благородне створіння! — скрикнув Кревель. — Ти все життя тільки страждала…
— Пане, замовчіть і вийдіть! Або розмовляйте зі мною пристойно.— Знаєте, пані, де ми познайомились із добродієм Гюло?.. В наших коханок, пані.
— О, пане…
— У наших коханок, пані, — мелодраматично повторив Кревель і вийшов із позиції, щоб зробити жест правою рукою.
— Ну, й що потім, пане?.. — спокійно сказала баронеса на превелике здивування Кревелеві.
Душевної величи дрібні спокусники ніколи не розуміють.
— Я, хоч п'ять років уже вдовував, — вів Кревель таким тоном, ніби історію яку розповідати збирався, — але не хотів удруге женитися ради дочки, яку божествлю, а тим більше не хотів мати звязку в домі, дарма що в мене була тоді гарнесенька конторниця; і от я завівся, мовляв, маленькою п'ятнадцятилітньою робітницею чудової краси і, мушу признатись, закохався в неї до безтями. Отож, пані, я попросив свою рідну тітку, яку виписав з батьківщини (материну сестру) жити з цим чарівним створінням та наглядати, щоб вона лишилась доброзвичайною, скільки можливо було це в її… як сказати?.. непевному… ні, незаконному становищі!.. У дівчинки, що мала виразне покликання до музики, були вчителі, її виховано (треба-ж було їй діло дати!). Та крім того, я хотів бути для неї заразом і батьком, і добродієм, і — скажімо одверто — коханцем, хотів убити двох зайців, зробити гарне діло і здобути собі гарну приятельку. П'ять років я був щасливий. У малої був не голос, а цілий скарб для театру, і я не прибільшу, назвавши її Дюпре в спідниці. Я витрачав на неї дві тисячі франків річно, і це тільки для того, щоб розвинути в ній співацькі здібності. Через неї я божевільно кохався в музиці, мав для неї та для дочки ложу в Італійців. Я ходив туди по-черзі, день із Селестіною, день із Жозефою…
— Як, ця славетна співачка?
— Так пані, — гордовито відказав Кревель, — ця знаменита співачка зобов'язана мені всім… Нарешті, коли малій вийшло двадцять літ, 1834 року, я, гадаючи, що звязав її з собою назавжди, став дуже до неї здатливий, хотів трохи потішити розвагами й дозволив їй бачитись із однією гарненькою актрисою, Женні Кадін, якої доля мала щось спільне із її власною. Ця актриса теж була всім зобов'язана одному прихильникові, що виховав її дуже дбайливо. Цим прихильником був барон Гюло…
— Знаю це, пане, — сказала баронеса спокійно без жадного хвилювання.
— Он що! — скрикнув Кревель, де-далі більше дивуючись. — Ну, а чи знаєте ви, що ваше страхіття-чоловік допомагав Женні Кадін з тринадцятого року її життя?
— Ну, й що далі, пане? — сказала баронеса.
— Женні Кадін, — вів колишній торговець, — теж було двадцять років, як і Жозефі, коли вони познайомились, і барон грав ролю Луї XV в історії з панною де-Роман, а почалось це з 1826 року, коли ви ще були на двадцять років молодші…
— Пане, я мала підстави давати панові Гюло таку волю.
— Ця ваша брехня, пані, безперечно зітре всі гріхи, що ви вчинили, і відчинить вам двері до раю, — відказав Кревель так лукаво, що баронеса почервоніла. — Кажіть це иншим, велична й кохана жінка, але не дядькові Кревелю, який, не забувайте, надто часто гуляв учотирьох із вашим негідником-чоловіком, щоб не знати вам ціни! Він часом докоряв сам собі між двома чарками й докладно змальовував мені ваші довершеності. О, я вас добре знаю — ви янгол! Тільки розпусник міг вагатись між двадцятилітньою дівчиною та вами, а я не вагаюсь.
— Пане!
— Гаразд, я спиняюсь… але знайте, свята й гідна жінко, що чоловіки, коли сп'яніють, розповідають багато-що про своїх дружин у коханок, що регочуть з цього, як навіжені.
Сльози чесноти, що набігли в прекрасних рісницях пані Гюло, раптом спинили національного гвардійця, і він забув навіть стати в позицію.— Я продовжую, — сказав він. — Через наших дівчат ми з бароном потоваришували. Барон, як і всі порочні люди, з себе дуже любий, справді гарний хлопець. О, як мені цей мерзотник сподобався! Ні, він таки був вигадливий… Але покиньмо ці спогади… Ми стали ніби брати… Негідник, достоту часів регенства, пробував мене зіпсувати, схилити мене до сенсімонізму в жіночій справі, прищепити мені великопаньскі ідеї часів синіх каптанів; але, бачите, я так любив свою малу, що ладен був оженитися з нею, якби не боявся дітей. Як же могли, по-вашому, два старі тата, такі друзі, як… як ми були, не подумати про те, щоб поженити своїх дітей? Через три місяці після весілля вашого сина з моєю Селестіною, Гюло (не знаю, як я можу вимовити його ім'я, мерзотника, бо він нас обох, пані, обдурив!..), ну, так мерзотник цей одбив у мене Жозефочку. Цей шибеник зумів збути молодому державному радникові та якомусь артистові (вибачте, що так мало!) свою Женні Кадін, якої успіхи ставали де-далі голосніші, і загарбав у мене мою бідненьку коханку, чарівну жінку; та ви, певно, бачили її у Італійців, де він улаштував її під своїм заступництвом. Чоловік ваш не такий обережний, як я, — я, мов нотний папір, розлінований, — і його вже чимало таки поскубла Женні Кадін, що коштувала йому коло тридцяти тисяч франків на рік. Ну, так знайте, що для Жозефи він руйнується в кінець. Жозефа, пані, єврейка, називається вона Мірах, а це анаграма Хірама, іудейської цифри, даної їй на ознаку, бо вона — покинута в Германії дитина (мої довідки стверджують, що вона — незаконна дочка одного багатого єврея-банкіра). Театр, а найбільше вказівки Женні Кадін, пані Шонц, Малаги, Карабін що-до способу поводитись із старими, розвинули в малої, яку я тримав на чесній недорогій путі, інстинкт перших іудеїв до золота та коштовностів, до золотого тельця! Славетна співачка, ставши жадібною, хоче бути багатою, дуже багатою. То-ж вона й не марнотратить нічого з того, що марнотратять для неї. Першу спробу вона зробила на добродії Гюло, якого чисто обскубла, ох! так обскубла, мовляв, аж обголила! Бідолаха змагався за неї з одним з Келерів та з маркізом д'Еґріньйоном, що побожеволіли обидва від Жозефи, не згадуючи вже про невідомих прихильників, а тепер її відбирає в нього отой багатющий герцог, що опікується мистецтвом. Як його звати!.. карлик!.. Ага, герцог д'Ерувіль. Цей вельможа має намір володіти Жозефою неподільно; серед двірських про це всі говорять, а барон ще нічогісінько не знає, бо скрізь уже воно так ведеться, що коханець, як і чоловік, дізнається останній. Тепер ви розумієте мої права? Ваш дружина, прекрасна дамо, позбавив мене мого щастя, єдиної радости, що прикрашала моє вдовування. Атож, коли-б я, на лихо собі, не зустрівся з цим старим штукарем, то й досі володів-би Жозефою; бо я, бачите, ніколи не пустив-би її в театр, вона лишилась-би непомітною, пристойною і моєю. Ох, коли-б ви бачили її років вісім тому — тонка й нервова, шкіра золотава, як у андалузянки, мовляв, волосся чорне й блискуче, мов отласне, вельможна виборність у рухах, скромність бідности, чиста грація, гнучкість, як у дикої лані. Через добродія Гюло ці чари, ця чеснота стали вовчою пасткою, лазівкою для срібних монет. Дівчина стала царицею нечистивих, як то кажуть. Словом, вона „крутить“ тепер — вона, яка нічогісінько не знала, навіть цього слова!
В цю хвилину старий парфюмер витер очі, де набігли сльози. Щирість його горя вплинули на пані Гюло, і вона прокинулася з марення, що її опанувало.
— Хіба-ж знайдеш знову, пані, в п'ятдесят два роки такий скарб? В такі літа любов коштує тридцять тисяч франків на рік — я знаю суму на прикладі вашого чоловіка, — а я надто люблю Селестіну, щоб руйнувати її. Коли я побачив вас на першій вечірці, що ви нам улаштували, то перестав розуміти, як цей злодій-Гюло міг утримувати якусь Женні Кадін… Ви виглядали, як імператриця. Вам не було ще тридцяти років, — провадив він, — ви видались мені молодою, прекрасною. Слово чести, того дня я зворушився до глибини душі, я думав: „Не будь у мене Жозефи, коли вже дядько Гюло своєю жінкою гребує, то вона прийшлася-б мені, як рукавиця“. Ох, вибачте, це вираз із моєї колишньої мови! Парфюмер дає себе часом знати, тому я й на депутатство надіятись не можу. Отож, коли барон мене так підло зрадив, — бо між старими молодцями, якими ми були, коханки друзів мусять бути священні, — тоді я заприсягнувся забрати в нього дружину. Це справедливо. Барон нічого не міг-би сказати, безкарність нам забезпечена. Ви вигнали мене з дому, як скаженого собаку, після перших-же слів, коли я торкнувся стану свого серця; цим ви подвоїли мою любов, мою упертість, коли хочете, і ви будете моя.
— Як саме?
— Не знаю, але це буде. Бачите, пані, дурний парфюмер (ще й колишній!) з єдиною думкою в голові сильніший за розумника, в якого їх тисяча. Ви причарували мене, і ви моя помста! Отже, я вас ніби двічі люблю. Я розмовляю з вами одверто, не вагаючись. От ви кажете мені: „я вашою не буду“, — а я спокійно балакаю з вами. Словом, мовляв та приказка, граю, розкривши карти. Так, ви будете моя, ви все-таки будете моєю коханкою. Це буде, бо від вашого чоловіка я всього сподіваюсь…
Пані Гюло глянула на цього рахубистого буржуа так пильно та злякано, що він подумав, чи не збожевіла вона, і спинився.
— Ви самі цього хотіли, ви зневажали мене, ви мене на це викликали, от я й сказав! — мовив він, почуваючи потребу виправдати дикість своїх останніх слів.
— Ох, дочка моя, дочка! — скрикнула баронеса мручим голосом.— Ах, нічого я більше не знаю! — підхопив Кревель. — Того дня, коли в мене взято Жозефу, я був, як тигриця, в якої відняли малят… Словом, був такий, як, ви зараз. Ваша дочка! для мене це спосіб здобути вас. Так, я перешкодив весіллю вашої дочки!.. і ви не віддасте її заміж без моєї допомоги! Хоч яка красуня з панни Гортензії, а їй треба посагу…
— Ох, так! — сказала баронеса, витираючи очі.
— Ну, от спробуйте попросити десять тисяч франків у барона! — вів Кревель, знову ставши в позицію.
Він почекав хвилинку, як актор, що витримує павзу.
— Коли-б вони в нього були, він віддав-би їх тій, що заступить Жозефу! — сказав він, підвищуючи голос. — Хіба на його дорозі спиняються? Передусім, він занадто любить жінок! (У всьому є золота серединка, мовляв наш король). А потім ще й пиха. З нього показний чоловік! Він усіх вас на солому покладе ради власної втіхи! Та ви й так уже на дорозі до богадільні. Гляньте, відколи я до вас перестав ходити, ви не могли підновити меблів у своїй вітальні. Слово „скрута“ кричить з усіх проріх у цій матерії. Який-же зять не вийде звідци, жахнувшись кепсько прихованих доказів найстрашніших злиднів, злиднів добропорядних людей? Я був крамарем, знаюся на цьому. Ніхто не вміє так відрізняти справжнє багатство від видимого, як око паризького купця… Ви сидите без копійки, — сказав він тихо, — це видно по всьому, навіть по фракові вашого слуги. Хочете, я викрию вам страшні таємниці, які від вас ховають?
— Пане, — сказала пані Гюло, що її хусточка вже змокріла від сліз, — досить, досить!..
— Ну, так мій зять дає гроші своєму батькові, — це саме я й хотів насамперед сказати вам з приводу вашого сина. Але я пильную інтересів своєї дочки… Будьте спокійні.— Ох, віддати заміж дочку й померти! — промовила нещасна жінка, нестямлючись.
— Ну, так от вам і спосіб, — обізвався Кревель.
Пані Гюло глянула на Кревеля з надією, яка так швидко перемінила їй вираз обличчя, що самий цей рух повинен був-би зворушити Кревеля та примусити його відкинутись свого смішного плану.