Кузен Понс/XV
| ◀ XIV | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XV. Балаканина й політика старих дверниць |
XVI ▶ |
|
Налякана провістями великої колоди панії Фонтен, Сібо вирішила сама-собі заволодіти духівницею свого добродія заходами м'якими, злочинством суто-моральним. Десять років не відала Сібо нічого про Понсів музей, десять років була вона віддана, чесна й некорислива, і от зажадала той музей для себе використати. З того дня, коли Ремонанк одним словом, повним золота, розбудив у серці цієї жінки змію, що таїлась у своїй черепашині двадцять п'ять років, — жадання багатства, — з того дня жінка ця живила ту змію всіма лихими соками, що купчаться в глибині серць, і ось побачимо далі, як вона виконувала все те, про що змія їй шипіла.
— Ну що, добре попило наше янголятко? Чи краще йому? — спитала вона в Шмуке.
— Нетопрі, люпа пань Зіпо, не топрі! — відповів німець, утираючи сльозу.
— Та це вже ви надто хвилюєтесь, любий пане, це вже вам здається так… Сібо був при смерті, та й то я так не побивалась, як ви. Що там, а янголятко ж наше на здоров'я міцний. Та й, чи чуєте, він, здається, стриманий був, а ви не знаєте, як довго стримані живуть! Він дуже хворий, цьому правда, але ж під моїм доглядом вичуняє. Не клопочіться, ідіть у своїх справах, я тут із ним побуду й дам йому вівсяного навару випити.
— Пес фас я помер пі с турпоті… — сказав Шмуке, довірливо стискуючи руку своїй добрій господині.Сібо ввійшла до Понсової кімнати, втираючи сльози.
— Що це вам, пані Сібо? — спитав Понс.
— Та це пан Шмуке душу мені вивертає, плаче за вами, як ніби ви померли вже! — сказала вона. — Хоч вам і недобре, та не так уже й погано, щоб за вами плакати; але це мене так хвилює! Боже мій, чи я дурна, що люблю так людей і жалію вас більше, ніж Сібо! Бо ж, зрештою, що ви мені, ми ніякі родичі, ну а от кров у мене холоне, коли про вас ідеться, слово чести! Та я дала б собі руку відтяти — ліву, звісно, — отут перед вами, щоб ви тільки на ноги стали, щоб по крамницях ходити почали, як то ж бувало… Якби б, у мене дитина була, то, певно, я б її любила так, як оце вас люблю, справді! Випийте, серденько, ну, повну шклянку! Випийте, прошу вас, добродію! Пан Пулен насамперед сказав: „Коли не хоче пан Понс на Пер-ляшез перебратись, то нехай п'є вдень стільки шклянок навару, скільки овернець їх продає“. Та́к пийте ж!
— Та я п'ю, моя добра Сібо… стільки п'ю, що мені в шлунку вже повідь…
— Ну, от і добре! — сказала дверниця, беручи порожню шклянку. — Отак ви й вирятуєтесь! У пана Пулена був отакий хворий, як ви, так його ніхто не доглядав, діти покинули, і він помер од цієї хвороби через те, що не пив!.. Так от, треба пити, моє серденько… два місяці, як поховали його… Знаєте ж, коли ви помрете, любий пане, то й старого Шмуке за собою в труну покладете… Він же, як дитя, слово чести. Ох, та й любить же він вас, овечка він божа! Ні, та де там жінці отак чоловіка любити! Не їсть і не п'є, схуд за два тижні, так як ви, а у вас же сама шкура та кістки… А мені й заздро, бо я до вас дуже прихильна, а до такого ще не дійшла, апетит не пропав, навпаки! Набігаюсь через вас сюди й туди тими сходами, так ноги так болять, що ввечері, повірте, падаю, якби й олив'яна. От, виходить, я свого бідного Сібо задля вас занехаяла, так що панна Ремонанк і їсти йому варить, а він ґдирає мене, що все погане! Так я кажу йому тоді, що треба вміти й за інших постраждати і що ви такий хворий, що вас не можна кидати… Вам би, у становищі вашому, доглядачку треба! Та вже не потерплю я тут доглядачки, коли десять років за вашими ділами та господарством дивилась… Та й пелька ж у них! Їсть за десятьох, та ще вина ім дай, цукру, грілень, вигод… А як іще хворих обкрадають, коли їм не відпишуть чогось… Поставте ж на день доглядачку, то завтра картини ж не знайдемо або речі якоїсь…
— Ох, пані Сібо, не кидайте мене! — нестямно скрикнув Понс. — Хай нічого не займають!..
— Та я тут! — сказала Сібо. — І буду тут, поки сил моїх… будьте певні! Хіба ж так пан Пулен — може він на скарб ваш зазіхає, — не хотів вам доглядачки підсунути!.. Ну й одрізала ж я йому! „Тільки мене, кажу йому, пан при собі хоче, він мої звички знає, а я його“. Так він і підкрутив. Та доглядачки — вони всі злодійки! Що вже ненавиджу їх!.. Ось зараз самі побачите, які вони підступні… Колись один старий пан — зважайте, що це мені сам пан Пулен розказав… Отож, така собі пані Сабатьє, років тридцять їй було, колись пантофлями в Суді торгувала — знаєте торгові ряди, що в Суді були…
Понс рухом ствердив.
— Еге ж… Жінці цій тоді жилося не солодко через чоловіка, що все пропивав і сам раптом з перепою помер; але вона з себе гарна була, правду треба сказати, тільки не в користь їй це було, хоч вона й водилася, кажуть, з адвокатами… через скруту вона в доглядачки до породільниць пішла, і живе ж на вулиці Бар-дю-Бек. Так отож вона доглядала старого пана, у котрого, даруйте на слові, сечовий міхур болів, так що його зондували ж, мов артезіянський колодязь, і його так треба було пильнувати, що вона спала на розкладачці в кімнаті цього добродія. Чи можлива ж це річ! Ви мені скажете: „Чоловіки нічого не шанують, вони тільки себе знають!“ І так, знаєте, розмовляла з ним, бож увесь час коло нього, розважає, було, його, пригод йому розповідає, то й він до балачки пристане, от як і ми вдвох, правда ж, балакаємо… Довідується вона, що небожі його — а в хворого небожі були — іроди, а не люди, що від них йому спокою немає і що, зрештою, і хвороба його від небожів сталася. Ну так, любий мій пане, вона того добродія вигляділа, за дружину йому стала, і в них дитина така гарнюсінька, а пані Бордвен, різничиха з вулиці Шарльо, вона тій дамі родичка, так за куму була… Оце так щастя!.. Я замужем, але дітей у мене немає, і, можу сказати, це через Сібо, що він занадто мене любить, бо коли б я схотіла… Та годі. Щоб то нам було б із родиною, мені та моєму Сібо, коли ж у нас і су готового немає після ж тридцятьох років, як ми чесно жили, любий мій пане! Тільки те мене й тішить, що немає ж у мене й ліяра з чужого добра. Ніколи я нікому кривди не вчинила… Стривайте, от, припустімо — до речі буде сказати, бо через півтора місяці ви вже на ноги станете й по бульварах гулятимете — так от завели б ви мене в свою духівницю, то я б спокою не мала, аж поки не знайшла б ваших спадкоємців, щоб їм віддати… так боюсь я добра, що в поті чола не зароблене. Ви мені скажете: „Та, пані Сібо, не мучте себе отак, ви ж його заробили, ви ж доглядали цих добродіїв, як свої діти, ви ж їм тисячу франків на рік зберігали“… Бо на моєму місці, чи чуєте, пане, не одна куховарка вже десяток тисяч франків склала б. „Так це справедливо, коли цей достойний пан лишає вам невеличку ренту“, скажуть мені, припустімо. А я — ні, я некорислива. Не знаю, як це жінки роблять добро ради користи… Це вже й не добро, так пак, пане?.. Я до церкви не ходжу, бо часу не маю, але совість мені каже, де добро… Не хвилюйтеся так, серденько, не дряпайтесь! Боже мій, як ви жовкнете! Ви такий жовтий, що вже аж рудієте… От кумедія, щоб за три тижні на цитрину звестися!.. Чесність — це скарб бідних, бо треба ж щось і бідним мати! Передусім, припустімо, що ви б при смерті були, так я б перша вам сказала, що ви все своє майно повинні відписати панові Шмуке. Це ваш обов'язок, бо він вам за всіх родичів! Він же вас любить, як пес хазяїна.
— Ох, правда, — обізвався Понс, — за все моє життя тільки він і любив мене…
— Ох, пане, — мовила пані Сібо, — який же ви неґречний! А я ж вас не люблю, чи що?..— Я цього не сказав, добродійко Сібо…
— Добре діло! Так ви мене за покоївку маєте, за звичайну куховарку, немов я без серця! Ох, боже ж мій, переривайся отак одинадцять років за двох старих паничів, клопочись тільки про їхній добробут, адже я в десятьох крамницях понишпорю й лайки наслухаюсь, щоб вам гарного сиру Брі знайти, я аж у ринок збігаю, щоб вам свіжого масла роздобути, і зважайте ще, що за десять років я вам нічого не розбила й не надщербила… будь, значить, як мати до своїх дітей, а тоді кажуть „добродійко Сібо“, і ти бачиш, що й крихти почуття нема до тебе в серці старого пана, которого ти доглядала, мов короленка якогось, бо й римського короленка не доглядали так, як вас!.. Хоч об заклад піду, що не доглядали його так, як вас!.. Адже помер він саме в соку бувши… Слухайте, пане, несправедливі ви… Невдячний же ви! Це через те, що я тільки бідна дверниця. Ох, боже ж мій, так ви теж думаєте, що ми — собаки?..
— Та, добродійко Сібо…
— От ви ж учений, так розкажіть мені, чого це до нас, дверниць, отак ставляться, немов чуття в нас немає, глузують із нас, а тим часом же про рівність говорять!.. Так я, виходить, якоїсь іншої жінки не варта!.. Та я ж одною з найкращих жінок у Парижі була, мене прекрасною устричницею називали і до кохання мені признавались сім або вісім разів на день!.. А скільки, якби я ще схотіла! Стривайте, пане, знаєте того неоковирного залізняка, що коло ґанку? Та от, коли б я, припустімо, була вдова, так він узяв би мене, заплющивши очі, бо не раз пас їх на мені, і щодня мені каже: „Ох, та й гарні ж у вас руки, пані Сібо!.. Цю ніч наснилось мені, що вони хліб, а я масло, і що я лежав на них!“… Ось вам, пане, руки!
Вона закасала рукава й показала на предиво розкішну руку, білу та свіжу всупереч червоній та загрубілій кисті, пухку, круглу руку з ямочками, що, з'явившись із звичайного мериносового чохла, мов видобутий із піхов кинджал, засліпила, мабуть, Понса, який і дивитись на неї довго не зважився.— Вони стільки серць розкрили, як ніж мій — вустриць, — вела вона. — Та вони належать Сібо, і це моя помилка, що я занехаяла його бідолаху, а він, варт мені тільки моргнути, так і в прірву ладен плигнути ради вас, пане, хоч ви й називаєте ж мене „добродійка Сібо“, коли я неможливе для вас роблю…
— Та вислухайте, — сказав хворий, — не можу ж я вас матір'ю або дружиною називати…
— Ні, ніколи до віку я ні з ким не зв'яжуся…
— Та дайте ж мені сказати! — вів Понс. — Бачите, я говорив спочатку про Шмуке.
— Пан Шмуке, оце так душа! — сказала вона. — От він так любить мене, бо він бідний! Бо люди бездушні від багатства робляться, а ви ж багатий. Ну, так заведіть доглядачку, побачите, яке життя у вас буде, як вона мучитиме вас, мов та оса… Лікар скаже, що вам пити треба, а вона вам тільки їсти даватиме! Вона в домовину вас покладе, щоб ваше майно пограбувати! Не варті ви, щоб коло вас пані Сібо була!.. Ну, от прийде пан Пулен, так попросите в нього доглядачки!
— Та, чорт бери, вислухайте ж мене! — гнівно крикнув хворий. — Я не говорив про жінок, коли говорив про Шмуке!.. Я добре знаю, що щиро любите мене тільки ви та Шмуке!..
— Не можна вам так дратуватися, прошу вас! — скрикнула Сібо, кидаючись на Понса та силоміць укладаючи його.
— Як же мені вас не любити?.. — сказав бідний Понс.
— Так ви любите мене, правда?.. Ну, та вибачте мені, пане, — сказала вона, плачучи та витираючи сльози. — Атож, ви любите мене, як служницю, от що… як служницю, котрій кидають шістсот франків ренти, мов шмат хліба собаці в будку!..
— Ох, пані Сібо! — скрикнув Понс. — За кого ви мене маєте? Ви мене не знаєте!
— А, так ви мене ще більш полюбите! — вела вона, дивлячись ПонсовІ в вічі, — полюбите свою добру, гладку Сібо, як матір? А воно так, я ваша мати, обидва ви мої діти!.. Ох, коли б моє знаття, хто вам туги завдав, то я б під суд пішла, навіть у в'язницю а їм би очі видряпала!.. Їх би на горло скарати коло застави св. Якова, та й цього мало таким душогубам!.. Ви такий добрий, такий ніжний, бо серце у вас золоте, ви на світ народилися, щоб жінку якусь ущасливити… Та й ущасливили б… це видко, для цього ви створений… Я, коли побачила, як ви з паном Шмуке живете, то зразу сказала: „Ні, пан не такий мусить бути, він на доброго чоловіка створений“… Ну, та ви любите жінок!
— А так, — сказав Понс, — тільки ніколи їх не мав!..
— Справді? — визивно скрикнула Сібо, підходячи до Понса та за руку його беручи. — Ви не знаєте, що таке мати коханку, яка на все піде заради свого дружка? Чи можливо це! Я б на вашому місці не схотіла на той світ перебиратись, не зазнавши найбільшого щастя, що є на землі!.. Серденько моє! Коли б я була та, що колись, то, слово чести, покинула б задля вас Сібо! Та з отаким носом — а ніс у вас гордовитий, — як же воно було, янголятко моє бідне?.. Ви мені скажете: „Не всі жінки на чоловіках знаються!..“ — І це нещастя, що жінки заміж віддаються аби як, аж жаль бере. А я ж думала, що у вас коханок десятками — танцюристки, актриси, герцогині, бож ви хати зовсім не держались!.. Бачу, було, що ви з дому йдете, то й кажу Сібо: „Дивись, он пан Понс до красунь рушає!“ Слово чести, так і казала, бо певна була, що ви жінок полюбляєте! Небо вас створило для кохання… Стривайте, паночку, я це побачила тоді, коли ви вперше тут обідали. Ох, як же вам приємно було, що панові Шмуке ви цим радість учинили! А він так іще й другого дня плакав, кажучи мені: „Пань Зіпо, фін опітаф туть“. Та й сама я теж плакала, як дурка. І що вже засмутився він, коли ви знову по гостях почали вчащати та обідати десь! Бідолашний, де ж таки видано, щоб так побиватися! Ох, так воно й треба, щоб ви спадкоємцем його зробили! Та це ж за всю родину вам, отой достойний, любий чоловік!.. Не забувайте його! Інакше господь бог не прийме вас до свого раю, де він повинен пускати тільки тих, що були вдячні своїм друзям та відписували їм ренту.Понс марно силкувався щось відповісти, Сібо сипала словами, як горохом. Як спиняти парову машину — це знайдено, а от як підкрутити язика дверницям — на це не стане винахідницького хисту.
— Знаю, що ви скажете! — казала вона. — Але, добродію, від того, що духівницю в хворобі скласти, люди не мруть, і я, на вашому ж місці, про всяк випадок, не занапастила б те бідне ягня, бо він же в господа бога добре звірятко; він нічогісінько не тямить, і я б не дала його на поталу отим жаднющим дільцям та родичам, бо всі вони наволоч! А що ж, хіба за три тижні хоч якась душа вас провідала?.. А ви їм своє добро віддасте! Знаєте, люди кажуть, що про ваше добро варто й поклопотались?
— Атож, — мовив Понс.
— Ремонанк, який знає вас за аматора, тай сам торгує, так він каже, що дав би вам цілих тридцять тисяч франків дожиттьової ренти, щоб забрати після вас картини… От так справа! На вашому місці я б погодилась! Тільки я подумала, що він глузує з мене, оте казавши… Ви повинні попередити пана Шмуке, що оті речі коштують, бо його ж усяк, як дитину, обдурить, він і думки не має, скільки оте добро коштує! Він про це й не здогадується, і за шмат хліба їх віддасть, якщо з любови до вас не хоронитиме їх у себе все життя, коли ще житиме після вас, бо ваша смерть і йому смертю буде! Але я ж тут, я обороню його від усіх… я та Сібо.
— Добродійко Сібо, — відповів Понс, розчулений від цієї жахливої балаканини, де чуття здавалось наївним, як у простолюдів, — що б зі мною сталося без вас та без Шмуке?
— Ах, ми у вас єдині друзі на землі! Це суща правда! Але ж два щирі серця варті за всяку родину… Не кажіть мені про родину! Казав один давній писач, що родина — це як язик, у ньому все найкраще й найгірше… А де ж ваші родичі? Чи є вони у вас? Ніколи я їх не бачила…
— Саме вони й поклали мене в ліжко! — скрикнув Понс із глибокою гіркотою.— Ах, так родичі у вас є!.. — сказала Сібо й випросталась, так ніби в її кріслі залізо від огню раптом розпеклося. — Та й гарні ж у вас родичі! Як! Ось три тижні — атож, сьогодні вранці три тижні, як ви при смерті, а вони й не навідались до вас! Оце так диво!.. Та, на вашому місці, я б краще все своє добро на підкидьків відписала, аніж їм лишила хоч один лір!
— Так от, добродійко Сібо, я хотів відписати все своє майно своїй кузині вдругих, дочці мого кузена вперших, президента Камюзо — ви його знаєте, отой суддя, що приходив якось уранці тому два місяці.
— А, отой опецьок, що присилав до вас слуг перепрошувати… за дурощі своєї жінки… а покоївка мене за вас розпитувала, ота стара маніжниця — так і хотілося почистити мітлищем їй оксамитову накидку! Чи видано ж, щоб покоївка оксамитову накидку носила! Ні, слово чести, на світі все шкереберть пішло! Навіщо ж революції роблять? Обідайте двічі на день, коли гроші маєте, ненажери-багатії! Але я кажу, що закони будуть ні до чого й святого на землі нічого не буде, якщо Люї Філіп не зміцнить станів; бо, зрештою, коли всі ми рівні, правда ж, пане, то покоївка не повинна ж мати оксамитову накидку, коли в мене, панії Сібо, після тридцятьох років чесного життя її немає… От так штука, скажу я вам! Треба, щоб усі бачили, хто ти такий. Покоївка — це покоївка, та як я — дверниця ж! На що ж тоді військові носять еполети з китицями? Кожному своя шана. Ось слухайте, хочете, я скажу вам, до чого воно йдеться? Так от, Франція пропала!.. А за імператора, правда ж, пане, інакше все було? Тож я й сказала Сібо: „Чи бачиш, чоловіче, коли в хазяїв покоївка в оксамитовій накидці ходить, то це люди безсердечні“…
— Безсердечні! Так воно й є, — відповів Понс.
І Понс розповів панії Сібо свої прикрості та болі, і та щедро лаяла родичів та виявляла як найбільшу чулість до кожного речення цього сумного оповідання. А наприкінці й заплакала!
Щоб зрозуміти раптову приязнь, що виникла між старим музикантом та панією Сібо, досить уявити становище безженця, що тяжко захворів уперше за своє життя, лежить сам – один на ліжку недуги й мусить гаяти дні на одинці з самим собою, а ті дні довжезними видаються йому, бо його мучить невиразний біль у запаленій печінці, що хоч яке життя в чорну нудьгу обертає, бо без звиклого життьового клопоту його опановує паризький маразм, і він починає тужити за всім, що в Парижі можна побачити задурно. Ця глибока й похмура самотина, цей біль, що на душу впливають ще більш, як на тіло марність життя — все це схиляє безженця, надто коли він на вдачу слабий і серцем чулий та довірливий, до приязні з істотою, що доглядає його, — як того тонущого, що хапається за дошку. Тому Понс захоплено слухав сплітки панії Сібо. Шмуке з пані Сібо, та ще доктор Пулен були йому цілою людськістю, а кімната — всесвітом. Коли й так усі хворі зосереджують свою увагу на тому, що охоплює їхній погляд, коли й так егоїзм їхній підпорядковується істотам та речам однієї кімнати, то можна уявити, до чого здатний старий парубок, що не має приязні й ніколи не зазнав кохання. За три тижні Понс часом доходив до того, що шкодував, чому не одружився з Мадленою Віве! Тому за ці три тижні пані Сібо зробила величезний поступ у душі хворого, який без неї почував себе пропащим; бож Шмуке був для хворого тільки другим Понсом. Дивне вміння Сібо полягало — несвідомо для неї, до того ж, — у тому, що вона висловлювала власні Понсові думки.
— А, от і доктор! — сказала вона, зачувши дзвінок.
І покинула Понса на самоті, добре знаючи, що це прийшов єврей із Ремонанком.
— Не знімайте шелесту, панове… — сказала вона, — щоб він нічого не почув. Бо він скаженіє, коли його скарби зачепити.
— Я тільки пройдуся, — відповів єврей, озброївшись люпою та біноклем.