Криве дзеркало украінськоі мови

Криве дзеркало украiнськоi мови
Іван Нечуй-Левицький
Суспільне надбання; джерело: http://www.ukrstor.com/ukrstor/necuj-krivezerkalo.html Київ. Друкарня І. І. Чоколова, В.-Житомірська N 20 д. в. 1912.
Руйнування украінськоі мови
I.

Лиха пригода для українського пісьменства в його мові роспочалося в останні два роки од галицьких журналів, заведяних в Киіві проф. Грушевським ніби-то задля того, щоб завести одну загальну книжню мову для Галичини й Украіни, ще й загальний правопис. Проф. Грушевський перевів „Літ. Науковий Вістник" з Львова в Киів, потім завів журнал, „Записки Киівського наукового товариства", як орган того товариства. Для народа на Украіні був заведяний журнал-газета „Село", ще й під рукою проф. Грушевського незабаром опинилось видання журнала „Украінська хата"... Як бачимо, в шановного пр. Грушевського була думка покласти широкий грунт і підвалини для текучого пісьменства на Украіні, і він мав на увазі усі верстви нашого суспільства, і навіть наукові справи, ще й просвітність украінського народа.

Задумана справа не малоі вартости для Украіні, ще й задумана з широким планом на користь украінцям. Але через два роки ми бачимо недобрі добутки, бачимо усю шкоду, якоі накоіли ці усі видання для украінськоі мови й загалом для украінського пісьменства. Заводячи журнали, проф. Грушевський обіцяв виправлять галицьку мову в ціх журналах і згодом спростить і галицький поплутаний чудний правопис. Але, як кажуть, „обіцянка-цяцянка", і та обіцянка так і зостається й досі цяцянкою і не справдилась, а ні трошечки. В проф. Грушевського, як виявилось вже в його виданнях, була зовсім инча думка: він заповзявся нахрапом завести галицьку книжню мову й чудернацький правопис в украінському пісьменстві й на Украіні і зробить йіх загальними і для Галичини, і для украінців. Ця потаємна думка вихвачується в його статтях. Бо в своіх статтях в Літ. Н. Вістнику, він жалкує, що прихильників цієі сістеми зьєднання мови на Украіні „мало", та й ті, додам я од себе, роблять діло й ведуть цю пісьменську справу під загадом, а недоброхіть); він жалкує, що харківський филологічний факультет забаллотірував прийняття галицькоі книжньоі мови й правопису на Украіні. Як проф. Грушевський і справді мав щиру думку зробить реформу галицькоі мови й чудернацького правопису і переробити йіі й перебудувать на зразець мови українського народа і украінських классичніх пісьмеників, то чого ж йому було й жалкувать?

Тим часом в своі статті „На Украіні" в Літер. Наук. Вістнику (III книжка за минувший рік) д. Грушевський кидає украінцям докори, зовсім не правдиві й кривдні. Тут на Украіні між украінцями, пише він, я тільки й чую змагання за мову. І діти тіх батьків, котрі колись передніше нехтували буквою й сьміялись з цього, повернули назад, і тільки й мови в йіх, що за букву... А хто ж цьому винен? спитаємо ми в д. Грушевського. Само по собі сам проф. Грушевський. Доки ще йшла потаємна агітація й намова в видавництві „Вік", котрий повидавав книжки з галицькими формами, як от відоме „Дубове листє" й „Літературний Збірник" та мого „Рибалку Панаса Крутя"; доки проф. Грушевський не позаводив своіх згаданих вище журналів, на Украіні не було і сліду і признаки ніяких змаганнів за мову, бо це було нікому непотрібне. Усі загалом писали чистою украінською мовою, навить потроху й научньою. І проф. Грушевський помиляється, коли все провадить в статтях про якусь мову „баби Мотрони", це б то народню, а не наукову. Серія книжок небіжчика Драгоманова, як от „Рай" і постут", „Заздрі боги", „Швейцарська спілка", „Про волю віри", „Старі хартіі вольности", та й инчі; „Мусульманство" проф. Кримського (тільки друга половина, ним самим написана), та й инчих, як от статті й праці д. Єфремова, та книжка „Про комах" і Арифметика д. Комарова і т. д. написані научньою прехорошою украінською мовою, і на Украіні всіма читаються з великою охотою, бо ці пісьменики вміли й знали, як треба писати, і поклали за основу своєі мови народню украінську мову.

Само по собі як декотрі добродіі на Украіні постерегли галицькі заміри й тенденціі, щоб і в нас писали тією вищою мовою, буцім-то вже в Галичині зовсім виробляною й готовою, то й підняли протест проти псування украінськоі мови. Але один тільки щирий і правдивий небіжчик Грінченко запротестував, видввши свої книжечки „Тяжким шляхом" та „Три питання", як протест проти попсованоі галицьким впливом мови в газетчиків і чудного й непотрібного галицького правопису, де він між инчим прямо каже, що писати—роздераючи дієслови (глаголи) на дві або й на три частки: бояти ся, бояти муть ся і т. д. на Украіні ніхто й ніколи не буде й ніхто не ставитиме безліч двух точок, бо над і не йотірованим дві точки і самим галічанам треба ставити не над і, бо воно скрізь в усіх випадках в словах мяке, а над півзгучними буквами, котрі стоять перед ним, як от: на селї, в хатї, в коморї і т. д. бо то вони бувають мякі, або тверді. І Гринченко казав правду. Відома річ, що Желихівський, заводячи в Галичині Кулішів правопис, поставив в своєму Словарі дві точки над тим і, котре одновідає букві ѣ в церковнославянські мові в словах, для компромісса, щоб загодить стару галицьку партію й духовенство, котрі вживали букву ѣ, ніби-то він хоч і викидає с книжок букву ѣ, але натомісць значкує йіі. Инчого чисто науковаго грунту ці дві точки над і тут не мають, і цієі нісенітниці не прийняв доброхіть ні один украінський пісьменик. А коли галичани й проф. Грушевський натикають силу точок в своіх журналах в статтях наших украінців, то вони, видаючи своі утвори опрічніми книжками, викидають цю нісенітницю, цю массу непотрібних точок, стулюють докупи пороздирані надвоє й натроє дієслови (глаголи) сьмішні для публіки й злучують докупи частки глаголів. Так зробив д. Винниченко, д. Коцюбінськай й инчі.

Врешті скажемо в одповідь проф. Грушевському на його кривдні слова: „за наше жито, та нас і бито". „А хто винен?—Невістка. Але ж йіі нема дома!—Он висить на жертці йіі плахта", приказують в народні приказці. Галичани самі ж збиля мовну бучу на Украіні, завели колотнечу в сьогочасних наших пісьмеників, а проф. Грушевський з цієі причини ще й нам кидає докори, котрі він був повинен кинути галицьким пісьменикам. Яя сам проф. Грушевській почав в своі „Історії з старих (давніх) часів виправлять потроху свою попсовану мову, це б то почав класти за основу своєі мови — украінську мову „баби Матрі", а не щось стародавнє робляне й книжне в Галичині, тоді публіка почала читати цю книжечку, хоч рецензенти О. С. і В. Доманіцький і в ці книжці знаходили чимало хиб проти украінськоі мови, — і вони писали правду.

Ми не будемо робить тут вдруге своіх умовиводів, сказаних нами в передніші статті: „Сьогочасна часописна мова на Украіні". Скажемо тільки, що в великоруських вчених, як от Пипін, Бєлінський, Добролюбов, Писарев, як я добре зумисне проаналізував йіх мову, скрізь покладяна, як грунт, мова „баби Акуліни", це б то чисто великоруська, народня. В наукових вчених працях не великороссів, котрі пишуть великоруською мовою, вже примітна робляність, а часом і якась важка плутанина. Бо ці вчені користуються науковими працями німецьких вчених, написаних важкою мовою. Німці люблять завірчувать просту мисль в мудрі абстракціі та донгелецькі періоди. А хто ж скаже, що згадані вище украінські праці проф. Драгоманова, проф. Кримського, д. Єфремова, д. Комарова, або й галичан Омеляна Огоновського й Олек. Барвінського не наукові?

Галицька книжня научня мова важка й нечиста через те, що вона склалася по синтактиці мови латинськоі або польськоі, бо книжня вчена польська мова складалась на зразець важкоі латинськоі, а не польськоі народньоі, легкоі й жвавоі мови, яку ми бачимо в польських белльлетрістів та поетів. Галицькі вчені ще й додали до неі, як складову частку, остачу староі киівськоі мови XVIII віку, нагадуючу в москвофільських пісьмеників староі і новоі партіі мову Ломоносова. І вийшло щось таке важке, шо його ні однісінький украінець не зможе читати, як він ни силкувався б. Через те галичанам треба б класти за основу своєі книжньоі мови народню наддніпрянську украінську мову, а не свою галицьку стару підмову, чи говірку, перехідну до польськоі мови з безліччю польських слів, як от кроки,—ступіні, карк—потилиця, помешканє—житло, на Волиню (на Волині) і т. д.

Проф. Грушевський кидає украінцям назря ще й другий неправдивий і кривдний докір за разуразні змагання про мову й правопис в теперішній час, ніби-то батьки теперішніх украінців глузували над буквою, (с кого й за що сьміялись? чи не с старовірів?!), а теперішні украінці встоюють тільки „за букву" й змагаються за це... Ми вже недавнечко чули такий самий докір од одного з рецензентів моєі статті: „Сьогочасна часописна мова на Украіні", що, мовляв, ми не встоюємо за букву, за якесь старовірське „двоєніє аллилуя", це б то за заведіння відомих апострофів (з'їзд, з'явився, п'єса і т. д. і двох точок над йотированим ї). Це мов не велика й не вартна річ... А тимчасом од цього ж кружка, що сам заводив оте „Двоєніє аллилуй",—двоіння точок, був виряджений в Петербург небіжчик Доманіцький саме тоді, як украінські думські посланці почали видавать свого партійну газету „Вісти з Думи". Вони почали видавати йіі кулішівкою, в усіх випадках з однією точкою над і мяким і без апострофів; але як тільки зьявився там Доманіцький і став ніби-то до помочі в редакціі... зараз сливе половина статтів почала виходить поцяцькована двома точками над і й апострофами. Тільки не прийняли ціх прикрас селяни, як от Нечитайло, та батюшки, як от отець Гриневич, і ця одна і єдина газета видавалась тоді зразцевою украінською мовою в порівнянні з мовою „Рідного краю", „Громадськоі думки" й инчих. І вийшло так, що ці ж добродіі самі були буквоіди, заводили „двоєніє аллилуя", це б то букву, хоч кивали на других, заводячи потаєнці своє „двоєніє аллилуя". Та ще треба додать, що саме въ той час якийсь кружечок украінцівъ, певно спілників „Благотворит. Петербург. Общества изд. деш. украінських книг" подяли в Петерб. академію наук своє „Завідомління", щоб академія взялась за справу заведіння правопису в украінські літературі і постановила свій академичній присуд...

Цікаво й те, що під цім завідомлінням підписані добродіі, нікому невідомі і нічого не писавші по—украінський. Мабуть підписались тільки ті, що були на раді в хаті, та може й ті, котрих покликали для „рукоприкладства" з другоі якоісь кімнати... В Киіві ні редакція „Киівськоі Старини", ні украінські пісьменики в Киіві й поза Киівом за цей вчинок „невідомих добродіів" нічого й не знали.

Те ж саме робить і проф. Грушевський. Кинувши докір украінцям, що вони нічого не роблять, а тільки ведуть завсідні змягання за мову й правопис, він каже, що зовсім буцім-то не пеклюється за букву. Але він сам заповзявся ж заводить на Украіні таку ж „букву",—такий премудрий правопис і чудернацьку галицьку мову, котру вже таки давненько обсміяла украінська публіка ще як виходили „Шершень", „Гром. Дуика" й инчі. Навить прості люде в Киіві, котрі читали, або бачили галицькі книжки, (та й не галицькі тільки) кажуть міні, що оті усі точки та значки (апострофи) колись згодом висипляться с книжок, як непотрібні. І справді, колись ставили ж дві точии в великоруських книжках над ё, як воно вимовляється, як йо або о: мёдъ, ледъ, шёлъ, брёлъ, а тепер ціх точок ніхто не ставляє, бо це діло не практичне і робить загайку й навить буває завадою (помѣхою) при писанні. І тепер міні вже чудно, як будлі-де в старі книжці побачу мёдъ, лёдъ—ніби з очима на лобі. Тільки ставляють дві точки над словом нёбо— піднебення, для одлички од слова—небо. Сам же проф. Грушевський не тикае ціх точок над е в своіх великоруських писаннях, зберегаючи його для украінців...

Проф. Грушевський хоче намовить украінських літераторів писати окроми складові (составныя) частки дієсловів (бою ся, бояти му ся) с тієі причини, що в славянських мовах—ся пишеться окроми од слів, а в польські мові, як і в галицькі, ставиться спереду дієсловів. Але яке нам діло до инчих славянських мов., до польськоі, чи сербськоі? Нащо нам підроблюватись під йіх? Славяни ж не читатимуть наших книжок; наші книжки пишуться для украінців, котрі і не відають, і навить не бачили, як пишуть славяни. А тим часом такі роздерті в писанні слова, як от, прикладом, дієслови на ся, та ще й середніх залогів й усякі складові прикметники (нарѣчія): бояти ся, божити ся, божити муть ся, бояти муть ся, в низ, в гору, до гори ногами, і т. д. і сьмішні, і чудні для публіки, і нагадують правила з грамматиках, де мовиться про слова складчасті (сложныя), складині з двох слів, або про флексіі склоніяня й енряжіпня, котрі в грамматиках ставляють в відомих табличках. Але література не грамматика, а публіка не школа, і йіі нема інтереса в цьому товмачінні, а народ і не втямить цієї премудрости, бо усі знають тільки суцільні слова, а за складчасті, штуковані (складяні з часток) слова повинні дбати й товмачить за це в школі вчителі.

Проф. Грушевсьяий кинув украінцям ще.й третій, вже не докір, і нахвалку (угрозу), що хто на 'Україні копає яму під галицьким пісьменством, той копає яму воднораз і під українською літературою, бо теперички культура (?!) па Україну йде з Галичини, і т. д. Ми скажемо, що слово культура має дуже широке значіння, і проф. Грушевський прямо таки зловживає (злоупотребляетъ) це безвинне слово. Усю цю культуру вія далі потім зводе па сьогочасну галицьку літературу й каже, що галицьке пісьменство теперички дуже поширшало й розвилось, що галичани працюють і пеклюються за пісьменську справу с таким завзяттям, за яке украінці і пе думають, і не гадають, і навить ні уявління, ні втямку (понятія) за це не мають.

В ціх докорах нема правди, окрім останнього пункта, що в Галичині в наш час багацько зробили для пісьменства, багато понаписувяли книжок, багато видали ціновитих статтів в „Записках наук, тов-а йменин Шевченка", й опрічніх научніх книжок, вартих того, щоб йіх прочитати й покористуваться ними. Але проф. Грушевскій забув про одну річ: усі ці видання й сливе усі книжки написані такою недоладньою, чудною й важкою не мовою, а провинціяльною говіркою, що йіх на Украіні ніхто не зможе читать. І якби украінські пісьменики прийняли оту галицьку книжню мову, як з цім набивається проф. Грушевський, то й віх книжок украінська широка публіка та й увесь наш народ не читатиме, як вже й не читає й тепер, хоч часом знезнавки й купить хтось якусь галицьку книжку. Не трудно втямить кожному, хто під ким копає яму, і кому небезвешніше й страшніше це підкопування. Скажемо, що виходе зовсім напереворт. Проф. Грушевський, заводячи нахрапом на Украіні галицьку книжню мову й правопис, копає таку яму, в котру можна поховать украінську літературу навіки. Бо наша широка публіка вже обсьміяла ту мову й правопис, надавала прізвищ молодим нашим пісьменикам, як от: відгуки, кроки, пєси (п'єси), штуки і т. д. І як наші молоді пісьменики, прихильники такого пісьменського зьєднання не схаменуться і не покинуть своєі тенденціі запроважувать в наше пісьменство силу галицьких та вкупі з галицькою мовою й польських слів, то украінці надають йім ще білше прізвищ і... врешті... зовсім не читатимуть і не купуватимуть йіх книжок. І вийде так, що й наші легковажні тенденційні пісьменики зостануться... без публіки. Відоме діло, що Галичина мало купує книжки. Ринок украінського пісьменства на Украіні, а не в Галичині... Вже й тепер половина спершу прихильноі до украінських книжок нашоі публіки зневірилась в будущий і украінського пісьменства і... махнула на його рукою... Галицькі книжки страшенно нашкодили нам.

В теперешній час в нас на Украіні, як ми вже згадали передніше, галичани мають у Киіві три своі пісьменські органи: „Літ. наук. Вістник". „Записки київського науковаго товариства", і журнал „Село", (замісць його виходе „Засів"), і підручній йім журнал „Украінська Хата", підручня по мові, але не но правописові. Багато с тіх украінських пісьмеників, котрі колись вживали галицьку мову з йіі формами (від, сей і т. д.) ще й с приміткою польських слів й видавали "Громадську думку", „Шершня", „Нову громаду", давно схаменулись, покидали своі шкодливі тенденціі, і талановитіші з йіх позаводили видання: „Рада", „Світло", „Рілля", „Дніпрові Хвилі", „Світову Зірницю" (для народа).

Як відомо, в Галичині завсегда були газети, видавані двома партіями: старою, чи москвофільською, і молодою украінською, котра спершу видавала своі органи гарною, сливе справдешньою украінською мовою, як от „Правда" і „Зоря". Ці дві партіі без перестанку змагались та лаялись за мову й правопис етимологичній, за вживання букв — ѣ, ы, ъ, і т. д. і правопис фонеетичній — кулішівку. Це завсіднє змагання й цю лайку галицька молода чи украінська партія перенесла теперички на Украіну в Киів і тут на Украіні зайняла своіми органами те становище, яке мала в Галичині стара партія, накидаючи нам і силуючи нас усіма способами прийнять йіі чудну мову й правопис. Решта часописних наших виданнів не виступає проти неі в статтях, але мовчки силкується видавати своі журнали народньою украінською мовою. Змагання й усякові мовні спотички йдуть білше в розмовах, на словах, окрім згаданих мною книжечок — статтів небіжчика Грінченка. Таку спотичку на словах, дуже цікаву трапилось мать і міні з одним невідомим і незнайомим міні галичанином в одному книжньому магазині в Киіві. Одчиняю я двері в магазин, а за мною сьлідком шусть у двері якийсь молоденький паничик, довгобразий, гарний на вроду й чепурненько убраний, з білим кашне на шиі. Я почав роздивляться на прилавку на усяковий книжній дрібязок, а він і собі нишпорить, нахилившись, разгортає книжечки, а далі заговорює зо мною. Мова в його була чудна, химерна, якраз така, якою пише своі статті д. Євшан, з якимись чудними викрутасами, з латиньською синтактикою. Це мене зацікавило, бо усі молоді буковинці й галичани, котрі часто одвідують мене в Киіві, усі розмовляли зо мною гарною украінською мовою. Я одразу дізнався по його мові, що він з Галичини, і питаю в його за деяких моіх давніх знайомих у Львові. Тоді він каже міні, що він не галичанин, а черніговець родом, але довго пробував в Галичині, бував скрізь і на Украіні, навить був і в Качанівці в небіжчика В. В. Тарновського і знає його. Це навело на мене заздрівання (подозрѣніе), бо вже 25 год я живу в Киіві, і 25 год бував у Тарновського, котрий вже жив тоді в Киіві, а цьому паничеві на взір було не білше, як годів двадцять шість, сім. Не міг же він, лежачи в колисці в пелюшках, йіздить в Качанівку, та ще й тоді вже продану. Я пересьвідчився, що зо мною розмовляє якась чудна проява, в котроі може нема однієі клепки в голові, або й денце випало...

— Як же ви встигли, випадком пробуваючи в Галичині, так швидко навчитись розмовлять галицькою книжньою, такою чудернацькою мовою, коли як я був у Львові, то й старші й молодчі розмовляли зо мною гарною, чистою украінською мовою, а не такою чудною, як оце ви?

— О теперички не тільки у Львові, але і в Киіві, і в Харкові, і в Одессі усі студенти вже говорять отакою мовою, як оце я. Усі дочиста!

— Невже таки всі? Я ж часто зострічаюсь с студентами, і вони усі говорять народньою украінською мовою, тільки один студент д. Петлюра і справді балакав зо мною так, що я спитав його, чи не з Галичини він.

— Де там! Усі, усі вже так говорять і будуть говорити — одказав він. — От я тільки що бачився с киівськими студентами...

„Що в тверезого на умі, те в пьяного на язиці". Он куди гне оцей панич! А цей добродій гнув туди, куди потаєнці гнуть галицькі журнали на Украіні, але на словах дурять украінців.

Другий молодий добродій, вже не удаваний украінець, а справдешній, казав міні з наівною щирістю: треба, щоб молоде покоління на Украіні, як от студенти, гімназісти, міські й сільські школярі привчились до галицькоі книжньоі мови, з галицьких книжок нахапались галицьких слів (і польських - додам я), і тоді уся молоднеча на Украіні читатиме з охотою галицькі книжки й писатиме тією мовою.

- А чи купуватимуть же ті перемуштровані й перелицьовані в мові студенти и школярі ваші книжки й журнали?—питаю я в його;—чи ви ж самі читаєте львівські „Записки наукового тов. йм. Шевченка й инчі научні книжки?

- Ні, не читаю, бо йіх неможна читати через мову. Але вона колись виправиться, -каже він.

— А коли ж це буде? А коли ж то ваша молоднеча спроможеться виписувать ті журнали й книжки?—спитав я в його;—та й чи перевчите ви усіх школярів та студентів на Украіні, коли Украіна велика, а галицькі книжки далі од Киіва і не йдуть, і не купуються, і само по собі молоді люде й школярі не можуть навчиться тієі мови?

Добродій замовк. Цей добродій безсуперечно належався до партіі пропаганди галицькоі мови й правопису, але, зневірившись в ціх галицьких тенденціях, він потім згодом йіх покинув, як справу неможливу, котру ніколи неможна здійснить (осуществить, исполнить) на Украіні.

Треба сказать, що галичани зовсім таки недосвідчені і навить наівні в ці справі, бо не знають украінськоі публіки, не знають дійсного становища украінського пісьменства на Украіні, ннчого в нас, ніж у Галичині; а проф. Грушевський, пробувши двадцять пять год у Львові, і не може гаразд знати зз це дійсне становище справи в наші широкі публіці. Всі ці добродіі в Киіві виробили собі неправдиве уявління за цю справу в украінському суспільстві, підводячи його під становище цієі справи в Галичині, де йому спріяють оффиціяльно, де публіка читає усякові книжки, хоч би вони були написані чудною говіркою. А наша школьна молоднеча, як і ті теоретики украінці, вірять в свою тенденцію і в свою сістему якось нерозсудливо й псують в своіх писаннях мову; друкують цю сьмішну нісенітницю... на сьміх наші публіці. Недивно, що харьківське „Общество грамотности" недавно надрукувало в газетах оповістку, що буде за плату видавать книжки для народа на великоруські й украінські мові, і не прийматиме книжок, написаних галицько-украінською мовою. Недивно, що полтавське земство не схотіло друкувать книжок для народа, поданих молодими пісьменикамн, с тієі причини, що вони написані мішанкою украінськоі й галицькоі мови, і земці дали авторам одповідь, що й вони самі не розуміють мови тіх книжечок. Видавництво „Двістер" в Камянці таксамо не прийняло для видання книжечок для народа одного молодого добродія в Камянці, С... котрий давно працював і падкував коло тіх книжок. Здається, час би вже йім схаменуться, покинуть свою тенденцію і взятись за мову наших классичних пісьмеників, котрі вже сто год працювали над цією справою й дали зразцеву украінську мову, або перейти на мову „баби Мотрі", це б то перейти на пишну чисту мову народніх пісень та козацьких дум, як радив йім великий стиліст небіжчик Грінченко.

Проф. Грушевський в згадані мною передніше своі статті показує на той факт, що Літ. Наук. Вістник має чималий поспіх на Украіні, бо має пренумерантів па Украіні. Ми, зумисне добро досвідчившись за цю справу, знаємо напевно, що виписувачі читають тільки те, що написано украінцями часом і справді гарною чистою украінською мовою; читають ще статті Ів. Франка, таксамо часом написані гарною украінською мовою жваво й цікаво, такою мовою, якою написані його повісті й оповідання. Статтів, написаних галичанами, не читають, як я бачив в деяких книжках, навить не розрізують. От для зразця уривок с статтів д. М. Євшана (Літ. наук. В., книж. 6. стр. 444, 1911 р. 1—2, 1910 р. ст. 450): Украінська літ. в 1910 р.:) „Ми стараємо ся, ї слідимо за всїма відступленнями від давноі лїнїї, та бажаємо зрозумїти значіння тих відзтуплень... Зверхні об'яви (?)— се неначе азбука, яка дає нам можність відчитувати (?) цілу повість про той внутрішній світ, з якого виходять поодинокі факти. Се вихідна точка тільки для широких узагальнень, знаки, які позволяють нам оріентирувати ся серед ріжнородних (велик. — разнородныхъ, укр.—різноманітних) явищ" (зьявищ). „Чупринка яркий контраст, як би на нащому овиді (?) літературному зявився Едгард Пое. Чупринка також відбув (чи не добув?) ті скарби... а прецінь (?) станув в якоісь принціпіяльній незгоді. Він виявив свій настрій і патос" і т. д. „Екстаза його (поета Чупринки) се не самозабуте вже, а вищий стан свідомости, який граничить (межується?) з холодом. В слові його, в його відруховости (? чи но ворушливости) ми відчуваємо (?) нараз (?) цілу кручу, та огонь переживань (нереживаннів), вихра пристрастий... (прилюбности?) І оба разом (Чупринка і Олесь) вони ставлають другу позицію в нашому доробку (? чи не добутку?) за минулий рік.? (ст. 357). Далі в своі статті д. Євшан розбірає і радить, і цінує дві драми д. Винниченка й каже, що в автора: „спиняється творча відруховність (?), розмах; ефекти стають що раз білше штучні (це б то в Євшина— робляні, а по украінському це — прекрасныє, искусныє); автор ратує свою давню відруховність сміливими, навіть карколомними скоками (!?). На всякий случай се новина в його творчости, що героів він починає малювати серед чотирох стін, відокремлених (?) від широкої течіі житя, яка давно їх поривала... Він мало причинив ся взагалі до двигненя (? чи не — рушення?) рівеня літературноі атмосфери... що слідне (?) певного рода неспокійне оживленє (? великорус.) — причина його прискорена"... (хапання). Або оце місце: „коли шукати за поетом (поета), який би умів жертвовати житєм, то для Ленова належить ся перше місце... Він всідав беззахистно на беззахистне човно"...

Невше украінська публіка читатиме оцю карколомну страшну мову, схожу на якесь чортовиння — з бутвинням, як у нас кажуть на селі? Прочитавши це „човно", і справді поламаєш собі не тільки карк (потилицю), алей саму голову. Ми радимо д. Євшанові замкнути своє човно й пера в скриню на замок з двома зводами й не писати нічого, жаліючи украінські й загалом усі людські потилиці й голови. Я дивуюсь, як проф. Грушевський надрукував в своєму журналі таке дивовище, по мові гірше од мови статтів в „Записках наукового товариства", неначе зумисне на сьміх украінцям, або для жартів і глузування з украінського пісьменства.

В ці самі книжці Літ. н. В. ми знаходимо й другу статтю: „Украінський науковий рух в 1910 році" В. А. Дорошенка. Цей „рух" (рушення) написаний кращою украінською мовою, але добре попсованою польськими та галицькими словами: проява (проявок, виявок), лише, доробок (добуток) і т. д. Автор говоре за якісь „Головні історичні „кроки" украінськоі мови, видані проф. Сумцовим, і ми не вгадаємо, за які то „кроки" писав д. Сумцов, чи за ступіні, чи за „степені", чи що, ще й додає, що ті кроки написані з „чутєм"; це б то с „слухомъ", а не с ночуванням і т. д. Добродій В. Дорошенко украінець, вчиться в Львові і звідтіль подає на Украіну якусь „прояву", це б-то чудну пришелеповату, або божевільну людину, подає польські „кроки" замісць— ступінів, вагу (вѣсъ) поезіі замісць — вартість поезії; може згодом подасть і польський карк замісць потилиці; — дає підпріємство замісць заповзяття або запопадність, (запопадний чоловік — предпріимчивий); рух замісць рушення. Бо в Львові автор чує навкруги себе тільки польську, або єврейську мову, та ще галицьку книжню й читає галицькі книжки, написані чимсь схожим на робляну середньовікову латинщину. У Львові неможна навчитись украінськоі мови, а можна тільки збавить свою чисту украінську мову дорешти, так що й самому авторові виправить йіі згодом буде трудно. Яка книжня мова в проф. Грушевського, це добре відомо усім читальникам.

Ми зумисне випишемо хиби в одні публіцистичні статті, проф. Грушевського „На Украіні" (за 1910 рік): „з сочистістю — с соковитістю (соковитий—сонний), ріжні—(різніце волин. слово, — усякові); явища—зьявища (на Украіні кажуть зьявляться, а не являться), на поли—на полі, крови—крові, по ріжним статтям — по різних статтях (великоруссизм), при рівнодушности — при байдужністі (предл. над., а в род. буде — до байдужністи), сумнівати ся, сумнивалися — вагаться; короткозорому — низькоокому; оцінити — оцінувати, відносини — стосунки; на проявах — на проявках, на виявках; суспільности — суспільства; не враховуючи ся — не прилічуючи, не залічуючи, з окрема (і не знаю, що воно таке), попит — запит (спрос), кінець кінцем (великор.—врешті) підпріємство — запопадність; скорше (?) — швидче, рахувати — лічить; під тягарем — під вагою, ваготою; штучною заохотою до книжок— (нічого не розберу! по-украінськи виходе таке зничіння: с искусною, прекрасною, але нічого не виходе); внімком — вийнятком, вилучкою; модним кличем (?) підраховуються нові товариства (не втямлю нічого), затаскані фрази двигачом — ворушилом, ворушильником, (в украінські мові нема великор. слова — двигать, а є тільки слова — здвигнув плечима; земля двигтить); відчуваеть ся — почувається (народнє слово, приставка від — од, показує, що людина не почуває щось, а одганяє од себе почування); зязує {Це зязав, сятий, кісто вимовляють так ті селяни, в котрих верхня губа дуже коротка й тонка, а зуби чималі, і верхня губа не стуляється с спідньою, щоб вимовить букву в. Таких субьєктів міні трапилось чуть на віку тільки двох. Тикон Карук (літинск. пов), отак говорив, і ще й до того каже він: гива, (ива), гиндик. Це якась ганжа в органах мови, од чого залежиться й чудна вимова деяких слів.} новим зязком— (звязує новим звязком), цінитель,— цінувальник (цѣнить — цінувать).

От така достоту мова проф. Грушевського і в його Iсторіі Украіни, і в його статтях в Літ. Наук. Вістникові. От ще зразець його мови в статті „Два ювілеі" в Літер. Науков. Вістникові. Річник (Рочник) II. Книж. III. 1911 р. „Річниця смерти нашого найбільшого поета тісно й нерозривно (великорус.) зязана з річницею визволеня селянства на Украіні. Маніфест про визволеня (визвоління) був підписаний 19 лютого стар. стіля тиждень (за тиждень) перед смертю Шевченка, але опублікованя (оповіщення) його відложено (одкладяно, а по великорус, — отложено) на першу неділю посту, і Шевченко напружено чекаючи (ждучи) сього (цього) многоважного акту і сильно (дуже) дражнячги ся (? с кого ж то він дражнився, чи прозивався, чи с кимсь лаявся?), від того проволікування (певно великорус, проволочки, бо по-укр. волокти, проволокти значиться — щось тягти по землі або проволокти) вмер серед свого сподіваня (можна вмерти серед хати, серед двора, серед ночі — вночі, а не серед думок та сподіваннів. Певно автор мав на думці сказати: — в час сподівання). В один час пішла по Украіні поголоска (це б то певно чутка, бо поголоска — це поговір, оббріхування, недобра слава), про свободу і сумну утрату. Память визволеня (визвоління) сплела ся з образом чоловіка, котрий як ніхто відчув (? певно почував, почутив) жах і огиду кріпацькоі (панщанноі) неволі і т. д. Що це за „Память визволеня",, (певно автор хотів сказать — Думка, мисль за визвоління), котра ще й сплелась з образом чоловіка? Що то за річниця? Можна тільки на здогад думать, що ця річниця не єсть щось річане і не стосується до річки, а певно усім відоме народне слово роковини, як от слова—третини, девятини, сороковини й роковини будлі — чиєі смерти.

По украінські народні мові — цю плутанину можна так розуміти, що не од забарки й загаяння, або опізніння з оповіщенням маніфеста, а од якогось волочіння по землі, чи що, Шевченко с кимсь дражнився, чи с когось прозивався або лаявся, або дратувався с кимсь та й умер. Украінські слова — дражниться, дратуваться мають в нас таке значіння: сміятись с кого, глузувать, показувать язик, тикать дулі, давати прізвиша; а слово — дражнить має значіння— раздражать когось, або давать комусь прізвища: баба ходе по кутку та тільки собак дражнить; на Радьківці живе Петро, отой, що його дражнять Тараном, де б то дали йому прізвище — Таран. Слово дратувать когось має значіння тільки — „раздражать" кого-небудь: не дратуй мене! не допікай міні! В галичан слово — дражниться має значіння — раздражаться. Од цього вживання галицького слова дражниться в д. Грушевського виходе плутанина, та ще й сьмішна; вийшла просто нісенітниця:, кривдна для згадки й спомину великого Тараса, бо це слово ніяк не стосується до смерти Тараса. Це усе в статті українцям, доводиться при читанні розуміти наздогад... перекладаючи цю плутанину в думці так, що оповіщення маніфеста було одкладяно на першу неділю посту; Шевченко, ждучи з напруженням цього многоважного акта, і дуже од цього збентежений, цім роздражняний, од того загаяння вмер саме в час свого сподівання.

Що то за „річниця" смерти Тараса? Можна таксамо наздогад розуміти, що то автор говоре за роковини смерти Тараса, як от буває спомин душі небіжчиків на девятини, сороковини й роковини, це б то на девятий, сороковий день після смерти й тоді, як мине рік. Відома річ, що в нас що року празникують „роковини" смерти Шевченка, а не „річницю". Цей неологізм автора і непотрібний, і зайвий, і невдатний. Автор, складаючи цей неологізм, змішав докупи два коріні в украінських словах: рок та рѣк, котрі обідва в украінські мові бувають в однакові формі — рік: річка, заріччя, річаний, та рік в имен. падіжі, а в род.—року. Але в тіх показаних словах буква і змінила давнішу букву ѣ, а в слові рік (год) буква і — навить не корінна, а змінна, і тільки під наголоском зосталась в мові в односкладних словах, як от рік, віл, та в слові — торік, а врешті слів стоіть о: року, роковий, роковщина (подать прядивом та натурою за часу паншини). Проф. Грушевський в своіх словах річниця, річник узяв для збудування неологізмів не корінь — рок, а корінь рѣк,—і вийшла плутанина, бо слова річниця і річник дають уявління чогось такого, що стосується до річки, до чогось річаного {Річаний — ручной; на селі кажуть: це вода річана, а не ставна, не криничана, або кринишна. Васильк. пов.}, а не до року. Можна подумати по аналогіі с схожими словами, що річник це чоловік, як от чарівник, пасішник, чередник, баштанник, а річниця це його жінка, як от баштанниця, чередниця і д. д. Бо в ціх словах поставляні найчастіші суффікси діючих особ мужеського й жіночого пола: ник, ниц, як от: вовчиця, лисиця. Через це й здається, що річник це якийсь сторож коло річки, або на плотах, а річниця це його жінка. Такі невдатні неологізми трапляються і в Історіі Русі-Украіни, як от „тяглість" періода історичніх подій (том VII) й инчі. Д. Грушевський не примитиковує своіх неологізмів до конструкціі аналогічніх слів живоі народньоі мови, і через те часом неможна й догадатись, який втямок (понятіе), або яке уявління треба робить собі в голові, а через це доводиться читати й розуміть слова наздогад. Проф. Грушевському треба було б поставити не Річник II, а Рочник ІІ-й, як от в польські мові; не річниця, а рочниця, тоді б кожне догадалось, що ті слова стосуються не до річки, а до року. Але й слово рочниця зайве, коли ми маємо народне слово — роковини. Що утворив у своі мові народ, те треба і вживать, і примитиковувать до цього неологізми, а не вигадки.

Тут таки трохи далі в ці статті ми знов бачимо слова то великоруські, то галицькі, як от: поневолення народа — заневоління народа: (тут приставка не аналогічна с приставками підхожих народніх слів: занапастить, запагубить, запанщанить — закрѣпостить); в глубину народа (в глибиню, в глибочінь), страдник — стражденик, не трівала довго (не розумію й сам і не догадуюсь, що воно значить), устрій — уклад, робучих — робочих, стало нарожним камінем (рог — угол дома, — це польське слово) — угловим камінем, „во главу угла"; прояв терора — проявків. Слово проява це в нас — трохи чудний, трохи божевільний чоловік, а в Галичині в книжках вживають це слово замісць — проявок, (проявленіе). Я розібрав мову тільки с початку згаданоі мною статті д. Грушевського. Списати усі недоладні й невдатні слова, усі хиби в мові — це і зайва, і морочлива річ. Його статті треба читати білше наздогад, полапки, пускаючи разураз недоброхіть у думці завсідній аппарат процесса перекладу його поплутаноі мови на живу украінську мову, щоб гаразд постерегти і впіймать мислі й тяму (смыслъ) в деяких фразах.

За грунт своєі пісьменськоі мови проф. Грушевський узяв не украінську мову, а галицьку говірку з усіма йіі стародавніми формами, навить з декотрими польськими падіжами. До цього він додав багацько польських слів, котрі галичани звичайно вживають у розмові і в книжні мові, і котрих є чимало і в народні мові. До ціх змішаних часток своєі мови проф. Грушевський додає ще й чимало слів з сьогочасноі великоруської мови без усякоі потреби й тулить йіх в своі писання механично, по звичці, тільки через те, що ці слова, напхані школою, лежять напохваті в голові. Окрім того він ще додає мову актову й мову козацьких літописів. Тим-то його мова найбілше скидається на чуднувату давню мову відомого „Дневника" генерального подскарбія Якова Марковича, небожа відомоі гетьманші Насті Скоропадськоі, надрукованого в „Kіeвской старинѣ" небіжчиком Лазаревським і виданого опрічньою одбиткою, а найбілше на мову кінця цього „Дневника", після того, як Маркович, після смерти гетьмана Скоропадського побувавши в Москві і трохи призвичаівшись до великоруськоі мови, почав густіше й частіше вживати йіі в своіх записах.

Маркович писав свій „Дневникъ" північною полісською підмовою в північні Черніговщині, де народня мова недуже чиста, а якась мішана, бо в ці мішанці трапляються і великоруські, і білоруські слова, і місцеві трохи чудні. Він наприклад раз пише — наша Пріська, другий раз пише — Пруська, а далі вже пише Прюська. I в д. Грушевського таксамо раз написано — розвиток, а зараз за ним — розвій; раз — байдужний, а дазі — рівнодушний. Писання д. Грушевського мовою трохи підхожі до мови „Йсторіи руссовъ" Конісського. Тільки в ці історіі деякі місця написані доволі чистою наддніпрянською украінською мовою с приміткою великоруськоі книжньоі мові. Мова пр. Грушевського трохи схожа і на мову в „Лѣтописи Самовидца о войнахъ Хмѣльницькаго", писаноі украінською мовою того часу с примііrою ніби великоруських слів, але ці слова усі забрані і внесені Ломоносовим в великоруську літературу, і вони вважаються тепер, як „русскія". Небіжчик Ом. Огоновський, хоч родом галичанин, але він був словесник і грамматист, дбав передніше од усього за мову, і через це його Історію украінськоі літератури читають і на Украіні.

Як історик, а не словесник і грамматист, проф. Грушевський вважає передніше од усього на „факти" в історіі, а не на мову, і знать не дуже то дбає за неі, ставляючи слова, які трапляться в думці й несамохіть спадають самі с пера на папір; а вже втрачений самий инстинкт живоі украінськоі народньоі мови не підказує йому механично, сливе несвідомо вживать підхожі украінські слова живоі мови. Окрім того шановний профессор дуже працьовитий, дуже ворушливий в своіх працях, завжди закиданий роботою в Галичині в „Науковому товаристві ім. Шевченка, і в инчих місцях, і на Украіні в Киіві сам слідкує й падкує коло роботи в редакціях. Ця сила роботи, та ще й строковоі {Зап. в васильк. повіті. Строковими робітниками ззуться ті чоловіки, що наймаються в дідичів на економіях не на рік, а на літо, або на літо й осінь до Покрови.} само по собі стає для його завадою (служитъ помѣхою) для обробління своєі мови в писаннях на строк в ці хапані роботі, як кажуть селяни. З цієї причини історичні утвори проф. Грушевського зможуть читати тільки спеціялисти, або люде науки, звикші до усякових актових чудернацьких мов. Його історія Русі—Украіни це останнє слово науки украінськоі історіі, але що стосується до мови, то можна сказать, що це остання украінська козацька літопись, в котрі усе зведяно докупи, перевірено й перегляджено критично й научно. Але уся вона написана сливе архаічною важкою, тягучою, неначе якоюсь літописною та актовою мовою.

Окрім слів тепер ніби-то великоруських, але забраних Ломоносовим з украінськоі книжньоі мови украінських вчених ХVIII і XVII віків, в історіі д. Грушевського трапляється багацько слів, забраних с сьогочасноі великоруськоі книжньоі мови та й чужоземських, і то без усякоі потреби, як от: сотворивши собі в виді повних созвучнихь (підхожих) національних і суспільних елементів (суспільських часток) громадянства... дальше (далі) глубоко проникали (глибоко промикувались; (в Галичині є таке народне слово, є в Словарі Б. Грінченка), слабше (слабкіше, менче), для аккумуляціі сили сопротивления; самих тих опорних точок, потрясене, репрезентація, кінець кінцем (въ концѣ концовъ) уложилася дуже незамітно (непримітно). В його безліч великоруських слів, так що на двох рядках слів доконче стремить одно або й білше великоруських слів. Лучче б було, якби проф. Грушевський зовсім не пускав нових слів, бо... він утратив самий инстинкт народньоі мови. Ця уся плутанина така далека од украінськоі мови баби Мотрі, як небо од землі. І з цієі причини широка публіка не читатиме капітальноі праці проф. Грушевського. Пипін в своі „Історіи русской літературы" каже, що „русскій литературный язык самий пестрый въ Европѣ"... Можемо сказати, що мова в працях проф. Грушевського таксамо пістрьова, ряба, коли ще и не рябіша й важча, ніж у історика Сергія Соловьева, де за основу покладяна мова „баби Акуліни". Проф. Грушевський любить писати довгими періодами, і через то в його мова виходе важка, тягуча. Щоб стиль був жвавіший і легчий, треба б поперетинать ці довгі періоди на частки, надвоє або й натроє; треба б частіше ставить точки, тоді мова була б легча й жвавіша. Само по собі, що це можна вробити при другому виданні, подбавши й попеклювавшись при тому й за саму чистоту мови, повернувши йіі з галицькоі підмови на украінську мову. Шановний профессор багацько зробив для украінськоі справи, але на наше нещастя і сам не примітив того, що він одною рукою будує, а другою руйнує украінську літературну справу.

Його коротка Історія Украіни для широкоі публіки написана тільки трохи кращою мовою, і тільки кращою в тім, що стосується до стиля. Стиль в йіі легчий; довгих складчастих (сложних) періодів сливе нема. Читається вона легше, бо й сама синтактика в йіі чистіша. Але мову неможна назвати украінською, близькою до мови наших классиків, або до вченоі мови Драгоманова та д. Комарова. Це та ж таки галицька говірка з усіма йіі прикметами й одличками од справдешньоі украінськоі мови. І тут таксамо скрізь бачимо галицьке — від, сей, житє, житєм (навить замісць — живоття)! окремо, окремий, очи, на поли, польські падіжі — на зібраню, завдань, слово — здібний (здатний, придатний), чекаю, тримає, рішучо (наважливо), окремі землі (опрічні землі), ріжні (різні, усякові), трівку (?) форму, у ріжних охорон (оборон, захисту), відомостей; тут є і великоруські слова: в глубину (в глибиню), безповоротно, і грабити і грабувати, постарався (подбав). Вітовт двинув па них своі сили (?), чекаючи йіх, (рушив своє військо, сподіваючись йіх). Всеволод, хитрий і витрівалий (?); се подражнило у Святослава та Всеволода охоту висадити його й поділити ся собі його землями. Вийшла якась плутанина: висадить можна на щось високе, на піч, на горіще, на тин, або підсадить когось на віз, на тин, на престол, а с престола можна тільки зсадить, або скинуть. Або є отакі місця: Всоволод сим разом (?) закликав братів грабити. Ярослав на правду хотів (і справді хотів); шарі землі пр. Грушевський називає верствами. Верствами звуть довгі рядки снопів в скиртах та в стіжках; верствами звуть — сословія, стани суспільства, і вік людей, однакових на літа: на верстви міряють шляхи; а шарами кладуть в діжки й кадовби капусту й огірки, або яблука та що инче.

Усі ці хиби списані тільки з одного листочка книжки. Синтактика подекуди шкутильгає. Але все таки цю книжку нетрудно читати, бо мова в йіі не цупка періодична, а уривчаста, а зміст йіі цікавий для читальників, котрі зовсім не знають, або мало знають історію Украіни, то й мусять с труднацією та напруженням читати, хоч в йіі іллюстраціі вже недуже гарні й зателепуваті, ніби швиденько начеркані ескізи. Але ніхто с тямущих украінців не скаже, що це мова украінська. Історія написана ніби для Галичини, а не для Украіни. Навить недосвідні в мові читальники, мало тямущі в мовних сьогочасних справах, одразу стямкують, що це якась мова чудна, навить чудернацька. „Коротенька Історія з старих (давніх) часів", цей загальний огляд украінського історичнього життя, написаний таксамо нечистою украінською мовою, ще й без усяких фактів, і вона придатна тільки для тіх людей, котрі принаймні вивчили в школі хоч коротеньку „Русскую історію" Іловайського. Добр. Гр. Коваленко написав по йіі такий самий загальний огляд вже чудовою украінською мовою нібито для народа, але як наш народ не знає ж ніяких фактів з історіі, то й ця книжечка не придатна для народа, бо усякові умовиводи, виводи й загальні огляди без фактичнього оповідання для темного народа все одно, — що й нічого, і він не має украінськоі історіі й теперички, хоч задля його написали вже багацько усякових книжечок.

І в Літ. Наук. Віст. де ни перегорнеш листки, сливе у всіх сутрудовників мова галицька і то не тільки в статтях, написаних галичанами, але й инчими украінськими пісьмениками, як от статті д. Гретера, написані зовсім по-галицький. Мова в його скрізь нечиста, часом чудна й робляна. Окрім чудернацькоі мови д. Євшана та М. Дорошенка, чудною дивовижною мовою пише своі статті і д. Ів. Кревецький. Ного стаття: „М. Добролюбов і Украіна" написана якоюсь мішанкою, сливе по-половині украінською й великоруською мовою. В ці статі д. Кревецького стільки великоруських слів, скільки і в д. Грушевського, коли й не білше, як от приміром: віднісся (отнёсся), відношенєм (отношеніемъ, стосунком), блестить слово, подрібного (подробнаго — дрібязковаго), насмішка — насмѣшка, смішки, недовірчивість, приймає в наших, очах більші розміри (зовсім по-великоруському), пристрастних (прилюбних), появилось (зьявилось) і т. д. До цього він додав ще отакі галицькі слова: роспука (туга), прояв (замісць — проявків), по нашому — сумашедших, ріжні (різні), ріжниця (різнація, одличка), трівала не довго (не разумію), недоброзичливість (польське), річий (річів), наріча (нарѣчіе), також, появ (появків), назва (назвище), виповів; доривочно — уривчасто. Ці усі хиби списані мною тільки с початку статті на двох листочках.

Д. Кревецький, д. Євшан та д. Залізко, як видно по йіх мові, вийшли з мовноі школи проф. Грушевського, бо в йіх така ж сила великоруських слів... І побіч с цім „Кривим дзеркалом" украінськоі мови ми читаємо оповідання д. Коцюбінського „Сон", переклади Л. Пахаревського та драму д. Лесі Украінки: „Руфін і Прісцілла", написані чудовою украінською мовою, такою далекою од мови проф. Грушевського та д. Кревецького, як небо од землі. Тільки в мові д. Л. Украінки є одна негарна хиба: на розі дома, на розі улиці; це так кажуть по-польський — ріг дома (угол дома). I вийшло так, що якісь доми й улиці були з рогами, чого нігде на Украіні я ще не бачив, бо всередині дома є кутки, а знадвору дома — є угли, а не роги. Мова д. Євшана й д. Кревецького, через безліч ломоносовських та й теперішніх великоруських слів, дуже схожа на москвофільську мову староі галицькоі партіі в йіі органах: „Галичанин", „Прикарпатская Русь" й инчих. Але що стосується до зміста, між статтями д. Євшана й Кревецького є велика різнація: д. Євшан фразьор, гремить ляскучими словами, в котрих хіба тільки випадком трапиться влучна й правдива критична мисль; тимчасом в статті д. Кревецького мислі виложені логічно й ясно, і оцінування поглядів Добролюбова й Куліша на украінську тодішню справу в шістдесятих роках, як видавалась „Основа" в Петербурзі, дуже правдиве й розумне. А д. Євшан нащось прирівнює вірші д. Чупринки до романтичніх утворів Пое і тулить йіх, як горбатого до стіни, бо вони до Едгарда Пое не стусуються зовсім, як до давнього романтика; тим часом у д. Чупринки зміст віршів в принціпах прогрессивний і сьогочасний. Вірші в його дзвінкі, гладенькі, легкі, але часом трапляються й риторичні, фразисті. Мислі в д. Євшана в статтях складаються без порядку, якось жужмом. Писання його нагадують кудлату й кострюбату розвязь снопів, що були звязані слабкими перевеслами, слабко скрученими, і порозвязувались; а в д. Кревецького логично гарно впорядковані мислі нагадують чепурну гарну кладь в довгих ворствахъ спопів в стіжках та в скиртах, де зручний укладальник не дуже стісняв снони, але чепурно саме в міру укладав йіх в верстви в скирті. Але мова... бодай не казать! В д. Кревецького, д. Євшана, як і в д. Залізка та проф. Грушевського мова така сама, як в органах галицькихъ москвофілів.

II.

Ще гірше поставляна справа мови в газеті „Село", в цьому органі проф. Грушевського, видаванім в Киіві галичинами для просвіти народа на Украіні.

С самого початку видавання цієі газети було доручено украінцям. Наші украінці видавали йіі чудовою народньою мовою й писали дуже популярно, примитиковуючи мову до невеликого розвитку нашихъ селян. І зміст йіі був цікавий для нашого народа, бо в газеті оповідалось за місцеві народні й текучі украінські справи. Було поміщено чимало гарних, часом цікавих статтів по украінські історіі, по хліборобству; писали й за споживальні товариства й спільницькі крамниці по селах. Видавали „Село" правописом кулішівським, не розрізняли дієсловів надвоє по галицькому звичаю. Ставили папір міцний; малюнки були чудові. Коштів не шкодували. Це була така газета, якоі на Украіні ще не було, та й напевно й не буде. Але... як вона видавалась чистою украінською мовою й не проводила мовних галицьких замірів, бо ніхто не мішав у мову ніяких кроків, помешканнів, майже, від-ів, відчитів, і т. д., то... ні с сього ні с того... вона була одібрана од українських сутрудовників й опинилась в руках галичан. Заправлялником став д. Юрій Сірий,—і „Село" почали видавати галицькою підмовою такою, якою пишуть в галицьких газетах, з усіма галицькими словами й формами мови. Зьявились замісць ступінів, сливе, од, цей,—кроки, майже, від, сей, здало ся, пішло ся і т. д. і мова вийшла така, що йіі селяни зовсім не могли розбірать і второпать.

Ми не будемо гаять часу на розбірання цієі нісенітниці—для украінського народа і тільки омежуємося випискою де—яких місців з галицьких статтів от таких: „З галицького cойму (?); має ся бути вже останній сойм, набраний по виборчій основі... Майже половина русинів у соймі се москвофіли, котрі в боротьбі Украінців з Поляками „заховуються пасивно" (?), а нераз і зовсім отверто йдуть на зустріч полякам. Але витрівала (?) безоглядна (чи необачна, чи щось таке) опозиція, навіть гуртки украінців досить діткливо (?) (це польске слово й міні не відоме) відбивається на роботі сойму і свідчить, що в краю живе нарід (народ), невдоволений... Щоб зломити украінську обструкцію, польські верховоди задумують загострити регулямін (сойму). Але треба власне, щоб украінські посли не бояли ся сих загострень"...

От якими „загостренями" хотять годувать наш украінський народ! Чи думали пак авторі, що селяни на Украіні не знають, що то таке сойм, москвофіли, діткливо, пасивно, обструкція і регулямін? Ціх усіх „загострень" і я не втямив доладу. І міні не дивно, що селяни, як казав міні один сільський батюшка земляк с канівського повіта, слухали це „Село" в хаті, а один з йіх вихопив номер з рук, подер і з досади ще й ногами потоптав. Само по собі селяни перестали читати „Село", а в містах, як казали міні приізжі волинці, перестали його купувать. Бо д. Сірий наважився, правуючи газетою, завести на Украіні газету білше для пропаганди галицькоі мови, ніж для просвітністи нашого народа. „Село" запагубили самі ж галичини, і. одповідальність за це падає на д. Сірого, або на того, під чиім загадом він так робив. Він говоре міні одно, а робить друге, зовсім не те. Це в галичан якась ніби політика...

Замісць „Села", вони почали видавать газетку „Засів" с поганими малюнками й на дешевенькому тонесенькому папері. Але й цей „Засів" видається тільки трохи кращою мовою, і тут проводиться пропаганда галицькоі мови, котру д. Сірий силкувався нахрапом завести і в народі на Украіні... В „Засіві" вже дозволяють тім украінцям, що подають статті, писати—цей, це, але йім ставляють скрізь—від замісць од, це б то накривають украінські дієслова (глаголи) покришками, певно щоб селяни самі догадувались, що там всередині замикається, справляють—боятися, на бояти ся і т. д. Сутрудовники галичани пишуть по-своєму, ставляють такі слова, як от: чекати, тримати, майже (сливе) і т. д. чого наш народ не розуміє, та ніхто йому й не скаже йіх значіння. Тут є („Засів" № 1) такі слова як от: істнованє (животіння), нанесено реакцією, під захистом організацій робітників, ці групи (купи), удобренє (вигнойка), відкрити, насамперед, чотири (чотирі) місяці, обєднати, обєднаного комітету. І скрізь галицьке— від, се, сю, знань (знаннів), жите, страхованє, відкрити, — що не одкриває, а морочить і закриває значіння й тяму слів.

Коли на виставці в Ромнах „Засів" достав бронзову медаль, то це мабуть за статті украінців Ковальова та Щоголева по сільскому хазяйству та садовництву, а не за галицькі статті, написані негарною галицькою мовою, як от приміром стаття В. Л—ка про „Здвиг (?) соколів у Львові", де стремлять такі слова, як: культурне зяачінє, ріжні вистави, концерти, відчити (!?) (читання), національну свідомість. Мабуть автор не читав книжечки Грінченка, як треба писати статті для народа. А який в „Засіві" правопис, як от в словах: обївши (обьівши), з'їзд, зїдені, з'їдено (зьідено)! Такий галицький правопис, сказати б, буржуазний, а не науковий, це ж якісь загадки та ребуси і то не тільки для украінського нерозвитого й темного народа, але й для широкоі публіки.

Добр. С. Руссова таксамо почастувала народ своею статтею: про „Земський педагогічний зізд" у Москві, написаною не украінською народньою мовою, а галицькою говіркою, де є от такі слова: найскорше (найшвидче), представники деякі ухилились, замісць — одхилились, і вийшло, що деякі увігнулись... рішучого голоса не мали, (сільські дядьки подумають, що люде з декотрих—або похрипли, або говорили тихо, нишком); не може триматися (цього селяни зовсім не втямлять; і чом би не написать—держаться?), сучасна (сьгочасна— було б зрозуміливо); від науки, пропонували — предложили, бо народ не знає ж латинськоі мові і т. д. („Засів" 1911 року № 29). Шановна авторка певно й не читала статтів небіжчика Грінченка, як треба витовмачувать для народа кожну думку, кожну мисль, навить слова, за котрі селяни не знають і навить втямку не мають. Мова в усіх йіі писаннях, загалом сказавши, мішана, нечиста, білше галицька, ніж украінська, очевидячки тенденційна, партійна, як мова д. Шерстюка і К°, ще й до того вона с самого початку, вже давно нащось уподобала галицьке слово від, покинувши украінське — од, і через це позатулювала украінські слова, неначе заслонкою навить в своі „Географіі" для народа. Само по собі вона неповинна б і братись писать книжки для украінського народа та для украінських дітей.

І в цьому галицькому органі ми бачимо пропаганду галицькоі мови вже помеж народом на Украіні. Видають і тулять його якісь надто вже наівні люде, коли цей журнал буде навить темний та не ясний і для галицького народа. Ці видавці певно і думки не мають про те, щоб писати, загалом сказавши, популярно для народа. Це вже щось дуже скинулось на великоруське „обрусеніе". І ми теперички на Украіні маємо вже двоє обрусіннів ... До „Села" був доданий, як премія, ще й „Народній календарь" „Село" на 1911 рік. Нащо він названий народнім, цього ми ніяк не втямимо. Усі форми слів та падіжів — не украінські: скрізь бачимо галицькі форми, неначе якісь чужоземські: сей (цей), від (од), засіданє, жите, в житю, видань, відродженя, (одродіння) молять ся, окремо, окремий, пишуть ся; і цім стародавнім не народнім хамлом закидана уся книжечка, і само по собі це все буде стоять селянам (та й не селянам!) на заваді при читанні статтів, гарних здебілшого на зміст окрім статті М. Залізняка: „Украінське житє (наші селяни подумають,

що то зват. падіж од жито—жите!) в 1910 році". Ця стаття написана не популярною, а галицькою—ніби-то вченою мовою, займає четверту частку календаря й написана мовою не для народа, а для інтеллігенціі, та ще й галицькоі: тут єсть і реформи, і перешкоди, і зорганізований cоймъ, віддавна (?), парламент, автономія, свобода зібрань, факти, ріжні сойми, економічно - господарські, і вичислив (вилічів);, і ось які фрази: вони (посли) рішили як найрішучійше домагатися... багато лиха можуть усунути спілки кредитові, (це виходить, що багато лиха можуть всунуть, а не одсунуть спілки кредитові), обструкція й инчі. Окрім того в автора багацько великоруських слів, як у проф. Грушевського.

Сам автор родом украінець, але вчився в Львові і звідтіль вивіз на Украіну таку чудернацьку мову, котрою не личить писати не тільки для украінського народа, але й для украінськоі публіки. Ця стаття певно написана для якогось галицького журнала, але заблудилась й потрапила в... киівський календарь „Село", бо який же селянин, при такому зловжитку украінськоі мови, втямить, що то таке Руминія (Молдавщина), якісь безрогі? (свині), якесь загострень (загостріннів) між Руминією й Австрією. Наш народ і не знає, і ніколи й не чув, що то таке Австрія, Руминія, сойм і т. д. Цей добродій видав ще й книжечку в Киіві: „Карл Бихер, (переклад, Киів 1011 р. Ціна 60 к.)". „Повстанє народнього господарства". По теперішньому це значиться: Бунт народнього хазяйства. Ця його книжечка написана якоюсь мішанкою великоруського, галицько-украінського, та ще з додачею усякоі нісенітниці. Міні здається, що автор, як великий переймач, і до кінця свого живоття не виправить гаразд своєі рябої каліченоі мови. Щоб вивчитись гаразд украінськоі мови, треба йіхать не в Львів, а на села на Украіні, або читати народні пісні та вчить напамять прозу Куліша або Панаса Мирного.

Ні „Село", ні „Засів" по мові не придатні ні для селян, ні для публіки на Украіні. Виходе, що такі газетки на Украіні „ні до Бога, ні до людей", ні „Богові свічка, ні чортові кочерга", як кажуть на селі. І ці наівні видавці тільки дурно гаять час і марно тратять не мало грошей.

Довелося міні таксамо кликать до помочі побічніх добродіів та знайомих, щоб дізнатись, що воно таке за заголовок статті „Збірника медичноі секціі", виданого "Киівським науковим товариством" в книжці І „Записок" за 1911 рік: „Походженє кил, відсоткові взаємини та осібности йіх". Цей заголовок і справді щось „карколомне". В наш час соткою зветься та міра горілки, що колись передніше звалася крючком, або шкаликом, це б то найменча міра, найменча пляшечка горілки. Колись давно на селі та і в містах було кажуть: оце піду та випью крючок, шкалик, а тепер кажуть: піду та випью одну сотку горілки. Слово походження нагадало міні слово походить, або пішло, це б то—происходить, произошло; але ймення предметне (им существительное), виведяне од слова походить, по-украинський було б—походіння, бо кажуть селяни: міні осточортіло оте ходіння та бігання. В Галичині сотка крон все одно, що сто крон, це б то сотня крон, а відсотками звуть проценти. Як я довідався, це польське слово — „одсетка", перевернуте на галицьку мову, і вийшло слово відсотка, це б то проценти. Тоді моі знайомі навели мене на думку, що то таке той мудрий заголовок, і що тут певно мовиться не за сотку горілки, а за проценти. І аж тоді ми, гуртом поміркувавши, переложили його по-руському так: „Происхожденіе грыж і ихъ процентныя взаимности (?) и особенности". Але воно все таки зосталось для нас замашкарованою тайною. Автор само по собі силкувався переложить якийсь заголовок великоруськоі або инчоі статті, і не спромігся цього зробить, та переложив його по-галицький. Так ми й не дізнались, яка мисль замикається в тому премудрому заголовку. Якби автор покинув оті польські й галицькі відсотки і взаємини, та написав натомісць слово проценти, відомі навить кожному украінському селянинові, та ще й не ставив приставки — від, а поставив од, то може можна було б стямкувать за дещо, або принаймні догадатись, за що буде мова в статті, написані доволі чистою украінською мовою, навить з уживанням скрізь украінського од, а не від, которий дуже ганжує неологізми для читальників. А таких невдатних фраз та слів є чимало в „Записках киів. науков. т-ства", а найбілше в перекладах Тимченка, котрому ми радили б зовсім не вживать йіх, бо він силкувався переложить не зміст текста в оригіналі, а тільки слова. Буквальний переклад нігде в світі не робиться, окрім хіба нас та галичан. Через це таких перекладів в киівських „Записках" неможна читати, хоч ці

„Записки" загалом пишуться багато кращою мовою, ніж львівські „Записки"; але в йіх гарною чистою мовою написані тільки статті д. Грінченка, Ор. Iв. Левіцького та д. Огієнка, а найбілше його оригінальні статті. Він один і єдиний вживає усі украінські народні слова, не гидуючи, не коверзуючи мовою, як роблять деякі добродіі, котрим чомусь не подобаються деякі украінські народні слова, як — сливе, сливи, сливинь, хіба, опрічній, окроми. Тут принаймні бачимо синтактику, росклад слів украінський розмовний і живий, а не якусь робляну галицьку мертвоту, де слова розставляються зовсім на латинський зразець, або роскидані скрізь навманя. Якби галичани писали такою мовою своі статті в Літер. Науков. Вістніку, то йіх вже могли б читать не дуже вередливі украінці... Загалом сказавши, мова в „Киівських Записках" настільки краща од мови в „Львівських Записках", що йіх і рівняти неможна.

Але треба зауважить, що сливе усі переложені статті читать неприємно й важко, а найбілше переклади добродійки Шевченковоі, бо в неі мова галицька, робляна й педоладня.

Добрі й гарні переклади може робить тільки досьвіднийі тямущий пісьменик, та ще й такий, що має хоч невеличку творчу мовну здатність, щоб нехибно утворять нові слова, виводячи будлі-яке нове слово з другого, або с коріня слів, потрапляючи на народні приставки й суффікси, котрі доконче повинні буть схожі й анологичні с приставками й суффіксами в народніх словах якого-небудь рядка підхожих слів. В нас це робиться часто навманя. На змість ці „Записки" і справді, як писав рецензент „Великороссъ" „составляют счастливое исключеніе между провинціальными изданіями подобнаго рода. (Кіевская Молва), так-какъ в других подобных изданіях часто помѣщаются сырые матеріалы". Що стосується до правопису киівських „Записок" й инчих органів пр. Грушевського, то мене дивує його галицький правопис Желихівського з безліччю двох точок сливе над кожним і мяким. „Записки" видаються на Украіні, в Киіві, а не в Львові. На Украіні усі пісьменики пишуть кулішівкою, і ніхто з йіх доброхіть не чепляє й ніколи не челлятиме такоі сили точок над рядками. Це відомо коленому, як відомо й те, що проф. Грушевський усім правує й заряджує і в „Записках" і в Літ. наук. Вістникові, і в „Селі". Само по собі видно, що він має потяг, та ще й великий до заведіння на Украіні в тутешньому пісьменстві галицького сьмішного й дивовижного правопису, не маючого ніяких научніх підстав. Правда, що він викинув непотрібні апострофи, але зате ж ми бачимо і в Л. Н. В. і в „Записках" отакі правописні чудасіі, зовсім не академичні: вє, бє (це дитячі викрики, а не дієслови -бье, вье), пє, пю, бурян, (бурьян), карєра, пєса, обєкт (объект), книжка написана з чутєм (с слухом), в житю, застережень, (застережіннів), ослаблень, кроки (ступіні), очи, плечи, на поли, батькови, чотири, матери, чоловікови, і т. д. Це ж зовсім не по-украінському, а по-галицькому. Виписую зумисне от таку фразу з Літ. Наук. Вістн.; „Особливо вїла ся їм отая баба. Так уїла ся, що вони асигнували суму"... Я двічі мусів спиниться, щоб розібрать цей шедевр галицького правопису, поки второпав, що воно за штука. І скрізь натикаесся на слова: від, се, сю, житє, обновлене, житєм, спостережень і т. д. Очевидячки проф. Грушевський думає, що в Киіві він натрапив на добрих переймачів, на якесь тісто, або мякеньку лемішку, с котороі можна зліпить, що хочеш, і він заповзявся з цієі причини навчити цього правопису украінських пісьмеників, щоб завести це диво і в нас на Украіні. На це скажемо, що його праця й його наівні силкування надаремні. Якби в нас писали по—галицькому навить тільки самі отакі слівця: чорни очи, добрі матери, в крови, чотири, дядькови, чортови, то и це одно вже здивувало б або й насьмішило б публіку А то на тобі ще й—„уїла ся, вїла ся баба"! Цю „дурість премудру" хоч на виставку посилай! І отакі „ребуси" звуться — фонетичнім правописом!!

Видавництва киівських „Записок", „Села", „Засіва", Літер. Науков. Вістника—це щось схоже на галицькі мовні школи, заведяні на Украіні для навчіння книжньоі галицькоі мови, стиля й правопису. Але в ціх школах мови, заведяних на Украіні галичанами та проф. Грушевським, наші украінці не вчиться самостійно, доброхіть, а вчяться під наказом (внушенієм), або й під побічнім загадом, по котрому украінські пісьменики й усякові газетні сутрудовники „мусять" примитиковувать (приспособлять) і свій правопис ніби то тільки до... галицького правопису; неначе б то ця уся задумана реформа стосується тільки до „правопису", а не до мови. Але такі галицькі слівця, як — від, відроджене, від-віт, відділ, відчувати, житє, питань, обновлень (!), загострень, діткливо, відомостей, питєм, віттак, прецінь, відтам і т. д.— зовсім таки не належяться до правопису: це зовсім опрічні, инчі од украінських, наче взяті з инчоі славянськоі мови слова, бо в нас вони виходять зовсім инакше: од, одродіння, одвіт (відвіт), одділ, почувать, життя, питаннів, поновліннів, відомостів, і т. д. Навить побічньому кміті, а не украінцеві, усе це кинеться в очі, що заводиться не правопис, а просто галицька недоладня мова.

Деякі украінські пісьменики такі ймовірні, що ймуть галичанам віри, а коли и не ймуть, то, ради заdедіння журналів на Украіні, мусять коритись і мовчать. Само по собі, шо публіка не читатиме ж усяких школьних писаннів та екзерціцій, писаних чудернацькою сьмішною мовою, та ще й недоладніх, просто таки часом схожих на каррикатури на украінську мову...

Проф. Грушевський в згадані мною його статті жаліється на нашу украінську публику, що вона не купує (певно галицьких) книжок. Але ж украінська книгарня (Безак. № 8) стоіть виданнями украінських авторів, а найбілше видданнями бувшоі Просвіти та дрібними украінськими книжками для народа. А наша публіка тепер як купує будлі—яку украінську книжку, то передніше розгортає йіі, переглядає, читає, і як книжка буде галицька, то кидає набік, бо с кількох фраз, навить як углядить—від, одразу постерегає, якого вона печева, бо за тим—від піде низка галицьких слів. Я бачив це в книгарнях на своі очі.

З цієї причини Галичини в останній час пішли на хитрощі й позаводили буцім—то видавницькі спілки... в котрих усіх спілників одна людина або дві з галичан. Це щось в пісьменстві схоже на політичні интриги та хитрощі на виборах в парламент або в сейм. Між усякими украінськими спілками, як от „Вік", „Украінський Учитель", „Час", „Лан", „Ранок" тільки одна спілка „Ранок" завжди видавала добросовісно і книжки, і украінських авторів, Драгоманова й инчих, не псуючи йіх мови й правопису. Недавнечко зьявились видавництва „Лан" та „Зоря". Це галицькі не спілки, а один, або два галицькі пісьменики, котрі трошки виправили свою чудну мову, примитикували йіі до украінськоі й навить спростили правопис, хоч не зовсім, бо зоставили де-які форми й слова і пишуть замісць од, цей, це, життя, ждати, боявся, держать: — від, сей, се, житє, відчувань, в житю, чекати, тримати, помешканя, бояв ся, кроки й инчі польські й галицькі йім сподобні слівця. Певно це єсть остання поступка украінцям і „найрішучійший" взорець для наших украінських пісьмеників на будущий час. От видання спілки „Лан", котра видала книжечки д. Юрія Сірого: „Крим", „Подорож (це б..о, Мандрівка) краплі", „Житє (по нашому це не живоття, а—„житье") ростин" й инчі. Д. Сірий добренько виправив свою мову. Алє в ціх книжечках ми бачимо скрізь усі згадані вище галицькі „поступки" нам в правописі, як от — робило ся, від, сю, відійшов, житє і т. д. і це писано „для украінських дітей"! А от видання галицькоі — ніби-то спілки „Зоря" (N 7, ціна 3 к. 1911 г. Киів), певно для украінського народа, або для украінськоі молоднечі, „Морський Гайдамака" Бласка Ібаньєса. В ціх книжечках таксамо натуляно скрізь: від, се, сей, майже, розпач (польське слово, — одчай), пароплав, піднріємство й инча нісенітниця в перекладі якогось ніби-то И. Дмитрієва.

Як тільки видавництво „Вік" роспочало свою роботу, заходившись видавати украінських авторів с перелицьовуванням мови (і в моіх книжках), проф. Грушевський намовляв і мене писати оті самі форми й слова: замісць украінських слів — од, цей, життя, галицькі — від, сей, сю, жите і т. д. щоб надать украінські мові галицьке обличчя. Само по собі я не згодився на таке псування осердковоі мови, це б то мови сливе усієі российськоі Украіни до Кавказа, котрою писали на Украіні сто год наші классичні пісьменики, та й я сам тоді вже писав років с тридцать. Я добре знав, що ці усі стародавні слова й форми смішні для нашоі публіки. Окрім того, як пісьменик і вчитель літератури й россійськ. мови, я був добре досвідчений з історіі усякових літератур, що скрізь в Європі за грунт і основу книжньоі мови були взяті осередкові мови, маючі в своіх формах і лексіці найбілший район, а не усякові дрібні підмови й чудернацькі говірки, а часом мішанки на краях, межуючих з судсудніми націями. Але профессорові Грушевському знать було байдуже за цей пісьменський загальний закон, бо він передніше од усього історик. А кожний літератор повинен звертати ввагу передніше од усього на мову своіх утворів, дбать за неі й поклюваться за йіі чистоту й народність. Тимчасом усім історикам байдуже за мову: в йіх на першому плані стоять історичні подіі, а не чистота мови й гарний стиль. Окрім того усякі стародавні акти, йіх чудна стародавня мова, усякі літописі несьвідомо псують мову йіх писаннів. Сливе в усіх істориків мова важка, тягуча, періодична, цупка. Щасливою вилучкою з цього правила були історики Драгоманів та Костомарів, бо вони були одночасно с тім і етнографи, збірали народні пісні й казки й видавали йіх. Це й є причина, що йіх украінська мова в писаннях стала й стане, як основа й грунт науковоі вищоі нашоі мови. А проф. Грушевський навить трохи глузує з пародньоі мови, називаючи йіі мовою „баби Мотрі". І ця помилка завела його книжню мову в якісь пущі та нетри старовинноі мішанини. Я вже тоді постеріг і догадався, хто дає направу (настроєніе) спільникам видавництва „Вік", щоб перекручувать мову й форми і в моіх писаннях, і в утворах инчих сьогочасних пісьмеників, та в збірниках, як от „Дубове листє (листя)", Літературний Збірник і т. д. Окрім галицьких видавиицьких буцім-то спілочок на Украіні недавно виникли й украінські спілки, закладяні молодими украінцями, як от у Полтаві „Украінський Учитель". „Укр. Учитель" видає книжечки зумисне мовою псованою, бо веде пропаганду росgовсюження на Украіні недоладньоі підмови. Для приклада ми виписуємо усі галицькі слова з одноі виданоі „Украінcьк. Учителем" книжечки: „Казки" Братів Гріммів. № 7. Ціпа 3 к. Переклад Гр. Щерстюка: відмовив, „кроків три", відрізнити, спіткала ніч (зостріла, захопила), людське помешкання (житло), втікли від свого помешкання, замислився, наслідком твоєі играшки буде те... І скрізь стоіть— від, ще й зверху апострофи: б'юсь, поб'ємось, з'явився. Само по собі, що ці казки видані не для дорослих, а для украінських дітей, та ще й сільських. I міні одно чудно: ще й досі ніхто нігде не поставив в скобках значіння ціх польских слів — кроки (ступіні), мешкання (житло). Тим-то і до цього часу ніхто з читальників й не знає й не відає, що то за кроки, мешканнє, хоч йіх найчастіше потріпують деякі пісьменики. Гарний же цей „Украін. Учитель", шо напихає книжки для дітей отакими словами, і то не знезнавки й нетямучести. А от і д. С. Черкасенка книжечку „Яма" (№ 27. Ціна 1 к.) видав той таки псевдо-украінський „Учитель", де на обгортці вже не написано ні Полтава, ні Киів, ні рік, тільки написано: № 27, десяток перший, кн. 6. Щось воно потаємне й чудне, щось вилучене о простору й часу, як буває в декадентських писаннях. Це все видавництво людей партіі з відомими нам тенденціями, котрі вже збанкротовані перед украінською публікою. І тут написано скрізь: в'їдливий, від того, брудні, п'є. Усе це написано не педагогично та ще й зумисне, с тенденціею, щоб привчать змалку дітей і молоднечу на Украіні до... польських слів, та до — від, сі, сей і т. д. щоб галицька книжня мова знайшла собі вже готовий грунт на Украіні й швидче прищепилась.

Окрім ціх видавництв тенерички галичани заходились видавать і пускати на продаж у Киіві опрічні книжки й книжечки окроми од усяких видавництв. В усіх йіх мова потроху гялицька й безпремінно с тіми прекметами, на які намовляв і мене проф Грушевський: скрізь там стерпить— від, се, такі форми, як житє, питєм, робило ся, бояв ся, як от в книжечці оповіданнів добродійки Сулими, де не показано навить, де вона друкувалась, та в перекладах оповіданнів Бласна Ібапьеса ніби-то якогось Дмитрієва, і в инчих книжечках. На ціх усіх книжечках написано на обгортці: Львів—Киів, або ще потаємніше тільки — Киів. Усі вони друковані на гарному папері, як і видання „Лан"; скрізь у тексті доконче прехороші малюнки для іллюстраціі зміста, часом і шага невартого, бо по виданнях видно, що потаємні видавці на свою напастливу для пас пропаганду не шкодують грошей і мають чималий засіб в кишенях, хоч вони й несуть велику втрату од недостачі покупців на Украіні. Добрящий папір та чудові коштовні малюнки ставляються задля присмаку та для принади, як от, прикладом, рибалки ввечері, напередодні удіння, кидають у воду принаду для риби йіі ласощі з вареноі пшениці звичайно в тіх місцях, де вони на сідлах удять рибу, щоб рибка заласувала, швидче вхопила в жабра гачок і попалася в юшку. Але ці наівні хитрощі потаємних видавців не вдалися, бо украінська публіка швидко разшолопала й обминає ці зрадливі гачки, закинуті на пагубу украінському пісьменству й примитиковані хитро, та не дуже мудро. На ці гачки та гаки попались тільки непомірковані декаденти та нетямущі й недалекосяглі партійні добродіі Лемішки та Лемішковські, утворені з мякенькоі лемішки, с котроі давня Польща колись наліпила собі добру половину своєі шляхти.

За ці гарні й чепурні галицькі видання на Украіні, повидавані для принади, можна пригадать одну приказку: „вміла готувать, та не вміла подавать", але про ті гарні галицькі видання в нас на Украіні можна сміливо сказать: вміла подавати, та... не вміла готувати.

III.

Профессор Грушевський виступив великим діячем в украінські справі і в Галичині, і на Украіні. Він впорядкував галицькі інституціі, зорганизував йіх, позаводив і на Украіні видавництва, написав Історію Украіни-Русї, цю капітальну працю по украінські історіі, в котрі зведяні докупи і сістематично всі історичні актові й літописні матеріали, перевірені с критикою й перечищені од плутанини. Але він однією рукою будує, а другою рукою руйнує загалом украінське й своє сукупно з ним будування. Цей орудник його руйнуючоі сили є та мова, котрою він орудує сам, котрою написав свою капітальну працю, і тією мовою пише й тепер, ще й має шкодливий замах завести ту галицьку книжню мову й yа Украіні. Він сам, пробувши двадцять пять год в Галичині й одбившись од украінськоі мови, теперички й не знає, та и не хоче втямити гаразд, що сам несвідомо висмикує самий грунт спід украінськоі літератури, та і спід своіх виданнів у Киіві, копаючи під ними яму. Мова в його виданнях, та і в писаннях намоторених галичанами декотрих молодих украінців, така чудна й погана, і така полонизована і через те навить сьмішна, що публіка на Украіні йіх не читає й ніколи не читатиме, бо та мова вже стала предметом сьмішків, та й глузування. Сливе усі перші газети на Украіні, писані прихильниками тієі мови, як от: „Вільна Украіна", „Шершень", „Слово", „Рідний край", „Громадська думка", впали й зникли через свою галицьку мішану мову; бо ширша публіка обcьміяла йіх за мову й одхилилась й одкаснулась од йіх. Те ж саме може трапиться й з усіма виданнями проф. Грушевського в Киіві, та и с тіми виданнями украінців, що пишуться такою мішанкою, сьмішною для публіки. Через свою не украінську мову, а якусь галицьку мішаницю вони не матимуть ні спочування, ні поспіху серед ширшоі публіки. І піде марно й праця проф. Грушевського, і надаремно пропадуть гроші, змарновані на добрящий папір та гарні малюнки. Такі книжки втратять на Украіні свій ринок і зовсім підірвуть авторітет і вартість самоі украінськоі літератури; та вже таки потроху й підірвали в наш час... А в Галичині нема справдешнього книжнього ринку, бо там як тільки книжка коштує білше гульдена, то на неі вже нема запиту (спроса) в книгарнях, і вона не купується. Украінські дорожчі книжки, повидавані украінцями в Галичині, роскуповуються не в Галичині, а на Украіні.

Деякі добродіі пишуть, що ніби то Галичина в будущині стане Піемонтом для Украіни. Вона й теперички єсть наш Піемонт, але хіба тільки через те, що Галичина має пять оффиціяльних украінських гімназій і пять гімназій приватних, 10 кафедр у львівському університеті, два панянські інститути—один у Львові, другий у Перемишлі—для дочок священиків, три (утраквистичні) учительські мужеські семинаріі і дві панянські; а Буковина має три мужеські украінські гімназіі й кільки украінських кафедр в університеті в Чернівцях. Але що стосується до літературноі і вченоі мови, то я повинен сказати, що ні Галичина, ни Буковина ніколи не будуть та й неповинні бути украінським Піемонтом, а ним була й повинна буть российська Украіна.

Сто год вже минуло, як почалася й розвивалася нова украінська література на Украіні й виставила багато талановитих пісьмеників, ще й одного генія поета. Сто год минуло, як Ів. Котляревський покинув старосьвіцьку давнішу книжню мову украінських пісьмеників XVIII віку Димитрія Ростовського, Феофана Прокоповича, Моргульця, Сковороди і т. д. і роспочав нову украінську літературу, заводячи чисту народню мову, а за ним слідком пішов довгий рядок пісьмеників.

А теперички в останній час галичани с проф. Грушевським на чолі напосились на нас, щоб усі наші пісьменики писали галицькою книжньою мовою, цією остачею давньоі староі „киівськоі" книжньоі мови, та ще й прийняли усі грамматичпі форми й падіжі галицькоі підмови, де с добра половина польських форм і сотень зо дві польських слів. Вони хотять повернуть назад сливе на сто год нашу вже сформовану й упорядковану книжню мову. Це виходе просто таки смішно, не то що не натурально. Це все одно, якби в Великороссіі зьявились такі безтямкі намагання, щоб великоруські пісьменики кидали писати сьогочасною своєю мовою і писали старою ломоносовською мовою, або мовою Державина й Тредьяковського, котроі зріклись ще Пушкин і Крилов. Тенденціі галичан і проф. Грушевського просто таки наівні, хоч і знайшлись між молодими, та й не молодими украінцями такі, що навить с пересвідченням і зумисне почали писати якоюсь мовною мішанкою, схожого на каррикатуру на пародню украінську мову й мову классиків. І в йіх вийшла не мова, а якесь „криве дзеркало" украінськоі мови. І хоч би ми й завели на Украіні в пісьменстві ті деякі форми, які накидає нам усім проф. Грушевський: від, сей, пите, житєм, начинань, вимагань, бою ся, бояти му ся, очи, плечи, тіний, плечий, души, — то й це попсувало б тільки чистоту нашоі мови. Очевидячки, що галичани й проф. Грушевський просто таки хотять підвести мову наших пісьмеників під буцім-то вже виробляну вищу наукову мову в львівських „Записках" наук. товар. ім. Шевченка, котрих ніхто в нас не купує й не читає, та під мову в „Історіі Украіни—Русі" проф. Грушевського, котру хоч часом і купить хтось, але мало хто йіі читає. Така ж сама доля була б і наших украінських книжок, якби ми підвели книжню мову на Украіні під цей „ідеал мови". А це була б траурна перспектива для пісьменства на Украіні....

Въ сьогочасних виданнях в самі Галичині мова не покращала, а погіршла, як я зауважив в N 10, рік 2 журнала „Вісти з Запорожжя", часопись руханкових (!) пожарних і змагових товариств. В передні статті „Ділами не сльозами" є місця, которих я зовсім не міг зрозуміти навить наздогад, міркуючи по течіі мислів, як от: „Краєвий здвиг (?) руханкових (?) і змагових (?) товариств Соколів та Січий (Січів), які належять під єго провід (?)... Має бути перегляд роботи украінського народу на поли (на полі, а то виходе— на поли одежі) виховання сили, спільноі карности (?) й єнергіі. Такий перегляд викаже (по нашому— донесетъ: виказ — донос), о скільки дотепер рухливість (рушливість) нациі (націі) збільшила ся (побілшала). Шевченко плакав над своім народом (? певно за своім народом). Але зле (погано) роблять тоті украінці, що звертають цілу свою увагу... на его прошибаючі (?) скарги (?). Хто лише тоті олова має в тямці, попадає в грижу (це б то мабуть — впадає в тушу, в гризу, смуток), а відтак в бездільну (непаче великоруськ, бездѣльник) і безнадійну байдужність. єели (коли) маємо станути (стать) в ряді свобідних народів... Руханка (Рушіння) і спорт не є самі для себе цілию. Они є лиш ділом (діло), лише середниками (способи, орудники), щоби вже в молодім поколінню (поколінні) розбудити рухливість (рушливість, ворушливість). Руханка (рушіння) і спорт мають викоріняти иаклін (нахильність) до киринї, (?) непослуху (неслухання), безцільности й непостійноспш (?). Німці старають ся (дбають, пеклюються), щоби в каждім місті були обширні (?) площі (майдани) до вправ (до заправляння, заправляться — приготовляться к поступленію в училище, а заправлялник —це „приготовішка" по великоруському), ігор (игрищ) на свободнім воздусі та рухіні (певно рушінні?); се є салі (зали) до рухавки, і т. д. Якби великоруські літератори задумали писать підмовою орловською або олонецькою й новгородською, то вийшла б якраз отака кириня-чудасія, як в „журналі" „Вісти з Запорожжа". Це не мова, а якийсь місцевий діялект, яких є багацько в Карпатах. Знов скажу, що „боюся Данайців, приносячих нам такі дари".

За ввесь час, одколи розвивається галицьке пісьменство, я знайшов у йому тільки трохи білше десятка неологізмів, слів вищого порядку, складяних добре і вдатно, як от: переважно, здійснити (исполнить, осуществить на дѣлѣ), вражіння, переважувати, зміст, вплив, пересвідчитись, неможливий і т. д. котрі й я вживаю в писанні. Решта неологізмів, як от виведяних с польского коріня, невдатна і зробляна не аналогічно с складом народніх слів, як от: завдяки, рухіня, відруховність, проява, виява, розвій, (проявок, виявок, розвиток), руханковий і т. д. Натомісць вони просто таки перероблюють, або беруть силу чисто польських слів: передплата, одсетки, помешканя, передплата виносить (пшедплата виносі), остаточно, старанно, рух, рахунок, рахувать, співчутя, співробітник (спулпрацовнік, — сутрудовник, співчуття (спочування), і т. д. Коли б часом не перевели в Киів і редакцію отієі „Рухіні".

По гряницях меж двома племями скрізь звичайно буває мова перехідна й мішана, з багатьма словами, не перейнятими зумисне, а споконвічними, загальними для обох народів. Завсіднє неперестаюче поновління й прогресуючий дальший розвиток мови, котрий завжди буває в осередку націі, не щвидко доходе до окраінних говірок та підмовъ. І недивно, що з ціх стародавніх говірок, як с старого насіння, або дуже старого коріння не виростуть паростки та буйні пагоння, не розівьеться багата книжня й наукова мова. І ми справді прикмічаємо, що в галицькі мові єсть багацько слів з украінськими корінями, але с приставками чудними, неначе зробляними навманя, або перейнятими с польскоі мови, як от прикладом: облишити—залишить, обстоювати — встоювать, підпріємство (приставка під показує місце па споді, або коло чого, а в цьому слові треба ставить приставку, назначуючу время — перед, пред); відруховність (в Євшана), надслухати (підслухать), усувати - (одсувать, тут польська приставка), відчитати, відчувати (ночувать), співчувати (спочувать,—тут польська приставка), і т. д. Приставка від, як і наше од назначує рушіння од предмета, а не в самому предметі, а через те галицька приставка від в народньому нашому слові почувать, чувать (що там у вас чувать?) показує, що людина не почуває чогось в собі у серці, а одсовує ночування од себе, або й одгапяє од себе рушіння (в слові — відруховність). І для украінських читальників отакі приставки здаються чудними, бо ставляють тяму слів напереверт. Черезъ це ж у галичан усі слова, виведяні с польського коріня рух (в украінс. руш, тільки в однім слові рух — ворухнуться од глагола — ворушиться) виходять просто сьмішні, як у д. Євшана — воруховність, або в „Вістях з Запорожжя" — руханковий (ворушливий, ворушкий), рухливість нациі (певно — ворушливість), рухіня, руханка (рушіння, ворушіння), на рухівні (?) — ворушінні, в рушінні, в ворушні. Те ж саме треба сказати за слова, виведяні с польского — рахунок (облічки, обліч); тутечки вже виходе чиста польщизна, неначе галичани не знають, що в украінські мові є слово — лічить, перелічувать, лік погубив (счетъ), а з ціх слів легко вивести слова: перелічка, облічувать, облічка, недолічка (недочёт). Є ще й старі слова XVIII віка в актах: облік, обліч (счетъ, смѣта). Є новіше— общот (Світова Зірниця). Одже ж з цієі причини галицькі пісьменики складають багацько негодящих, навіть сьмішних неологізмів, і занадто мало неологізмів годящих, підхожих аналогічно до народніх украінських, котрі навить народ одразу зрозуміє, як от — штукарство — (од народнього штукарь), штучниство (од народніх слів — штучний, штучно — искусно, гарно зробляно, або штучний — искусний, прекрасно сділанний). Тимчасом в галицьких писаннях і в проф. Грушевського скрізь вживається слово — штучний в значінні — робляний, підробляний (дѣланный, поддѣльный) Може буть і так, що галичани не знають дійсного значіння слова — штучний. Міні казав один чоловік, Василь Савенко, родом спід Камянця: машину привезли таку штучну (прекрасно, искусно сдѣланную), що вона сама друкує, сама й одкидає листки. В киівщині слова - штучно, штучний мають значіння — искусный, прекрасный: на іконостасі ряма й зверху янголи виробляні штучно; штучно вирізані листя й квітки. З цієі причини само по собі треба викинуть слово штука, ніби-то — искусство, бо „на штуки" лічить кожну річ і народ, і треба б докинуть усякі — умілості, мистецтва і писати — штучниство, бо навить селяни легко догадаються за його значіння, за що йде мова, хоч наші пісьменики не всі догадаються; або взять слово — искусство, щоб не було плутанини в книжках. Ота „штука" часом плямує н ганжує деякі гарні вірші в Чупринки, і гарні повісті, як от д. Яворніцького: „Де люде, там і лихо," де стерчить негарна та „штука", на котру тільки очі вирячиш з дива. Замісць слова — пристосувать (приспособлять) треба писать народнє слово: примитикувать (од митикувать — соображать), або прилатувать, приладить. Слова ці є в народа (канівського повіта), то й видумувать нетреба. Хвалить Бога, що є. Народні слова треба вживать, пускаючи в обертання в пісьменстві, а не викидати.

В згаданих вище чотирьох галицьких органах, підручніх проф. Грушевському, скрізь вживаються три польські падіжі; па засіданю, на зібраню (на засіданні), завдань, весіль, значінь, знань, до Петербургу, та — очи, на поли, на печи, поезия, нация, статей, відомостей (статтів, відомостів). Ми вже перелічили в своі передніші статті усі слова, що мають закінчення на ей (людей, грошей, і т. д.) в род. пад. мн. числа. Решта слів на ь і я мають закінчення в род. пад. мн. числа в украінські мові на ів; відомостів, значіннів, оповіданнів і т. д. Сам проф. Грушевській і досі вживає в своіх статтях і в короткі своі історіі—слово „змагання" не як — лайка (споръ), а як — усиленіє держави (зміцніння, подужчання, дужчання). Це робить велику плутанину в голові кожного читальника, окрім самого автора, та д. Шерстюка, бо й він вживає в „Світлі" це слово не як лайка, а як силкування. Проф. Грушевський ще й досі вживає слово— суспільність (общественность) замісць слова суспільство (общество). Час би шановному профеосорові змінить ці слова, що стоять не на своєму місці, і попеклюваться хоч трохи за чистоту украінськоі мови, щоб зробить полегкість читальникам.

Але видно по його великі плодточісті, що його робота хапана, як кажуть на селі, і через те повна хиб та помилок.

Неможна й наважлнво обвинувачувать шановного й працьовитого профессора за важку й нечисту украінську мову в його утворах. Він завжди живе у Львові, де чує навкруги себе тільки польську мову, або книжню галицьку. VII том його капитальноі історіі вже написаний трохи кращою мовою, трохи ближчого до украінськоі народньоі мови. Але й тут стиль в його важкий, який звичайно буває сливе в усіх істориків, окрім хіба Костомарова й Драгоманова. Він любить вживати довгі важкі періоди, як люблять йіх німецькі вчені. А щоб мова стала жвавіша й легча, треба перетинать тягучі періоди, одхиляючись од довгих додаткових мислів та думок. Це зробило б полегкість для кожного при читанні його капитальноі праці.

Галицькі органи в Киіві з йіх мовою й правописом наробили украінському пісьменству багато шкоди, може й непоправноі. Вони збавили й попсували мову наших молодих журнальних пісьмеників, в декотрих механично й несвідомо для йіх самих, як механичних переймачів; збили с пуття кількох свідомих прихильників цієі шкодливоі сістеми й теоріі механичного зьеднання й змішувння двох мов,—галицькоі книжньоі, і мови наших классичніх пісьменпків через механичну перемішку слів ї викидання украінських народніх слів та вставляння натомісць навить непотрібних галицьких, або галицько-польських, чудних і не зрозуміливих ні для публіки, ні само по собі для украінського народа. Ця чудернацька мова одбила од украінськоі літератури багато украінців, котрі читали украінські книжки, або мали принайми і прихильність до рідноі літератури. Багацько украінців зневірилось (разочаровалось) в заходах цієі справи й одхилилось од нас. Ця галицька книжня мова дала супротивникам нашим, — правим партіям такий орудник для сьмішків та докорів, направляних проти нашоі літератури, котрому позавидував би сам сатана. Це чорні хмари, що нависли пад нами, бо йіх нагнали галицькі органи проф. Грушевського й галичан, котрі нахрапом с хитрощами напосілись на украінське пісьменство й наважились завести свою зателепувату мову па Украіні. Тепер ми вже маємо одно оффиціяльне „обрусеніє", а друге неоффиціяльне обрусиніння. С кайданів староі всероссійськоі цензури, що колись в написах на рукописах вимагала од мене: „Не смѣть отступать отъ принятаго правописанія", наша література викрутилась і вийшла принаймні с чистою мовою. Теперички над нашою літературою вже висне — ще й цензура галицька в Киіві, силуючи пас писати галицькою книжньою мовою, ще й правописом с хмарою точок зверху слів. Проф. Грушевський всім украінським сутрудовникам натикає тіх точок і перероблює украінські форми мови на галицькі: од на від, цей на сей, життя — на житє, начинаннів — на начинань. Тільки одному д. Винниченкові дозволяно зоставить — цей і ці, але решту переробляно по-галицький на — від, житє і т. д., а в його драмі: „Чорний медвідь і біла Пантера вже навпаки: дозволяно йому ставити замісць від — од, але й за те звеляно ставити: сей, ся, замісць — цей. Проф. Грушевський неначе знущається над мовою украінських пісьмеників і не церемониться з ними. Бо як у Галичині друковали моі утвори та утвори Коніського, Кримського й инчих, то галичани не зміняли нам — од на — від. І може ми й надеремно винуємо в усьому лиху галичан. Може в руйнуванні украінськоі мови треба винувать одного тільки проф. Грушевського... Може то в йому одному причина теперішньоі руіни украінськоі книжньоі мови. Для Грушевського украінські літератори — це тільки ніби матеріял, котрий він гне в мові, як схоче, для своєі надібки...

Щоб направить гинучу літературну справу на Украіні, профессорові Грушевському треба покинуть свою шкодливу сістему силуваного заведіння на Украіні галицькоі книжньоі мови й чудернацького правопису, і не гаячи часу, видавати своі органи украінською мовою й давнішим простішим і практичнім кулішевим правописом. Галичанам я ражу похопиться з виправкою своєі мови й примитикувать йіі до украінськоі мови наших классичніх пісьмеників й украінського народа. Кожний просьвічений і тямущий украінський пісьменик, свідомий в справі виробління книжніх мов в європейських націй, зроду-звіку не згодиться писати галицькою провинціяльною підмовою й книжньою мішанкою, нодоладнього й чудною і по етимологіі, і по своі латино-польські синтактиці. Кожний тямущий і просвічений наш пісьменик йтиме, і повинен йти сьлідком за мовою наших передніших классичніх пісьмеників, за мовою Котляревського, Куліша, Шевченка, Глібова, Ол. Стороженка, Панаса Мирного, Карпенка-Карого, Кропивніцького, Конісського, Грінчеика. Бо так воно повинно буть. Не можемо ж ми зріктись йіх мови з украінськими формами й синтактикою, як зразця для нас. Галицьку мову прийняли тільки декаденти, та напахались нею механично наші молоді переймачі. Бо молоднеча звичайно буває не дерзка, па вдачу й необачна — од недостачі літературного досвіду.

Зразці науковоі мови нам (і галичанам) дали вже писання Драгоманова, проф. Пулюя, проф. Студінського, Ом. Огоновського, Олек. Барвінського, д. Комарова, д. Єфремова, д. Лотоцького, проф. Кримського, Леон. Пахаревського, Т. Осадчого, д. Яворніцького й инчих. I украінцям, і галичанам треба йти сьлідком за ними, а не сьлідкомъ за проф. Грушевським та чудернацькою ніби-то науковою мовою Львівських „Записок наук. товариства". Цю мову треба зовсім занехаять, як невдатну, нечисту й черезъ те чудну, обважняну то великоруськими, це б то старокиівськими словами, ломоносовщиною, то неологізмами, виведяними то с польського коріння, то з великоруського, якимись — річницями, наріжними камінями, двигачами, рухінями, настріями (направа), устроями, тяглістями, і. т. д.

З галицьких пісьмеників вже добренько виправили свою мову д. М. Венгжин, Юр. Сірий, д. Порш, д. Рудніцький, (Кор. географія Украіни), д. Стефаник, д. Олекса Ремез, („Ковбок. Літ. Наук. В. 1911, кн. III). Його карпатська казка, „Ковбок" написана талановито й гарною украінською мовою, тільки шкода, що він не ставить принаймні в скобках значіння декотрих карпатських слів, як от — ледінь (по—венгерський) парубок, молодець, планина — рівні терраси на горах, босаги (сакви), працюючи в бутинах та при дарабах, (цього й я не розумію). Шкода, що усі ці пісьменики дають неприємне галицьке обличчя своі мові словами, падіжами й приставками - від, сей, майже (сливе), житє, в житю і т. д. І тільки д. Микола Венгжин та буковинська поетка Ірма Остапівна зовсім добре виправили свою мову й пишуть простою кулішівкою. Такою мовою Микола Венгжин недавнечко видав в Чернівцях свою книжку під заголовком „Ганна Барвінок". (Чернівці. 1911 р. ціна 80 сотків — 35 коп. Весь дохід призначений на зберігання могили Куліша). Д. Ірма Остапівна таксамо видала свои вірші під заголовком „Китиця незабудьків (Чернівці 1911 р. ціна 30 сот. 25% на украінські школи в Галичині й Буковині) с переднім словом М. Венгжина. В ціх обох книжечках і проза, і вірші написані гарною, зовсім чистою украінською мовою навіть з усіма йіі формами — од, цей, життя, ще й без розривання дієсловів на частки, бо автор пише; не боімося, шукатимете а не шукати мемо, боімо ся і, т. д. Д. Маковей таксамо може писать чистою украінською мовою, але з якоісь причини він знов пише галицькою мовою.

IV.

Решта періодичних украінських виданнів видається украінською мовою з украінською синтактикою й з украінськими етимологічними формами й кулішевим правописом або тільки з однією точкою над і, або з двома точками для назначування ї йотированого, „Рілля", „Світова Зірниця" й украінський одділ в „Почаєвcькихъ Извѣстіяхъ" видаються дуже гарною народньою мовою і дуже добре й педагогічно примитиковані до невеликого розвитку селян. „Дніпрові Хвилі", „Світло", „Рада" таксамо, загалом сказавши, видаються доброю украінською мовою, але не скрізь в статтях однаковою: де трапляються статті або дописи з Галичини, там буває неначе накладана датка: зараз око натикається на якусь инчу, не народню, якусь робляну синтактику; слова поскладяні по латинських зразцях, неначе перетасовані, а далі підуть — від, майже, сей, рестораціі й инча нісенітниця. Галицькі кореспонденціі треба доконешно виправляти, або й перекладать на украінську мову, щоб не нашкодить нам, не сьмішити публіки й не одхилять йіі од украінських виданнів. І галичанам нема чого зобіжатись за це, бо в нас публіка завсім инча, і вона знає тільки мову свого народа та мову украінських классичніх пісьмеників. Само по собі в ціх органах зразцевою украінською мовою з йіі усіма формами пишуть тільки талановитіші літератори, котрі ніколи не приймали галицькоі сістеми змішування двох мов в одну загальну книжню мову, як от д. Л. Пахаревський, Т. Осадчий, д. Єфремов, д. Комаров, д. Жебуньов, проф. Кримський. В инчих сутрудовників, котру статтю ни розгорни, передніше од усього стякаєсся з модніми польскими слівцями або й галицькими, а не з одповідніми йім украінськими.

От приміром вже в 1-му номері „Світла" за 1910 рік в передні статті „Наші завдання" стоять слова: неграмотний — непісьменний; единий вихід ми бачимо „в змаганнях" до освіти; тут замісць — в потягах, в силкуваннях стоіть слово змаганнях, це б то — в „спорахъ", в сперечаннях, або й лайці: це совсім так, як в Історіі Украіни проф. Грушевського.

Розгортаємо й читаємо статтю д. Гр. Шерстюка, написану гарним жвавим стилем, і тут намощено от такихъ спотикачів: „одстоювали" широкі „кола" людности (встоювали за широкі масси, гурти,.., національне „чуття" — (національный слухъ) — почування; переконали б —(польське) пересвідчили; впевнили рух (польс) — рушіння, прагне (польс.)— жадає, на перешкоді — на заваді, навіч — уявки, злочинця — (польс.) лиходія, пожиточною — (польске) корисною, також — таксамо; роскривати очі — росплюшать очі, яскраво — яро, искряно, окремішність — опрічність, окромішність (це мій неологізм, перевернутий на галицькй лад), завдячувати — дякувать, прикростей — прикростів, зупинитись — спиниться, старанно — вважливо, оздоблено—(польск.) прикрашено, с спочуттям — с спочуванням, статей — статтів; його (Грінченка) змагання будуть нашими змаганнями: це в перекладі буде: його сварки будуть нашими сварками, а не силкуваннями. Ця плутанина мови нагадує плутану мішану мову д. Петлюри. Автор певно хапав свою мову не в Полтаві на Кабіщанах, або Павленках, а виписав ці старі давні мариновані консерви мови з Австріі, бо широка публіка й наш народ не втямить, що то за „споры" (силкування) булы в д. Грінченка, котрі стали й нашими „спорами". Треба було сказать — силкуваннями. Чи можна ж на цей раз винувать нашу публіку?

Розгортаю книжку далі й читаю статтю д. О. Руссовоі, і тут бачу плями в мові, звичайні в усіх йіі писаннях: в охоронних школах (ecoles gardіennes) — це б то доглядальних школах; він, них — од йіх, рахування — лік, лічіння; майже — сливе, врахувати — перелічить, лягло тягарем — вагою, відокремилась — одопрічнилась, одокромилась; мешканців,— (пол.) жителів, жильців; окремою — опрічньою; навчення — навчіння, зупиняється — спиняється, постійні — завсідні, обговорюються — обмірковуються, а не оббріхуються; виконували обовязки — сповняли, робили повинності; помешкання — (польск.) квартира, житло: мусить бути — (пол.) повинно буть, рух — (пол.) рушіння. І в ці статті якийсь винігрет, вихопляний з галицьких книжок. І скрізь у статті стоіть від замісць — од. Д. Руссова й досі пише неначе для загинувшоі через таку погану мову „Громадськоі Думки", ще й досі не покинула своєі шкодливоі для Украіни тенденціі. Збавила вона й свою „Географію Украіни", отим від: (від хати, відкрив, і т. д. так що сільські школярі не розбірають цього й кажуть міні, що це видь. хаты, видъ оселі, це б то лице, фасад, передній план. Це гарна украінська педагогія! В д. С. Черкасенка („Зануда" ст. 41) мова чистіша, але й тут є маринати, як от: довкола — навкруги, роспачливого (польс.) життя — одчайного; сестри стислись, згускли до фізичного вчуття; (я нічого тут не разберу); Михайло мешкав — жив, кватирував; не рухаючись, не ворушачись; руки рухались — руки ворушились, рушались, також, і т. д. І скрізь у його стоіть замісць — од, від, але мова в його все таки трохи краща, ніж у передніше згаданих мною добродіів. Та і в решті в усіх статтях в ці книжці мова чистіша, ніж у д. Шерстюка та д. С. Руссовоі, котрі ніби зумисне заповзялись робить пропаганду на Украіні галицькоі книжньоі мови з йіі полонизмами. Д. Шерстюк та д. Руссова, як і пр. Грушевський, через свою тенденцію, однією рукою будують, а другою руйнують нашу пісьменську справу.

Перечитав я першу книжку „Світла" за 1911 рік. Що стосується до зміста статтів, то треба сказати, що ця книжка складяна дуже добре; увесь матеріял примитикований дуже вдатно до сьогочасного сумного становища украінськоі народньоі школи, вся вартість котроі в наш час тільки в тім, що вона навчає дітей читать і пісати, це б то випускає йіх пісьменними і нічого не дає для розвитку йіх розуму й для проясніння йіх світогляду. Синтактика в усіх статтях украінська, народня, бо сливе усі статті писані украінцями, окрім першоі в книжці статті Я. З—кевича, мабуть галичанина, (а може то и сам Шерстюк) написаноі такою галицькою мовою, що цього писання неварто було б і друкувать у книжці для украінських вчителів. Але... цей номер складав редактор д. Шерстюк, а шкодливі тенденціі його нам відомі добре.

За рік мова в „Світлі" зробила кільки ступінів уперед; але тільки в кількох невеличких статтях мова чиста, зовсім гарна, без усяких хиб у словах; навить у ці книжці подекуди поставляно — од, а не від. Стаття д. С. Шелухина

„Школи за 2000 років до наших часів" написана гарною мовою, дуже легким народнім стилем, що рідко тепер трапляється в наших пісьмеників. Але і в його е примішка, шкодлива для мови, є тенденція зьеднання „гороху с капустою", це б то украінськоі мови з книжньою галицькою. Автор ставить білше галицького — від, ніж украінського — од, ще й подекуди трапляється сливе половина стародавніх — сей, се, сі, чого вже нігде нема в инчих ваших газетах і в книжках; трапляються галицькі падіжі: цілей, древностей — цілів, древностів; галицькі форми: визволення, задоволення, — визвоління, польські слова — переконаннів (пересвідченнів), розрахувало (полічило), яскравий (искряний); окремо (окроми), свідоцтво (засвідчення), білше всього — білше од усьго і т. д. Без ціх хиб мову — д. Шелухина можна було б назвать зразцевою. Автор навіщось вливає „нове вино в старі міхи", але в ціх старих міхах нове вино тхне, або принаймні одгонить скислим вином...

Стаття д. С. Руссовоі „Загально — Земський зьізд" написана трохи кращою мовою, ніж йіі передніша стаття, за котру я вже казав передніше. Але і в ці статті мова нечиста, повна галицьких та польських слів, хоч йіх тут вже менче. В ці статті, що міні аж дивно, замісць украінського — повинно буть скрізь стоіть польсько — галицьке мусить бути, як приміром в таких фразах: „Не мріі мусять бути перед зьіздом, а реальне діло". По — украінський це виходе: не мріі (винуждены) силувані буть на зьізді, а діло. Отака нісенітниця! Серед земців, каже вона далі, було чимало Маршалків (?) обік (побіч) с панством. Хто знає в нас, що то за маршалки? неначе — маршали! Замісць слів — ступіні, марить, вона пише — ступні (це сліди ніг од ходи), мріяти. І скрізь у неі — окремо, також, майбутнє (ніби — то будуще, а воно значиться — вѣроятное). Багацько в неі отаких невдатних слів: нахил — нихильність, бо нахил — це уклонъ дна річки, як от — спад гір; на перешкоді (на заваді), одстоював школу (встоював за школу), білш усього — білш од усього; польська — розмаітість, відокремленість — одопрічність, пропонував — предложив, чекати, виголошували — оповіщали, керують — правують, настрій (направа), окремий (опрічний, нарізний) і т. д. Одним словом, усе в авторки подавньому. Бо шановна авторка при завсідньому пробуванні в городах зовсім одбилась од народньоі мови, ще й до того скрізь у неі стоіть — від, тільки часом подекуди кинуто украінське — од. Шановна авторка вже не може одрізнить украінських слів од галицьких та польських, і через це — йіі нетреба б зовсім писати книжечок для дітей і народа. Я радив би авторці давать своі статті спочатку якому — небудь селюкові, щоб він перечитав йіх і показав, котрі слова украінські, а котрі галицькі й польські, щоб можна було пускать йіх до друку. Авторка багацько написала статтів і могла б таки добре прислужиться украінським справам, бо дуже падкує коло цієі справи; але с причини, показаноі мною, вона шкодить тільки чистоті украінськоі мови.

В решті статтів цього номера мова гарненька, але скрізь, сливе в усіх авторів вона засмічена галицькими або польськими словами, котрі й досі теліпаються в статтях декотрих украінських журналів. Якби такою мовою писали галичани в Літ. н. В—ку, то, як на йіх, це мова була б гарна. Але в журналі, для сільських украінських вчителів мова повинна буть чисто украінська, щоб вони, читаючи „Світло", не набрались з його усякого мовного непотрібу (дряни) й самі зберегли чистоту рідноі мови й мову своіх сільських учеників.

До мене заходить чимало приізжих людей с провинціі, котрі часом читають міні, або зоставляють для прочитання своі писання. Декотрі заходять на одвідини, щоб познайомиться, або побачитись. Заходять иноді й сільські вчителі. Волинські, киівськи й херсонські вчителі розмовляють чудовою чистою украінською мовою. Але оце недавнечко зайшли до мене два учителі с полтавськоі губерні, зовсім ще молоді хлопці, діти селян. Як заговорили вони зо мною, то я аж здивувався! Мова в йіх була така, якою теперички пишуть у „Раді" та в „Світлі", щось схоже на мову д. Шерстюка: чую в ці йіх розмові - від, відпочив, окремо, окремий, помешканя, також, перешкода, перешкаджає і т. д. Це мене дуже здивувало. Може то були птенці гнізда д. Шерстюка і Ко. Я питаю в йіх.

— Невже це в вас на селах так кажуть: від, відчепився окремі.

— Ні, в нас кажуть — одчепився од мене, окроми, таксамо, теж, — кажуть вони.

А нащо ж ви так чудно говорите? — спитав я в йіх.

- Бо так пишуть в украінських книжках, а ми думали, що так треба теперички говорить, як пишуть; бо й поруський говорять таксамо, як написано в книжках.

— А чи зрозуміють же вас школярі, якби ви такою мовою вчили йіх у школі, казали б йім: відхилив, відчинив, відповів, окремо? — спитав я йіх.

— А хто його зна, чи розібрали б!

Я кажу, що в Германіі є навить закон, щоб вчителі вчили в сільских школах такою мовою, якою говорять йіх вченики, це б то говіркою тієі місцини, доки навчять школярів читати й писать, а не книжньою мовою, котра од часу Лютера за 300 год вже далеко одійшла од народньоі мови по всі Германіі. Це задля того, щоб школярі як можна швидче й лучче навчились читати. Я, знаючи гаразд, що розбірають сільські школярі, а чого и зовсім не розуміють, витовмачив йім цю справу й выяснив, звідкіль то сунеться на Украіну така мова, як от: окремо, окремий, від, мешкання і т. д. В розмові виявилось, що вони читаюгь „Раду", а в ці газеті пишуть такою мовою, і вони наівно думали, що мова „Ради" дає зразець, як треба говорити по—вченому, це б то літературною мовою. Бо авторітет книжки має велику вартість і значіння для трошки просьвіченоі людини, доки вона натрапить на таку газету, як було „Село , де мова зовсім чудернацька й незрозумілива. Тоді чоловік з досади кидає йіі, а як він нервовий і нетерплячий, то з досади в нестямці дере йіі на шматочки, пошматує й кидає додолу.

„Світло" видається задля сільських вчителів і здебілшого читається таксамо сільськими вчителями. Просвітній ценз йіх відомий: все це молоді хлопці с сільських школ, діти селян, а найвищу просвітність мають хлопці з учительських семинарій, рідко духовні семинаристи, що стають за вчителів на якийсь там час, доки не займуть собі місця на якісь парафіі. Авторітет журнала та книжньоі мови для йіх не малий; окрім того це все люде молоді, перейнятливі, слабкі й мякі на вдачу, гнучкі, як теплий віск. „Світло" своєю негарною, нечистою мовою може зучить йіх до такоі мови, якою само по собі не говорять йіх школярі. I... тоді вийде, що ця ламана мова в школі буде все одно, що й... „великорусскій языкъ".

I редактор, і сутрудовники „Світла" повінні ж знати, що в дитячому мозку в школярів лежить вже готовісінький матеріял слів, набраних од батків, що слова — це ж образи, схопляні через прийняття вражіннів од околишніх предметів та обставин своєі місцини, і вже лежять напечатками, як в фотографіі, в великому скупчувальному мозку, де само по собі нема ні — помешканя, ні окремо, окремий, ні кроків. А вчителі повинні примитиковувать свою мову до готового природнього запасу в головах дітей, до мови школярів, а не до книжньоі галицькоі чи великоруськоі мови.

А тимчасом в „Світлі", не вважаючи на загалом гарну мову врівні з другими журналами, скрізь натикаєсея на чудні галицькі слова: є там і „обговорювати (— оббріхувать замісць — обмірковуть), і оголошувати, оголошення (оповіщать, оповістка), юнацтво (молоднеча), юнак (парубок), розрахувать; є навить галицька каррикатура, — відчував (почував), відповідав — одповідав. А в д. Я. З—кевича є ще кращі штучки, зовсім таки не педагогічні, як от: відокремлення — одопрічність, відчувалося — почувалось, змагання зберегти сили (споръ, лайка, замісць — силкування); це якраз так, як у пр. Грушевського й Шерстюка; примусово — силувано, виконує — здійснює, й инча страшна нісенітця, котрі місце в Літ. Наук. В—ку, а не в педагогічному журналі для украінських вчителів. „Світло" не навчить мови, а збавить мову наших сільських вчителів через... свою тенденцію.

Мова в статті д. Чепіги; „Увага і розумовий розвиток дитини", стоіть окроми од усіх статтів, не вважаючи на йіі важний зміст. Перші дві давніші його статті навить неможна було гаразд зрозуміть, за що йде мова. Цілі фрази в йіх були ніби виписані с книжок, де часом траплялись такі, що між ними не було ні якого логічного порядка, неначе вони були вихопляні то в одному місці, то в другому й механично стуляні докупи. В ці останні статті мислі вже виложені принаймні логічно, і можна розібрать, за що йде мова. Але і в ці статті все одгонить чимсь сирим, неначе мислі виписані звідкільсь, вихопляні сирцем і скомбіновані та стуляні докупи в рядки ніби механично. Так і видно, що талановитий автор, здатний до абстракційного думання й маючий потяг до философіі, ще гаразд не перетравив в своі голові (не переварилъ) цієї ваготи думок таких вчених, як проф. Сікорський, Р. Гауп, або Дж. Стюарт Міль; і в його статтях ми бачимо неначе вихопляний буквально самий оригінал тіх вчених з йіх вченою мовою, до котроі ще не досягла украінська, не дуже—то развита мова. Усе це схоже на переклад та ще й на галицьку, а не на украінську мову. Авторові треба передніше добре вивчити предмет, свідомо перетравить (переварить) зміст його, то потім вже буде легше виложити це усе в формах мови, білше самостійних, і все це тоді вийшло б багато простіше й ясніше. Авторові треба писати так, як пишуть в гімназіях „переложенія", це б то переробку „своіми словами" статтів, або оповіданнів, написаних книжньою мовою. І тільки тоді його статті будуть простіші, ясніші й популярніше написані.

Про мову д. Чепіги неможна навить говорити, та ще й на лихо він збився на полонізми й па галицьку книжню мову; в його скрізь стоіть: примусований (силуваний), затримувати (задержувать), зокрема (особливо, особніше (сквир. пов.), польське—дотик (доторкання), почуття (лучче б вже писати—осязання, церков. сл.), виконання — здійснення; та ще він пише слово штучний в тямі—робляний по — галицькому, а воно на Украіні значить—прекрасний, искусно сдѣланный. От і розбірай, як знаєш! В його все виходе, ніби примусовне, де б то по-нашому — силуване й робляне, та ще й чудернацьке.

Ми покажемо кільки чудних хиб в самі його украінські мови, як от: складувати — складать, (велик.-рус. складывать), обмежується, треба казать — обмежовується; слово — уявлювання виведяно од глагола уявлювать, якого нема в украін. мові, а є тільки — уявлять та уявить, як неможна виводить слова — прославлювання, бо в мові нема нігде слова прославлювать, а є тільки слова — прославлять та прославить. А як ймення предметні (сущест.) виводяться найбілше од дієсловів вида закінченого, то треба писать — уявління, як от народні слова топління, мочіння, а не уявляння: бо є ж різнація між словом — спасіння (за терпіння Бог дасть спасіння) і словом спасання на водах. Пізнати предмет — як пише автор, буде не по-украінському, бо кажуть в колядці: „Ніхто тиі не дізнався божоі тайни, як дізнались два янголи, з неба летячи". Треба писать - дізнався (узналъ), дізнання за щось (познаніє). Вчуття — це зовсім і не почування, і не — ощущеніе, а те, що чоловікові тільки вчулось, як він часом не дочуває добре, це б то не те, що і справді було, а щось инче, що тільки здалось, вчулось комусь. Автор скрізь переплутує слова: почуття, чуття, почування. Почування (народнє) — чувство, чуття — слух, почуття це—ощущеніє, бо кажуть же: я чую, я чуткий на вухо, і кажуть— я чую холод в ногах, почув холод в пальцях; а для однієі вже одлйчки слова чуття — слух треба б писать — почуття холода в тілі, це б то—„ощущеніе" холода. Од слова — почувать вид закінчений буде — почутить, почутив щось {В Харківщині та й на Південні Волині замісць слова — опамятався, кажуть — очутився (в д. Грінченка і в заслав—пов.)—опомнился.}.

Є в „Світлі" ще одно невдатне й препогане галицьке слово — „приблизно", складяне с цер. слав. — приближатися, а в великор. мові є слова — приблизительно. Це без приставки — близно та й близительно зовсім чудне. В нас є слово — наближаться, наближиться. Кажуть: „не совайся до мене! не наближайсь! бо як дам кулаком, то й ноги задереш. Од цього дієслова можна вивести наріччя — наближно, але найкраще б писати — близько до чого-небудь. Один чоловік казав міні в Білі-церкві так: наш старшина на зьізді все ближить до других старшин, котрі змовились обібрать в Думу лідей мірних. А колись казали так: „азъ, буки, фита, ижиця — дубець до спини ближиться".

На обгортці „Світла" надруковано: „Украінський журнал.... для сем'і і школи". На окраінах, в Харківщині та в Галичині є слово семья, а в Кременчугському пов. ще кажуть — посемейство. На Украіні скрізь кажуть - сімья. Слова семья та посемейство — це остача давньоі украінсько-славянськоі мови, ще не перетворена на украінський самостійний зразець, як от слово — сімья. І через це с книжок треба зовсім викинуть і ту сем'ю, і посемейство, як слова займаючі невеликий район, і писати — сімья з мяким знаком для одлички од слова — сімя, конопляне насіння. З апострофом ця сем'я, сем'і просто таки смішна. Цей апострофічний ребус показує, що в „Світлі" панує й правує партійна людина, котра згодилась з галицькими радикалами, і певно й заприсяглась заводити на Украіні и галицьку книжню мову, і оті апострофи. Ці апострофи ще тільки й зостались в „Світлі" та в „Раді"; йіх ніхто не прийняв. А за мову в „Світлі" скажу, що як колись украінці в державні думі подадуть заявління, щоб у нас була народня школа, принаймні на селах, украінська, то знайдеться такий добродій, як Пуришкевич, висмикне с кишені „Світло" і тільки прочитає трошки с статтів д. Шерстюка або д. Руссовоі, щоб заціпило нашим думцям в роті... І буде знов програна справа за украінську народню школу. Праві партіі недурно ж вже продражнили мову наших тенденційних пісьмеників — воляпюком. Та й наша широка публіка надавала йім багацько усякових прізвищ. Наші справі ще й до того таки багацько шкодять і наші украінські провинціяли, котрі пишуть часом своіми говірками.

Справа видання білоруського органа народніх вчителів „Родной Ніви" ведеться краще, ніж справа видання „Світла". Мова в йіі, як і в инчих білоруських журнальчиках, чиста, народня, центральна, хоч на Білі-Русі народніх говірок вдвоє білше, ніж на Украіні. Окрім того в білоруссів нема своєі Галичини, нема побічнього шкодливго впливу, хоч і вони переймають декотрі украінські неологізми, перероблюючи йіх по своі фонетиці з дзєканням, як от і я вясиваю с півтора десятка вдатних галицьких неологізмів. Опріч того „Родная Ніва" невеличка й дешевша од „Світла", саме по засобах убогих вчителів. Тимчасом „Світло" по ціні недуже то придатне для кишень наших надто негрошовитих вчителів, для котрих воно й видається, що стає для йіх чималою завадою при виписуванні „Світла". Лучче було б, якби „Світло" видавалось менчими книжками. Ще добре, що галичани не пишуть для його статтів. Якби з його повикидати усі вище згадані мною хиби й галицькі слова, а найбілше в статтях д. Руссовоі, Шерстюка, д. Черкасенка, д. Шелухина, та повимітать тенденційне недоладнє — від, то вийшла б гарна й чиста, сказати б нормальна украінська мова, якою певно б видавались усі украінські періодичні видання, якби тільки... проф. Грушевський не роспочав своєі мовноі пропоганди на Украіні. С показаноі причини „Родная Ніва" має теперички 3,000 пренумерантів, чого не має наше „Світло", та навряд, чи й матиме стільки...

Був час, коли редакція „Ради" перша од усіх газет обчистила свою мову од польских слів, змінила навить галицьке від на украінське од. В теперішній час мова в „Раді" знов повернула назад, знов засмічується давніми хибами це вже другим нападом. Котрий номер ни візьми, скрізь зарябіє в очах од натиканих полонізмів і всякоі нісенітниці. От у 43 номері за 1911 минувший рік в статті д. А. Василька ціла низка таких слів: вчення — вчіння, юнак — парубок, часописи — часописі, істнують — животіють, настроі (направа) і чуття (слухъ) — направа й почування; набуло вичи (не розумію, що воно таке), небавом (певно незабаром), також витримає — таксамо видерясить; ухвалено — затвержено, відгуки— одгуки, явище— зьявище, відношення — стосунки, кроки — ступіні, відріжнити — одрізнить, приблизно — близько, ріжниці — різнаціі, одлички.

В статті д. А. Ярошевича ми бачимо ту ж саму галицьку плутанину: населення — насеління, рух — рушіння, на Поліссю—на Поліссі, прирахувати — прилічить, нетривалість (не розумію), вирахувати — вилічить, пересічно (хто його знає, що таке).

Як бачимо, в „Раду" знов вертається мова д. Петлюри, д. Руссовоі, Шерстюка і Кo... с польськими словами, кроками, пересічно, відіграти і, т. д., неначе в давніші „Громадські Думці", котру облаяла й обсьміяла в свій час украінська публіка в листах в редакцію. Писали ці статті галичани або може якісь инчі провинціяли. Але таким авторам корреспондентам треба сказать, що вони, тулячи такі слівця в своіх статтях, одбивають читальників і через це дуже шкодять украінським газетам. Але... певно й сама редакція „Ради" потаємно спочуває таким тенденціям, бо от в № 191 „Ради" сливе скрізь натикано слів — від, відкриття, зустрівся, зупинився (зострівся, спинився) сумніву — (вагання), зьізд „уникає", це по-украінському — всисається, як вода в землю; тепло вникає, дощ уникає в землю, — кажуть на селі. І скрізь стоять слова — також, лиш один (тільки один); окремо (окроми), окремий, прирахувати, вирахували, неначе в украінські мови й нема слів — прилічить, вилічили, ще и до того сливе зовсім викинули украінське од, і скрізь ставляють галицьке — від. Це вже винна редакція. На мене находе острах, що редакція йде небезпешним шляхом для газети на будущий час... повертаючи мову не уперед, а назад. Мова знов стає в йіі галицькою.

Як я перечитав останні номері „Ради", то мушу признаться, що душа моя заскорбилась. При нові редакціі мова в йіі йде не вперед, а назад, бо все стає білше та білше галицькою, а не украінською. В № 290-му передня стаття написана не украінцем, а галичанином: тут є сумніви (вагання), що відпадають сами собою, і зібрань (зібраннів), і румянцовський розгром, і остаточний, яскравий, ухвалили (ствердили), за скільки днів (за скільки день), рішучих заходів, які штучно побілшують ціни (по народ, мові це значить — прекрасно (а неискуственно) збілшують ціни; земство вказало (показало), сельського (сільського), відмовлятись (одмовлятись), підтримати національну гідність піддержать (що таке гідність, один Бог знає, певно — придатність; продуктом такого настрою (добутком такоі направи) і т. д. А далі начитуємо ще поганче: в организаціі (народньоі спілки католиків в Відні) зустрінете ви великого обшарника (?!) поруч робітника (поруч з робітником); що то за обшарник? як дізнається за це наша публіка? мешкання (житло); дружно посилають (?), оточення (околишність), майже (сливе), окремо, що об'єднує ці ріжні (різні) верстви, верст (верстов); лучить йіх (злучає), нарада (порада), законним шляхом обтяження податками ціною на 100 милійонів богачами (багатирями) лиш тільки на злидарів; кожна се'мя (сімья), відчувати (почувать), протягом 1 року (в протязі 1 року), двї се'мі (дві сімьі), населена (насеління), писань (писаннів), уклінно прохаємо і т. д. і т. д. Ця мова гірша од тієі, которою писали колись в „Громадські Думці" та в „Рідному краі". Це і справді не украінська мова, а криве дзеркало йіі. Один добродій пише з Батурина і не лічить грошей, а рахує. І скрізь в номерах сила галицьких слів, скрізь поставляно не од, а від. Поставили — од тільки тричі, неначе „Рада", наважилась вмерти, та й іде до смерти швиденькими ступінями. Для нашоі публіки ця мова зовсім неприйнятна, бо сьмішна, чудна і... незрозумілива. Таку мову можна назвать тільки страшним зловжитком украінськоі мови. І скрізь стремлять апострофи, неначе людям мало букв у азбуці! Це щось гірше од мови давньоі „Громадськоі Думки", ультра — галицьке!! Це і справді якесь чортовиння з бутвинням, під буцім—то украінським соусом.

І в „Раді", і в „Світлі" не позначується ніякого поспіху в украінські мові; та при йіх потаємних потягах та тенденціях і неможна сподіватись кращоі мови. От де причина, що знов зовсім викинули з газет і журналів украінські слова: лічить, таксамо, теж, сливе, од, окроми, опрічній, рушитись, рушаться, рушить, рушать, порушить, ворушить, вагаться, вагання, житло і т. д. Торік за переднішого редактора були писали в „Раді" частенько — бье, пье, пьеса, пієса, пью, сімьі, а теперь скрізь запанували галицькі апострофи: п'єса, б'ють і т. д. що само по собі не дає полегкости при читанні. Ці ж „партійні" штучки, — апострофи скрізь видержані і в "Світлі". Тільки в ціх двох виданнях й зостались оті ребуси модньго правопису з усіх киівських виданнів.

„Рілля", „Дніпрові хвилі" видаються найкращою украінською мовою й без апострофів. Але і в „Ріллю" вже промкнулись слова, як от — відповідь, від, а в „Дніпрових хвилях" деякі добродіі вряди — годи вкидають від замісць — од, а декотрі, як от д. Краснопільський та д. Жимгайло й Ф. Жученко хоч пишуть прехорошим стилем, але навіщось плямують свою мову словом — від, та ще й сістематично, скрізь. І в цьому журналі вряди — годи трапляється ніби пляма: це корреспонденціі з Галичини, та статті добродія Жимгайла, в котрих суспіль натикаєсся на такі ненародні форми: відомостей, статей, завдань (відомостів, статтів, завданнів), вступлення, заведення (вступління, заведіння). В рядку таких слів, виведяних з дієсловів, треба писати і, як воно стоіть з наголоском, як от — вчіння, завідомління, зьявління, уявління, а буква е вдержується там, де вона трапляється без наголоска: пересвідчення, засвідчення (свидѣтельство), і т. д. Навіть д. Руссова в своі статті в 2 № за 1912 рік помістила статтю, написану вже кращою мовою. Тільки вона й тут пише слова: виконать, виконали замісць — артисти грали, грачі грали, співці співали.

Вилучивши (выключивъ) з загалу вище згаданих мною талановитіших літераторів, як от д. Кримський, д. Єфремов, д. Жебуньов, д. Пахаревський, д. Т. Осадчий, д. Дорошенко, д. Яворніцький, М. і Я. Новіцьки й инчі, ми можемо сказати, що решта пісьмеників в киівських украінських виданнях скрізь щедро сипле оте — від, навить в книжечках для народа й нещадимо псує через це часом чисту, гарну мову навить в виданнях петербургського „Благот. об. изд. украін. книжок, як от в книжці С. В. Бородаєвського „Про кредитні коопераціі", де ми натикаємось на таку штуку в заголовку: „Чим відріжняється устав кредитного товариства від позичково-зберегательного". Це б то по нородні мові — Чим одрізнясться устав кредит. товариства од позичкового. Для народа здаватиметься, що відріжняеться, — це щось таке, що одріже ножем. Такі галицькі слова, як ріжні, відріжнятись і т. д. усім здаються чимсь таким, що воно щось „ріже".

Ще не так давно в журналах усі дочиста ставили— біля, побіля замісць — коло. Тепер це тоді моднє слово вже усі покинули, і всі пишуть — коло. Натомісць теперички пішла поведенція на слово — від, як і на приставку „зу" в словах — зупинятись (спинятись), зустрічатись (стрічатись, зострічатись). Цього польського „зу" наші переймані набрались од галичан, з галицьких книжок. Навить у д. Старіцькоі-Черняхівськоі аж тричі написано — кроки, і єсть ця нісенітниця— „зустрічає". (Л. Н. Віст. кн. 3 і 4). Щось патологічне ми бачимо в усіх ціх пісьмеників в йіх поплутані мові.

Врешті треба щиро признатись, що украінська література в наш час знаходиться в великі небезпешності. На неі впало несподивано таке лихо, що визволиться од його буде трудно. Для нашоі украінськоі літератури настала якась „Велика Руіна" на свій опрічній пісьменський лад, яка була для соціяльного життя Украіни в ХVII віку, як на Украіні було два гетьмани, і меж Москвою й Польшею тяглися войни за Правобережню Украіну. Галицька агітація не дрімає й шкодить нам гірше од староі цензури, бо викопує під нашою літературою таку яму, в котрі можна поховать і занапастить, може й надовго, усю украінську літературу; вона висмикує спід наших ніг самий грунт, це б то народню мову. А мова,

слово це ж велике діло. З ним неможна легковажно й легкодумно поводиться, як робить проф. Грушевський с своіми підручніми йому галицькими сутрудовниками. В нас тепер зосталась одна й єдина національна прикмета — наша мова. Щоб поправити й направить нашу пісьменську справу на переднішу добру путь, треба самим галичанам, не гаячи часу, зараз заходиться виправлять свою поплутану недоладню кпижню мову. Д. Франко писав ще недавно, що в галицьких школах погано вчять украінськоі мови, направляючи мову на стародавній зразець. В галицьких гімназіях певно недобре поставляна справа викладів украінськоі мови. Треба давати виучувать напамять не тільки як можна білше віршів з украінських классиків, але й уривків зразцевоі украінськоі прози, та ще й загадувать писати переробки тіх уривків—своіми словами (переложенія). Може аж тоді галичани виправлять свою синтактику й не писатимуть такоі нісенітниці, як от: „приіхало двох людей; за чим же тут гонить (гониться) поет? він чекає на мене; я шукаю за книжкою; він станув, він паде (падає) на коліна; діточим голосом („Засів", у Ковальова), це стануло так (польс. станенло); він стремить до села, вертає домів, я спімнув (вспомнилъ) і т. д. Галичани, проф. Грушевський і партійні украінські йіх побічники й прихильники може й самі гаразд тому невідомі, яку велику одповідальність за будущу справу украінськоі літератури вони беруть на себе...

Д. Грушевський вчинив таку плутанину, такий заколот в украінські літературі на Украіні, наколоцькав такоі джумиги, що про теперішню книжню мову можна прямо сказати народнього приказкою: що город, то й народ, — що редакція, то й свій опрічній правопис і навить опрічня мова. А наша публіка, само по собї не знаючи докладно цієі пісьменськоі суперечки, усю пеню скидає на усе сьогочасне украінське пісьменство загалом, не одрізняючи правого од винного, і дає свій загальний присуд і осуд. Бо вона мабуть думає й гадає, що усі украінські теперішні літератори змовилися, зьєднались і згодилися писати галицькою чудернацькою мовою та поганою мішанкою.

Врешті усього ми не маємо на думці зовсім одопрічнитись од галицькоі літератури, але самі галичани вже давно одопрічнили свою книжню мову, та й тепер одопрічнюють своє пісьменство од украінців, бо наша публіка не може читати йіх книжок через чудну, нечисту, а часом і сьмішну для нас мову. Ще не так давно йіх журнали, як от „Цравда" й

„Зоря", видавались кращою мовою, так що украінцям ще можна було йіх читати, бо мова в йіх була білше народня, і синтактика мови в роскладі слів була народня, а не польско-латинська, де слова якось чудно перемішані й перетасовані, як трапилось. Але це було в передніший час, в писаннях недавніх переднішців (предшествениковъ) д. Грушевського, д. Євшана та Кревецького й инчих.

Тепериньки вживають в своі розмові сливе усі не тільки молоді, але й старіші украінці от які слова: від, мешкання (житло), рахувати, рух, мешканці, помешкання, перешкола (завада), перешкажає (заважає), переконатись, переконання (пересвідчення), посада (місце, служба, уряд), також, сумнів (вагання), подорожувати (мандрувать), тягар (вага), виконать (здійснить, вдатне слово, пущене Ів. Белеєм в „Ділі" ще в 1884 р.). Про грання на сцені замісць — виконав роль треба писати — удавав, або грав, удав роль; кажуть же на селі: він удає с себе дурня (изображаетъ дурака), а бо приставляється дурнем; треба писать: артист удавав Макбета дуже гарно: не писать — чекати, тримати, трімкий,—а ждать і т. д. Зовсім не вживаються слова ні в кого с пісьмеників, неначе йіх і в мові на Украіні нема: микаться, вмикуваться (мішаться, вмішуваться), лишень, лиш (дай лиш міні), а замісць йіх пишуть галицьке (воно ж і великоруське, як от: один лиш день); промикувать, одмикувать, окроми, опрічній, митикувать, або мидикувать, примитикувать (приспособить), лічить, облічить, перелічить, облічувать, жадать, жаданий, одчай (розпач), ступіні (в д. Л. Стар—Черняхівськоі скрізь польські кроки), завада (завада—пише тільки д. Рол. в "Світ. Зірниці), притичина (є тільки в д. Огієнка й Плюща); викинули слова: ждать, держать, дерзкий і пишуть скрізь сливе усі — чекати, тримати, трівкий і т. д.

С такою, амуницією в украінських журналах та книжках украінська література далеко уперед не забіжить, бо ця галицька й польська вантага (груз) поламає нашого воза. А на мій погляд, ця вантага - це просто таки сміття, що засмічує нашу мову.

Декотрі галицькі неологізми невдатні й навить непотрібні, як от — зокрема, зосібна, бо йіх збудування не має аналогічних слів в живі украінські мові; треба ставити замісць йіх — особливіше або особніше (сквирс. пов.); замісць зателепуватого — зовнішня політика, треба писати загрянишна, або околишня політика. Галицький неологізм попередники (предшественики) неможна назвать підхожим і вдатним. Теперички в Киівщині слова — попереду, уперед назначують тільки місце, а не час: йди бо попереду, уперед! А для назначіння часу вже кажуть: це було передніше; передніші люде жили довше, ніж теперішні. І через це замісць — попередники (предшественики) краще ставити слово — переднішці, або переднішники. Слово — попередник наводить на думку такий втямок, що це той чоловік, котрий іде попереду, як от слова передняк, а в поділ. губерні — напередняк. Передняком звали чумаки передню паровицю в валці, запряжену здоровими бадьористими волами, котрі йшли швидчою ступою, і за ними швидче поспішала й уся валка. Передняками й попередниками можна назвать прогрессистів, людей передових в ідеях, передовиків.

Якого лиха накоіли галичани своєю мовою й своім вмикуванням в украінські видання, за це міні казав один інтеллігент, котрий живе на селі, приіхав до Киіва, углядів вивіску, де було написано великими буквами: „Украінська книгарня" (на Великі Владим. улиці). „Накупив я, каже він, усяких украінських книжечок, і вхопив кільки номерів журнальчиків, бо я йіх і не бачив, і не читав. Вертаюся додому, читаю, — і тільки з дива очі витріщив. Що це за мова!

Що воно таке? Такою мовою размовляють ті словаки—венгри, що розвозять у нас по селах усякий крам. Читати ціх журналів я не міг і тільки дурно гроші потратив.

І недиво, що він не міг читать „Украінськоі Хати" бо натрапив на статтю д. Євшана (№ 6. 1910 р.): „Головне, чим люде звичайно захоплюються в мистецькому (художньому) творі, і на що звичайно звертають свою ввагу—це само виконання, способ представлення (великорус. слова)... коли власне зразуміемо її (поезіі) псіхичні мотори, той настрій, який безпосердно випереджує саму поетичну концепцію, а далі зможемо відчути (почутить), як щось дійсно реальне—тло (польс. — фон), підклад (підбійка) настроевий поєтичного твору, — тоді слова набірають далеко (багато) більшоі сили. Романтизм є світ души, укрите (скрытое—заховане) жите її серця. Головним елементом його є неопреділиме стремління (великорус.), містичне єство серця". І справді той добродий тільки дурнісінько стратив чимало грошей на номері журнала та за таку статтю, писану ніби якоюсь чужоземською, ніби словацькою пополовині з великоруською мовою. Його мова це вже не криве дзеркало украінськоі мови, а каррикатура нашоі мови. Д. Євшан своєю мовою дорешти може роспудить украінську публіку, як буде друкувати своі страшні статті в украінських журналах.

За мову москвофільских галицьких газеток небіжчик Пипін в свій час написав в „Вѣстникѣ Европы" статтю: „Особый русскій языкъ", і дав такий присуд, що москвофільська мова така робляна та вигадана, що йіі не читатиме ні Украіна, ні Великороссія. Про мову проф. Грушевського, та тіх, що вийшли з його мовноі школи, д. Залізка, д. Євшана, д. Кревецького й д. М. Дорошенка таксамо можна сказати, що в йіх „Особлива, ні то великоруська, ні то украінська мова", така робляна й мертва, що йіх писаннів ніхто з охотою не читатиме на Украіні.

До яких хиб допроважує переймання чужомовних корінів з чужих мов, ми бачимо в рядку слів, виведяних галичанами с польського коріня — рух та ріж (róż, руяснн — разный): руховність, руховний, рухінє, рухає, наріжний камінь (д. Грушев.), ріжниця, (різнація), ріжні (різні), відрілшяти (одрізнять). Деякі добродіі просто таки кажуть міні, що як вони читають в галицьких книжках оті згадані вище слова, то йім уявляється, що хтось когось ріже. Сказать поправді, і міні спочатку таке уявлялось, як я вперше колись давно читав галицькі книжки. Добр. Порш любить вживати слово виразник, переробивши великоруське славо выразитель (вия-вець, од слова виявлять), і воно вийшло не украінське слово вйявець, а ніби якийсь чоловік виразник, котрий або лічить виразки (рани, болячки), як от окуліст, або сам робить виразки, як хірург. Переймання слів з чужих мов та позичка чужомовних корінів для утворіння неологізмів може дуже пошкодить наші пісьменські справі й спаскудити книжню мову, що вже й трапилось в галицькому пісьменстві. З безпешністю для украінськоі мови можна брать слова з церковно-славянськоі мови, як брав йіх Шевченко та Квітка-Основяненко, бо тільки ці слова не псують гармоніі й тона украінськоі мови. А не роблять вони дісгармоніі не через те, що ми звикли до йіх і розуміємо йіх, а по самі вдачі славянськоі мови, бо в наші мові є дуже багато і синтактики, і слів, і форм, і падіжів церковно-славяяськоі мови. Може буть, що колись давно, може й за часів Нестора літописця, і пізніше в XIV та XV віках, ще й говорили таксамо, як і писали украінською мовою сливе пополовині з церковно-славянською мовою, бо і в козацьких думах XVII віку є багацько славянських слів, як от множество, много і т. д.

Слова, котрими теперички назначують втямок (понятіе) — „искусство", як от умілість, мистецтво (на правоб. Украіні кажуть — митець, а не мистець, це б то майстер на всі руки, на все, або — „ловкач"), що до „искусства" зовсім не стосується; а слово умілість це те ж саме, що й уміння. Препогані галицькі слова — істнувати, єстнувати треба доконче замінить украінськими народніми: животіть (существовать), животіння (существованіє), живоття, або живіт (жизнь), бо в Черніговщині кажуть: це було — за живота нашого батька, а не за живоття. Та і в Киівщині співають пісню: „Ой слаба ж, слаба! либонь л умру... Підіть приведіть попа і дяка, нехай же я роспишуся хоч за живота". І в Галичині втямлять ці слова, хоч там йіх і нема, з церковноі воликодноі пісні: „і сущимъ во гробѣхъ животъ даровавъ". На що вигадувать сьмішні й зателепуваті слова, коли вони є в народні украінські мові? Ще, хвалить Бога, що вони є.

Слова — стремлення, або стремління, він стремить до города, значать по—украінському „торчанье"; торчитъ в городъ, а по—нашому це значиться — стерчав, він стерчить до міста. Виходе щось справді дуже сьмішне. Стерчять, стремлять кілки в тинах, віхи, сохи, стовпи, соняшники на городі, і мова про йіх стерчання й стреміння може буть ясна й зрозумілива для кожноі сільськоі баби. Слово стремитися, стремленіе, як і слова — восхищеніе і восторг церковно-славянські, та ще й стосуються до христіянського аскетизма. Коли в церковних книгах написано: душа стремится къ Богу, стремленіе горѣ, або къ добру, ко благу ближняго, то ми розуміємо це „стремленіе" вгору, вверх до Бога, до неба, як до перводжерла усякого добра й любові; але в такому значінні, як ці слова вживаються в галицькі мові й тепер, ніхто не уявляє собі „стремленія" по горизонтальні линіі, а по сторчові, вертикальні. Слова—восторг та восхищеніе вживаються в мові в житіях та в легендах про аскетів подвижників. В житіях пишеться так: „Авва Антоній, або инчий авва вночі бысть въ восхищеніи, або бысть въ восторгѣ, і бысть восхищенъ, і бысть в раю"; це б то його душу хтось „восхитилъ, восторгъ" (одірвав) од землі й переніс у рай, де одному авві янгол навить дав повну хустку яблук. Авва прокинувся вранці, почутив пахощі яблук і побачив в своі келіі хустку, повну яблук. В теперішні великоруські книжні мові ці слова,—восторгъ, восхищеніе, що буквально значить— виривання, піднімання (апостолы въ субботу восторгаху класы і ядяху) вживаються в тямі зовсім инчі, як найвище почування радощів або почування од вражіння великоі краси та приємности само по собі не од райських яблук, а од чогось зовсім не аскетичною; не од раю, а приміром од опери, або гучного бала. Але ті усякі—стремленія, восторги, восхищенія взяті в значінні зовсім инчому, і вони й досі не заміняні великоруськими народніми словами, або одповідними вдатними неологізмами, над котрими великоруські пісьменики не морочили голови, і за котрі й досі не подбали. В нас вживають для назначування цього втямку слова — захват або захопління. Слово захват білше підхоже до народніх слів, бо під Киівом кажуть: як що гарне й добре, то люде купують на—захват. З цієі причини я застерегаю наших пісьмеників, котрі мають потяг до переймання таких великоруських слів, як от—стремління, настрій, (або польських, як от потяг—поізд) зовсім не зачіпать чужомовних слів і не виводить с польських корінів — неологізмів, щоб не наробить плутанини в своі мові. Чужі слова, як і люде, повинні буть незачіпальні, мають таксамо свій закон „незачіпальности особи" і можуть добре помститись за непрохану зачіпальність, засмічуючи инчу мову, як от — рух, виразник, ружни (ріжний) і т. д.

Цей закон, здається, зовсім не писаний ні для галичан, ні для проф. Грушевського, а найбілше для д. Залізка та Євшана, в котрих великоруських слів хоч лопатою бери. Та ще ця біда гірша од того, що вони втулюють і польські і великоруські слова в грунт своєі провинціяльноі мови. Щоб сказали читальники в Россіі, якби хто-небудь почав писати орловською мовою, перехідною до украінськоі, або новгородсько-олонецькою? В орловські губерні приміром кажуть так: мая сястра ня хоча оставаться в Кіевѣ, завтра ѣдя дамой, а мой муж сидитъ дома только днёмъ, а ночью карауля на базарѣ". А от зразець мови олонецько-архангельськоі, недавно записаний д. Ончуковим в олонецкі та архангельські губернях в віршах, „Былины, или старовинки", та і в розмовні мові. В биліні про „Бутмана" цеб-то про гамбурзького німця Андрея Бутенанта, котрому Петро Великий дав право копати залізну руду в олонецькі губерні, Бутман каже: „Ужъ и силушкой ноньце цари сильнѣ (ы); ужъ и смѣтоцькою цари посмѣтливѣ (ы). Отъ ты ой надёжа православный царь: ты съ яросью Петръ Алексѣевичъ...

Ты попомника, какъ во той во ёрды (орды) тебя хто же оттуль (так кажуть в радомысл. нов. киів. губ.) тогды (так кажуть коло Камянця в подол. г.) повыкупилъ? тебя хто жъ оттуль повыручилъ? Царь каже, що Бутман „пропилъ де всю сбруню лошадиную, пьётъ трои сутоцки".

А отъ зразець розмовноі мови коло м. Олонецка, як селянин росказував Ончукову про Бутмана. Бутман говоре до мужика: „я, скаже (каже), безъ царя буду заводы вести. Я вотъ дѣлаю тони (мережі). А мужикъ въ отвѣтъ: „чортъ, скаже (каже), буде этта — не тони; да лѣшей, скаже, буде этта — не рыба.

Придуркуватий наймит Бутмана Бенка, як насунули хмари, кидає вгору сокиру й каже: „молчи! (хазяіне), скаже; бѣдной Бога не убью", то єсть—погоди! не убью ли я Бога {Вѣст. Євр. 1909 г. октябрь, стр. 681.}.

Ця архангельсько-олонецька мішаниця великоруськоі говірки з додатком украінських слів, котрих багато в північні далекі говірці того краю, дуже скидається на пісьменську мову в статтях д. Євшана. Щоб сказали в Великороссіі, якби хто написав і видав книжку па оті говірці? А д. Євшан надаряє украінську публіку достоту такою страшною нісенітницею, та ще й с претензією, щоб і украінці писали такою мовою! Його мову й мову д. Залізка

можна прирівнять тільки до чудернацькоі мови „епохи Петра Великого", це б то за першу половину ХVIII в. як звичайно звуть цей період дивовижного початкового туління великоруськоі пісьменськоі мови ще—до виступління в пісьменстві Ломоносова й Державина вже аж за цариці Єлисавети та Катерини II. Мова Євшана й Залізка так і викликає педоброхіть в памяті видану в той час книгу: „Приклади, како пишутся компліменти и епістоліи разныя", або мову указів і листів Петра Великого с такими словами, як от елоквенція, предіки (проповіді). Петро В. в своєму листі до олонецького губернатора князя Ромодановського обертається до його с титулом: „Его благо утробію".

Мішаниця мови в утворах д. Євшана й галичан з чудернацькими, силувано стуляними словами, с польськими й галицькими етимологічніми формами дуже схожа на мову в оффиціяльних докладах, писаних до Катерини II „птенцями йіі гнізда". В 1766 році генерал-губернатор Малороссіі, відомий Румянцев пише в своєму листі до цариці, що на виборах в Комиссію, по відомому „Наказу" объ Уложеніи — „на Обрядѣ выборовъ" въ Почепі, в Харкові та в Ніжені виявилось в шляхти і в козаків „умоначертаніе прежней казацкой старины"; і — „что лутчіе господа по звыклости своей, считають своі давніе казацькіе законы хорошими и не хотять приймати в Наказі обѣщанныхъ блаженствъ для всѣхъ". Украінську мову проф. Грушевського можна поставити в аналогіі с тодішньою книжньою великоруською мовою, або з украінською мовою в написані с початку XIX віку „Исторіі Руссовъ" Конисського. От тоді ще в двадцятих роках XIX віку пісьменські праці проф. Грушевського читались би залюбки, бо така мова в той час на Украіні може й не здалась би чудернацькою. Хіба б може витріщали очі на „очи, плечи, від, віттак, звідтам, відріжнятися, бояти муть ся, відроджене, відвіт,—як на щось дуже вже не книжнє й провинціяльне, схоже на провинціяльне радомисльське та олонецьке— оттуль, откуль, тогди, і т. д. Але я повинен сказати, що украінська мова, скільки йіі єсть в „Исторіі Руссовъ" Конісського, краща, ніж в „Історіі проф. Грушевського, і стиль в йіі багато легчий і жвавіший.

В „Дніпрових хвилях" спочатку йіх видання в статтях була мова гарна й чисто украінська без полонізмів і з усіма народніми формами, навіть з—од, одчинив, і т. д. Але згодом потім зьявились в газеті ніби латки: то були корреспонденціі з Галичини, писані галицькою мовою з усякими звичайними в йіх галицькими хибами в мові, як от від; та й д. Красиопільський та Ф. Жученко, подаючи статті, написані гарним жвавим стилем, скрізь ставляють галицьке від, замісць — од. А потім зьявились статті галичанина д. Жимгайла. Статті, як рівнять йіх з галицькими зразцями мови, написані добре. Стиль йіх гарний, украінський; синтактика загалом таксамо украінська. Але в його мові ще трапляються полонізми й галицькі ідиоми от такі; діло не посунулося а нї на крок (ступінь), тай (та й) Гриць, по році (через рік) шкільноі науки вертав до дому (це б то вертався додому); що переймаються правдами науки (проймаються). Є в статті й польські падіжі: — в коруванню, в навчанню дітей, та заведенню культури (заведінні); повістей (повістів), і всякі польські й невдатні галицькі слова з чудними приставками: зустрічатись, зупинятись, спізнати діло (зострічатись, дізнатись за діло), в зарахуванню (в залічінні), переконує нас (пересвідчує), настрою (направи), перешкода (завада), стремління (потягу), поневолення (заневоління), віддаватися (оддаватись), помешкання (житло) і т. д. Одним словом, є усі ті полонізми, що вживають галичани, і чого не врозуміє наша публіка та й народ, бо цей журнал вдебілшою виписують селяни. Мова д. Жимгаила псує гармонію мови в журналі й може пошкодить йому таки добре.

Бо ці усі хиби й помилки вже давно обсьміяні нашою публікою, або обганяні й облаяні. Ми радимо д. редакторові, для збережіння репутаціі журнала й для захисту од занепаду й людського глузування, справляти ці слова на украінські, котрі в народні мові животіють і тільки дармують, мов покладні гроші в банках, мов капітал, не пущений в живе обертання.

Замісць чудних галицьких слів — перейнявся ідеєю, думкою, відчит, треба писать: пройнявся, проймається ідеєю, читання. Moі гості часом инколи переглядають номері „Дніпрових хвиль", котрі лежять на столі. Йім кидається ввічі заголовок „Відчити", бо стоіть навидноті, як заголовок, надрукований великими буквами окроми од текста. — Що це заслово? чи отчети, чи що? — питають у мене. Я й кажу: зьмініть галицьке від на украінське од, і вийде—одчити. Але вони кажуть, що не втямлять значіння слова—одчити. Та й не диво, бо приставка од чи від в усіх славянських мовах назначує рушіння осторонь од предмета, а не до предмета, або рушіння в самому предметі. Галичани не потрапляють ставити приставки.

Таких добродіів, як „рух, ріжний, та від" треба зовсім вилучить (исключить) з украінського пісьменства, бо вони страшенно шкодять чистоті украінськоі мови. Добродій рух, як вхопляний в полон з чужоі мови, вже помстився за його крадіжку, як Самсон над филистимцями, наплодив ділу серію слів просто таки диких прояв (чудовищ) і сьмішних, як от: руховний, відруховність, рухінє (рушіння), рухаються, а д. Ковалів, (Засів № 29) пише: гусениця „рухає" своім гострим „краєм", це б то ворушить свій гострий кінець. І в „Світлі" є це — вони рухаються. Це „вони рухаються" (ворушаться) було обсьміяне ще за живоття М. Старіцького двадцять год передніше. Нехай собі галичани вживають— від, але це слово нехай зостається й надалі провинціяльним, і не претендує стати всеукраінським, бо Украіну Господь не скривдив в йіі багаті мові. В нас є своі одповідні слова — і од, і окроми, і опрічній, і нарізний, є навіть слово — лічить, бо всі ж скрізь лічать гроші, що вже наші газетчики дорешти повикидали, певно щоб збіднить багату украінську мову...

V.

В декотрих наших пісьмеників я прикмітив навить щось патологичнє в мові. Один украінець каже міні: „такі міні противні слова — хіба, сливе, окроми, що ви йіх нігде не знайдете в моіх писаннях". Я питаю в його: — а щоб ви сказали, якби Андреєв або Л. Толстой сказали, що йім противні слова: развѣ, почти, отдѣльно? А він тільки дивиться на мене та й каже: — нічого не сказав би. Другий добродій каже міні, що слова — опрічній та зависність (канів. пов.) погані. Але с такими вередами можна дійти до того, що й уся украінська мова здаватиметься йім поганою. Патологичня мова небіжчика М. Старіцького відома кожному.

Колись Тарас Шевченко казав: „Доборолась Украіна до самого краю; своі діти гірше ката йіі роспинають". Само по собі він натякає на дідичів панщаників. Тепер в нас роспинають вже саму народню мову, та що й нахрапом, необачно, навить не думаючи й не гадаючи за саме животіння нашого пісьменства, як люде надто вже наівні. За мову наших классичніх пісьмеників ніхто й не дбає й не думає, неначе йіх і на світі не було, і навить потроху псують йіі при виданнях. Чудні ми люде!

„І на сторожі коло тебе поставлю слово"! пророкував Шевченко, бо знав, що наше слово єсть великий і єдиний захист, велика сила, котра тільки й зосталась у нас, як орудний нашоі народньоі просвітности, розвитку й широкого массового прогресса. У нас проф. Грушевський с компанією „Ихъ благоутробій" і галицьких, і украінських партійників необачно ламають і трощать цей захист на сьмішки та на глум усі Украіні й... йіі ворогам.

І вийшло так, як казав Шевченко, неначе він за це все знав:

Дурніі і гордиі ми люди
По всіх шляхах по всій усюді!...
Сами для себе живете,
Заплющивши пісьменні очі,
А на громаду хоч наплюй—
Вона капуста головата!...
Не дурень—сам собі міркуй...

Про наших газетчиків і справді можна тепер сказать: — а на украінську публіку — хоч наплюй, бо вона - капуста головата. Один добродій таки й признався в статті з гордовитою щирістю, що, мовляв, видаючи „Громадську думку", ми „за публіку не думали". Він і забуває, що пісьменики животіють для громадянства, для публіки, а не публіка животіє для йіх. Бо публіка ж читає й купує йіх часописі, а не коні та вівці.

А небіжчик Грінченко, що був чоловік з великим далекосяглим розумом, добре розшолопавши та помитикувавши про тенденції проф. Грушевського й „Ихъ благоутробій" з йіх багажем „умоначертань, постережень та загострень", сказав:

Ще не вмерла Украіна, але може вмерти; —
Ви самії йіі ледачі ведете до смерти.

З якоі причини виникла в його в душі така сумна думка, ніби крик одчаю? Небіжчик нераз жалівся міні на завсідні партійні змагання в украінських кружках, та на те, що добродій Грушевський заводить на Украіні чудну галицьку мову й правопис і силує усіх украінських пісьмеників писати такою мовою, щоб підвести й будущу украінську книжню мову під мову своєі „Історіі Русі — Украіни". Але, казав він, під його мову неможна підібраться ні на який спосіб, та навряд, чи хто й схоче хоч трохи підібраться під неі.

Нема що й казати, що наші пісьменські мовні стосунки з галицькими пісьмениками закостричились (обострились) в останній час, і закостричив йіх проф. Грушевський своіми тенденціями й замірами, котрі можуть допровадить наше пісьменство як не до погибілі, то принаймні до мизернаго чевріння, а не до широкого нормального розвитку. Воно розвиватиметься так, „як мокре горить", як кажуть в нас на селах.

На багатьох прихильників украінського пісьменства вже найшов навить острах (опасеніе) за саме животіння украінського пісьменства в будущому часі, як вони міні признавались...

Але я ще передніше писав, що треба одрізнять сьогочасну „часописну й газетну украінську мову", перейняту украінськими переймачами од галичан,—од мови теперішних наших пісьмеників, та й деяких сутрудовників в тіх газетах та журналах, дерзкіших на вдачу, самостійних в пересвідченнях, котрі мають на пісьменську справу инчі погляди й пересвідчення й пишуть теперички, як й передніше писали, чистою мовою. Вже примітно й повертання на нормальну й педагогічну стежку і в деяких видавництвах для народа й дітей. От недавнечко видавництво „Украінський Учитель", перенесене с Полтави в Киів, те, що колись зумисне псувало й калічило мову на галицький зразець в книжечках, виданих для дітей, вже покинуло переднішу тактику й видало 10 останніх номерів книжечок задля дітей (од 36 до 46 номера), написаних чистою украінського мовою без усяких „відів" та помешканнів і т. д. Але й передніше вже видавались опрічніми авторами книжечки для народа й дітей, де вже ставили — од, а не від, як от серія книжечок добродія X. Майстренка. Тільки в книжечці д. Богданова в № 43, видані „Украінским Учителем" є одна хиба: автор пише — окремо, замісць украінського слова — окроми. Діти не знають, що то за окремо, та й батьки йім не витовмачять, бо... й самі не знають, що воно таке. Ці видання можна рекомендувать для батьків, як підхожі і мовою, і змістом до дитячого розуму.

Тимчасом в перших 36 номерах книжечок, виданих „Украі. Вчителем" нема й сліду „народности" в мові і в словах, і в етимологіі, а часом, і в синтактиці не знайдєш ні духу, ні кольорітности, ні живоі народньоі мови, та ще й скрізь розсипані слова: мешкання, від і т. д. для пропаганди галицькоі мови в массах...

Усі ці згадані мною проявки в нашому пісьменстві наводять мене на сумні думки, бо пісьменські виявці своєі псіхики й національноі вдачі уявки показали, що ми якийсь окромішній (исключительний) народ... а це не дуже спріяє розвитку нашого пісьменства. І недурно ж небіжчик Грінченко кинув такий сумний вірш по адресу украінських пісьмеників. Я вже й не кажу за історичні околишні (внѣшнія) притичини, через котрі на Украіні пісьменство довго не могло розвиваться, і котрі й теперички стають нам на заваді для розвитку нашоі літератури... А тут на тобі ще одно лихо, ще з другого боку, і лихо не мале, бо стосується до питання нашого пісьменського животіння. Після сьогочасноі пісьменськоі плутанини й крутанини хоч починай наново - одродіння украінською пісьменства вже не через околишні притичини, а своі, сказати б, домашні, хатні. Пісьменські гармидерники наробили такого гармидеру в украінські літературі, од которого вона не швидко очумається.

Що мною сказано за прозаічню мову наших пісьмеників, засмічену польсько-галицькими словами, те я: саме доводиться міні сказати і за мову в віршах украінських поетів. В йіх усіх вірші засмічені такими ж самими словами; у вcіх трапляються польські слова: розпач, зненацька, вабить (надить), кроки, навить штука (искусство), прагне (жадає) і т. д. Найбілше зганжував своі гарні, дзвінкі, хоч часом надто риторичні вірші д. Чупринка, хоч може й механично, несамохіть. Ті ж самі хиби в мові трапляються навить і в віршах талановитого д. О. Олеся. В своєму невеличкому, написаному по—декадентський утворі: „Трагедія серця" стерчять ось які галицькі й польські слівця: облиш се (залиши це), шалені (скажені), крок ступлю (ступінь), дотик кучерів (доторкання), прагнути (жадать) і т. д. Невже д. Олесь думає, що наша публіка знає оті польські—дотики, кроки і т. д.? В поезіі усе повинно буть доладне (изящное), гарне: і картини, і образи, і вірші й мова, бо вірші це ж музика складів, рифм та слів. В наших поетів не розвите тонке почування музичности й доладности в формах віршів. Bіpші д. Олеся роблять і справді вражіння своім журливим елегічним тоном і правдою, але як тільки наткнесся на якийсь розпач або дотик, то недоброхіть осьміхнесся, ігарне вражіння на душу, на почування переходе в сьміх і псує суцільність вражіння в душі. А це ж дуже шкодить віршам. Якби навить в віршах Шевченка або Пушкина були натикані оті усякові польські кроки, дотики, прагне, розпачі і т. д. то й вони не мали б сили й доладности в мові, не вважаючи на свою високу вартість. В чудові, хоч і романтичні поемі д. Олеся: „Над Дніпром" мова в віршах вже чиста, чудова, народня; нема там ні дотиків, ні розпачу і т. д. і з цієі причини ця, сама по собі поетичня поема, дає суцільне гарне вражіння. Вона вся вилилась з душі поета в доладніх образах — типах, кольорітних картинах і на майдані, де дівчата зібрались грати веснянки, і на березі Дніпра, звідкіль русалки рушили на вигон до дівчат і на майдані пристали до йіх. Ця гарна поема—без спотикачів у мові, кладе поетичне вражіння на душу. І принціи, і сімволи проведяні ясно, хто тільки знає украінську міфологію, або читав „Світогляд украінського народа" та легенду „Запорожці". Але як рецензент цієі поеми (в „Кіев. Почтѣ") не знає нашоі міфологіі, як не украінець, то й не добачає в йіі символів та ідей і на це надеремно вважає, мов на хиби в поемі.

Галицькі книжки з йіх полонизованою мовою наробили багацько шкоди й украінським поетам, як і прозаікам, а найбілше вони пошкодили украінським виданням для дітей і народа. От, прикладом, д. Сірий переробив відому невеличку книжечку для украінського народа, написану небіжчиком Морозом: „Де що про світ божий", котра була написана чистою зразцевою народньою мовою. Але д. Сірий додав до неі додаток, збілшив йіі фактами, і... вийшла коротенька фізика, по ціні дорогенька для народа. По галицькому звичаю він заслонив дієслови ніби заслонкою, приставивши до дієсловів галицьке — від замісць — од, скрізь натикав того від для його пропаганди на Украіні, збавив мову, накидав польских слів: земля подорожує (путетествуетъ, мандрує, це б то—обертається) кругом сонця, накидав ще чимало польсько-галицьких слів, і... книжка вийшла не популярно написана і дорога для народа, хоч на зміст дуже гарна й наукова. Для нашого народа треба знов видавать давнішу не переробляну маленьку книжечку небіжчика Мороза: „Де що про світ божий", котра по ціні була саме по грошах салян. Недавнечко видавництво „Украінський Учитель" видало його книжечку (№ 42) „Про горобця славного молодця". Мова в ці книжечці дуже гарна, зовсім украінська, загалом сказавши. Але й тут він понаставлював — від замісць — од, позаслонював дієслови й наставив слів: ріжні (різні), відчував — почував, відповідно, переконався (звірився), і т. д. А цього всього діти не зрозуміють; діло зробляне не педагогічно, і цю книжечку треба вилучить (исключить) з числа книжечок для дітей, як непридатну для йіх. Загалом сказавши, галичанам неможна писати книжечок ні для украінського народа, ні для дітей. Недавнечко проф. Грушевський оповістив премію за загальну географію для народа с картами усіх царств і... с поясніннями. Знов мушу сказзать: Tіmeo danaos et dona ferentes. Може д. Руссова, або хтось инчий напише текст, а проф. Грушевський понаставляє в йому галицьких слів — від, сей, сі, житє (життя) для пропаганди ціх форм мови, або таких слів, як: козачина, замісць — козаччина, (козачина або казачка — це жупан або жупанок). Я радив би, щоб на цей раз були видані географичні карти тільки с підписами без текста, „Пісні без слів", як часом надписують музичні нотні пьеси. Бо ми вже добре пересвідчились, і напевно гадаємо, який — то буде „текст", перейшовши через руки д. С. Руссовоі та проф. Грушевського. Шановний добродій колись давно написав чудовою чистою украінською мовою кільки невеличких оповіданнів, але теперички він вже не розбере гаразд, чи придатне було „Село" для нашого народа, чи ні... бо в 9-і книжці Літ. Наук. В. пише такий докір украінські інтеллігенціі, що, мовляв, „Село" загинуло, бо наші інтеллігенти не поклювались за росповсюження й „поширення" його в народі, буцім — то не спріяли тому, щоб поширити його в массах. І це міні чудно. „Село" впало через свою мову ультрагалицьку, і не тільки народ, але й самі інтеллігенти не охотились і не схотіли його купувати. А проф. Грушевському не так здається, бо він мабуть просто таки вже не розбере гаразд, що приступне для народа і по змісту, і по мові, а що неприступне. Як чоловікові вищоі науки, йому й справді це навить трудно зрозуміти. Декотрі галичани вже добренько виправили свою чудернацьку мову. Але ж коли—то вони виправлять йіі так, щоб йіх журнали, видавані в Киіві, змогла читати украінська широка публіка? А тимчасом „Доки сонце зійде, — роса очі виість", як кажуть у приказці.

Поки сонце зійде, роса й справді очі виість самі... украінські літературі на Украіні. Цього ніяким способом неможна затаювать. Два роки вже минуло, як проф. Грушевський видає своі органи в Киіві, а ми не примічаємо поправки в мові галичан, сутрудовників ціх органів і в самого д. Грушевського. В декотрих галичан мова ще неначе й погіршала.

Мовна справа в украінських журналах дуже сумна. Недавнечко в цьому признався міні один з молодих, котрому випало сутрудовництво в одні украінські газеті. Він каже, що передніше, ще до конституціі з Галичини йшли в Россію маленькі ліберальні журнальчики. В той час це були дуже цікаві газетки для нашоі молоднечі, і вона кинулась до йіх з жадобою, як на новинку, і вссала усе, навить саму чудернацьку мову; а це було білше шкодливе, ніж корисне, що стосується до мови. Потім, після оповіщення в нас конституціі, все раптом, несподівано заворушилось: кинулись заводить газети, журнали, само по собі одбившись вже од народньоі нашоі мови, та й почали крутить мову на галицький лад. І той добродій бідкався, що йому тепер... трудно вже й писати справдешньою чистою украінською народньою мовою...

І справді, цей добродій, сам навить не партійний в справі мови сукупно з галицькими товаришами, казав міні правду, що заведіння газет на Украіні одразу, раптом має свою вигоду, але й невигоду. В європейських націй газети зьявились вже тоді, як книжня мова вже гаразд виробилася й зросла. В Англіі в 1640-х роках за Кромвеля в Лондоні видавався журнал „Політичний Меркурій" вже тоді, як Мільтон, відомий автор „Втраченого раю", написав своі научні праці: „Свобода віри й сумління" та „Оборона прав англійського народа", а проти його писали инчі вчені, котрі повиходили, як і сам Мільтон, с кембріджського университета. Таксамо велась ця справа і в Франціі, і в Германіі. І в Великороссіі, доки зьявились газети й журнали, вже писали видатніші й талановитіші пісьменики й виробляли книжню мову: Фон-Візін, Новіков, Карамзин, Жуковський і Пушкин в своих повістях Бѣлкина й инч. А в нас кинулись у журнальне пісьменство усякові люде такі, котрі не вчились не то що в Кембриджському університеті, а тільки вчились в сільських школах, або здебілшого в учительських семинаріях, але були с кембриджською гордовитістю й авторітетністю. А коли хто з вчених виступав з украінською мовою в пісьменстві, то вносив відому теорію зьедпання нашоі мови з галицькою говіркою... бо загалом украінці дуже нахильні й навить прилюбні до усякових теорій... та сістем, та ще вони й оптимісти: думають, що все буде гаразд, та й роблять, як і великоросси, „на авось". В цьому—то й вийшла закарлючка для нашоі літературноі справи, с котроі можна виплутаться хіба з неймовірною труднацією. Як наші сьогочасні журнали й газети не виправлять добре мови, то само по собі вони незабаром пірнуть у Лету, як пірнули „Шершень", „Вольна Украіна", „Громадська Думка", „Слово", і т. д. Редакціі наших газет повинні мать це на увазі, бо в нас теперички і читальники, і споживачі цього розумового поживку — це широка украінська публіка. Вона ж є й перший і найкращий цінувальник і наш критик. Та й наш народ вже гаразд вміє цінувать украінські книжечки і таки добрє розбірає, що придатне для його, що гарне, а що написане поганою мовою. Єсть і в народі розумні, угаристі й хвацькі люде, митці і в ці справі. Про наших механичніх переймачів, та ще й з відомою тенденцією зьеднання нашоі мови с книжньою галицькою можна сказати приказкою: „Не поможе бабі й кадило, коли бабу сказило". Вони з нетямучістю ведуть нашу літературу в різницю на заріз. Щоб не одбиваться од народньоі мови, сутрудовникам газет та журналів треба принаймні врядигоди йіздити на села, щоб побалакать з людьми. Тимчасом наші журнальні пісьменики сидять в редакціях по великий містах, замкнуті в кабінетах, мов сільські престарезні баби на печі. А якби вони побували на селі, та ще й повештались по ярмарках з записною книжкою в кишені, як вештаюся я що—року влітку та размовляю с селянами, то міні не довелось би, вживаючи будлі—які народні слова, ставить в скобках або в лапках переклад ціх слів на великоруську мову спеціально... задля йіх, бо я добре постерегаю, що деякі украінські народні слова будуть йім... здаваться чужоземськими, чужомовними, або вигаданими...

Врешті додаю оцей невеличкий уривок поезій, написаний талановитим украінським поетом саме в той час, як в Галичині заводили оффиціяльно Кулішів фонетичній правопис і викинули с старого Максимовичового етимологічнього правопису букви: ы, ѣ, ъ і о' з дашком (ко'нь —кінь). Ці вірші не були надруковані, але подавались через руки. Тодішня стара, чи москвофільська партія в Галичині підняла гвалт. Посипались протести й навить москвофільські вірші; намовляли й намоторювали навить сільські громади подавати завідомління в львівську школьну раду. Тоді наш відомий поет написав оце „Криве дзеркальце" на москвофільську мову староі партіі, схоже на стародавні „Плачі" й „Жалі", хоч у ціх віршах чується ще бадьористий тон старих москвофілів. Цей утвір був багато білший, ніж я подаю, але початок його я забув. Заголовок його був такий: „Оно звучить так"!


За єри, за ять, за єр!
Гей не лячно нам тепер
Всіх росправ фільольогічних,
Студіумів всіх крітічних.
Ми від них затчем наш слух,
Ва втримаєм руський дух!
Об наш лоб міцний, нерушний
Кажна довбня розібьєсь,
Й вірний русин й прямодушний
Ріднов спраиов піднесесь.


Щоб старі русини не тужили й не побивались за сподобною для йіх буквою— ѣ, Желихівський позначкував його двома точками зверху над ї, котре виникло з букви ѣ, та й обсипав цілими хмарами маку книжню галицьку мову, проти котроі врешті небіжчик Грінченко запротестував в своі брошурі „Три питання".

При цьому я подаю вже новіші „Поезіі в прозі", перелицьовані таксамо невідомим міні автором з давніх, відомих в нас віршів певно якогось украінця, которий написав пародію на мову віршів давнього великоруського поета ХVІІІ віку Тредіаковського в поезіях, як він виспівує красу весни в своіх віршах... „Оно звучить вже отак"...

Весна" процвїтає, сонце" палає. Поють птички со" синички, хвостом машуть ї лисички. На городї бузина, а" в Киівї дядько". На городї зіллє, а в світї весїллє. Вдарили в кимвали, заграли у труби, заревїли груби. Валують димом цегельні, смердять костопальні, гудуть сахарнї; репетують птиці, сміються суниці. Заграли у труби, засьпівали в губи. Заїць— в'сколи, баба в'боки. Пішла баба у танець, а за нею горобець рішенець. А макогун під хатою аж гацає з лопатою. Корови, крави та тельці по гільочках стрибають; юнаки, раки та ченці туди ж за ними поспішають.

Сонце сяє, процвітає, на ввесь світ палає; рахує скарби, рухає жаби, вабує й баби; і киває, і моргає та брикає, й хвоста задерає.

Ревуть труби, в небі налають груби; гуркають гармати та ллють аромати. Шумлять древеса, увігнавшись в небеса: і клюква і бруква; і суниці й полуниці, і високая ялина, і червоная калина. Яку весна радість несла в торбі за плечима! Пішов відгук, лунав надгук! В серці відчуваня й підчуваня, і вчутя й півчутя, й чвертьчутя, і стрибаня і дряпаня.

Стрекошущу цвіркунови в злепє злацє сущу, і вечерню червецови у мешканю яскраво поющу, — елефапти ї леонти, ї кроки ї карки; і прояви й поторочі, і черниці і ченці, й бадьористі удівці, і стрибучі молодці, й танцюристі удовиці, й велелінні молодиці, й болотяні кваки, і веселі раки, і поющі котяки мишодраки, і Устрій і Настрій; і орли, зоставив монти й, смикнув сотку за відсотки й сполоскавши глотку, учиня ють браки. О' оскїльки прелюбезно", найрїшучїйш зрячно"! карколомно" преполезно", й педосічно" й пересічно", ще й сугубо" смачно"!

Цей гімн весні, як вольний „переспів" давніх віршів якогось украінця, котрий колись написав відоме „Криве дзеркало" мови Тредіаковського, може знадобиться й тепер, як криве дзеркало мови д. Євшана, д. Залізка, д. Кревецького, д. Гетнера й декотрих і украінських і галицьких літераторів, котрі звикли писати сливе старою мовою. I як міні здається, цей утвір можна надрукувать і в календарі для украінського народа — „Село"; бо і великоросси, і галицькі поляки, і навить наші декотрі украінці й галичани,

і украінські наші молоді декадентські пісьменики думають, що украінський народ одразу розбере й зрозуміє усяку мову, мов давній римський кардинал Моцофанті, котрий вмів говорити й розмовлять у Римі с прочанами — паломниками на тридцятьох мовах та говірках Європи.

Як чехи вперше почали видавати чеські газети в час свого національного одродіння в перші половині минувшого віку, то видавали йіх якоюсь мішаницею, мішаючи докупи живу народню мову с старою чеською мовою, та ще й додаючи німецькі слова, нахапані од довгого завсіднього вживання в школі і вдома німецькоі мови. Само по собі цієі робляноі, якоісь надто складчастоі (сложноі) та штукованоі мови народ не спромігся гаразд зрозуміть. Це було якраз так, як теперички сталося в нас на Украіні. Тоді видавці найняли для редакцій по одному здатному й дотепному селянинові с платою грошей за службу, передніше читали йім рукописи кожного номера, щоб вони сказали, котрі слова вони розуміють, і котрих не розуміють, викидали незрозуміливі для йіх німецькі та старочеські слова і потім вже одсилали до друкарні.

Таксамо робив і шановний популяризатор д. Волошиновський, видавець „Світовоі Зірниці", роспочинаючи своє видавництво для украінського народа. Він сам зріс у селі недалеко од Камянця-Подільського коло гряниці Буковини, де вже говорять галицькою мовою. Бо од самоі гряниці в Подільщині до Проскурова й вище на Волині в cтароконстантиновському повіті йде смуга не білше, як по двоє сіл, де вже говорять галицького підмовою чи говіркою, одривають ся од дієсловів і ставляють його окроми перед дієсловами: ся робить, ся стало і т. д. Д. Волошиновський прийняв на службу в редакцію молодого сільського вчителя родом таки с селян, с самого осередку подольськоі губерні, з Брацлавщини, де говорять гарною украінською мовою, і цей селянин спочатку виправляв мову в „Світові Зірниці", поки редактор, перейшовши на життя недалечко од Жмеринки, сам добре виправив свою мову. Отак треба б робить і нашим видавцям в Киіві журналів та газет, а найбілше видавцям „Ради", „Світла", „Засіва", „Украін. Хати", окрім хіба „Ріллі" та „Дніпрових хвиль", для котрих нетреба ніякого напутника (інструктора, наставника), окрім хіба сутрудовника д. Жимгайла. Може б аж тоді наша публіка не глузувала й не сміялась з журнальноі книжньоі мови, і не лаяла й не кляла йіі з досади, а міні не довелось би згаять півтора року на цю нудну полеміку для оборони украінськоі мови, схожу на давню полеміку наших полемистів минувших віків, оборонявших свою віру й національність од нападів і пропаганди давньоі Польщі, або на полемичні писання для оборони украінськоі мови й пісьменства в XIX віку од нападання деяких великороссів в ті моменти, коли ще -то було безпешно й виступать с такою обороною в пісьменстві.

Цім нападанням на нас здається й кінця не буде. Бо Украіна, це ніби похиле дерево. Л „на похиле дерево і кози скачуть", як кажуть у приказці. Нападання звідусіль не перестають і досі. А ці усякові тенденціі дуже гальмують зріст і розвиток Украіни, а найособливіше стають завадою для розвитку нашого народа. Розуміння віри заслоняні для його стародавньою церковнославянською мовою, зовсім незрозуміливою; школа й просвіта заслоняні другою заслоною — великоруською мовою. А тут на тобі ще одну заслонку— вже од галичан і йіх книжньоі мови. А наші мовні перевертні ще й допомагають йім, затуливши цілі разки украінських слів приставками — неначе заслонками, або напхавши мову такими словами як от: ріжні, відріжнять (одрізнять), чекати, тримати, окремо, рахувати, і т. д. на котрі селяни тільки очима лупають, ловлячи значіння й тяму в словах наздогад, навманя, читаючи ніби полапки. До обрусенія прилучилось ще й сістематичне „обрусиніння й обгаличення", задумане проф. Грушевським та галичанами. Яка сумна доля нашого народа! Невже його призначило саме історичне живоття тільки на патолоч, притиски звідусіль і пригноблення його розвитку, на якусь вигнойку (удобреніе полів) для когось і для чогось? В Галичині народ розвиватиметься швидче, бо галичани видають книжки, писані галицькою підмовою, навить перероблюють задля його наші украінські книжки, зміняючи в йіх мову, щоб примитикувать йіі до мови свого народа. А ті ж. самі галицькі пісьменики видають книжки для украінського народа і зумисне вставляють галицькі й польські слова, ще й закривають покришками цілі низки слів своім провинціяльним — від. Міні не раз казали на селах селяни, що не розбереш, що то таке — відчини, відчепись; чи воно — зачини, чи причини, чи одчини, чи зачепись, чи причепись, чи одчепись. Спинисся, читаючи, та й думаєш, що то за чудасія. І ця тенденція проводиться в наш час тоді, коли на Украіні на всю державу — найменчий процент пісьменних селян, а в Киівщині, де найбагачча народня мова, на 100 селян припадає 14 душ пісьменних, як свідчить в своі статті д. С... в петербурзькому журналі „Земское Дѣло" 1911 г. № 17. „Первое кіев. губ. Земское Собраніе".

В нас тепер на Украіні витворяють таке, чого нема нігде по всі Європі. Закон „незачіпальности мови" авторів, пануючий по всі Європі, неначе не животіє для украінських пісьмеників та авторів. Йіх мову гнуть, псують, ламають, хто тільки схоче, кожне по своі вподобі, або на галицький зразець.

Спочатку 1912 року почала видаваться в Харкові нова украіньска газета „Сніп". Колись в Харкові якийсь певно галичанин видав один номер газети „Слобожанщина", писаний чудернацького галицькою мовою, котра насмішила увесь мир христіянсько-украінський. Новий „Спін" йде потроху тією ж таки стежкою, що стосується до мови. Правда, стиль в усіх сутрудовників цієі газетки гарний, легкий, плавкий, сливе скрізь однаковий, так що в цьому навить непримітно індивідуальности сутрудовників, бо не примітно ніякоі одлички й різнаціі в стилі опрічніх нісьмеників, - неначе хтось один пише усей номер за одним присідом. Скрізь бачимо газетний стиль досвідних в ці справі газетчиків... Газета в прямуванні та в поглядах демократична й прогрессивна, чи то пак, як кажуть в Галичині — радикальна. Але в йіі одділ хроники й библіографіі дуже слабкий, чим дуже багаті, може й найбагаччі од усіх наших газет „Дніпрові хвилі". „Сніп" дуже мало досвідчений (освѣдомленный) в ці справі, бо провинціяльним газетам ця досвідченість не легко дається.

Але що стосується до синтактики й етимологіі в мові, то ця річ мене і вдивила, і засмутила: тут я бачу й наче чую потроху мову страшноі „Слобожанщини", або мову „Громадськоі Думки", або й теперішньоі „Ради" та „Засіва". Перший помер скомпонував якийсь захожий галичанин. Номер починається так: „З новим роком здоровимо". Починаємо спін щирого збіжжя ?! (це б то по—украінському пашні, але пашня — це ж вимолочене зерно в мішках). Лише де-не-де в нас колосок пшеничний буяє (це латинська синтактика). Цей „Сніп" повний не зерна, а такого галицько-польського кукілю, як от: на перешкоді (на заваді), подорожує (мандрує), нині, клюб, нарід, оголосити (оповіщать), уявлення (уявління), ся подія обговорена (оббріхана) й усунена (всунута, замісць одсунута). І скрізь натикано провияціяльного й галицького — від, сей, рух (рушіння), сю, життє, знань (знаннів), рішучо (наважливо), оголошень—(оповіщеннів, оповісток), він спричинився (виходе — став причинним, причинуватим, здурів, скрутився, як вівця од метлиці), істновання — (животіння), помешканя (житло) і т. д. До цього додані ще й апострофи: б'ється, б'є, п'є, п'єса, це б то усе те, що вже давно в широкі публіці стало прізвищем для украінських газетчиків і предметом смішків. Можна загалом сказати про мову, що це сніп пшениці, але пополовині с стоколосом та кукілем, що стосується до поодинчих слів та форм етимологіі, вже покинутих талановитішими украінцями, окрім само по собі галицьких органів у Киіві. Сутрудовникн в „Снопі" вливають в старі міхи нове вино, навить новісіньке, чи „новіське", як пише д. Грушевська в своєму перекладі оповіданнів Доде, котрих мову, це истино криве дзеркало, вже оцінував хтось в 8 номері „Дніпрових хвиль" за цей рік, і я вже не буду розбірати йіі мови.

Як відомо, друга державна дума перед самісіньким роспуском заповістила, щоб викинули з великоруськоі книжньоі мови оту непотріб (дрянь), оті букви: ъ та ѣ, як зайву трухлятину, заважливу для школярів. Завідомили за це в Думі ліві ліберальні партіі. В наших харківських радикалів така справа йде напереверт, навпаки. В думках та поглядах вони демократи й само по собі посовуються уперед, а в мові повертають назад, мов суворинські пазадники, (як йіх продражнив навить Суворин); повертають до староі мови галицькоі, це б то трохи не до мови за часів вавилонськоі велитенськоі башти, за що Бог змішав докупи усякові людські мови. Але од цієі мовноі вавилонськоі башти, до другоі окіянськоі велитенськоі башти „Титаніка" в плині часу віків зовсім таки не далеко. З нашого мовного „Титаніка" вже посипались в окіян „Громадська Думка" і „Шершень", і „Вільна Украіна", і „Запорожжє", і „Село", видаване буцім-то для украінського народа. Те ж саме трапиться і з „Снопами", і „Засівами", і уcяковими книгами... з усіма украінськими виданнями, писаними робляною й стародавньою, і навить смішною для украінськоі широкоі публіки галицькою мовою, а не живою народньою украінською мовою само по собі з додачею вдатно складяних неологізмів таких, що йіх одразу розбере кожне й зрозуміє тяму (смыслъ) в течіі написаніі мислів та думок. А самі сьогочасні мовні „Титанікн", як от „Записки наукового львівського товариства" й инчі... „титаніки" тонуть на дно архивів... Але досвід, здається, ніколи гаразд не навчить наших украінських пісьмеників, само по собі вилучаючи (исключая) найталановитіших між ними й далекосягліших на вдачу, як от М. і Я. Новіцькі й инчі, котрих я вже полічив передніше. Спиляться в окіян забуття газети й книжки, а наші декотрі тенденційні украінці такі ідеалисти та теоретики, та оптимисти, що нічого за це лихо й знати не хочуть і кажуть, що якось-то воно та буде усе гаразд і станеться по-нашому. „Ти йому — образи в руки, а він каже—лубья",— приказують у приказці люде на селі. Мабуть такі вже украінці на вдачу, коли й народ це запримітив. Харківський „Сніп" це орган таких „радикалів", котрі одним боком передняки, а другим боком назадники, воднораз простують і соб, і цабе. Вони ніби й демократи, але встоюють за стародавню ненародню мову, зовсім негодящу для просвітности народа; йдуть одним ступінем уперед, а другим повертають назад сливе до Ноя й всесвітнього потопа. І це все чудно так, що й трудно збагнути розумом таку плутанину і роскидчасту, і надто складчасту (сложную) несистемність пересвідченнів та поглядів в сутрудовників „Снопа". І це міні ще дивніше, що сам шановний видавець родом з золотоноського повіта, де говорять зразцевою наддніпрянською мовою. Але я добре вже досвідчився, що видавці зовсім не вмикуються в справу видання, а редакторі роблять усе по своі вподобі і по своіх пересвідченнях. Єсть у „Снопі", як і в усіх галицьких газетах, і невдатне галицьке слово: „заснувати газету, заснували школи". На селі кажуть: павуки заснували кутки, заснували вікно, або кажуть: в мене неначе заснувало щось очі; бачу, як через сито. По народні мові треба писати: завели школу, завели фабрику або завод, завели нові крамниці, магазини. Пишуть же і повеликоруський — „учебныя заведеній". Церкви закладають, як і хати. В великоруські мові слово—основа (потрясеніе основ) зьявилось од того часу, як у Петербурзі видававсь украінський журнал „Основа". Замісць слова—основа, треба писати—грунт в тіх випадках, де трапиться мова за такі предмети.

Вже сливе при закінчінні своєі статті я достав с почти прислані міні петербурзьким „Благотворительнымъ Обществомъ" нові видання украінських книжечок для народа і меж ними дуже цікаву книжечку В. Чикаленковоі „Підземне царство" (переклад книжечки В. Лункевича), цікаву не тільки для народа, але й для нижчоі міськоі інтеллігенціі. В цій невеличкі книжечці рооказана історія живого живоття на землі од його початку й до останнього часу, це б то історія розвитку животин, рослин, риб та усякого птаства на землі й усякових живих сотворіннів у морі. Книжежка написана народньою украінською мовою й гарним стилем, звичайним у батька авторки, як і инчі його книжечки по сільському хазяйству, ще й з гарними малюнками усякових найдавніших сотворіннів: ящурів, гадюк, дивовижних велитенських животин, та птиць, та йіх велитенських кістяків, викопаних в шарах землі. Усі ці чудернацькі ящурі, животини, риби й гадюки намальовані дуже гарно. Синтактика в мові в книжці сливе скрізь народня. Але що стосується до чистоти мови, то мову в ці книжці неможна назвать зразцевою по чистоті, якою були написані усі передніші книжечки д. Чикаленка. Це мене дуже здивувало і навело на мою душу і смуток, і скорботу за долю нашого популярного народнього пісьменства.

Шановна популяризаторка знать земстилася пануючою пошестю тенденційних усяких молодих пісьменпків і... стали на небезпешну стежку зьеднання украінськоі мови з галицькою, котру вже обсміяла наша публіка. Вона напхала в чудову мову народню от яких галицьких і навить польських слів: окремо, окремий, майже, ріжні (усякові) частини, сторінки „Літописі землі (листки, бо сторона, сторінка, — це по народні мові — край); зграбні, незграбні (доладні, зателепуваті), почвара, почвар (страховищ), відріжнятись (одрізняться), ріжноманітні населення (насеління), мали (иольск.) мави, очі оточені кістками (обтикані, обкладяні), суреля (по—укр. цуреля, од слова—цурка), ріжноманітні, найплодовитіші (найплодючіші), насправді (?), по кревности, вказує на кревність (польське,—показує, натякає на рідню, на порідніння), висновок (вивод, загальна думка, ріжнився од бронтозавра (одрізнявся), назва (назвище, як от—прізвище), витривалий, тривкий (видержливий, дерзкий), звідти, звідки (звідтіль), спогади (згадки), скорина землі (шкуринка землі), пристрій крил (приряддя, знаряддя), нерухливий (перушливий), пристосовані (примитиковані), кроки (ступіні), удосконалився (став кращий), камяний угіль (земляне вугілля — кажуть на селі), істнує (животіє), істнування (животіння).

Усі ці польсько-галицькі слова для селян здаватимуться таксамо допотопнии и „почварами", як і намальовані мастодонти, бронтозаври та ящурі і т. д. Але ті давні страховища примаймні намальовані й назвища йіх підписані, а оті „почвари" в мові навить не підписані хоч в скобках в перекладі.

Чудову мову в книжці авторка зумисне неначе потрусила сміттятм, вхопивши жменю його може с середніх віків „Літописі земляноі шкуринки". Як тільки шановна авторка піде й далі цією стежкою, то народ втратить гарного популяризатора, бо йіі книжечок народ не читатиме, як не читає й галицьких.

Окрім цього є в шановноі авторки є чудні провинціялизми; у чотири сажені (у чотирі сажні; в народ, мові— сажень тільки муж. рода). Авторка пише то ростин, то рослин, а я чув од людей слово — рослина (це як от: билина, бадилина, стеблина і т. д.); в неі скрізь стоіть: звірі годувались іжею, а по народньому треба сказати: живились поживком, бо кажуть: і червяк поживку шукає (пищі шукає), а не тільки чоловік; годують кабани на сало, та годують матері дітей покормом. На селі кажуть не ящір, а ящур. „Сиди, сиди, ящуре, в горохьянім вінку (веснянка); гилки дерев — гільки дерев, а гилка це палиця, котрою бьють мяч; толуб — тулуб, скорина — шкуринка; розіпнути крила — розчепірить крила або пальці; хвойні й листвяні дерева — соснові та листяні дерева.

В книжці скрізь стоіть слово життя замісць — живоття; замісць народнього слова животина стоіть живина, неначе це те, що по-руський кажуть живность; пташина (птаство), але це поодинча птиця, як і звірина, рослина, як співають у пісні. „У полі билина, йіі вітер коливає; що найменча пташина (пташечка) та й та собі пару має (васильків, пoв.).

Автор скрізь пише за животин, і нігде нема в книжці слів - животина (животное), живоття (жизнь), животіть (существовать).

І в книжці скрізь написано лиш, лише в значінні — тільки, бо авторка певно вже забула украінське: дай лиш! Авторка вживає слово - мешканці (жителі) моря, оповідаючи за давніх велитенських морських гадюк мозазаврів й инчих. I хто с селян та й не селян зрозумів це польське слово? Міні здається, що прості читальники подумають, що це одно з назвищ морських гадюк, як от мозазаври, або якісь іхтіозаври, котрих є безліч в книжці. І де авторка чула слова війна, війни, коли на Украіні скрізь кажуть: война, войни? Між животинами й звірями авторка згадує за молокоссущих жуйкових, що жують жуйку. Вона мабуть забула, що воли ремигають, і з цієі причини треба звать цю породу — ремигаючими, а не зателепуватим (незграбним) словом — жуйковими, що взято з галицьких учебних книжок. Замісць польського слова — удосконалиння, удосконалився треба б було писать — покращання, покращала, получчала порода, як кажуть на селі. В нас не кажуть — гарний на вигляд, а гарний на взір, (хороший на взгляд по-великор.). Авторка пише: звір був озброений замісць узброений, по аналогіі с словами: убраний, врабний.

Врешті всього авторка не забулася на прикінці книжечки кинуть ще одно модне слівце в усіх сливе сьогочасних пісьмеників — рахувати. Бо тепер же усі рахують в книжках, а не лічять. Слово лічить зовсім викинули с книжок, неначе воно й не животіє в живі мові на Украіні.

Невже авторка думає, що наші читальники знають значіння отіх усякових — ріжниць, почвар, рахунків, удосконалює і т. д.?

Міні здається, що вона знає за це добре, але... в неі є своя тенденція — забивать в украінські голови клином отакі слова, котрих украінці і... не розуміють...

Невже авторка не стямкує, що вона вносе в украінське пісьментство коли не смерть, то гальму, а не живе живоття, котре вже загальмували галичани с проф. Грушевським...

Авторка ставить скрізь украінське — од, а галицьке — від кинула тільки подекуди. Це зробляно розумно. Це від можна написати раз або два в книжечці, щоб у нас знали, що животіє десь така форма, бо... наша публіка ніколи не читатиме галицьких теперішніх книжок та виданнів навить тоді, якби усі наші пісьменики вживали від, бо це мало помогло б справі.


1912 року.

Кінець.