Кос Чагил на Ембі/XI
| ◀ X | Кос Чагил на Ембі XI |
XII ▶ |
|
|
Недосвідченій людині могло б здатися, що на верболозі їхати непогано — зайві, мовляв, ресори. Але це не так.
На вантажних машинах доводиться їздити з усякою всячиною: із шкивами та дизелями, із бурильними трубами, із мішками з вівсом, із колючим дротом, просто порожнячка.
На порожній машині їхати зовсім зле — здорово підкидає. Відносно добре їхати на цілком завантаженій металом машині, тільки треба, як завжди, вибирати містинку десь коло шоферової кабінки, а не на задку. Найкраща їзда — на лантухах з вівсом. Ресори загружаються досить, на вівсі можна просто спати.
Вже гірше їхати із колючим дротом. Він досить добре обважнює ресори, це правда, але десь на глибокій коломиї може раптом весь насунути на вас, і коли ви не встигнете вискочити на дах кабінки, можете пережити кілька неприємних секунд.
Але, здається, найгірше їздити на верболозі. Він легкий, машина не загружається, верболіз одночасно і коле і спружинить, а підлітаючи вгору, ви ніколи не знаєте, якими частинами тіла вам доведеться падати на суччя.
З висоти вербового гілля далеко видно у степу. Дальні дороги на Сокол, на Доссор, на Ракушу ясно видні, того мало, вони самі рухаються, курява, несучись понад ними тумановими смугами, одзначує хрещатики путей, криві летять за горизонт.
Шлях, як подивитися, рівний, та машину підкидає як на глибоких ямах. Тверді второвані блискучі плями чергуються з матовими калюжами куряви, курява, як та вода, заповнила вщерть усі коломиї, колеса стрибають, верболіз спружинить, ми підлітаємо вгору, і на кожному стрибкові видно шляхи, що летять у далечінь.
Ми посірішали в одну мить. Малинові петлиці воєнного, сиві вуса слюсаря-інструментальника і чорне дуло рушниці зробилися однакові й сірі.
Спід торішнього горілого полину пробивався полин весняний, пухнатий, біляво-зелений. У річищі колишньої річки майнув клаптик справжньої зеленої травички і знов пішли писати пил і полин.
Ми довго сиділи мовчки, аж вербове гілля утрусилося, угнулось під нами, і ми з речами своїми провалилися на дно. Стало менш підкидати, дорога ішла через сухі очерети, і от у далині з'явилися нафтові резервуари Ракуші. Вони висіли в повітрі, немов пливли, підняті над горизонтом. До них було ще кілометрів із п'ятдесят, їх не могло бути видно — це був міраж. Вони пливли, гойдаючись на струмені розігрітого повітря, і раптом потопли, пішли під горизонт. Тепер вони з'являться через годину, у двадцятьох кілометрах, і на цей раз на твердій землі.
— Боюся, що не вистачить води для радіатора, — сказав воєнний. — Набрати нема де!
— Чому боїшся, — відповів казак помічник шофера. — Воду знайдем. Тобі не можна боятись, воєнний чоловік!
— Ти не калмиковець — сказав воєнний. — Ми, калмиковці, навчилися боятись у двадцять першому році.
Воєнний був ставний хлопець із довгим рішучим носом і сміливими очима. Чудно було почути, що він боїться. Але він стояв на свойому: жителі села Калмиково навчилися боятись, він розповів, як це сталося.
Калмиково лежить на півдорозі між Уральськом та Гур'євом. У селі Калмиково жили мужики. Це не пуста фраза: уральське козацтво офіціально іменувало мужиками всіх іногородніх, від селян до гінекологів.
Під час революції багато хто з „мужиків“, а особливо калмиковці, були за більшовиків. У двадцять першому році калмиковці повернулись додому з фронтів не налякані. Їм випало учитися страху вдома.
В уральській області було кілька банд. Відомий рибний пірат Зорька Кісельов, отаман Сєров, отаман Митрясов збили з недобитків білої козаччини кінні полки і в двадцять першому році, прочувши про наступ поляків, об'єдналися в загін у дві тисячі шабель під загальною командою Сєрова. За ними казанські баї вели ще тисяч зо дві кочовників, спокусивши їх перспективою легкого грабунку.
Отамани перервали сполучення з Уральськом. Калмиківцям не можна було ні виїхати, ні вийти за околицю, бандити убивали їх без пощади.
— Ш Калмикова, гавориш? Шеки мужика в капуш, ту, вше большевики!
Так калмиковців привчали остерігатись. На біду ще в самому Калмикові був склад гвинтівок та патронів. Отамани вирішили цей склад забрати.
Сєров ночував у Котельному, недалеко Калмикова — пив там чай і послав у Калмикове гінця сказати, щоб зустрічали й приготували обід.О п'ятій годині вранці задзвонив великий дзвін: побачили верхівців. Ішла кіннота під червоним флагом, коли вона підійшла ближче, червоні флаги зникли і з'явилися чорні прапори.
Війська в Калмикові теж не було, крім однієї роти Чону, але дітись теж не було куди. Доводилось воювати. Скілька сот душ, більше молодь, порозбирали гвинтівки і приєднались до Чону. Нашвидкуруч викопано окопці перед складом. Вийшли за околицю стрічати банду.
У чистому полі бандити одразу взяли гору і одтерли калмиковців аж до складу. Але тут вони затялися. Нікому не охота була потрапляти в полон, ніхто й не подумав утекти з лав на люті тортури. Вони оборонялися, хоч ворогів було у скілька разів більше, до дванадцятої години дня. Біля Уземвідділу стояв кулемет, з нього стріляла завідателька їдальні Паня Швецова, діловита женщина тридцяти двох років. Цей кулемет найбільше шкодив ворогам; одному з бандитів удалося скрастися понад дворами до кулемета і підповзти до Швецової. Він поціливсь у неї ззаду, але, на щастя калмиковців, патрон дав осічку, і Швецова застрелила бандита з браунінга.
Наразившись на стійкий опір, бандити наступали неохоче. О дванадцятій годині калмиковці наважились, перейшли в наступ і вибили бандитів із села. Сп'янівши від успіху, молодь рвалась уперед, козаки відступали, заманюючи в степ. Командир Чону кинувся стримувати молодняк, прохав, загрожував, благав, нарешті скомандував стріляти. Калмиковці знов відступили. Доктор з мужиків, теж сп'янівши від перемоги, ще раніше вирішив, що козаків розбито, і розташував тяжко поранених у лікарні край села. Увійшовши в село по п'ятах калмиковських, козаки виволікли з лікарні сорок п'ять чоловіка і по-звірячому закатували в степу.
Мужики негайно довідалися про це і почали стріляти ще акуратніше — було чого боятись. Легко поранені відмовлялися виходити з лав. Рідний дядько довгоносого хлопця, самарський тесля, що приїхав погостювати до небожа, сильно лаяв його, лежучи з гвинтівкою в сусідній ямці. Він приїхав погостювати, погуляти, одпочинути, випити вина, закусити красною рибкою, а утрапив на бій. Але втекти не можна було, він уже почував себе калмиковцем, йому доводилося остерігатись нарівні з іншими.
Коли це він із батьком шофера Герки Найденова побачили, що обоз банди підтягується поза кущами до села. Підмовивши ще кілька бородаїв, тесля із Геркиним батьком ушилися з окопів і поплазували до кущів. Охорони при обозі не було, бородаї споза кущів убили декількох козаків, відняли частину обозу і пригнали в село. Але покористуватися добром із підвід не привелося, бородаї негайно полізли назад в окопи.
До п'ятої години ввечері калмиковці оборонялись перед складом. Короткий січневий день кінчався: треба було кінчати й бій. Вночі всіх усе одно закатують. Робити було нічого, і калмиковці пішли в атаку.
На цей раз наступати було вже трудніше. На ніч глядячи, козаки вже отаборилися по дворах. Доводилося брати штурмом кожну хату. Той самий командир Чону, що вранці стримував наступ, тепер гнав усіх уперед, не дозволяв спинятися і спочивати. Калмиковці вибили козаків з села, прогнали в степ і переслідували за скілька кілометрів атакою в багнети. Бандити не витримали багнетів і відійшли.
Під Кулачином їх затримав робочий загін з Гур'єва, а через два дні з Уральська прибув батальйон ВЧК. Їх упіймали вже десь коло Уіла. Кісельова вбито, Сєров здався в полон, Митрясова, кажуть, сховали баї.