Конрад Валлєнрод/V
| ◀ IV. Бенкет | Конрад Валлєнрод пер.: Степан Чарнецький V. Війна |
VI. Пращання ▶ |
|
Війна. Не спинить вже ніяка сила
Ні народу домагань ані ради;
Давно країна помсти вже молила
За напасть Литви й Витовтові зради.
Витовт, що з брацтвом у дружбі звязався,
Щоб враз вильненську здобувать столицю,
Після бенкету, як лише дізнався,
Що Хрестоносці в похід виступають:
Змінив свій намір, союзників зрадив,
Своє лицарство тайком упровадив,
У замчища німецькі край дороги,
Хитро вдирався з Конрада приказом,
Обезоружував усі залоги.
Вогнем, мечем усему ніс загладу.
А Хрестоносців лють і сором зняли
І на поганців местний меч підняли.
Виходить булля. Водами й землею
Ряди лицарства у похід поплили;
Славні князі з дружиною своєю,
Хрестом червоним збрую прикрасили
І всі вони склали святі обіти,
Або хрестить поганця — або вбити.
Пішли на Литву наче хуртовина.
Хочеш побачить, вийди на окопи,
Поглянь на Литву, як згасає днина:
Вбачиш заграву, що небесні стропи
Потоками кровавих лучів миє.
Ось і воєн напастницьких події!
Змалювать легко: морд, різня, руїна,
Влеск, що юрбу бездумну звеселяє,
В якому мудрий із жахом признає
Голос, що мести взиває від Бога.
Вітри несуть пожежу і гуляють,
Лицарство йде залізною стопою,
Ковно взяли. Вже Вильно облягають;
Вкінці нестало вісти з поля бою.
Не видно вже огненної заграви,
Ще лиш в дали маячить знак крівавий.
А Прусаки з підбитої країни
І добичі і бранців виглядають;
Даремно шлють післанців по новини,
Післанці йдуть раз-в-раз і не вертають.
Росте непевність і збільшує муку,
І кождий рад би вчути — хоть розпуку.
Минула осінь. Метелиця віє,
А сніг шляхи рівняє з полем тихо.
І знов далеко небо червоніє —
Північні зорі? Чи воєнне лихо?
І знов огонь з далека надпливає
І небо знову кровю заливає.
У Марієнбурзі нарід вижидає
Вістки. І видно: ось бридуть снігами
Тіни. Невже, це вожди повертають?
Як їх вітать? Вінками чи слезами?
А військо де? Ось вожд вказав рукою
Недобитки, що з бою повертають;
Ах, сам їх вид говорить про їх долю!
Біжать безладно, в снігах потапають,
Валяться, допчуть як бідні комахи,
Що у тісненькій посудині гинуть;
По трупах сил останком пнуться в гору,
Щоби відтак звалитись знов в долину.
Одних несуть ще одубілі ноги,
Другі німі валяться край дороги,
Знімають руки понад плахти сніжні
І мов стовпи сіріють придоріжні.
Із города біжить товпа народу,
З жахом біжить, про ніщо не питає,
Події всі безщасного походу
З очий і лиць лицарства вже читає.
Над їх очима віяв смерти холод,
А кров з їх лиць жостоко випив голод.
Несеться зов литовської погоні,
Вітер сніги мете по оболонню.
Край шляху виє псів худих громада,
В повітрі крячуть гайвороння стада.
Погибло все. Се Конрадове діло!
Він, що колись вів військо славно, сміло,
Що вславився геройством, бистротою,
Якийсь трусливий став в останнім бою,
Не знав, що Витовт заставив тенети,
Дав обманутись, сам сіяв трівогу,
В степи литовські завів свої чети.
Під Вильном довго зволікав облогу.
Коли не стало добитків, ні плодів,
Голод німецькі навістив обози,
А ворог скрізь розсіяний довкола.
Нищив підмогу, забирав довози;
І день-у-день сотки вмірало Німців,
Пора була бій наступом кінчити,
Або враз з військом скоро відступити.
Тоді то Конрад певний, супокійний,
Їздив на лови, або замикався
В наметі. З кимсь-то тайком укладався
І своїх вождів не пускав до ради.
Так збайдужнів до дальшого походу,
Що сліз не бачив свойого народу,
Ні його болю, ані ран, ні крови!
З закладеними на грудях руками,
Думав, — то вів із Гальбаном розмови.
А тут зима повіяла снігами,
А Витовт свіжі полки підготовив,
Облягав війско, нападав табори;
Сором! якого Брацтво не видало,
Начальний вожд втік перший з поля битви!
Не добичу, не лаври і не славу
Привіз, — а вістку про побіду Литви.
Невже не бачили ви, як з розгрому
Опирні чети вів назад до дому?
Понурий сум чого його вбірає,
Важкої муки тінь лягла на лиця;
Конрад страдав — та глянь йому у очі:
Його грізна, прижмурена зіниця
Неначе то ясні метала громи,
Немов комета, що війну ворожить.
Все змінчива, як блески серед ночі.
Якими чорт мандрівника трівожить;
І лють і радість вяжучи з собою,
Страшно блестіла сатани грозою.
Дрожав народ і гомонів. Байдуже
Конраду. Скликав лицарів на раду,
Глянув, промовив — ганьбо безконечна!
Слухають всі і вірять його слову:
В блудах людини бачать голос Бога:
Переконаєж кожного трівога!
Стій володарю! С суд і на тебе!
В Марієнбурзі знаю льох підземний:
Там, як на город чорна ніч наляже.
Сходить на раду трибунал таємний.[1]
Там одна лямпа під стелею салі
В день і по ночі блимає таємно;
Крісол дванайцять довкруги престола,
А на столі святих, законів книга.
Суддів дванайцять, кожен в чорній збруї,
І масками закриті в них обличчя,
В льохах далеко від всеї громади,
Сходяться тайком на велику раду.
Вони готові кожної години,
Володарів своїх судить провини,
Чи світ їх знає, чи вони укриті.
Як присуду останнє впаде слово,
І братови вже не простять провини,
Кожний з них мусить силою, чи в зраді
Виконать присуд, що запав на раді.
В руці штилєти, при боці рапіри.
Один з суддів перед престол вступає,
Стає з мечем над книгою святою,
Каже: „Судді, страшні!
Вже нині сумніву ніякого не має:
Людина, що зоветься Валлєнродом,
Не є Валлєнродом.
Хто він? не знати. Літ дванайцять тому,
Не знать відкіль, прибув у надренські країни,
Коли ґраф Валлєнрод ішов до Палєстини,
Він в дружині чурою був при ньому.
Небавком лицар Валлєнрод пропав без вісти;
Томуж чурі, що мав його убити,
Вдалось втечи із Палестини скрито
І до еспанських берегів приплисти.
Там проти Маврів він ходив в походи,
Брав на турніях многі нагороди.
І присвоїв там імя Валлєнрода.
Вкінці зложивши монаші обіти,
Вождом нам став, щоби наш Чин згубити!
Як правив, знаєте. Як ми снігами брили,
Коли нас холод, голод і Литовці били,
Конрад самотно їздив у ліси, дуброви,
І з князем Витовтом таємні вів розмови.
Давно вже звідуни мої його слідили,
Пустельниця і він по ночах говорили;
Хоть звідуни не вспіли розібрати слова,
Судді! Кленуся: се була — литовська мова!
Зваживши, що нам тайних судів посли
Недавно ще про нього говорили,
І що ось свіжо мій звідун доносить,
І що вже майже город весь голосить:
Судді! Жалобу вношу ось на раду:
За вбивство, єресь, облуду і зраду“.
Скінчив. І перед книгою святою
Пригнув колін, потім на хрест спер руку,
Правду донесень потвердив клятьбою
Н а Бога і на Сина Його муки.
Замовк. Судді всю справу розбірають;
Та голоси ніякі не доходять,
Голови-ж їх, здається, у мовчанню
Якусь глибоку, грізну думку родять.
Чергою кожний підходить до трону,
Вістрям штилєта на книзі законів
Карти листує, щось тихо читає.
О гадку совість лиш свою питає.
Присуд готов — і рішення тут скоре,
І кликнули всі судді згідно: „Горе!“
І тричі в мурах понеслось луною:
„Горе!“ У цьому одніському слові
Є цілий присуд. Судді зрозуміли,
Мечів дванайцять в гору піднялося,
Ніяка сила присуду не зборе.
Виходять мовчки, а за ними мури
Ще раз луною повторили: „Горе!“
——————
- ↑ В середних віках, коли можні дуки й барони допускались часто злочинів, коли повага звичайних трибуналів була надто слаба, щоб їх покарати, заснувалося потайне брацтво, якого члени не зналися між собою і вязалися присягою безпощадно карати провинних. Коли потайний суд видав вирок смерти, повідомлювали засудженого окликом під його вікнами: „Горе!“ Це тричі повторене слово було осторогою; хто його вчув, готовився на неминучу смерть. Потайний суд називався ще „фемічний“ або „вестфальський“.