Композитор і иньші оповіданя/Пташенята
| ◀ Весїлє | Композитор і иньші оповіданя Пташенята |
Останнїй бій ▶ |
|
Розвиднювало ся дуже повільно. Пізною осїню вже й так не скоро вибирало ся на днину, а то ще налягла на місто сїра мряка — густа хоч зачирай.
Полїцай, що сторожив на Панській, зупинив ся на розї, де схрещували ся ще дві вулицї. Було тихо. В ринві легко дзюрчала вода, що збирала ся з осадженої по дасї мряки. Полїцай збочив хідником по-при публичний огородець ід Руській. Ступав повільно, на сухійших місцях хідника вдаряв сильнїйше ногами і здрігав ся цїлим тїлом. Його проймала дрож; його плащ, автономічна рогата шапта, стрепіхаті вуса і брови були нанизані крапельками роси. Був сїрий, як і мряка. Уйшов зо 50 кроків, а проти високого поставника сьв. Теклї, що стояв по противній сторонї дороги, завернув ся. На перехрестю вулиць стояв довше і старав ся збагнути, що де дїє ся.
На одній із примежних вулиць зарисувала ся постать мущини. Полїцай зігнав з повік росу, витягнув шию і силував ся розпізнати лице пішохода. А в тім зробив зворот і подав ся в глуб Панської. Рівночасно із-за поставника сьв. Теклї виховзнуло ся двоє дївчат. Босоніж перебрили болото, що розілляло ся по дорозї таки грубою верствою, та хідником спішили панови на зустріч. Пан випередив їх і звернув на Панську. Дївчата побігли на здогін. Старша нечайно вхопила пана за руку і похилила ся цїлувати. Пан почувши студений, слизький дотик, здрігнув ся, нагло зупинив ся, а вириваючи руку ненароком ударив дївча по лобі.
— А то що? — скричав.
— Змилосердїть ся, паноньку, ми бідні! — залебедїла дївчина.
— А! — сказав пан, перебігаючи цїлу скалю.
Дївча хотїло знов ухопити його руку, але пан держав уже руки в кишенях.
— То твоя сестричка? що? Гм, гарні личка, хоч брудні. Як підростете, прийдете до мене, — так собі говорив пан, потім із притиском засьміяв ся і поплив ходою сальонового льва. Дївчата переглянули ся.
— Ото! — сказала старша тремтячим голосом.
Вернули нї з чим, звідки прийшли. Старша дївчина, може десятилїтня, сперла ся плечима до ступня поставника, пустила кінцї виповзлої плахти, що нею вкривала свою голову і клуночок на плечах, та засукувала руки. Менша, найбільше шестилїтня, причакнула коло неї, обгорнувши заболочені ноги спідничиною. На голові мала малу, забрукану, мальовану хустинку. Полїцая не спускали з очий.У клуночку, за плечима у старшої, щось заворушило ся і замявкало. Дївчина вхопила кінцї плахти, притисла сильно до грудий і стала підкидувати ся до гори. Мявканє притихло. Полїцай тим часом вернув на ріг Панської. Пішоходи хоч іще рідко, а все вже вештали ся сюди й туди. Полїцай розглядав кождого вже здалека. Перепустив кількох панів підносячи руку до дашка шапки, та сам подав ся за ними. Дївчата вдруге побігли на перехрестє і натрафили на муляря. Сей не зупиняючись уткнув щось старшій у руку. Менша швиденько вхопила сестричин кулак і розвела його; побачивши там крейцар повела очима на сестру, при чім показала дрібонькі зубки — оттак як заголоджена собака, коли побачить у руках чоловіка кусник хлїба.
Муляр зробив добрий початок. Як раз вертали — понайбільше жінки — з раннього богослуженя. Сестрички розщибали ся. Бігали вперед, завертали ся, бродили по болотї, похрамували, ховзали ся на хіднику, але не могли нарікати. Перепадало дещо в їх дрібні руки. Та нараз сполошив їх якийсь поважний горожанин.
— Що то за порядок? — визлобив ся він. — Дїти вчити жебрати? Полїцай, нагнати їх геть!
Полїцай справдї застукав підковами об хідник і побіг за дїтваками. Дїти сховали ся за сьв. Теклю. Полїцай не вступав ся вже з рога Панської. По якімсь часї обійшов здалека городцам сьвяту Теклю і наблизив ся до дївчат.
— Ну, маєте дещо? — заговорив.
Старша вітворила кулак і пальцем другої руки пересуваючи гроші по долони, говорила:— Отсе Жидови за нічлїг, то дитинї на молоко, а ті два мамі на булочку.
Потім подивила ся на меншу так жалісно.
— Для нас знов нема нїчого, — додала.
— Робіть, що знаєте, — сказав полїцай, — а на Панську не ходїть, там уже иньший буде.
І пішов своєю дорогою. Дївчата не знали, куди собою вдарити. На Панській справдї явив ся иныший сторож „безпеченства“. От вони пішли в публичний огородець, що тягнув ся здовж Панської. Під деревом білїли ся порозсипувані дробинки булки. Менша нахилила ся і визбирувала їх з болота просто в рот. Кришки падали десь з дерева. Старша підвела голову і побачила, як два чи три воробцї пробували сїсти на поличку, що була прикріплена до дерева заввишки хлопа, вдарили ся крильцями і посипала ся булка.
— Ганю, ходи-но сюди, — сказала до меншої. — Я тебе підсажу, а ти подиви ся, що є на дощинцї.
Ганя звела рамена як би до лету, а сестра на силу піднесла її до гори.
— Самі кришки, — сказала Ганя.
— Позмітай у подолок! — радила старша.
Отсе вони попали на спорт пана бурмістра. Він зробив ся в містї навіть популярним. Пан бурмістр, член товариства охорони зьвірят, подбав, щоб у відповідних місцях городця поуставлювано полички, і сам ранками зимовою порою насипав на полички, як він виражав ся, пташенятам на їду. Того ранку пан бурмістр розпочав отсе свою дїяльність. Обтулений в довгу бунду, в глубоких кальошах обходив він огородець, черпав рукою з паперового мішечка дроблики булки і сипав на полички. Рівночасно зазирав за пташками і приманював їх найлюбійшими словами.
Вже був упорав ся, коли спостеріг, як здоровенна ворона скакала з гилї на гилю, все низше й низше, потім сїла на поличку і нажерливо заїдала булку. Пану бурмістрови то не подобало ся. Зігнав ворону. Приплила йому гадка подивити ся, що дїєть ся на иньших поличках. Адже ж таких ворон тепер без лїку по містї. Йшов і йому робило ся якось нїяково. На кінцї городця, від сьв. Теклї, став і зачудував ся. Дїтвак держав дїтвака в повітрі, а той обкрадав пташенята. Зробив пару кроків і зловив дїтваків. Був лютий, такий лютий, що не знав, як то назвати.
— Полїцай! — крикнув.
Залякані дївчата стояли тихо, як зловлені пташки; здавало ся, що не дихають. Полїцай надбіг.
— На полїцию! Добре держати! Сам стягну протокол, — важко дишучи приказував бурмістр.
І полїцай пігнав їх на полїцию.
— Феральний день! Бідні пташенята! — буркотїв пан бурмістр, поспішаючи до бюра.
До протоколу приставив дївчат знаний з досьвідку полїцай.
— Як називає ся ваш отець? — грізно питав пан бурмістр. Дївчата мовчали.
— Злодїйське насїнє, говори! — лютив ся бурмістр.
Полїцайови стало жаль бурмістра, він не був лихий чоловік.
— Отець їх помер перед двома тижнями, — відповів.— То мати десь є!
— Де мати? — звернув ся полїцай до старшої дївчини.
— В шпитали, — відповіла.
Очи бурмістра все ще бігали, але він питав уже притишеним, не зовсїм певним голосом: — На що ви крали булку?
Старша дївчина зложила ся до плачу і ледво промовила:
— Ми від двох днїв нїчого не їли.
В тім у клуночку глухо замявкало.
— Перешукати! — гнївно чи здивовано повелїв бурмістр полїцайови.
Полїцай здіймив з плечий дївчини плахту з клуночком і поклав на підлозї. Бурмістр оторопів. Він чув, як у самім вершку його лисої голови щось рушило ся і сунуло ся геть на очи. Аж присїв на кріслї. Його долїшня губа звисла в низ, а широко отвореними очима дивив ся на голу майже дитину, що лежала перед ним на лахах, з очима без клїпок, з побабченим, загноєним тїльцем, зо стрепіхатим, скуйовданим волосєм… Зрозумів. Він глянув у бездонну пропасть нужди, дістав завороту голови і млости і — відвернув ся.
— Випустити геть! — сказав безрадним тоном.
І дївчата, як пташенята, опинили ся знов на волї.
