Композитор і иньші оповіданя/Жовтодзюбик
| ◀ Бузьки | Композитор і иньші оповіданя Жовтодзюбик |
Весїлє ▶ |
|
Допавши жовтодзюба, то дївчина трохи хати до гори корінєм не перевернула. Першими в тім заворушеню впали відомі любимцї її, Мурко й Мурочка. Виглядає незвичайно, що найблизші серцю стали першими жертвами в сутїку химерних обставин, та на сьвітї такого не мало.
Так Дорця допавши свого жовтодзюба, повимітувала геть коти. Старий Мурко, опинивши ся нї в сих нї в тих, потяг ся на польованє. Мурочка не те; вона лягла на порозї кімнати і муркала найнїжнїйшими звуками. Як тілько двері отворили ся, вона стрілою впала до середини кімнати, і завела нечуваний крик. Та се тілько їй самій пошкодило. Дорця належала до повних натур. Як любила, то любила цїло, разом з Мурочкою муркала. Тепер же вона люто вхопила Мурочку за вушко і Мурочка як птаха полетїла крізь вікно на двір. Потім Дорця побігла на ґанок до матери і зі зворушенєм говорила:
— Правда, мамцю, що менї вже не випадає бавати ся котами. Воно навіть небезпечно, Мурочка навіть уже раз драпнула його, а Мурко то зовсїм непевний.
Мати на те любо всьміхнула ся і сказала:
— Яка ти, доню, жовтодзюба з тим жовтодзюбом! Не на довго стане тої радости; сама, небого, його замучиш… Коти, Дорочко, забере ся в міх і вивезе ся в лїс.
Дївчина вискоком побігла до кімнати, сїла на софцї за столом і обсипала свого жовтодзюба всїлякими придуманими пестощами. Оба брати, Ромцьо і Славцьо, в першім одушевленю ізза такої появи стояли мовчки біля стола і всьому тілько приглядали ся. Жовтодзюб півкнув. Хлопцї підбігли до Дорцї.
— Він сьпіває! — кликнули всї троє.
— Ану, ану, най він ще сьпіває — мовив Славцьо.
— Зажди, аж він сам захоче, — відповів старший Ромцьо.
Жовтодзюб знов півкнув.
— На стіл його, най сьпіває! — лебедїли хлопцї, тупцюючи коло Дорцї.
Поставили жовтодзюба на столї. Він заточив ся в зад, але зупинив ся коротеньким хвостиком. Ще молоденький був, поверх піря видно було ще пушок. Сидїв на столї, підносив голову до гори і жалібно півкав.
— Він певно голодний. Даймо йому хлїба з маслом, булки… нї, цукру! А може би молочка… — придумували дїти і розбігли ся по кімнатах глядїти їди для жовтодзюба.
— Ой певнїсїнько, що він хоче спати, — замітив Славцьо, котрий зачав був звертати особлившу увагу на жовтодзюба: то розтягав йому крильця, торгав за хвостик, то пальцем тикав у око.Пташеня опорошене дробинами хлїба, булки, обмочене водою, пушило ся, жмурило очи і зївало.
— Він хоче спусї, але де йому прибрати місце? — мовила Дорця і зараз побігла в кутик коло печі, де була коробка з її ляльками.
— Менї вже не треба ляльок, у коробцї постелимо жовтодзюбови, — говорила Дорця і живо вимітувала ляльки на середину кімнати. — Славцю, принеси сїна на постїль!
— Даш менї одну ляльку?
Дорця завагала ся.
— Знаєш, хлопцї не бавлять ся ляльками. Я сховаю їх для сестрички, як бузьок нам принесе, — відповіла.
Славцьо побіг по сїно, але принїс сніпок соломи, бо сїна не знайшов. Солома не придала ся на підстїлку, тому Ромцьо принїс кошик зеленої, мягонької травички. Жовтодзюб обстелений травою засипляв у коробцї.
— Дорцю! Відай жовтодзюби не сплять у коробках, а в гнїздочках, — замітив Ромцьо.
— Добре, добре, зладьмо йому гнїздочко! — сказала Дорця.
Дїти тілько зглянули ся і розбігли ся глядїти чогось відповідного на гнїздочко для жовтодзюба. Мамин капелюх видав ся мало відповідним, так само столова пушка на тютюн. Та й чимало инших річий вони поназносили коло жовтодзюба, але все було негодяще.
Нараз Славцьо метнув ся до татової канцелярії, отворив шафу з книжками і як кіт подрапав ся по поличках горі. Він держав ся одною рукою полички, а другою шпортав понад книжками в найвисшій поличцї. Так здрулив він на підлогу найперше камінь до остреня бритви, опісля отворену бритву, ремінець до обтяганя, аж на останку маленький деревляний ящик, у якім отець розробляв мило до голеня.
— Є вже, є! — кричав Славцьо, скачучи на підлогу. Ящик був як би сотворений на гнїздочко для жовтодзюба.
Мати почувши стукіт увійшла подивити ся, що дїють дїти.
— А, ви погані жовтодзюби! — сказала і заломила руки.
— Господи Боже! Най би то тепер хто чужий над'їхав! Марино, а ходи но сюда, борше! — кликала мати на наймичку.
Дорця тимчасом сховала мильничку з жовтодзюбом у фартушок і побігла через ґанок у садок. Хлопцї поспішили за нею.
— Ходїм до альтани, — радив Ромцьо, та поки що він помчав садом до горішнього плота. Славцьо доразу зрозумів гадку Ромця і ще скорше покопотїв у противний бік. Вони рівночасно були верх плота і коли Ромцьо кликав у горішну часть села:
— Миколо, Касю, Стефане! ми маємо жовтодзюба! — то Славцьо голосив у долїшний бік: — Ми маємо дзюбожовта!
За хвилю сусїди заповнили альтану.
Паламарів Юрцьо тілько глипнув на жовтодзюба, так зараз пізнав, що се за птаха.
— Дарма, що він має жовтий дзюб, а він називає ся трясихвостик — мовив Юрцьо.
— Чомуж він не трясе хвостом? — запитав Славцьо.
Юрцьо оглянув трясихвостика, злобно всьміхнув ся і відповів:
— Бо він уже здихає!Дорця дрогнула, взяла трясихвостика в одну руку, потім поклала його на долоню другої руки, але він тілько ще раз прутнув ся, зївнув і було по всїм.
Дрібні сльози так і покотили ся по сумнім личку дївчини.
— Щож тепер буде? — сказала.
Гурт мовчав.
— Хиба погребти його? — сказав по хвилї Ромцьо.
— Нарядити і погребати, — повторив гурт.
Таке доладне слово відразу розвіяло жаль і сум.
Личко Дорцї повеселїло.
— Я буду ксьондзом — мовив Славцьо.
— Нї, я, бо я старший, — мовив Ромцьо.
— Мій трясихвостик, то я буду ксьондзом — рішила Дорця і настало веселе поранє коло похорону. Копали ямку під грушею, ладили процесию з кольорових паперів. Дорця убирала ся за ксьондза, всї розбігли ся, тілько Славцьо лишив ся коло небіщика. Він розпростирав йому крильця, що аж тріщали, розводив померклі очи, зазирав у дзюбок, покрутив шийку, та зломивши небіщикови ніжку — пустив ся було втїкати, але ще завернув ся. І знов узяв пташеня в руку, потряс його хвостиком і преспокійно винїс ся з альтани.
Незадовго розпочав ся похорон. Дорця як ксьондз мала на голові татову папафію, а на раменах мамин ґранатовий фартушок з білими стяжками. Юрцьо нїс трясихвостика в ящику. Все було в порядку, тілько Славцьо милив — як казали — в хорі. Він своїм, „гопомилуй“ та „сьвітидзюбожовтик“ перекричував усїх, за що його троха потурбували. Але остаточно всї згодили ся на його прім, гучно відсьпівали „о здравіїм о спасенїїм“ і заплескали над трясихвостиком землю.
— А Лиско випорпає трясихвоста, — сказав Славцьо.
— Закликати мого Лиска, най він зараз порпає, — наставав Ромцьо.
— Нї, нї, випорпаймо самі і даймо його моїй Мурочцї, — мовила Дорця.
_-_02.jpg)