Кобзарь (1893)/I/Думи мої, думи мої
| ◀ Кілька слів від редакциї „Кобзаря“ | Кобзарь (1893)/I Думи мої, думи мої |
На-що мені чорні брови ▶ |
|
Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!
На-що стали на папері
Сумними рядами?
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?
Бо вас лихо на сьвіт на сьміх породило,
Поливали сльози… чом не затопили?
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали-б люде, що́ в мене болить?
Не питали-б, за-що проклинаю долю?
Чого нужу сьвітом?… „Нічого робить!“
Не сказали-б на сьміх…
Квіти мої, діти!
На-що-ж вас кохав я, на-що доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім сьвіті,
Як я з вами плакав? Може і вгадав…
Може найдетця дівоче
Серце, карі очі,
Що́ заплачуть на сі думи —
Я більше не хочу…
Одну сльозу з очей карих —
І… пан над панами!
Думи мої, думи мої!
Тихо мені з вами!…
За кариї оченята,
За чорниї брови
Серце рвалося, сьміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло;
За темниї ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі…
За степи, та за могили,
Що́ на Україні,
Серце мліло, — не хотіло
Сьпівать на чужині;
Не хотілось в сьнігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчуками
Збірать на пораду…
Нехай душі козацькиї
в Украйні витають!
Там широко, там весело
Од краю до краю, —
Як та воля, що́ минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори:
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там Шляхтою, Татарами
Засівала поле, —
Засівала трупом поле,
Поки не остило…
Лягла спочить… а тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі сьпівають,
Все сьпівають, як діялось,
Сьліпі небораки, —
Бо дотепні… А я… а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Вкраїну,
А слова — не має…
А за лихо… та цур йому!
Хто його не знає!…
А надто той, що́ дивитця
На людей душою —
Пекло йому на сім сьвіті,
А на тім…
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні —
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили;
Як лихо сьмієтця…
Нехай думка, як той ворон,
Літає, та кряче,
А серденько соловейком
Щебече, та плаче
Нишком, — люде не побачуть,
То й не засьміютця…
Не втирайте-ж мої сльози,
Нехай собі льютця, —
Чуже поле поливають
Що-дня і що-ночі,
Поки попи не засиплють
Чужим піском очі…
От-таке-то… а що́ робить!
Журба не поможе.
Хто-ж сироті завидує
Карай того, Боже!
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, —
Де-ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
По-під тиньню, сиротами,
А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…
Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину!