Для інших версій цієї роботи див. Чернець.
Чернець.
(П. А. Кулішу.)

У Київі, на Подолі,
Було колись, і ніколи
Не вернеться, що діялось,
Не вернеться сподіване...
Не вернеться, а я брате
Таки буду сподіватись,
Таки буду виглядати,
Серцю жалю завдавати.
У Київі на Подолі,
Братерськая наша воля,
Без холопа і без пана,
Сама собі у жупані,
Розвернулася весела,
Оксамитом шляхи стеле,
І єдвабом застилає,
І нікому не звертає.

У Київі на Подолі
Козаки гуляють:
Як ту воду, відром-цебром
Вино розливають;
Лёхи, шинки з шинкарками,
З винами, медами
Закупили Запорозці
Та й тнуть коряками!
А музика реве, грає,
Людей звеселяє,
А із Братства те бурсацтво
Мовчки виглядає;
Нема голій школі волі,
А то б догодила!...
Кого ж то там з музиками
Люде обступили?

В червоних штанях оксамитних
Матнею улицю мете —
Іде козак... Ох, літа, літа!
Що ви творите? на то те ж
Старий ударив в закаблуки,
Аж встала курява! От-так!
Та ще й приспівує козак:
 „По дорозі рак, рак,
 Нехай буде так, так!
 Як-би таки молодиці
 Посіяти мак, мак!
 Дам лиха закаблукам,
 Закаблукам лиха дам,
 Достанетьси й передам!
 А вже ж тиї закаблуки
 Набралися лиха-муки...
 Дам лиха закаблукам,
 Дам лиха закаблам,
 Достанеться й передам!“

Аж до Межигорського Спаса
Протанцював сивий,
А за ним і товариство
І ввесь святий Київ.
Дотанцював аж до брами.
Крикнув: „пугу, пугу!...
Привітайте, святі ченці,
Товариша з Лугу!“
Свята брама одчинилась —
Козака впустили;
І знов брама зачинилась,
На вік зачинилась
Козакові.

 Хто ж цей сивий
Попрощався з світом?
Семен Палій Запорожець,
Лихом недобитий.

 Ой високо сонце сходить,
 Низенько заходить:
 В довгій рясі по келії
 Старий чернець ходить.
 Іде чернець у Вишгород
 На Київ дивитись,
 Та посидіть на пригорі,
 Та хоч пожуритись;
 Іде чернець Дзвонковую [1]
 У яр воду пити,
 Та згадує, як-то тяжко
 Було в світі жити!
 Іде чернець у келію
 Між стіни німиї,
 Та згадує літа свої —
 Літа молодиї;
 Бере письмо святе в руки,
 Голосно читає,
 А думкою старий чернець
 Далеко літає...
 І тихнуть Божиї слова...
 І в келії, неначе в Січі,
 Братерство славне ожива.
 А сивий гетьман, мов сова,
 Ченцеві зазірає в вічі...
 Музики... танці... і Бердичів...
 Кайдани брязкають... Москва...
 Бори, сніги і... Єнисей...
 І покотились із очей
 На рясу слёзи.

 „Бий поклони
 І плоть старечу усмиряй.
 Святе писаніє читай!
 Читай, читай та слухай дзвона, —
 А серцеві не потурай:
 Воно тебе в Сібір водило,
 Воно тебе ввесь вік дурило;
 Приспи ж ёго, і занехай
 Свою Борзну і Хвастовщину:
 Загине все, ти сам загинеш,
 І не згадають — щоб ти знав...“

І старець тяжко заридав,
Читать писаніє покинув,
Ходив по келії, ходив,
А потім сів і зажурився:
„Для чого ж я на світ родився;
Свою Україну любив?“
До утрені завив з дзвіниці
Великій дзвін; чернець мій встав,
Надів клобук, взяв патирицю,
Перехрестився, чотки взяв...
І за Україну молитись
Палій чернець пошкандибав.

 „Молися старче, бий поклони,
 Поки й малих дітей погонять
 Гатить глибокі болота:
 На світі все, бач, суєта.
 Молися ж, бий собі поклони!“

Моливсь чернець за Україну,
Зробив і хрест і домовину,
Та смерть барилася, не йшла...
Поки гармата заревла
Із Глухова по Україні.

Почув чернець, не дохрестився,
Тільки на небо подивився,
Та щось промовив, застогнав
І душу Богові послав,
А сам з труною одружився.

 Стогнали дзвони, завивали,
 Кияне гори укривали,
 Ченця Семена Палія
 Ченці, мов Гетьмана, ховали.
 І нині, братія моя,
Стоять твердині на Україні
Все паліївськиї на Хвастовщині;
В ярах, болотах лежать гармати, —
На що?... Та й нікому їх доставати:
Захрясли жидом хвастовські гори,
Хвастяне погані на ксёндза оруть;
Инколи, инколи ченця згадають,
А де похований в якому краю?
Вони не знають, може й не чули!
Кияне бачили та й ті забули.

 От-так то сталося, батьку козачий!
 Все занехаяли діти ледачі,
 І свою волю і твою славу.
 Москалі рознесли вали у Полтаві,
 Розруйнували і Січ і Спаса,
 А над тобою глину товкмасять.

1848. Орская крѣпость.




  1. Дзвонковая криниця прозивається, недалеко од манаситря. (Прим. Шевченка.)