|
Минають дні, минають ночі!
Минає літо; шелестить
Пожовкле листя... гаснуть очі;
Заснули думи, серце спить:
І все заснуло, — і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже й не плачу й не сміюсь...
Доле, де ти? доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замірати,
І гнилою колодою
На світі лежати;
А дай жити, серцем жити
І людей любити...
А коли ні, — то проклинать
І світ запалити.
Страшно впасти у кайдани,
Умірать в неволі;
А ще гірше — спати, спати,
І спати на воді,
І заснути на вік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого!... однаково —
Чи жить, чи загинуть...
Доле, де ти? доле, де ти?
Немя ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!...
(З рукопису 1848 року.)
|
