Кобзарь (1876)/Том 2/Княжна
| ◀ У Вильні, городі преславнім | Кобзарь. Том 2 Княжна |
Иржавець ▶ |
|
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розскажи, як за горою
Сонечко сідає;
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає;
Як широка сокорина
Віти розпустила,
А над самою водою
Верба похилилась —
Аж по воді розістлала
Зелениї віти,
А на вітах гойдаються
Нехрищені діти;
Як у полі на могилі
Вовкулак ночує,
А сич в лісі та на стрісі
Недолю віщує;
Як сон-трава при долині
В-ночі розцвітає...
А про людей... та нехай їм!
Я їх, добрих, знаю,
Добре знаю!... Зоре моя,
Мій друже єдиний!
Ти не знаєш, що діється
В нас на Україні,
А я знаю, і розскажу
Тобі й спать не ляжу,
А ти завтра тихесенько
Богові розскажеш.
Нижній Новгородъ. 1858.
*
Село! і сердце одпочине.
Село на нашій Україні —
Неначе писанка — село.
Зеленим гаєм поросло,
Цвітуть сади; біліють хати;
А на горі стоять палати,
Неначе диво; а кругом
Широколистиї тополі,
А там і ліс, і ліс і поле,
І сині гори за Дніпром...
Сам Бог витає над селом!
Село! село! Веселі хати!
Веселі з-далека палати —
Бодай ви терном поросли!
Щоб люде й сліду не найшли,
Щоб і не знали, де й шукати!
В тому господнёму селі,
На нашій славній Україні,
Не знаю, де вони взялись,
Приблуда князь, — була й княгиня.
Ще молоді собі були,
Жили самі; були багаті:
Високі на горі палати,
Чи-малий у яру ставок,
Зелений по горі садок,
І верби, і тополі,
І вітряки на полі,
І долом геть-собі село
По-над водою простяглось.
Колись там весело було:
Бувало, літом і зімою
Музика тне, вино рікою
Гостей неситих налива;
А князь аж синій похожає,
Та сам несмілим наливає,
Та ще й покрикує: „віват!“
Гуляє князь, гуляють гості,
І покотились на помості...
А завтра знову ожива,
І знову пье, і знов гуляє.
І так за днями день минає...
Мужицькі душі аж пищять;
Судовики благають Бога...
Пьяниці, знай-собі, кричять:
— „И патріотъ! и братъ убогихъ! [1]
Нашъ славный князь!... Виватъ! виватъ!“
А патріот, убогих брат,
Дочку й теличку однімає
У мужика,... — і Бог не знає,
А може знає, та мовчить!
Княгиня взаперті сидить.
Її і в сіні не пускає
Убогих брат. А що ж робить? [2]
Сама втікла і повінчалась,
І батько й мати не пускали,
Казали: в гору не залазь!
Так ні, — за князя. От і князь!
От і пишайсь тепер, княгине! [3]
Загинеш, серденько, загинеш,
Мов ряст весною у-ночі;
Засхнеш, не знатимеш нічого:
Не знатимеш, як хвалять Бога,
Як люде люблять, живучи.
А жить так, Господи, хотілось!
Хотілось любити
Хоть годочок, хоть часочок.
На світ подивитись;
Не довелось, — а все було,
Всёго понадбала
Стара мати. Саму тебе
Мов намалювала;
Хоч молись перед тобою.
Мов перед святою.
Красо моя молодая,
Горенько з тобою!
Жить би, жить, та славить Бога
І добро творити,
Та Божою красотою
Людей веселити —
Так же ні! А молодиї,
Та кариї очі,
Щоб марніли в самотині...
Може Бог так хоче?
Боже! Боже! Даєш волю
І розум на світі,
Красу даєш, серце чисте,
Та не даєш жити...
Не даєш на рай веселий.
На світ твій великий
Надивитись, намолитись
І заснуть на віки...
Не весело на світі жить,
Коли нема кого любить.
От-так і їй, одній-єдиній,
Ще молодій моїй княгині,
Красу і серце засушить
І марно згинуть в самотині —
Аж страшно. А вона молилась
І жить у Господа просилась,
Бо буде вже кого любить.
Вона вже матіръю ходила,
Уже пишалась і любила
Своє дитя; і дав дожить
Господь їй радості на світі —
Узріть ёго, поцілувать
Своє єдинеє дитя
І перший крик ёго почути...
Ох, діти! діти! діти!
Велика Божа благодать!
Слёзи висохли, пропали,
Сонце просияло,
І княгиня з дитиною
Не тиєю стала:
Ніби на світ народилась,
Гралась, веселилась,
І княжні своїй маленькій
Сорочечки шила,
І маленькі рукавчята
Шовком вишивала,
І купала, й колихала,
Сама й годувала:
Бо княгині тілько вміють
Привести дитину,
А годувать та доглядать
Не вміють княгині;
А потім оха: „забуває
Мене мій Поль, або Филат!“
За що ж воно тебе згадає —
За те хиба що привела?
А моя свою дитину
Сама доглядала,
А пьяного свого князя
І не допускала.
Мов яблучко у садочку
Кохалась дитина,
І говорить уже стала,
І вчила княгиня
Тілько „мамо“ вимовляти,
А „тато“ не вчила...
І книжочок з кунштиками
В Ромні накупила,
Забавляла, розмовляла,
І Богу молитись
І азбуку по кунштиках
Заходилась вчити;
І що Божий день купала,
Рано спати клала,
І пилиночки на неї
Впасти не давала,
І всю ніченьку над нею
Витала, не спала.
Надивлялась, любувалась
Княжною своєю...
І жениха їй єднала,
І раділа з нею,
І плакала. Довгі коси
Уже розплітала
І, лишенько, свого князя
Пьяного згадала
У мундирі, та й закрила
Заплакані очі.
А дитині ніби сниться,
Мов вимовить хоче:
— Не плач, мамо, не розплітай
Мої довгі коси —
Посічуться... — Що день Божий
Радості приносить
Своїй матері щасливій
Дочка уродлива:
Мов тополя виростає
Світові на диво.
Виростає... та недовго
Буде веселити
Свою матір: Бог карав
Княгиню на світі...
А за віщо? Чудно людям,
Бо люде не знають,
Чому добре умірає,
Злев оживає...
Занедужала княгиня,
І князь схаменувся —
За бабами знахарками [4]
На селах метнувся.
Наїхали; заходились,
Лічили, лічили,
Поки її безталанну
В труну положили.
Не стало на селі княгині,
І гусла знову загули,
А сирота її в селі,
її єдиная дитина,
Мов одірвалось од гіллі:
Ненагодоване і босе,
Сорочечку до зносу носить,
Спеклося бідне на жару;
Лопуцьки їсть, ставочки гатить
В калюжах з дітьми у яру.
Умийся, серденько, бо мати
Он дивиться й не пізнав
Межи дітьми дитя своє,
І думає — тебе не стало.
Умийся серце, щоб пізнала
Тебе, єдиную свою,
І Господа б благословляла
За долю добрую твою.
Умилася; а добрі люде
Прибрали, в Київ одвезли
У інститут. А там що буде?
Побачим.
Гусла загули...
Гуляє князь, гуляють гості,
Ревуть палати на помості,
А голод стогне на селі.
Ой стогне він, стогне по всій Україні,
Кара Господева. Тисячами гинуть
Голодниї люде... А скирти гниють,
А пани й полову жидам продають,
Та голоду раді, та Бога благають,
Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав:
Тоді б і в Парижі і иному краю
Наш брат хуторянин себе показав!
А Бог куняє. Бо се було б диво,
Щоб чути і бачить і не покарать!
Або вже аж надто довготерпеливий...
Минають літа. Люде гинуть:
Лютує голод в Україні,
Лютує в княжому селі.
Скирти вже княжі погнили,
А він байдуже: пьє, гуляє,
Та жида з грішми виглядає.
Нема жидка... Хліби зійшли;
Радіють люде, Бога просять;
Аж ось із Київа привозять
Княжну. Мов сонечко зійшло
Над обікраденим селом.
Чорнобрива, кароока,
Вилитая мати.
Тілько смутна — невесела.
Чого б сумувати?
Або, може, вже такою
Воно й уродилось?
Або, може, молодеє [5]
Чи не полюбило
Кого-небудь? Ні, нікого.
Весела гуляла,
Мов ласочка з кубелечка,
На світ виглядала
З того Київа; аж поки
Побачила села
Знівечені, — з того часу
Стала невесела.
Мов сизая голубонька, [6]
Село облетіла;
У всіх була, всіх бачила,
Всі повеселіли:
Там словами привітала,
Там нагодувала;
Що день Божий обходила
Село; помагала
Усякому; а сироти
До неї в покої
Приходили і матіръю
Своєю святою
Її звали, і все село
За неї молилось.
А тим часом жиди в село
З грішми появились.
Радіє князь, запродує
З половою жито
І молотить виганяє
Людей недобитих.
Змолотили, нівроку їм,
За одну годину
І з клунею провіяли.
Князь і не спочинув:
На могорич закликає,
Та пье, та гуляє
Аж у гаї; бо в покоях
Дочка спочиває.
Гармидер, галас, гам у гаї;
Срамотні співи; аж лящить
Жіночий регіт; завиває,
Реве хазяїн: „будем пить,
Аж поки наша доня спить!“
А доня взаперті сидить,
В своёму сумному покої,
І дивиться, як над горою
Червоний місяць аж горить,
З-за хмари тихо виступає,
І ніби гори оживають.
Дуби з діброви, мов дива, [7]
У поле тихо одхожають,
І пугач пуга, і сова
З-під стріхи в поле вилітає,
А жаби крякають-гудуть.
Дивітесь, очі молодиї,
Як зорі Божиї встають,
Як сходить місяць, червоніє.
Дивітеся, поки вас гріє,
А зорі спати не дають.
Головою молодою
На руку схилилась,
До-півночи невесела
На зорі дивилась
Княжна моя. Дивилася,
Та й плакати стала.
Може, серце яке лихо
Тихо прошептало...
Та байдуже: поплакала
Трошки, усміхнулась,
Помолилась, та й спать лягла,
І тихо заснула.
В гаю все покотом лежало —
Пляшки і гості: де що впало, [8]
Там і осталось. Сам не впав,
Остатню каплю допивав;
Та й ту допив. Встає, не пада,
Іде в покої. Скверний гаде,
Куди ти лізеш? Схаменись!
Не схаменувся. Ключ виймає,
Прийшов, і двері одмикає,
І лізе до дочки. Прокинься,
Прокинься, чистая! Схопись,
Убий гадюку — покусає!
Убий, і Бог не покарає,
Як тая Ченчіо колись
Убила батька кардинала...
Ні, не прокинулася — спить,
А Бог хоч бачить, та мовчить,
Гріхам великим потурає...
Не чуть нічого. Час минає,
А потім крик, а потім кгвалт
І плач почули із палат,
Почули сови; потім знову
Не чуть нічого. І в той час
Скирти і клуня зайнялись
І зорі зникли. Хоч би слово,
Хоч би де голос обізвавсь.
Пани в гаю не ворушились;
А люде збіглись та дивились,
Як дим до неба підіймавсь.
Прокинулись в-ранці гості;
Аж бачить, що лихо —
Покинули свого князя,
Та любо, та тихо.
Так і ми ёго покинем,
Так і Бог покине. [9]
Тебе тілько не покине
Лихая година,
Княжно моя безталанна,
Знівечений цвіте!
Ти ще будеш покутувать
Гріхи на сім світі,
Гріхи батькови. О, доле.
Лукавая доле!
Покинь її хоть на старість,
Хоть на чужім полі,
На безлюдьї. Не покинеш,
Поведеш до краю,
До самої домовини,
Сама й поховаєш.
В селі не бачили й не чули,
Де вона поділась.
Думали на пожарищі
Небога згоріла.
Стоїть село. Невесело
На горі палати
Почорніли. Князь хиріє,
Нездужає встати;
А підвести нема кому —
Ніхто й не загляне
До грішного болящого
В будинки погані.
Люде трохи очуняли; [10]
Господа благають,
Щоб княжна до їх вернулась.
А її немає,
І не буде вже святої.
Де ж вона поділась?
У Київі пресвятому
В черниці постриглась.
От-так було, от-так і буде:
В гріхах родились ми для зла!
Яка ж тут Богові хвала? —
Скажіть мені розумні люде!
Родилось на світ жить, любить,
Сиять Господнёю красою,
Витать над грішними святою,
І всякому добро творить, —
А сталось ось як: у черницях
Занапастилося добро.
Не стало радості у Бога
Для нещасливої княжни!
Блукаючи по Україні, [11]
Прибивсь якось я в Чигирин
І в манастир оттой дівочий.
Що за пісками, на болоті,
У лозах, самотний стоїть.
От-там мені і розсказала
Стара черниця новину,
Що в манастир до їх зайшла
Княжна якась із-за Дніпра
Позаторік: „Одпочивала,
Та й Богу душу оддала.
Вона була ще молодою
І прехорошая собою;
На сонці дуже запеклась,
Та й занедужала. Лежала
Недовго щось, седмяці з-три,
І все до крихти розсказала
Мені і Ксенії-сестрі,
І вмерла в нас. І де ходила,
В яких-то праведних містах,
А в нас сердешна опочила...
Оце її свята могила...
Ще не поставили хреста.“
——————
- ↑ »И патріотъ и братъ убогихъ,
Философъ князь!« або: «Сократъ,
И нашъ Сократъ убогихъ братъ!« (По першому рукопису.) - ↑ Сократ і в сіні не пускає
Свою Ксантіппу. Що ж робить? (ib.) - ↑ От і тітул тобі, княгине! (ib.)
- ↑ За консиліумом пьяний (Перш. рук.)
- ↑ Або вже на безголовья
Чи не полюбила?!
Ні, виросла веселою,
Та бачила села,
Лютий голод на Вкраїні, —
Тим і не весела! (Перш. рук.) - ↑ З пьяним батьком не бачилась. (ib.)
- ↑ З діброви чорниї дива,
Неначе в поле одхожають. (ib.) - ↑ Харем і гості; де що впало, (ib.)
- ↑ Так і Бог покине,
Щоб не лізли такі гади
В нашу Україну!
А деж ділась оскверненна?
І сліду не стало.
В селі сироти і вдови
Знову заридали. (Перш. рукопис.) - ↑ Люде стогнуть на аренді
Та Бога благають
. . . . . . . (ib.) - ↑ Шукаючи старовини
В моїй Україні убогій,
Заїхав я у Чигирин. (ib.)