|
У бога за дверьми лежала сокира.
А Бог тоді з Петром ходив
По світу, та дива творив.
А кайзак на хирю,
Та на тяжке лихо
Любенько та тихо
І вкрав ту сокиру;
Та й потяг по дрова
В зелену діброву;
Дренину вибравши, та й цюк!
Як вирветься сокира з рук, —
Пішла по лісу косовиця!
Аж страх, аж жаль було дивиться:
Дуби і всякі дерева
Великолітні, мов трава
В покоси стелеться; а з яру
Встає пожар і диму хмара
Святеє сонце покрива.
І стала тьма, і од Уралу
Та до Тингиза, до Аралу [1]
Кипіла в озерах вода;
Палають села, города;
Ридають люде; виють звіри
І за Тоболом у Сібірі
В снігах ховаються. Сім літ
Сокира Божа ліс стинала,
І пожарище не вгасало,
І мерк за димом божий світ.
На восьме літо у неділю,
Неначе ляля в лёлі білій,
Святеє сонечко зійшло.
Пустиня циганом чорніла:
Де город був, або село, —
І головня уже не тліла,
І поділ вітром рознесло,
Билини навіть не осталось.
Тілько одним-одно хиталось
Зелене дерево в степу.
Червоніє по пустині
Червона глина, та тичина,
Буръян колючий, та будяк,
Та инде тирса з осокою
В яру чорніє під горою.
Та дикий николи кайзак
Тихенько виїде на гору
На тім захилім верблюді.
Непевне діється тоді:
Мов степ до Бога заговорить,
Верблюд заплаче, і кайзак
Понурить голову і гляне
На степ і на Бара-бутак, [2]
Сингіч-агач. [3] Кайзак вспомьяне,
Тихенько спуститься з гори
І згине в глиняній пустині.
Одним-єдине при долині,
В степу край дороги,
Стоїть дерево високе,
Покинуте Богом;
Покинуте сокирою,
Огнем не палиме,
Шепочеться з долиною
О давній годині.
І кайзаки не минають
Дерева святого,
На долину заїжжають,
Дивуються з ёго,
І моляться і жертвами
Дерево благають,
Щоб нарости розпустило
У їх біднім краї.
|
