|
Ну що б здавалося, слова...
Слова та голос, більш нічого...
А серце бьється, ожива,
Як їх почує... Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть між люде.
Помолившись,
Не те щоб дуже зажурившись,
А так на палубі стояв
І сторч на море поглядав,
Мов на Іуду. Із туману,
Як кажуть, стала виглядать
Червонолицяя Діана.
Я вже думав спать лягать,
Та й став, щоб трохи подивиться
На круглолицю молодицю,
Чи теє — дівчину. Матрос,
Таки земляк наш з Островної, [1]
На вахті стоя,
Журився сам собі чогось.
Та й заспівав, звичайне тихо,
Щоб капитан не чув: бо з-лиха
Якийсь лихий, хоч і земляк.
Співа матрос, як той козак,
Що в наймах виріс сиротою,
Іде служити в москалі.
Давно, давно колись
Я чув, як стоя під вербою,
Тихенько дівчина співала,
І жаль мені, малому, стало
Того сірому сироту,
„Що він утомився,
На тин похилився;
Люде кажуть і говорять:
Мабуть він упився.“
І я заплакав: жаль малому
Було сіроми сироти.
Чого ж тепер заплакав ти,
Чого тепер тобі старому
У сій неволі стало жаль,
Що світ завьязаний, закритий,
Що сам єси тепер москаль,
Що серце порване, побите,
І що хороше, дороге
Було в ёму, то розлилося,
Що ось як жити довелося?
Чи так, лебедику?... — Еге!...
|
