|
Ми в купочці колись росли
Маленькими собі любились;
А матері на нас дивились
І говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зарання повмірали,
А ми малими розійшлись,
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і до-дому.
Веселеє колись село
Чомусь тепер мені старому
Здавалось темним і німим,
Таким, як я тепер старим;
І, бачиться, в селі убогім, —
Мені так бачиться — нічого
Не виросло і не згнило —
Таке собі, як і було:
І яр, і поле, і тополя,
І над криницею верба
Нагнулася, як та журба
Далеко в самотній неволі;
Ставок, гребелька і вітряк
З-за гаю крилами махає,
І дуб зелений, мов козак
Із гаю вийшов, та й гуляє
По-під горою; по горі
Садочок темний, а в садочку
Лежять собі у холодочку,
Мов у раю, мої старі.
Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем позаливались...
І не дощем, і не слова
Гладесенько Сатурн стирає!...
Нехай святими спочивають
Мої стариї!... „Чи жива
Отта Оксаночка?“ питаю
У брата тихо я. — „Яка?“
„Отта маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.“
— „Чого ж ти, брате, зажуривсь?“
„Я не журюсь.“ — „Помандрувала
Отта Оксаночка в покоїв
За москалями, та й пропала...
Вернулась, правда, через год,
Та що з того! З байстрям вернулась,
Острижена. Брало, в-ночі
Сидить лід тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає,
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знав, де поділась.
Занапастилась, одуріла...
А що за дівчина була,
Так-так що краля! І не вбога,
Та талану Господь не дав...
А може й дав, та хтось украв...
|
